Istoriya_bileti

Білет 1 1.1. Початок Першої світової війни. Воєнні дії в 1914р. на українських землях. Головною причиною Першої світової війни стало протистояння двох воєнно-політичних блоків європейських держав — Антанти (Велика Британія, Росія, Франція) і Троїстого союзу (Австро-Угорщина, Італія, Німеччина), які прагнули до світового панування. Відповідно війна мала справедливий загарбницький характер.  1 серпня 1914 р вважається днем початку війни. Напередодні війни накреслилися основні цілі супротивних сторін щодо завоювання українських земель, що входили до складу Російської та Австро-Угорської імперій. Німеччина прагнула розгромити Росію і загарбати значну кількість територій (частину Польщі, балтійські землі), а також всі українські землі, які повинні були увійти до складу майбутньої Великонімецької імперії. Австро-Угорщина намагалася зберегти своє панування в Галичині, на Північній Буковині й Закарпатті, а також захопити територію Волині й Поділля. Після вступу у війну Туреччини розроблявся план захоплення нею Північного Причорномор'я і контролю турків над акваторією Чорного моря. Царська Росія прагнула розширити територію держави до Карпатських гір. Було висунуто тезу про «возз'єднання братів-русинів» (українців Східної Галичини й Північної Буковини) з великоросами. Згідно з «планом А», розробленим російським Генеральним штабом, передбачалося завдати головного удару по військових силах Австро-Угорщини, захопити Галичину, Закарпаття і потім оволодіти Будапештом і Віднем. З початком війни українські землі перетворилися на театр жорстоких і кровопролитних воєнних дій. Українці були змушені воювати у складі ворогуючих російської (3,5 млн осіб) й австрійської (250 тис. осіб) армій за чужі інтереси і вести братовбивчу війну. Воєнні дії відбувалися на західноукраїнських землях. Для Росії початок війни був успішним. У серпні—вересні 1914 р. відбулася Галицька битва, під час якої російські війська Південно-Західного фронту завдали поразки австрійцям. Втрати австрійської армії склали 400 тис. осіб. Східну Галичину, Північну Буковину, Львів, Чернівці було окуповано російською армією, а військову фортецю Перемишль узято в оточення. Висновок. Перша світова війна мала загарбницький характер. Вона перетворила українські землі на об'єкт загарбання й театр жорстоких воєнних дій, а українців — на учасників братовбивчого протистояння. Два воєнно-політичні блоки вели кровопролитну війну за українські землі без урахування національних інтересів народу. ■ Дати: 1 серпня 1914 р., квітень—червень 1916 р. ■ Поняття, терміни, назви: Антанта, Троїстий союз, Галицька битва.

1.2. Нацистський «новий порядок» в Україні в 1941—1944 рр. Голокост. 22 червня 1941 р. почалася Велика Вітчизняна війна. Територія України була повністю окупована військами Німеччини та її союзниками протягом 1 року й 1 місяця (до 22 липня 1942 р.). За розробленим ще в 1940 р. стратегічним «Генеральним планом "Ост" щодо України передбачалися такі заходи. 1. Онімечення населення українських земель. 2. Фізичне винищення слов'янських народів. 3. Масові депортації українців (65 %) до районів Сибіру. 4. Переселення німців на українські землі протягом ЗО років. Після загарбання України її територія була розділена на чотири зони: 1) рейхскомісаріат «Україна»; 2) дистрикт «Галичина»; 3) Трансністрія; 4) прифронтова зона. Новоутворені адміністративні одиниці очолили генерал-губернатори. Особливу ненависть до українців виявляв рейхскомісар Еріх Кох, якого називали «коричневим царем України». В Україні діяли каральні підрозділи нацистів: СС, СД, гестапо, що проводили масовий терор проти мирного населення. На окупованих землях України був встановлений нацистський «новий порядок», який означав фізичний і моральний терор проти расово-неповноцінних народів: слов'ян, євреїв, циган, а також представників радянської влади і комуністів. Гітлерівським командуванням був прийнятий план фізичного знищення євреїв на окупованих територіях. Масове знищення єврейського населення нацистами та їх прибічниками одержало назву Голокост (від грец. — спалені повністю). Нацисти застосовували жахливі засоби страти: отруєння у газових камерах, спалення у крематоріях, голодомор, цькування собаками. На підвладних територіях створювалися концентраційні табори і гетто для євреїв. Масові знищення євреїв відбулися в Києві (Бабин Яр), Харкові (Дробицький Яр), а також - у Львові, Бердичеві, Одесі та інших містах. Додаткова інформація Після окупації Києва німецька військова влада розклеїла по всьому місту оголошення: «Усі жиди міста Києва... мусять з'явитися 29 вересня 1941 р. до 8 години ранку на ріг Мельниковської та Дохтуровської... з документами, грошима, коштовними речами, теплим одягом, білизною...  Хто не виконає цього розпорядження, буде розстріляний».. У євреїв, які прийшли за наказом, відбирали речі, а їх самих розстрілювали. За три дні німці стратили 195 тис. київських євреїв у Бабиному Яру. (Існують інші дані про кількість розстріляних у Бабиному Яру.) Голокост забрав життя 6 млн європейських євреїв. Четверта частина цих жертв припадає на Україну. Ця трагедія примусила людство усвідомити необхідність створення єврейської держави та визнати у Загальній декларації прав людини (1948) людське життя як найбільшу цінність. Терор фізичний супроводжувався моральним терором. На магазинах, ресторанах, перукарнях висіли написи: «Тільки для німців», «Українцям вхід заборонено». Мирному населенню міст заборонялося користуватися залізницею, міським транспортом, поштою, телеграфом, аптеками. Були зачинені школи й вищі навчальні заклади. На вулицях міст і сіл влаштовувалися публічні страти комуністів, комсомольців, представників радянської влади. Окупаційна політика мала відверто колоніальний характер. Вводилася примусова трудова повинність. З України вивозилися продовольство, сировина, цінності. Нацистами були розграбовані сотні музеїв, бібліотек, будинків творчості. Окупаційна влада шукала опори в «благонадійних особах», з-поміж яких призначалися бургомістри в містах, старости в селах, поліцаї та ін. Так з'явилися помічники нацистів — колабораціоністи. Колабораціонізм — співробітництво громадян окупованої держави з окупаційною адміністрацією. Такі особи викликали презирство народу. Висновок. Злочинний, антилюдський «новий порядок», що встановили на-' цисти на території окупованої України, спричинив масовий рух Опору. Мільйони людських життів, величезні матеріальні ресурси були принесені в жертву, аби звільнити Україну від нацистських окупантів. 28 жовтня 1944 р. вся етнічна територія України була звільнена. Дати: 22 червня 1941 р., 22 липня 1942 р., 28 жовтня 1944 р. ■ Поняття, терміни, назви: план «Ост», «новий порядок», Голокост, колабораціонізм. ■ Особистість в історії: народ України.

Білет 2 2.1. Вплив Першої світової війни на формування українського національного руху в Галичині й Наддніпрянській Україні. Війна обернулась колосальною трагедією для українського народу. 3,5 млн українців були мобілізовані до російської армії, а 250 тис. українців з Галичини й Буковини — до австро-угорської.  Воєнне протистояння обох імперій — Росії та Австро-Угорщини, що супроводжувалось масовими репресіями проти українців, розкололо національно свідоме українство на прибічників і противників війни як серед українців воюючих сторін, так і в межах Російської та Австро-Угорської імперій. Відверто проавстрійську позицію зайняла утворена в серпні 1914 р. у Львові Головна Українська Рада (ГУР), до складу якої входили радикальна, соціал-демократична, націонал-демо-кратична партії. Вона закликала українців підтримати воєнні зусилля Австро-Угорщини проти Росії. Очолив Раду К. Левицький. З ініціативи ГУР у 1914 р. було сформовано легіон Українських січових стрільців (УСС) кількістю 2,5 тис. осіб, що взяв участь у бойових діях проти російської армії. У травні 1915 р. Головна Українська Рада у Відні реорганізувалася в Загальну Українську Раду, яка була єдиним і найвищим представницьким органом українського народу Східної Галичини. Рада вимагала від австрійського уряду впровадження української адміністрації і шкіл у приєднаних районах Холмщини та Волині, згоди на поділ Галичини на українську і польську частини та утворення Українського університету у Львові. Німецька та австро-угорська влада не підтримали ідеї незалежної України, але задовольнили низку другорядних вимог, зокрема, про організацію окремих таборів для військовополонених українців, де засновували школи, бібліотеки, церкви, які активно займалися вихованням національної самосвідомості українців, непримиренної ненависті до Російської імперії як поневолювачки і гнобительки українського народу. З часом з українських полонених у Німеччині та Австро-Угорщині було створено відповідно дві дивізії — «синьо-жупанну» і «сірожупанну» (названі за кольором форми). 5 листопада 1916 р. австро-у горський і німецький уряди проголосили утворення самостійного польського королівства, що складалося з польських земель, які входили до складу Російської імперії (до нього з часом мала увійти і Галичина). На знак протесту Загальна Українська Рада склала свої повноваження. Паралельно з ГУР політичні емігранти зі Східної України заснували у Львові Союз Визволення України (СВУ), проголосивши його безпартійною громадською організацією. Організаторами СВУ були колишні діячі УСДРП — А. Жук, В. Дорошенко, Д. Донцов і Української соцїал-демократичної спілки (Спілки) М. Малиневський (Басок) та О. Скоропис-Йолтуховський. У жовтні 1914 р. СВУ видав програму «Наша платформа», згідно з якою головна мета Союзу полягала у створенні самостійної Української держави з конституційно-монархічною формою правління. СВУ головну ставку робив на Австро-Угорщину, німецьку армію, бажав поразки Росії у війні. СВУ мав своїх повноважних представників у Берліні, Софії, Стамбулі, Римі, Стокгольмі, Осло. Поставивши перед собою завдання сформувати навколо СВУ коаліцію непримиренних ворогів Російської імперії, вони вступали у відкриті чи таємні переговори як з офіційними державними урядовцями, так і з російськими політичними емігрантами, в основному з діячами обох фракцій РСДРП — більшовиками і меншовиками. Але досягти згоди не завжди вдавалося. 1915 р. діячі СВУ почали видавати українською мовою у столиці Болгарії Софії газету «Робітничий прапор». Велику агітаційно-пропагандистську роботу СВУ розгорнув у таборах для військовополонених. На гроші, надані урядами Німеччини та Австро-Угорщини, СВУ, який перебрався зі Львова до Відня, а потім до Берліна, здійснював велику пропагандистську діяльність. Його діячі виступали з лекціями і доповідями не тільки в Австро-Угорщині, а й у Німеччині, Болгарії, друкували статті, а головне — налагодили регулярне видання українською та іншими мовами (загалом 9) науково-популярних брошур з історичного минулого та сучасного України. Серед друкованих видань СВУ: «Кобзар» Т. Шевченка, праці корифеїв української історіографії М. Костомарова, В. Антоновича, Ф. Вовка, вченого-географа С. Рудницького, публіциста М. Лозинського, письменника Б. Лепкого. Надруковано також низку праць М. Грушевського, хоч він не був прихильником СВУ. Допомога, що надавалася державами Четверного союзу, зараховувалась як державний борг майбутньої самостійної України. У червні 1918 р. СВУ припинив свою діяльність. Історичною заслугою СВУ було насамперед те, що він першим серед українських організацій своєю метою проголосив утворення самостійної української держави. На початку війни емігранти-москвофіли з Галичини організували у Києві «Карпато-русский освободительний комитет». Він закликав галичан вітати російську армію як визволительку, допомагав організовувати владні структури під час окупації Галичини. Проавстрійські та пронімецькі настрої СВУ не знайшли відгуку в Східній Україні. Представники всіх національних меншин у Думі висловили лояльність до російського уряду. У зв'язку з тим, що українці не мали свого представництва в Думі, редактор журналу «Украинская жизнь», що виходив у Москві, С. Петлюра видав декларацію із закликом до українців чесно виконувати свій обов'язок перед російською державою. У питаннях зовнішньої політики С. Петлюра закликав орієнтуватися на Антанту. Товариство українських поступовців (ТУП) зайняло очікувальну позицію, не ставши на платформу Петлюри чи СВУ. Але навіть лояльність українських діячів до російського самодержавства не пом'якшувала його упередженості до України. Це переконувало українців, що тільки в межах національного руху можна розв'язати українське питання. Починаючи з 1916 р. у містах України починають масово виникати націоналістичні гуртки молоді, які виступали за незалежність України. Висновок. Перша світова війна сприяла активізації і консолідації українського національно-визвольного руху і в той же час внесла розкол в його ряди. ■ Дата: 1914 р. ■ Особистості в історії: К. Левицький, В. Дорошенко, Д. Донцов, С. Петлюра.

2.2. Результати та історичне значення Всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 р. 19—21 серпня 1991 р. в СРСР було здійснено невдалу спробу державного перевороту. Одразу після провалу путчу почався стрімкий процес розпаду країни. Республіки заявили про свій вихід із Союзу, було проголошено низку актів і декларацій про незалежність. 24 серпня 1991 р. Верховна Рада УРСР прийняла Акт проголошення незалежності Укосини, що проголосив Україну незалежною демократичною державою. Було прийнято рішення про проведення 1 грудня 1991 р. Всеукраїнського референдуму на підтвердження Акта проголошення незалежності України та призначено вибори Президента України. Про значущість референдуму свідчить звернення Верховної Ради України до народу: «Це вибір для себе, для своїх дітей і онуків, для майбутніх поколінь. Ми не маємо права помилитися... тому що в наших руках доля молодої незалежної держави і доля Батьківщини, рідної землі». У липні 1991 р. Верховна Рада прийняла низку законів, що стосувалися запровадження в Україні інституту президентської влади. У Декларації про державний суверенітет передбачався поділ влади в республіці на законодавчу, виконавчу та судову. В умовах гострої політичної боротьби, зростання національної самосвідомості української нації, збільшення прихильників ідеї національного відродження й суверенітету України, наростання економічної кризи 1 грудня 1991 р. відбулися Всеукраїнський референдум і вибори Президента України. До бюлетеня для голосування було включено шість кандидатів: В. Гриньов, Л. Кравчук, Л. Лук'яненко, Л. Табурянський, В. Чорновіл, І. Юхновський. За Л. Кравчука як Голову Верховної Ради УРСР проголосувало 61,8 % виборців, і він став першим Президентом незалежної України. На референдумі понад 90 % громадян України проголосували на підтримку Акта проголошення незалежності України, незважаючи на те, що на референдумі СРСР 17 березня 1991 р. 70 % населення України висловилися за збереження єдності СРСР. Висновок. Найважливішим результатом проведення Всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 р. стала поява на політичній карті світу нової самостійної, незалежної держави — України. Дати: 24 серпня 1991 р., 1 грудня 1991 р. Поняття, терміни, назви: Акт проголошення незалежності України, референдум, президент. Особистість в історії: Л. Кравчук.

Білет З 3.1. Українські землі в 1915—1917 рр. Після успішної для росіян Галицької битви (1914 р.) бої між російською і австро-німецькою арміями на українських землях розгорілися на Карпатських перевалах. Незважаючи на наполегливість росіян, подолати ці перевали їм так і не вдалося. Проте наступним успіхом росіян стала облога фортеці Перемишль, яка капітулювала 22 березня 1915 р. У результаті росіяни взяли в полон 120 тис. австрійців і захопили 400 гармат. На завойованій території Східної Галичини і північної Буковини російська влада встановила режим, який, за словами голови російської адміністрації Галичини генерал-губернатора графа О. Бобринського, мав запровадити «русские начала» в житті населення краю. Так, у Галичині запроваджувалися російська мова і російське законодавство.  Закривалися українські школи, інші навчальні заклади та культурні організації.  Почалось навернення греко-католиків у православ'я. Майже всіх представників української еліти, що залишилась у краї, а також верхівку греко-католицької церкви на чолі з митрополитом А. Шептицьким було вивезено вглиб Росії. Відбулись єврейські погроми. Російська окупація тривала до весни—літа 1915 р. Тим часом австро-німецьке командування розробило стратегічний план на 1915 р., згідно з яким передбачалося спрямувати проти Росії головний удар і вивести її з війни. Зібравши достатню кількість військ, австро-німецьке командування перейшло в наступ. У районі міста Горлиця було прорвано російський фронт. Уже в лютому австрійські частини вступили до Чернівців, 22 червня — до Львова, а до кінця червня захопили всю Галичину і Буковину, за винятком вузької смуги на схід від Тернополя. Крім Галичини, австро-німецькі війська під час наступу 1915 р. окупували західну Волинь, Холмщину, Берестейщину з містами Луцьк і Дубно. Росіяни зазнали поразки через погане матеріальне постачання військ і прорахунки командування. Відступ російської армії супроводжувався новим погромом українства, депортацією населення. Поряд із цим до відступаючих російських частин додалися біженці, які боялися репресій з боку Австро-Угорщини. Загалом до Росії було переміщено понад 100 тис. українців. Депутат російської Державної думи П. Мілюков назвав російську політику в Галичині «європейським скандалом». Зупинивши наступ австро-німецької армії на лінії Кам'янець-Подільсь-кий—Тернопіль—Кременець—Дубно, росіяни навесні 1916 р. силами Пів-денно-Західного фронту несподівано завдали удару, який увійшов в історію під назвою Брусиловський прорив (від прізвища генерала Олексія Брусилова, призначеного у березні 1916 р. командуючим цим фронтом). Наступ розпочався 22 травня-1916 р. Після нетривалої артпідготовки росіяни перейшли в наступ по всьому фронту, тим самим не давши австро-угорським військам свободи маневру. Російські війська просунулися по всьому фронту вглиб на 80—120 км, знову оволоділи Чернівцями, Коломиєю, Бродами, Луцьком. Унаслідок Брусиловського прориву австро-угорські війська зазнали значних втрат: понад 1 млн вбитих і поранених, понад 400 тис. полонених. Росіяни втратили близько 500 тис. осіб. Після завершення цього наступу лінія фронту залишалася майже незмінною протягом року. Тим часом у березні 1917 р. в Росії відбулась революція. Новий російський уряд, прагнучи зміцнити своє внутрішнє становище, улітку 1917 р. розпочав новий наступ, який завершився пбвним провалом, новими жертвами і територіальними втратами. Койтрудар австро-німецьких військ примусив росіян відступити навіть далі, ніж у 1915 р. Ця лінія фронту проіснувала аж до укладення Берестейського миру. Висновок. У цей період українські землі продовжували залишатися ареною бойових дій між військами Росії і Австро-німецького блоку. У результаті західно-українські землі були розорені тривалими бойовими діями і окупаційною політикою, яку проводили щодо цих земель Австро-Угорська і Російська імперії. Дати: 22 березня 1915 р.; весна—осінь 1915 р.; 22 травня 1916 р.; червень 1917 р.

3.2. «Косигінські реформи» та їхні наслідки для України. Починаючи з 1965 р. під керівництвом Голови Ради Міністрів О. Косигіна в СРСР була розроблена господарська реформа. За часів Сталіна О. Косигін дуже швидко зробив кар'єру від майстра на фабриці до Голови Ради Міністрів РРФСР. У нього був багатий досвід господарської роботи і своє бачення розвитку радянської економіки. Початку реформ передувала відкрита дискусія в пресі з економічних питань, яку започаткувала стаття «План, прибуток і премія» професора Харківського інженерно-економічного інституту О. Лібермана, надрукована в газеті «Правда». У 1964 р. почалась на практиці перевірка і відпрацювання нових методів господарювання. На деяких підприємствах УРСР почали проводити економічні експерименти, які дали позитивний результат. Це стало підставою для запровадження нового господарського механізму в економіку всього СРСР. Реформи охопили сільське господарство, промисловість і систему управління. У 1965 р. скасували систему раднаргоспів, запровадивши натомість міністерства, які здійснювали управління окремими галузями економіки. Так, в Україні було створено 22 союзно-республіканських і 7 республіканських міністерств (автомобільного транспорту і шосейних доріг, будівництва, комунального господарства, місцевої промисловості, освіти, охорони громадського порядку, соціального забезпечення). Таким чином, реальні можливості щодо управління економікою республіки зменшилися. Була змінена система планування, запроваджена система економічних стимулів праці. Так, якщо раніше головним показником для підприємства був загальний обсяг виробленої продукції, то тепер його замінили на обсяг реалізованої продукції. Вважалося, що це примусить підприємства випускати продукцію, яка потрібна споживачеві. На підприємствах створювався спеціальний фонд матеріального стимулювання. Якщо підприємство перевиконувало план реалізації продукції, воно виплачувало працівникам премії і розбудовувало соціальну сферу. Перед підприємством ставилося завдання працювати з прибутками. Для зменшення собівартості продукції передбачалося підвищити продуктивність праці, запровадити нові технології і техніку.  Перехід на нові умови праці відбувався поступово: у 1966 р. на нових умовах господарювання працювало 100 підприємств УРСР (1,5 %), у 1970 р.—8,2 тис. підприємств (83 %). Такими були основні риси реформи, яка, на жаль, не мала комплексного характеру і практично обмежилась промисловістю. Вона прагнула поєднати непоєднуване: розширити самостійність підприємств і відновити всевладдя галузевих міністерств. Зрештою останні звели нанівець будь-яку самостійність підприємств. Спочатку збільшилась кількість планових показників (продуктивність праці, середня зарплата, собівартість продукції тощо). Зберігалась система централізованого матеріально-технічного постачання, яку так і не замінили на систему оптової (гуртової) торгівлі. Показник «реалізованої продукції» мало чим відрізнявся від «валу», тому що обсяги реалізації (при хронічному .дефіциті товарів) зростали від обсягів виробленої продукції, тобто валу. Таким чином було збережено затратний механізм. Поліпшення якості, запровадження нових зразків було економічно невиправданим. На практиці не діяло й матеріальне стимулювання праці. Чим краще працювало підприємство, тим жорстокішими були норми формування фондів стимулювання праці. Висновок. Таким чином, через внутрішню суперечливість і непослідовність реформи були приречені. До того ж, вище партійне керівництво не виявляло ніякого інтересу до її проведення. А після «Празької весни» (1968 р.) стримане ставлення до реформ змінилось на їх заперечення. Так, у резолюції. XXIV з'їзду КЩС говорилося: «Досвід чехословацьких подій знову нагадав про необхідність підвищувати пильність щодо підступів імперіалізму та, його агентури в країнах соціалістичної співдружності, про значення послідовної боротьби проти правого опортунізму, який під виглядом «поліпшення» соціалізму намагається вихолостити революційну суть марксизму-ленінізму і розчищає шлях для проникнення буржуазної ідеології». Після цього партійно-державна верхівка відмовилась від будь-яких спроб «поліпшити» соціалізм сталінського зразка. Особистість в історії: О. Косити.  Дата: 1965—1970 рр.

Білет 4 4.1. Початок Української революції, утворення Центральної Ради. М. Грушевський, В. Винниченко. Перша світова війна призвела до загострення соціально-економічних, політичних і національних суперечностей у Російській імперії. Перемога Лютневої революції 27 лютого 1917 р. привела до падіння самодержавства (Микола II зрікся престолу)* Тимчасовий уряд очолив князь Георгій Львов. Але поряд із цим органом активно діяла Петроградська Рада. В Україні замість старих органів влади виникають губернські, міські й повітові правління. У містах і селах утворюються Ради робітничих і солдатських та Ради селянських депутатів. Перебіг доволі хаотичних і стихійних подій під час зміни влади зумовив активізацію національного руху в Україні.  Національні політичні сили були роздроблені, і Для їхньої консолідації необхідно було створити український керівний центр. Так в Україні виникла і згодом стала впливовим центром влади Українська Центральна Рада (УЦР) УЦР, створена 3—4 березня 1917 р. в Києві на зборах представників Товариства українських поступовців (ТУП) і українських соціал-демократів, стала представницьким органом українських демократичних сил, що очолив національно-демократичну революцію в Україні. Посаду голови УЦР обійняв М. Грушевський.  Михайло Сергійович Грушевський народився 29 листопада 1866 р. в м. Холм в родині вчителя гімназії. У 1880 р. вступив до Тіфліської гімназії, захоплювався українською історією та літературою, читав твори В. Антоновича, М. Костомарова та ін. У 1886—1890 рр., під час навчання у Київському університеті, вступив до Київської української громади. Після захисту дисертації став професором; кафедри історії Львівського університету, де читав лекції; працював у Науковому товаристві ім. Т. Шевченка. Обстоював і розвивав ідею самостійності історії України, єдності всіх її періодів, а головною силою історії вважав народ. Написав багатотомну «Історію України-Руси». Товаришував з І. Франком. Вступив до Української національно-демократичної партії. Після революції 1905 р. повернувся до Києва й очолив Українське наукове товариство. Активно брав участь у роботі ТУП. У 1914 р. був заарештований і висланий з України; жив у Симбірську, Казані, Москві. Уроки Української революції обстоював ідею автономії України у складі Росії, відмовившись від неї після війни радянської Росії проти УНР. Бачив Україну народною республікою, розвиненою промисловою й сільськогосподарською країною з високим рівнем культури, освіти й науки. Був обраний 1 першим Президентом УНР. З березня 1919 р. перебував за кордоном (Чехо-Словаччина, Франція, Німеччина, Швейцарія). У 1924 р. Грушевський повернувся в Україну. Його обрали до УАН, де він продовжив широку наукову роботу. Перебував під постійним контролем органів ГПУ, проти нього висувалися звинувачення в діяльності вигаданої контрреволюційної організації (Український національний центр), але був звільнений від слідства. У 1934 р. помер у Кисловодську. Володимир Кирилович Винниченко народився 16 липня 1880 р. у бідній селянській родині Єлисаветградського повіту. Був чумаком, у 1911 р. повернувся в Україну. Поетичні захоплення Винниченка чергувалися з протестом проти соціальної несправедливості. Вступивши до гімназії, він екстерном здає іспити на атестат зрілості, а через рік вступає до юридичного факультету Київського університету. За участь у роботі Революційної української партії Винниченка було виключено з університету із забороною проживати в Києві. Був домашнім учителем на Полтавщині, займався революційною агітацією серед селян, потім нелегально перебрався за кордон. Написав багато, п'єс, романів, оповідань («Чужі люди», «Щаблі життя», «Базар»). Брав участь у діяльності УСДРП і ТУП, займався літературною діяльністю у Москві в журналі «Українське життя»'. Був одним з лідерів української національно-демократичної революції 1917—1920 рр.; 15 червня 1917 р. був обраний главою Генерального Секретаріату, написав мемуарно-публіцистичну працю «Відродження нації»; негативно ставився до гетьманського перевороту, очоливши опозиційний до влади гетьмана Український національний конгрес.  Очолив Директорію УНР. Згодом виступив прихильником радянської системи влади, але потім її відкинув. У березні 1919 р. виїхав з України. У праці «Відродження нації» Винниченко виклав націонал-комуністичні ідеї, які він обстоював. У 1920 р. вів переговори з вищим більшовицьким керівництвом про визнання незалежності України, невдача яких змусила його виїхати до Австрії, потім до Франції, де присвятив себе творчості: малював, писав. Помер у 1951 році. Видатними діячами УЦР були також Д. Антонович, С. Веселовський, Д. Дорошенко, В. Коваль, Ф. Крижанівський. Партійний склад УЦР був різноманітний:  Товариство українських поступовців (ТУП; С. Єфремов, Д. Дорошенко), що пізніше було перейменоване на Союз українських автономістів-федералістіе; Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП; В. Винниченко, С. Петлюра); Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР; М. Ковалевський); Українська народна партія (УНП). Крім того, до складу УЦР увійшли представники громадських організацій. Демократичний принцип формування УЦР, яка уособлювала три представництва: національне, соціально-класове, територіальне,— забезпечив їй широку підтримку з боку народних мас. УЦР перетворилася на представницький (з елементами парламентаризму) орган українського народу. Як революційний парламент УЦР була визнана на Всеукраїнському національному конгресі (квітень 1917 р.). Тоді ж було обрано новий склад і керівництво УЦР: голова — М. Грушевський, заступники — В. Винниченко й С. Єфремов, виконавчий орган — Комітет, або Мала Рада. Основні напрямки політичної програми УЦР: — боротьба за національно-територіальну автономію у складі 9 українських губерній та етнічних земель; — підготовка до виборів в Установчі збори з метою розв'язання питання про автономію України в складі Російської республіки; — співпраця з Тимчасовим урядом; — захист прав національних меншин. Однак в УЦР не було єдиної думки про майбутній статус України. «Самостійники» на чолі з М. Міхновським виступали за негайне проголошення незалежності. Автономісти (М. Грушевський, В. Винниченко) бачили Україну автономною республікою у федеративному союзі з Росією. Висновок. Створення УЦР стало видатною подією національно-демократичної революції 1917—1920 рр. УЦР виступила організатором і лідером національно-визвольного руху, що охопив широкі верстви населення; діячі УЦР почали привселюдно й відкрито говорити про інтереси нації від її імені. ■ Дати: 27 лютого 1917 р., З—4 березня 1917 р.  ■ Поняття, терміни, назви: УЦР, Мала Рада, «автономісти», «самостійники». ■ Особистість в історії: М. Грушевський, В. Винниченко.