42. Політичний та культурницький рух в Наддніпрянській Україні (громади, українофіли, народники, соціал-демократичні гуртки).

Українці на початку ХIХ ст. брали участь в російських та польських таємних організаціях. Діяльність українців ще не вирізнилась в окремий чинник політичного руху. Таким вона стає з середини ХIХ ст. з появою різночинської інтелігенції і виробленням нею свого розуміння національної ідеї.

У 1846–1847 рр. у Києві засновується і діє таємне "Кирило-Мефодіївське товариство". Товариству не вдалось розгорнути свою діяльність. Воно обмежилось кількома зборами, де обговорювались різноманітні проблеми, спробою розповсюдження своїх теорій, вироблення проекту про заснування сільських шкіл. Скоро товариство було викрито, а його діячі зазнали репресій.

Діяльність Кирило-Мефодієвського товариства свідчила про зростання національної самосвідомості, про початок національного руху, який перебував ще в межах культурно-просвітницької програми.

Важливим кроком у розвитку національного руху стала діяльність громад – напівлегальних товариств ліберально-демократичноїінтелігенції. Перша така громада створена В. Антоновичем і діяла на початку 60х років в Києві. За її зразком почалось створення таких товариств в інших містах України. Метою громадівського руху був розвиток українського культурного життя в таких напрямках, як видавнича діяльність, народна освіта, літературна діяльність і т. д. Деякі з громад, переживши репресії царату. Найвідомішою стала діяльність так званої Київської "Старої громади". Її очолив В. Антонович, а до складу входили такі відомі представники української інтелігенції, як М. Драгоманов, П. Житецький, П. Чубинський, Т.Рильський, М. Старицький.

Навіть обмежена культурно-просвітницька діяльність і програма українофілів розглядалась імперським режимом як політичнийсепаратизм, тобто спроба відірвати Україну від Росії. Таким чином, український рух опинився на роздоріжжі – культурництво не давало ніяких наслідків, а ідеї політичного руху лякали національну інтелігенцію.

Таким чином, суспільний рух у Наддніпрянській Україні в другій половині ХIХ ст. обмежувався культурно-просвітницькими вимогами. Лише в 90х роках українська студентська молодь починає брати участь у політичній боротьбі через створення братства Тарасовців і таємних політичних гуртків у Києві, Харкові, Петербурзі, Дерпті і т. д.

43. Поява перших українських політичних партій в Наддніпрянській Україні.

Кінець XIX - початок XX ст. характеризувався новими явищами у суспільно-політичному житті українських земель. Початком "відродження нації" називав цей час відомий український письменник та громадський діяч В. К. Винниченко.

Український національний рух набирає політичного характеру. В Україні починають утворюватися перші національно-політичні партії.

Першою національною партією в Наддніпрянській Україні була Революційна українська партія (РУП), заснована 29 січня 1900 р. у Харкові діячами студентських громад Д. Антоновичем, М. Русовим, Г. Андрїєвським, Л. Мацієвичем та ін. Політичною програмою РУП у 1900-1903 pp. була брошура М. Міхновського "Самостійна Україна". М. Міхновський, у свій час член братства "тарасівців", діяльний учасник українського визвольного руху, адвокат за професією, був одним з ідейних натхненників РУП на початку її існування. Цей видатний політичний діяч України перший на Наддніпрянщині підняв гасло національної незалежності. Головною метою він вважав створення за будь-яку ціну самостійної України "від Карпат аж по Кавказ". Основою української нації РУП вважала селянство. З 1903 р. рупівці перейшли на засади Ерфуртської програми західноєвропейських соціал-демократів, вимагали національно-культурної автономії в межах Росії.

Наприкінці 1904 — на початку 1905 р. після нового розколу в РУП утворилася нова політична організація — Українська соціал-демократична спілка (скорочена назва "Спілка") на чолі зі студентами М. Меленевським-Баском та О. Скоропис-Йолтуховським. Спілка була досить чисельною для того часу (близько 6 тис. членів). Вона закликала пролетарів міста і села розгортати страйковий рух. Збройного повстання як форми революційної боротьби вона не схвалювала.

Отже, за винятком НУП, яка своїм ідеалом проголосила самостійну українську державу, інші національні партії Наддніпрянської України (РУП, УСП, Спілка, УСДРП, УДП, УРП та ін.)взяли за основу своїх програм вимоги політичної автономії України у складі Росії.

Серед загальноросійських партій, які мали свої комітети у Наддніпрянській Україні, слід відзначити Російську соціал-демократичну робітничу партію (РСДРП), що після 1903 р. розкололась на більшовиків на чолі з В. Ульяновим (Леніним) та меншовиків, провідником яких був Ю. Цедербаум (Мартов); партію соціалістів-революціонерів (есерів), конституційних демократів (кадетів), "Союз 17 жовтня" ("Октябристів"). Діяли також Польська партія соціалістична та єврейський "Бунд" ("Союз").