1. Зародження і розвиток політичної економії. Основні школи і течії в політичній економії. Назва Економіка походить від грецького Оікос – означ будинок, госп, а Nomos – закон. Вперше термін застосував Арістотель у 3-тис до н.е. і спробував теоретично осмислити проблеми використаннія майна й еквівалентного обміну. Політекономія-складова частина економічної теорії. Господарчо-ек-чні проблеми завжди знаходились в центрі уваги людей. Накопичення великих обсягів економічних знань призводить до їх разчленування. Виникнення спеціальних досліджень відноситься до початку 17 ст. (зародження капіталізму та формування національних ринків). Виражала інтереси буржуазії. Тоді й виник термін політекономія. Він був вперше застосований французьким вченим- меркантилістом Антуаном де Монкретьєном. Меркантилізм-перша школа політекономії. Меркантелісти (Антуан де- Монкрентьєн, Манн, Юм,Петті) важали що джерело багацтва – сфера обігу, торгівля, а саме багацтво ототожнювали з накопиченням грошей (золото срібло). Термін ПЕ – запропонував де- Монкрентьєн у своїй праці “закони сусп господарства (трактат з ПЕ)” – 1615р

• Фізіократи – (Француа Кене, Тюрго, Мірабо, Норе) акцент доследження перенесли на природу і в-во, але джероло багацтва – тільки праця у СГ. Усі інші сфери безплідні, аа праця у них лише покриває витрати на їхнє існування.

• Класична ПЕ –( Уільям Петі, Сміт, Рікардо) виникла з розвитком капіталізму, її представники зосереджують увагу на аналізі ек явищах і закономцірностяхї розвитку всіх сфер в-ва. Саме вони започаткували трудову теорію вартості, а ринок розглядають як саморегулюючу систему. В цей період ПЕ зявилась як наука.

• Марксизм – ( Маркс, Енгельс) досліджували систему законів капіталістич суспільства з позиції роб класу. Зробили аналіз розвитку форм вартості, запропонувапли концепції додаткової вартості, грошей, продуктивності праці, відтрорення, ек криз, земельної ренти. Досліджували виробничі відносини в процесі в-ва.

• Маржиналізм- (Менгер, Візер, Джеванс, Вальрас,Кларк) виник в Австралії 19-20ст. Ця теорія що пояснює ек процеси та явища, виходячи з використання граничних, крайніх, величин, які характерезуютьне внутрішню сутність самих явищ, а їхню зміну у звязку зі зміною інших явищ. Включає 3 школи : Австрал, Англ, Амер.

Сучасна економічна теорія характеризується більшою кількістю напрямків, шкіл, течій. Основні: 1 кейнсіанська, 2) Неокласична; інституціональна. Вони різняться трактуванням ролі ринку і держави, їх співвідношення і взаємодії в економічному розвитку.

Кейнсіанство(Мейнард,Кейнс) виникло в 30-ті роки, у зв’язку з необхідністю виводу буржуазної ек-ки з світової кризи 29-33 рр. Кейнс выпустив в 1936 р. працю "спільна теорія зайнятості, відсотку і грошей". Основні положення: ринковий механізм не здатен повністю ліквідувати кризи і безробіття, необхідне державне втручання, з використанням податків, субсидій, ссудного відсотку.

Неокласична(неок.синтез,монетаризм)Маршал,Кларк,Самуельсон,Фрідмен виходить з коренного положення класичної школи про ринок і конкуренцію, як про природні умови функціонування і розвитку ек-ки. Ринковий механізм саморегулювання вважається єдино ефективним способом функціонування ек-ки. Державне втручання може привести до порушення економічної рівноваги, до зниження ефективності. Засновується на теоріях межової корисності та виробничості.

Институціонально-соціологічна.(Веблер,Мітчел,Коуз) Об’єктом дослідження є такі суспільні інститути як корпорації, профспілки, держави. При цьому в центрі уваги - загальнолюдські цінності. Виступають проти надмірної ідеологізації сусп-го життя, против мілітаризації ек-ки, за індикативне державне планування ек-ки, за гарантовані доходи, за розширення державних соціальних програм, за організацію державою перекваліфікацію робітників у зв’язку з технологічним безробіттям. Нижче…..

2. Предмет політичної економії та його тлумачення різними школами.

Політекономія - суспільна наука. Вивчає відносини між субєктами в процесі їх виробничо-господарської діяльності. Економічні відносини - відносини 1) з приводу економічного поєднання робітників з засобами виробництва; 2) з приводу організації виробничого процесу; 3) з приводу присвоєння й використання результатів виробництва.. Предмет: Політекономія вивчає економічні відносини людей, їх єдності і взаємодії з продуктивними силами та політичними, ідеологічними, соціальними інститутами суспільства. Предметом є вивчення економічних виробничих відносин, їх взаємодія з продуктивними силами та організація управління і ефективне ведення господарства як чинників суспільного багатства. Вивчаючи свій предмет політекономія робить висновки, узагальнення, в результаті чого формується понятійний аппарат: економічні закони, економічна категорія. Еволюція визначення предмета ПЕ: 1) Давньогрец і давньорим мислителі : вчення про закони дом госп

2) Мернкантелісти фізікрати : наука про створ, примнож, та розподіл багацтва нації

3) Класична Пе та Марксизм : наука про виробничі відносини і закони, що управляють в-вом, розподілом, обміном та спожив благ. А.Сміт уважав, що предметом цієї науки є вивчення природи та причин багатства народів

4)сучасні західні економісти : А)П. Самуельсон : наука про дії людей у процесі вибору обмежених ресурсів для в-ва. Б) Макконнелл, Брю: ефективне викорис обмеж виробнич ресурсів або управління ними з метою досягнення макс задоволення потреб.

Сучасне розуміння західними економістами політекономії пов’язано з поняттям “економікс”, що перекладається як економіка. Предметом “економікс” є поведінка людей у процесі виробництва різних благ за умов обмеженості ресурсів та управління ними. Метою у даному разі є досягнення максимального задоволення потреб людей на основі забезпечення прибутку.

3.Методи економічних досліджень. Як і будь яка наука, ПЕ використовує як загально наукові,так і спецефічні методи дослідження.

1) Діалектичний метод грунтується на принципах, що усі явища та процеси постійно розвиваються і змінюються, розвиток будь якого явища іде від простого до складного, рушійною силою розвитку, що зумовлює перехід від простого до складного, є єдність та боротьба протилежностей. Діалектичний метод передбачає застосування методу наукової абстракції. 2)метод наукової абстракції полягає у звільнені уявлень про предмет дослідження від всього випадкового, одиничного, тимчасового та у виявлені в ньому сутєвого, постійного, типового.

. 3) аналіз і синтез. Аналіз являє собою процес розкладання цілого на окремі частини, а синтез – поєднання різних елементів в єдине ціле. Агаліз і синтез взаємоповязані, взаємодоповнюючі і складають разом один з найпошириніших методв дослідження. 4)Стаститичний метод – застосовується практичною діяльністю що до управління економікою. Використовує обтимальні дані статистики у кількісному аспекті, досліджує масові явища, виявляє тенденції розвитку. 5) економічне моделювання – зпрощена картира реальності, абстракція, узагальнення ек дійсності. Дозволяє не лише краще зрозуміти механізм функціювання сучасної ек, а й передбачити стан її в майбутньому 6) експерементальний метод передбачає активне втручання у перебіг дослідження, що характерезує розвиток НГ вцілому або в окремих ланках, в реальних або в спецц створених умовах. Використовується для перевірки гіпотез і побудованих теорій.7) метод індукції і дедукції. Метод індукції означає виведення узагальнеь теоретичних висновків на основі вивчення окремих фактів. Він доповнюється методом дедукції – побудова узагальнюючих теоретичних висновків, і стеність яких перевіряється аналізом явищ, що до яких цей висновок зроблений. Ці два методи взаємоповязані. Також ПЕ використовує і багато інших методів(математ, порівняльний, емпіричний, графічний, поєднання іст і логіч підходів тощо)

Функції політичної економії. Політекономія вивчає відносини між людьми у вирішальній сфері їх життєдіяльності: у виробничо-господарській економічній діяльності. Значення політекономії в житті суспільства може бути охарактеризоване її функціями. Політекономія як одна з галузей наукового знання, виконує:

1) Пізнавальну функцію. Нею політекономія забезпечує накопичення наукових знань в галузі виробничо-господарської діяльності людей, а в цілому – нарощування інтелектуального потенціалу суспільства, розширює науковий кругозір людей, озброює їх знаннями об’єктивних законів економічного розвитку суспільства, силою наукового передбачення. 2) методологічну. Політекономія вивчає виробничо-господарські відносини людей в глибинній їх сутності. Це фундаментальна наука, є методологічною основою всіх економічних наук. 3) практичну. Політекономія – теоретична основа економічної політики держави, підприємств, фірм. На основі її законів та теоретичних висновків органи держуправління, фірми визначають свої програмні цілі, економічну стратегію і практику. Політекономія сприяє нарощуванню економічного потенціалу. 4) ідеологічну. Політекономія формує погляди, суспільні ідеї, суспільну свідомість. 5) прогностична. Має забезпечити суспільну важливість в економічних діях, здійснювати необхідні передбачення щодо розвитку економічних процесів. 6) виховна. Кожна суспільна наука має виховну функцію. Вона пов’язана з формуванням економічного мислення.

5. Виробництво та його основні фактори.

Основним законом сфери виробництва є закон обмеженості ресурсів, а фундаментальним законом сфери особистого споживання — закон неухильного зростання потреб суспільства, які виробництво має задовольнити. Суспільне виробництво являє собою взаємодію трьох основних факторів: робочої сили, або, як її часто називають, праці, засобів виробництва і землі. У ринковій економіці сформувався ще один фактор — підприємницький талант. Робоча сила — це сукупність фізичних і розумових здібностей людини, її здатність до праці. Праця представлена інтелектуальною або фізичною діяльністю, спрямованою на виготовлення благ і надання послуг.

Виробництво як процес суспільної праці складається з таких фаз: безпосереднього виробництва, розподілу, обміну, споживання. Процес виробництва-це взаємодія продуктивних сил і виробничих відносин, які перебувають у суперечливій єдності, але відносно автономні у своєму розвитку. Останній може бути як еволюційним, так і стрибкоподібним. Розподіл включає в себе: розподіл ресурсів, розподіл предметів споживання, розподіл доходів. Обмін – відносини, завдяки яким товари та послуги рухаються від виробників до споживачів. Споживання – використання створених благ, реалізація їх корисності. Буває виробниче і особисте. Виробництво поділяється:1) матеріальне (промисловість, будівництво, с/г), 2) сферу послуг: а) виробництво матеріальних послуг (транспорт, зв’язок), б) нематеріальні послуги (банківська і фінансова діяльність), 3) виробництво нематеріальних благ (мистецтво тощо). Виробництво поділяється на: первинне -грунтується на безпосередньому привласненні того, що дає природа (мисливство, рибальство), вторинне – грунтується на первинному, є похідною від нього: обробна промисловість, будівництво. Третинне – створення різноманітних послуг.

Фактори виробництва

Ресурс Фактор Доходи

Природні Земля Рента

Фінансові Капітал %

Трудові Праця Зарплата

Підприємницікі. Підприємництво Прибуток

Земля – мати багатства (Петті). Земля як фактор виробництва має такий економічний зміст: 1. Є операційним базисом виробництва. 2. Є сховищем природних ресурсів.3. Є природною основою с/г (як предмет і засіб). 4. Є різною за родючістю. Капітал – це майно або засіб виробництва, що належить підприємцям або іншим власникам, і використовується в процесі створення товарів і послуг. Капітал існує в продуктивній формі, коли його власники одержавили доход від користування і володіння своїм майном. Праця – це інтелектуальна або фізична діяльність, направлена на виготовлення благ та надання послуг. Праця – це діюча робоча сила. Підприємницька діяльність передбачає використання ініціативи, новаторства і ризику в організації виробництва. Земля і капітал – матеріальні фактори виробництва. Підприємницька діяльність і праця – особливі фактори виробництва. Всі фактори є взаємозамінюючими, що зумовлено різними причинами, але головними є обмеженість ресурсів, ефективність їх використання.

Фактори виробництва.

У процесі

9. Економічні потреби суспільства. (2). 1. Економічні потреби – це ставлення людей до економічних умов їх життєдіяльності, які дають їм задоволення, насолоду або втіху і спонукають їх до діяльності, до того, щоб мати і володіти такими умовами.

Отже, потреби мають об’єктивно-суб’єктивний характер.

Потреби можна класифікувати: За суб’єктами потреби поділяються на: а) індивідуальні, колективні та суспільні. До індивідуальних потреб можна віднести потреби в їжі, одязі, житлі, які у кожної людини мають свої якісні та кількісні особливості, задовольняються специфічним набором товарів та послуг. Прикладом колективних потреб можуть бути потреби певного трудового колективу в кваліфікованому керівництві, сприятливому психологічному кліматі, відповідних умовах праці. Суспільні – це потреби у зниженні рівня інфляції та безробіття, у забезпеченні конвертованості національної валюти, економічному піднесенні тощо. Б) потреби домогосподарств, підприємств та держави як особливих суб’єктів економіки. Як власники економічних ресурсів домогосподарства мають потребу в тому, щоб якнайвигідніше ними розпорядитися, як споживачі вони мають певні потреби у матеріальних і нематеріальних благах та послугах. Підприємці потребують підвищення конкурентоспроможності своєї продукції, зниження витрат виробництва. До потреб держави можна віднести потреби у збільшенні надходжень до державного бюджету, у недоторканості державних кордонів, збереженні держави як єдиного цілого.

За об’єктами потреби класифікують на: а) породжені існуванням людини як біологічної істоти та породжені існуванням людини як соціальної істоти. Фізіологічні потреби передбачають реалізацію об’єктивних умов, необхідних для нормальної життєдіяльності людини. Їх елементарність визначається безпосереднім зв’язком з біологічними функціями організму людини. Якщо парною категорією соціальним потребам індивіда є біологічні потреби, то соціальним потребам суспільства – потреби економічні. Тому інколи потреби класифікують на економічні та соціальні. Б) матеріальні – потреби в матеріальних благах та послугах і духовні – потреби у творчості, самовираженні, самовдосконаленні, вірі; в) першочергові – потреби, які задовольняються предметами першої необхідності ( продукти харчування, одяг, житло, громадський транспорт, збереження здоров’я), та непершочергові – потреби, які проти задовольняються предметами розкоші ( парфуми, хутра, яхти).

За ступенем реалізації потреби можна класифікувати на абсолютні, дійсні та платоспроможні. Абсолютні потреби породжені сучасним рівнем розвитку світової економіки. Дійсні потреби відповідають рівню розвитку економіки певної країни. Платоспроможні – потреби, які людина може задовольнити відповідно до власних доходів та рівня цін.

Потреба – це бажання людини в будь-чому, що забеспечує її життєдіяльність. Класифікація:

З точки зору об‘єкта задоволення потреб – особисті , виробничі. Особисті – ті потреби, які задовольняють потреби безпосередньо даної особи і виступають у формі різноманітних предметів споживання. Особисті потреби є основою всієї системи потреб людини. Виробничі – це потреби в ресурсах, які необхідні для функціонування процесу вир-ва. До виробничих потреб відносять : потреби в роб. силі, підприємництві, землі.Економічні потреби поділяються на - нижчого рівня і вищ

виробничі і особисті.

з-н зростання потреб: з розвитком рівня культури людини і прогресом вир-ва потреби людини неухильно зростають. Ця проблема полягає в тому, що в який формі задовольнити потреби людини.

11. Економічні інтереси. Єдність і суперечність в системі інтересів. Економічний інтерес – це реальний, зумовлений відносинами власності та принципом економічної вигоди мотив і стимул соціальних дій щодо задоволення потреб. Економічні інтереси можна класифікувати насамперед за суб’єктами реалізації їх як державні, групові та особисті. В структурі інтересів виділяють виробничі (пов’язані з організацією виробництва) і невиробничі (пов’язані з задоволенням особистих потреб виробника та його потреб як члена суспільства). Значною мірою інтереси виступають як соціальні протилежності.

Взаємодію інтересів та їх функції можна простежити на прикладі їх прояву у сферах виробництва та обміну. У сфері виробництва підприємці та робітники є протилежними сторонами економічних стосунків, проте вони мають спільні інтереси щодо ринку, виступаючи як виробники та споживачі. Не задовольнивши інтереси споживача, виробник не може забезпечити і власні інтереси. Механізм та функції інтересів визначаються насамперед сутністю існуючої економічної системи. Економічний інтерес є породженням і соціальним проявом потреби. Інтерес виникає, коли задоволення потреби усвідомлюється як конкретна мета. Отже, економічні інтереси – це усвідомлення потреби існування різних суб’єктів господарювання. Генезис інтересу полягає у відборі свідомістю найважливіших потреб для задоволення, реалізації їх. Економічні інтереси не тотожні потребам, їхньому задоволенню. По-перше, економічні інтереси знаходять своє вираження у поставлених цілях та діях, спрямованих на задоволення потреб. Потреби і засоби задоволення їх відбивають причину і форму прояву економічних інтересів. По-друге, економічний інтерес завжди виражає відповідний рівень і динаміку задоволення потреб. Наприклад, не може, окрім специфічних випадків, бути інтересом суб’єкта зниження рівня задоволення потреб. Потреби-інтереси не тільки відображають існуючі відносини, а й самі є першою “цеглиною” в структурі соціально-економічних відносин.

12. Економічна система: її сутність та структурні елементи.

Система – органічно ціле утворення, що складається з ряду створюючих його частин, закономірно та міцно пов’язаних між собою причинно-наслідковими зв’язками та залежностями.

Економічна система – це об’єктивна єдність закономірно пов’язаних між собою явищ і процесів економічного життя. В сфері економіки функціонують ресурси, науково-технічні, організаційні досягнення, що формуються суспільною системою. Суспільна система формує потреби, якісні та кількісні характеристики продуктів. Під економічною системою розуміється особливим образом упорядкована система зв’язків між виробниками і споживачами матеріальних благ і послуг. Структура економічної системи: 1.Продуктивні сили. 2. Виробничі відносини. 3. Господарський механізм. Продуктивні сили – матеріальна основа економічної системи. Включає 2 елементи: робочу силу і засоби виробництва. Робоча сила: 1. Особистий фактор виробництва. 2. Сукупність фіз. І духовних здібностей людей до праці. 3. Підприємницькі здібності людини. Засоби виробництва – речовий фактор суспільного виробництва: 1.Предмети праці: а) дані природою. Б)перероблені людською діяльністю (сировина). 2.Засоби праці: а) машини, устаткування, інструменти. Б) технологічні процеси і енергопостачання. В) інформація, інформаційне забезпечення. Виробничі відносини є об’єктивні і матеріальні, адже складаються незалежно від волі і свідомості людей і є суспільною формою проявц продуктивних сил. Вони поділяються на соціально-економічні і організаційно-економічні. Соц.-ек. – це зв’язки людини з людиною. Орг.-ек. – відносини, що характеризують організаційну форму розвитку продуктиних сил. Кожна економічна система включає в себе: провідний тип власності на ресурси (приватний і державний), основні групи суб'єктів суспільного виробництва і відносини між ними, економічну форму результатів виробництва, принципи організації виробництва, розподілу, обміну, споживання; загальні економічні закони. Таким чином, економічна система — це сукупність видів еконо­мічної діяльності людей у процесі їх взаємодії, спрямованих на вироб­ництво, розподіл, обмін та споживання товарів і послуг, а також на регулювання такої діяльності відповідно до мети суспільства.

13. Власність як економічна категорія. Власність — це не річ, а відносини між людьми з приводу виробництва і привласнення речей—продуктів праці. Це — ставлення індивідів один до одного і відповідно їх відношення до матеріалу, знарядь і продуктів праці.

Для виникнення відносин власності потрібно, щоб були контр­агенти цих відносин, тобто люди, речі та послуги, з приводу яких можуть виникати відносини між людьми щодо їх привласнення. Отже, відносини власності повинні характеризуватись суб’єктами та об’єктами.

Суб’єкти власності — це індивіди, фізичні особи, які в процесі відчуження—привласнення матеріальних благ і послуг можуть вступати між собою у відносини з цього приводу. Це, як правило, юридично самостійні, економічно відособлені учасники суспільного виробництва.

Об’єктами власності може служити все розмаїття націо­нального багатства, включаючи землю з її надрами, водний і повітряний простір, а також твори інтелектуальної праці.

До найбільш характерних ознак власності слід віднести такі: 1) власність — це соціально-економічні, виробничі відносини між людьми; 2) власність — це результат суспіль­ного розвитку; 3) власність — це відносини щодо присвоєння матеріальних благ; 4) оскільки матеріальні блага виробляються за допомогою засобів виробництва, то першість належить відносинам щодо присвоєння виробництва; 5) за певних умов засоби виробництва можуть відчужуватися від безпосеред­нього виробника; 6) у реальній дійсності власність завжди виступає в конкретно-історичній формі; 7) на поверхні економічного життя відносини власності виступають насамперед як право власності.

Людське суспільство, зрештою, організовується в різні форми державного устрою, щоб регулювати суспільні відносини між людьми, у тому числі й економічні. Таке регулювання здійснюється законодавчими актами. Власність, як певні економічні відносини, теж регулюється юридичними актами держави, економічним правом. Тому відносини власності виступають у формі права власності, яке реалізується в дії трьох атрибутівКатегорії «володіння», «розпорядження» і «користування» виступають особливими формами прояву соціальної ролі суб’єктів власності. Володіння - це категорія, що характеризує необмежену в часі належність об’єкта власності певному суб’єкту, фактичне панування суб’єкта над об’єктом власності.

Розпорядження — це здійснюване самим власником або делеговане ним іншим економічним суб’єктам право прийняття управ­лінських рішень з приводу функціонування і реалізації об’єкта власності.

Користування означає процес виробничого застосування і спо­живання корисних властивостей об’єкта власності.

.

14. Структура власності: типи, види і форми.

У структурі власності слід виділяти два її типи: перший — трудова, неексплуататорська і другий — експлуататорська власність. Тип власності характеризує спосіб поєднання робочої сили і засобів виробництва.

Якщо безпосередній виробник ставиться до засобів виробництва як до своїх, таких, що перебувають у його повному володінні, розпорядженні і користуванні, і якщо цей виробник власною працею використовує їх у своєму виробництві, то в основі такого поєднання лежить трудовий, неексплуататорський тип власності.

Якщо ж безпосередній виробник відокремлений, відчужений від засобів виробництва, позбавлений права володіння і розпорядження ними як своїми, то це характерні ознаки експлуататорського типу власності.

Види власності: приватна і суспільна. Приватна власність — це такий вид, при якому три функції права власності належать окремій приватній особі.

Суспільна власність — така, де три її функції — володіння, розпорядження, користування — належать не одному приватному суб’єкту, а багатьом, групі осіб, колективу чи суспільству в цілому.

В зв’язку з істор розвитком сус-ва виділяють чотири форми власності: рабовласницька, феодальна, капіталістична і суспільна.

15. Відносини власності на фактори виробництва і характери їх поєднання. Права власності.

Відносини власності – сукупність відносин між людьми з приводу приналежності речей та інших об’єктів власності.

Відносини власності беруть свій початок у виробництві. Виробництво – не лише процес створення життєвих благ, це також процес їх присвоєння людьми, у відповідності з їх участю у виробництві.

Власність не лише результат та одна з істотних рис виробництва, а і у зв’язку з безперервністю виробничих процесів, вона є непремінною предпосилкою виробництва. Виробниче присвоєння – це первинне та початок власності, подальший рух відносин власності здійснюється у формах відчудження та вторинного присвоєння на стадіях розподілу та обміну. Відносини власності є системостворюючим фактором у всій системі економічних відносин, а тому і основою існуючого строю. У зв’язку з цим вони законодавчо закріплюються та захищаються державою. В результаті економічні відносини власності отримують юридичну форму, а їх суб’єкти наділяються правом власності.

Економічні відносини власності первинні, фундаментальні, бо вони виникають у виробництві та розподілі об’єктів власності в кінцевому випадку визначається участю людей у виробничо-господарській діяльності. Право власності вторинне, похідне, однак шляхом законодавства держава може активно впливати на розподіл матеріального багатства в країні. Право власності – це санкціоноване суспільством (законами держави), традиціями, звичаями, розпорядженням адміністрації відносини між людьми, які виникають у зв’язку з існуванням благ та їх виробництвом. В західній літературі сформувалася така теорія, як “Пучок прав власності”: Право власності – це зовнішня форма, що законодавчо, інституціонально закріплює реальні ек-чні процеси. Права власності:

• право володіння, тобто право виключного фізичного контролю над благами;

• право користування, тобто право застосування корисних властивостей благ для себе;

• право управління, тобто право вирішувати, хто і як буде забезпечувати використання благ;

• право на доход, тобто право володіння результатами від використання благ;

• право суверена, тобто право на відчуження, споживання, зміну або знищення блага;

• право на безпеку, тобто право на захист від експропріації благ і від шкоди з боку зовнішнього середовища;

• право на передачу благ у спадок;

• право на безстроковість володіння благом;

• право на відповідальність увигляді стягнення;

• право на залишковий характер.

16. Натуральна (традиційна) форма організації виробництва.

Історично-первинною формою виробництва було натуральне господарство. Натуральне виробництво — це тип господарства, в якому виробництво спрямовано безпосередньо на задоволення особистих потреб і потреб виробництва. Для натуральних господарств характерною є еко­номічна замкнутість. Основні риси: нерозвинуті економічні відносини, головна мета – це задоволення власних потреб, низький рівень суспільного поділу праці, консерватизм, повільний розвиток продуктивних сил, безпосередній зв’язок виробництва і споживання, визначальна роль природних ресурсів, перевага ручної праці, позаекономічні методи примусу людей до праці. Суспільний поділ праці в натуральному виробництві перебуває у зародковому стані, відсутня територіальна і виробнича мобільність робочої сили; характерні примітивна техніка і технологія виробництва, малопродуктивна універсальна ручна праця; властиві прямі натуральні економічні зв’язки: виробництво – розподіл – споживання.

Економічною основою натурального господарства є сільське господарство і домашня промисловість.

Домашня промисловість являє собою виробництво в сільському господарстві готових продуктів для особистого і виробничого споживання.

Історичне значення натурального господарства полягає в тому, що:

1) воно є історично першим типом господарської діяльності людей;

2) з’явилися перші галузі господарства: землеробство і тваринництво;

3) на базі домашньої промисловості створювались умови для виникнення ремесла і кустарного виробництва, а також для нового великого поділу суспільної праці;

4) людина вперше оволоділа методами виробництва засобів виробництва для землеробства, тваринництва і домашньої промисловості;

5) розширене застосування примітивних засобів праці і поступове їх удосконалення підносили продуктивність праці в системі натуральних господарств.

Товарне виробництво і його роль у розвитку суспільного виробництва.

На зміну натуральному господарству прийшли товарне виробництво і заснована на ньому товарна форма господарювання. Товарне виробництво — це така організаційна форма суспільного виробництва, за якої продукти виробляються не для власного споживання, а для обміну через купівлю-продаж на ринку.

Товари виробляються з метою задоволення потреб споживачів і надходять до них через використання ринкових відносин. Звичайно, що при цьому господарюючий суб’єкт націлений на отримання вигоди. Така орієнтація виробництва зумовлює необхідність постійних економічних зв’язків між виробниками і споживачами, економічну взаємозалежність їх, яка розпочиеається з придбання засобів і предметів праці і закінчується реалізацією продукції чи послуг, та ін.

Загальною умовою виникнення, розвитку і функціонування товарного виробництва є суспільний поділ праці. На його основі виникають виробничі відносини між людьми у формі обміну продуктами праці.

Безпосередньою причиною виникнення товарного виробництва є економічна відособленість товаровиробників. Вона нероздільно пов’язана з розвитком приватної власності на засоби виробництва та економічною і юридичною свободою виробника.

Товарне виробництво має такі основні риси:¹

1) суспільний поділ праці;

2) приватна власність на засоби виробництва;

3) обмін товарами як форма економічного зв’язку між виробниками;

4) стихійний характер товарного господарства;

5) наявність ринку, тобто особливої сфери, в якій відб. обмін товарів, зіткнення та узгодження інтересів виробників і споживачів товарів.

Специфіка товарного виробництва насамперед пов’язана з існуванням різних його типів. По-перше, товарне виробництво поділяється на просте і підприємницьке (тобто розвинуте, розширене). Просте товарне виробництво грунтується на особистій праці власників засобів виробництва і є вихідною формою товарного виробництва. Просте й підприємницьке товарне виробництво має як спільні риси, так і суттєві відмінності. Спільним є те, що вони існують за умови панування приватної власності на засоби виробництва, ринкової форми зв’язку між виробниками і спожтвачами, конкуренції між товаровиробниками тощо. Відмінності полягають у тому, що при простому товарному виробництві виробник і власник засобів виробництва і продуктів праці – це одна особа, тоді як при підприємницькому виробництві виробник відокремлений від засобів виробництва і продуктів праці.

Сьогодні просте товарне виробництво є характерним для країн, що розвиваються. В розвинутих країнах воно має залишковий характер

18. Товар і його властивості. Товар — це насамперед продукт вироб­ництва, здатний задовольняти яку-небудь потребу і призначений для обміну. Товаром може бути як матеріальне, так і нематеріальне благо, в тому числі й послуга. Кожен товар має кілька властивостей.: споживчу вартість і вартість , відносну рідкість. Властивість товару задовольняти будь-яку потребу людини називається його корисністю. Інша властивість товару — це його відносна рідкість. Все те, що продається, має бути обмеженим, тобто рідкісним

Наступна властивість товару — це його вартість. Продукт, який суспільство виробляє в необмеженій кількості, не може бути товаром, він не може містити в собі таке економічне явище, яке політична економія називає вартістю

У сфері обміну товарами виникає і функціонує категорія мінової вартості. Мінова вартість характеризується перш за все як кількісне співвідношення, пропорція, в якій один товар обмінюється на інший.

Споживча вартість – це здатність задовольняти потреби людини. Кінцевою метою будь-якого виробництва є створення споживних вартостей.

Вартість виражає відносини між товаровиробниками з приводу порівняння витрат їх праці на виробництво благ і послуг, якими вони обмінюються.

Кількісні характеристики праці, витраченої на виготовлення товару, втілюються у величині вартості товару.

Розрізняють індивідуальну і суспільно необхідну працю й відповідно індивідуальну і суспільну вартість товару.

Закон, що регулює розвиток товарного виробництва на основі обміну товарів відповідно до втіленої в них абстрактної суспільно необхідної праці, має назву закону вартості. Він регулює розподіл і забезпечує стим сусп праці за умов товарного виробництва.

Закон вартості нерозривно пов'язаний з редукцією праці. Річ в тому, що праця різних людей характеризується різною кваліфікацією та різною складністю.

Закон вартості, властиві йому суспільно необхідні витрати праці не тільки визначають загальну вартість товару, а й характеризують вартість одиниці корисного ефекту споживної вартості, є критерієм розподілу фонду робочого часу суспільства для виготовлення різних споживних вартостей, за допомогою яких задовольняються суспільні потреби.

Закон вартості стимулює розвиток продуктивних сил, зростання продуктивності суспільної праці. Механізм взаємодії індивідуальних та суспільно необхідних витрат праці зумовлює прагнення усіх товаровиробників знижувати індивідуальні витрати праці.

Закон вартості активно впливає на розвиток виробничих відносин, що знаходить вираження у диференціації товаровиробників.

17. Проста і розвинена форми товарного виробництва.

Специфіка товарного виробництва насамперед пов’язана з існуванням різних його типів. По-перше, товарне виробництво поділяється на просте і розширене. Просте товарне виробництво грунтується на особистій праці власників засобів виробництва і є вихідною формою товарного виробництва. Воно невелике за своїм обсягом, характеризується безпосереднім і добровільним поєднанням виробника з засобами виробництва, відсутністю купівлі-продажу робочої сили як товару. В товарній формі виступають лише речові фактори виробництва та готова продукція. Просте й підприємницьке товарне виробництво має як спільні риси, так і суттєві відмінності. Спільним є те, що вони існують за умови панування приватної власності на засоби виробництва, ринкової форми зв’язку між виробниками і спожтвачами, конкуренції між товаровиробниками тощо. Відмінності полягають у тому, що при простому товарному виробництві виробник і власник засобів виробництва і продуктів праці – це одна особа, тоді як при підприємницькому виробництві виробник відокремлений від засобів виробництва і продуктів праці. В умовах простого товарного виробництва процес виробництва здійснюється на основі індивідуальної праці. Він спрямований на задоволення особистих потреб виробника і членів його сім’ї. Підприємницьке виробництво передбачає спільну працю найманих працівників заради прибутку власника господарства. Просте товарне виробництво засноване, як правило, на нескладній техніці, а підприємницьке – на великій машинній індустрії, автоматизованих системах тощо.

Сьогодні просте товарне виробництво є характерним для країн, що розвиваються. В розвинутих країнах воно має залишковий характер і виступає у вигляді дрібного товарного господарства ремісників, фермерів, роздрібних торговців та ін. Останнє набуває все більше підприємницької спрямованості як дрібний бізнес, породжений вже існуючою економічною системою.