Istoriya_bileti

Білет 10 10.1. Політика радянського уряду в Україні в 1919—1920 рр. «Воєнний комунізм». Протягом зими—весни 1919 р. більшовики удруге захопили владу в Україні. Був сформований більшовицький уряд — Тимчасовий робітничо-селянський уряд України (ТРСУУ). Політичні заходи більшовиків почалися зі зміни назви держави: УНР було перейменовано на Українську Соціалістичну Радянську Республіку (УСРР). (Ця назва проіснувала до 1937 р. й була змінена на Українську Радянську Соціалістичну Республіку.) Для зміцнення влади більшовиків на місцях були створені надзвичайні органи влади — ревкоми (революційні комітети) і військревкоми (військові революційні комітети). У сільській місцевості опорою більшовиків були комнезами (комітети незаможників). Надзвичайні органи влади контролювали діяльність Рад і впливали на неї, бо більшості у Радах більшовики поки не мали. Згодом ТРСУУ було перейменовано в Раду Народних Комісарів України (РНКУ) на чолі з Християном Раковським. У березні 1919 р. було прийнято першу радянську Конституцію УСРР, яка законодавчо закріпила радянську владу в Україні. Вищим органом державної влади став Всеукраїнський з'їзд рад, а між з'їздами — Всеукраїнський центральний виконавчий комітет (ВУЦВК). Політика радянізації в Україні мала такі риси: — структура радянської державності насаджувалася «згори», через Рад-нарком УСРР і ЦК КП(б)У; — відрізнявся жорсткою централізацією; — провідниками цієї політики були чиновники неукраїнського походження, унаслідок чого радянізація мала антинаціональний характер. Суть політичного курсу більшовиків полягала в насильницькому ламанні існуючої в Україні економічної системи. Запровадження заходів входило до компетенції Української ради народного господарства (УРНГ), що цілком залежала від Вищої ради народного господарства Росії. Соціально-політичний та економічний заходи більшовиків в Україні у 1919—1920 рр. отримав назву воєнний комунізм. Його риси: — скасування товарно-грошових відносин і заміна їх прямим товарообміном, запровадження карткової системи на продукти харчування, зрівняльна система оплати праці; — націоналізація промисловості і встановлення державного контролю над виробництвом; — мілітаризація праці (запровадження загальної трудової повинності населення від 16 до 60 років, трудова мобілізація, робота за трудодні); — запровадження продрозкладки на селі — системи заготівлі сільськогосподарських продуктів; продрозкладка, яку здійснювали продзагони й комнезами, передбачала обов'язкову здачу селянами державі за твердими цінами всіх надлишків сільгосппродукції; норма особистого споживання визначалася державою; розпочалася колективізація сільського господарства (створювалися артілі, комуни, ТОЗи); — різке обмеження суверенітету України: КП(б)У — складова частина РКП(б); керівництво профспілками й громадськими організаціями здійснювалося з Москви; — утворення в червні 1919 р. військово-політичного союзу радянських республік з метою централізованого керівництва господарством, фінансами і створення єдиного військового командування. Головним методом здійснення політики «воєнного комунізму» був «червоний терор», який проводила Всеукраїнська надзвичайна комісія (ВУНК). У 1919 р. здійснення політики більшовиків в Україні було перерване де-нікінськими окупаційними військами. У 1920 р. більшовики втретє прийшли до влади. Вони врахували помилки політичного курсу 1919 р. і переглянули аграрну політику: було прийнято новий земельний закон, що передбачав зрівняльний поділ землі, добровільність у створенні комун. Однак в економіці збереглися методи «воєнного комунізму», що здійснював створений Всеукрревком (пізніше — РНК УРСР і ВУЦВК). Додаткова інформація В. Г. Короленко про економічну політику більшовиків у 1920 р. «Кожен хлібороб бачить тільки, що в нього беруть те, що він зробив, за винаго¬роду, явно не еквівалентну його праці, і робить свій висновок: ховає хліб до ям. Ви його знаходите, реквізуєте, проходите по селах Росії України розжареним залізом, спалюєте цілі села й радієте з успіхів продовольчої політики». Держава часто зверталася до позаекономічних методів керівництва: Українську трудову армію очолив Й. Сталін, а праця набула форми повинності. Продрозкладка передбачала насильницьке вилучення не тільки хліба, але і м'яса, яєць, овочів. Більшовики використовували продрозкладку для боротьби з куркульством, хоча визначити, хто належить до куркулів, було складно, тому постраждали міцні селянські господарства. «Червоний терор» набрав небаченого розмаху. У 1920 р. на території України було створено 18 концентраційних таборів. Почалося витіснення більшовиками з політичного життя соціалістичних партій, які не визнавали радянської влади в Україні. «Боротьбисти», що прагнули повної незалежності України, оголосили про свій саморозпуск, керівництво лівих есерів було заарештоване, почався судовий процес над меншовиками.  Висновок. Політичний курс більшовиків у 1919—1920 рр. в Україні був спрямований на зміцнення влади. Це завдання здійснювалося методами позаекономічного примусу й терору, що викликало невдоволення політикою «воєнного комунізму». Дати: 1919—1920 рр. ■ Поняття, терміни, назви: «воєнний комунізм», продрозкладка, «чер¬воний терор», комнезами. ■ Особистість в історії: X. Раковський.

10.2. Конституційні традиції в Україні. Прийняття Конституції України 1996 р. та її історичне значення. Україна має давні конституційні традиції. Ще за часів Київської Русі й Галицько-Волинського князівства діяла «Руська Правда». Під час перебування українських земель у складі Литви і Польщі діяли «Литовські Статути» (1529, 1566, 1588 рр.). У роки Національно-визвольної війни під проводом Б. Хмельницького основними пра¬вовими актами були універсали гетьмана, а з 1654 р. — Березневі статті, що визначали автономний статус України в складі Московської держави. Наступними актами, що визначали правовий статус України в складі Московської держави, були Переяславські статті, Московські статті, Глухівські статті, Коломацькі статті, «Рішительні пункти». Пам'яткою політичної та юридичної думки XVIII ст. стала Конституція Пилипа Орлика «Пакти і Конституція законів і вільностей Війська Запорозького», датована 5 квітня 1710 р. Наприкінці XIX — на початку XX ст. з конституційними проектами виступили М. Драгоманов, М. Грушевський. У роки Національно-демократичної революції 1917—1921 рр. була прийнята, але не набрала чинності Конституція УНР. Конституційне право поповнилося чотирма Універсалами Української Центральної Ради. У радянській Україні діяли чотири Конституції — 1919, 1929, 1937 1978 рр. Наприкінці 1980-х рр. під час здійснення політики перебудови стало зрозумілим, що Конституція УРСР 1978 р. не відповідає принципам демократичного розвитку суспільства. Перший етап конституційного процесу розпочався 16 липня 1990 р. із прийняттям Верховною Радою Декларації про державний суверенітет України, яка передбачала верховенство, самостійність, повноту і незалежність влади в межах території України. У жовтні 1990 р. Верховна Рада створила Конституційну комісію з підготовки проекту Конституції. 24 серпня 1991 р. Верховна Рада УРСР прийняла Акт проголошення незалежності України, який був підтриманий на Всенародному референдумі 1 грудня 1991 року. Із проголошенням незалежності в Україні розгортається конституційний процес — розробка й обговорення різних варіантів нової Конституції, її розділів і статей. Конституційний процес умовно можна поділити на кілька періодів. Упровдож першого періоду (1990 — жовтень 1994 р.) була сформована Конституційна комісія на чолі з Президентом Л. Кравчуком і Головою Верховної Ради І. Плющем; до комісії також увійшли учені-правознавці, судді, працівники правоохоронних органів, народні депутати. Результатом роботи комісії стало створення двох варіантів проекту Конституції, які були винесені на всенародне обговорення. Однак жоден із них прийнятий не був. Другий період розпочався у листопаді 1994 р., після позачергових виборів Президента України і формування нового складу .Верховної Ради.  Конституційну комісію очолили Президент України Л. Кучма і Голова Верховної Ради О. Мороз. Нові проекти створювалися представниками різних політичних партій. Найгострішими проблемами були механізм прийняття Конституції, форма правління в Україні, питання власності, виборчої системи, державної мови і символіки. У грудні 1994 р. Президент запропонував на обговорення Верховної Ради законопроект про державну владу та органи місцевого самоврядування, але цей документ не було прийнято. Протистояння між Президентом, котрий прагнув створити сильну законодавчу владу в країні, та Верховною Радою, що намагалася зберегти свої повноваження, закінчилося підписанням 8 червня 1995 р. Конституційного договору, який збільшив повноваження Президента. За умовами договору Президент визнавався головою держави та головою виконавчої влади, він особисто визначав склад Кабінету Міністрів. Положення, що були закладені в основу Констутиційного договору, створили правову базу для діяльності органів виконавчої влади та президентської адміністрації. Унаслідок суперечностей між Президентом і Верховною Радою Л. Кучма 26 червня 1996 р. видав Указ про проведення у вересні 1996 р. Всеукраїнського референдуму щодо прийняття Конституції України. У пошуках компромісу було створено Узгоджувальну комісію на чолі з М. Сиротою. Суперечку викликали питання, що стосувалися співвідношення повноважень законодавчої та виконавчої влад, статусу російської мови, державної символіки та ін. На думку багатьох політиків, Конституційний процес зайшов у глухий кут. У ніч на 28 червня 1996 р. більшістю голосів депутати Верховної Ради прийняли Конституцію України. її текст підписали Президент України і Голова Верховної Ради. Конституція включає 161 статтю і 14 розділів (15-й розділ містить «Перехідні положення»). Конституція України має найвищу юридичну силу. Вона визначає форму правління, державний устрій, політичний режим України як незалежної, суверенної, правової держави. Найвищою соціальною цінністю за Конституцією є людина; Конституція визначає права, свободи й обов'язки громадян України. На сучасному етапі депутатами Верховної Ради обговорюється питання про внесення змін до Конституції України. Висновок. Прийняття нової Конституції стало важливим етапом у формуванні української державності. Конституція закріпила демократичні права і свободи громадян України, принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову та їх незалежність одна від одної. Основу зовнішньої політики забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримки мирного і взаємовигідного співробітництва з усіма країнами. День 28 червня був оголошений національним святом України — Днем Конституції. Дата: 28 червня 1996 р. ■ Поняття, терміни, назви: Конституція, конституційний процес, права людини. ■ Особистість в історії: Л. Кравчук, Л. Кучма.

Білет 11 11.1. Проголошення Західноукраїнської Народної Республіки. Є. Петрушевич. Злука УНР і ЗУНР. Активізація національно-визвольного руху в Західній Україні була пов'язана з революційними подіями в Росії, поразкою австро-угорських військ на Галичині й Поділлі, проголошенням УНР, посиленням державної кризи в Австро-Угорщині. У жовтні 1918 р. у Львові представники західноукраїнських політичних партій створили Українську Національну Раду (УНР). її очолив Євген Петрушевич. Євген Петрушевич народився в 1863 р. у родині священика. Навчався у Львівській Академічній гімназії, потім на юридичному факультеті Львівського університету. Після захисту докторської дисертації мав адвокатську контору. Брав участь у національному русі: очолював відділення товариства «Просвіта», був депутатом галицького сейму, членом Головної Української Ради, головою депутатської фракції від Галичини в австрійському парламенті. Є. Петрушевич стояв біля витоків створення ЗУНР, був її президентом. Нетривалий час входив до складу Директорії УНР як представник західної області УНР. Через політичні розбіжності з С. Петлюрою виїхав до Австрії. Проводи» дипломатичну роботу проти окупації Галичини Польщею. Очолив уряд ЗУНР у вигнанні. Останні дні життя провів у Берліні. УНР стала керівним органом західноукраїнського національного руху. За умов прагнення поляків відновити Річ Посполиту й узаконити свої права на Східну Галичину 19 жовтня 1918 р. Рада зробила заяву про утворення держави на західних землях, яка пізніше отримала назву Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР). 1 листопада 1918 р. у Львові почалося повстання, що охопило Станіслав, Коломию, Броди, Дрогобич і багато інших міст. Національна Рада закликала галичан брати владу на місцях до своїх рук і готуватися до скликання Установчих Зборів. Революція переросла у війну за незалежність і захист від домагань поляків, що проголосили створення Речі Посполитої. 9 листопада 1918 р. УНР сформувала тимчасовий уряд — Генеральний Секретаріат на чолі з Костем Левицьким. Уряд складався з Секретаріатів із військових, внутрішніх, земельних, закордонних справ, з публічних справ і віросповідань. Президентом став Євген Петрушевич. 13 листопада УНР затвердила «Тимчасовий основний закон», відповідно до якого: — новоутворена держава одержала назву Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР); — були визначені кордони держави; — закріплювалася державна незалежність; — визначалися державний устрій, прапор, герб. 5 листопада 1918 р. відбулися вибори до законодавчого органу влади (парламент) — Української Народної Ради. Уряд і президент прагнули вивести країну з глибокої економічної кризи, для чого було вжито таких заходів: — монополізація продажу зерна, сигарет, спирту і сільськогосподарської продукції; __ співпраця з кооперативними та фінансовими організаціями; __ початок відновлення роботи залізничного транспорту; — уведення в обіг валюти — гривні й карбованця; — 14 квітня 1919 р. із прийняттям Закону про землю почалася аграрна реформа, що передбачала ліквідацію великого землеволодіння, проведення поділу землі між малозабезпеченими і безземельними селянами. Проте уряд не зумів узяти під контроль нафтовидобуток (більшість розробок належала іноземцям), зупинити інфляцію і у повному обсязі реалізувати трудове законодавство. Найбільш вдалою була політика в галузі освіти, спря¬мована на відокремлення школи від церкви, а також стосовно політичних партій. Проголошення незалежності ЗУНР привело до пожвавлення зовнішніх зв'язків уряду з країнами Європи та Америки. Зусиллями уряду ЗУНР та українських емігрантів в Австрії, Німеччині, Угорщині вдалося відкрити в цих країнах представництва на рівні посольств, а з урядами Італії, Канади, СІЛА та Чехо-Словаччини встановити дипломатичні відносини. Однак краї-ни-переможці в Першій світовій війні не визнавали ЗУНР. На Паризькій мирній конференції у січні—червні 1919 р. делегація ЗУНР не змогла заручитися підтримкою держав Антанти. Французька делегація була зацікавлена в існуванні в Східній Європі міцної Польської держави, а тому в лютому 1919 р. надіслала до ЗУНР місію на чолі з генералом Бертелемі (для припинення війни з Польщею). Делегація запропонувала урядові ЗУНР встановити демаркаційну лінію, за якою Львів та Дрогобицький район повинні були залишатися під владою Польщі. Уряд ЗУНР категорично відмовився прийняти таку пропозицію. У таких умовах в липні 1919 р. почалося загарбання території Закарпаття чеськими та румунськими військами. Остаточно Закарпатська Україна перейшла під владу Чехо-Словаччини в вересні 1919 р. відповідно до умов Сен-Жерменського договору Угорщини з країнами Антанти, а у 1923 р. Рада послів Антанти визнала владу Польщі у Східній Галичині. 22 січня 1919 р. на Софійській площі в Києві відбулися урочисті збори, на яких було проголошено Акт 3луки (об'єднання) українських земель. Універсал про об'єднання УНР і ЗУНР засвідчив цю подію. В урочистостях під час обміну грамотами брали участь делегати від Директорії (В. Винниченко, С. Петлюра, А. Андрієвський, Ф. Швець, А. Макаренко та ін.; всього 60 осіб), галицькі делегати на чолі з Л. Бачинським, С. Вітвицьким, Л. Цегальським, десятки тисяч киян, військо, представники інших держав. Однак об'єднання всіх українських земель залишилося тільки декларацією. Воно мало політико-ідеологічний, а не державно-правовий характер: не були вироблені правові умови для його виконання, воно не було ратифіковане законними органами обох держав. Пізніше передбачалося затвердження Акту Злуки всеукраїнськими установчими зборами. Ідея соборності стала реальністю на дуже короткий період. Соборність 1919 р. виникла в найбільш важкі й трагічні для України дні. Тому українські політики і громадські діячі того часу заслуговують на визнання, бо вони прагнули знайти шляхи збереження української державності. Тепер щорічно 22 січня відзначається як свято День Соборності України. Додаткова інформація До поняття соборності входило уявлення про територіальну цілісність, неподільність, незалежність і демократичність України. Ідея соборності веде свою історію від філософії Візантії, а також від політики єднання давньоруських земель навколо Київського князівського престолу. У «Слові о полку Ігоревім» є заклик до єднання русичів. Ідея соборності знайшла своє відображення в релігійній думці (праці Й. Борецького і П. Могили). Ідею соборності втілювали українські гетьмани Б. Хмельницький, І. Мазепа, П. Дорошенко, П. Орлик. У XIX — на початку XX ст. ідея соборності українських земель знайшла відображення в документах Кирило-Мефодіївського братства, суспільно-політичних поглядах М. Драгоманова і В. Антоновича. Про самостійність і суверенність Сбборної України йшлося в прогресивному документі Української народної партії на чолі з М. Міхновським. Висновок. ЗУНР прагнула відкрити широкі можливості для повноцінного національно-державного, економічного й культурного життя українців. Урядові програми мали демократичний характер, але були короткочасними й залишилися нереалізованими. День Соборності України 22 січня 1919 р. увійшов в історію нашої держави як національне свято. Соборність земель України була досягнута дуже дорогою ціною, однак це, за словами І. Крип'якевича, був «сонячний момент» нашої історії. Дати: 1 грудня 1918 р., 22 січня 1919 р. ■ Поняття, терміни, назви: УНР, ЗУНР, Акт Злуки, соборність. ■ Особистість в історії: Є. Петрушевич, В. Винниченко, К. Левицький.

11.2. Політична ситуація в Україні в 1985—1991 рр. У березні 1985 р. Генеральним секретарем ЦК КПРС було обрано М. Горбачова, який визнавав необхідність проведення реформ. М. Горбачов став ініціатором політики перебудови — прагнення «зверху» здійснити реформування політичної та суспільно-економічної системи радянського суспільства. В Україні політика перебудови мала свої особливості. Розпочався процес національного відродження. Політика гласності в УРСР поступово переросла у свободу слова. Так, на сторінках газети «Літературна Україна» з'явилися статті, що висвітлювали невідомі події української революції та боротьби за збереження державної незалежності у 1917—1921 рр., діяльність видатних діячів того часу (М. Грушевський, В. Винниченко, С. Петлюра, С. Єфремов та ін.), становище українського села в роки голодомору 1932—1933 рр., маловідомі сторінки Великої Вітчизняної війни та діяльність ОУН та УПА, політику радянського партійного керівництва щодо діячів української культури тощо. Значно активізувалося суспільно-політичне життя в Україні: виникли суспільні організації, які дотримувалися різних політичних поглядів та ідей. Це регіональна організація товариства «Меморіал», культурне «Товариство Лева», Спілка незалежної української молоді, товариство «Спадщина», у 1987 р; Український культурологічний клуб (УКК), Товариство української мови ім. Т. Г. Шевченка. Відбулося відродження Української автокефальної православної церкви (УАПЦ) та вихід з підпілля Української греко-католицької церкви (УГКЦ). Новим явищем суспільно-політичного життя в Україні стали шахтарські страйки та студентські виступи («революція на граніті»). Мітинги, демонстрації, збори громадськості стали характерною рисою життя українського суспільства. 16 лютого 1989 р. було надруковано проект програми «Народний рух України за перебудову» — громадсько-політичної організації, до складу якої входила демократично налаштована, національно свідома інтелігенція, колишні дисиденти. НРУ закликав:  а) до об'єднання всіх представників національно-демократичних сил;  б) «побудови в Україні демократичного й гуманного суспільства»;  в) створення суверенної української держави;  г) відродження та всебічного розвитку української нації;  д) створення в Україні правової держави;  є) створення самостійної та самокерованої економіки. Посилення кризи Комуністичної партії України сприяло утворенню нових політичних партій, які сповідували різні погляди та ідеологію. Так, виникли Українська республіканська партія, Партія демократичного відродження України, Соціал-демократична партія України, Об'єднана демократична партія України. Політика КПУ призвела до поступової втрати провідної ролі в суспільстві. У 1989 р. у відставку вийшов тодішній Перший секретар ЦК КПУ В. В. Щербицький. Його наступники В. Івашко та С. Гуренко не змогли протистояти утворенню у Верховній Раді УРСР опозиційної групи — Народна Рада та консолідувати українське суспільство. Унаслідок політичної боротьби між депутатами-комуністами («група 239») та депутатами демократичної меншості у Верховній Раді УРСР 16 липня 1990 р. була прийнята Декларація про державний суверенітет України. Цей документ не було реалізовано на практиці, але він став підґрунтям для проголошення у майбутньому незалежності України. Осінь 1990 р. стала періодом політичної конфронтації в Україні: студентська акція протесту в Києві, яка завершилася відставкою голови уряду УРСР В. Масола. Апогеєм конфронтації стали події 19—21 серпня 1991 р.— спроба державного перевороту ДКНС (рос. ГКЧП). Реакційні сили прагнули відновити стару тоталітарну систему, але зазнали краху. 24 серпня 1991 р. на засіданні позачергової сесії Верховної Ради УРСР було прийнято Акт проголошення незалежності України, який визнав Україну незалежною державою. Результатом Всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 р. стало підтвердження незалежності України та обрання Президента України — Леоніда Кравчука. Розпочався новий етап українського державотворення. Висновок. Політична ситуація в Україні у 1985—1991 рр. була вкрай напруженою. Однак політика перебудови активізувала діяльність демократичних сил та сприяла здобуттю Україною незалежності. ■ Дати: 1987 р.; 1990 р.; 16 лютого 1989 р.; 24 серпня 1991 р. ■ Поняття, терміни: перебудова, гласність, Народний Рух України. ■ Особистість в історії: М. Горбачов, Л. Кравчук.

Білет 12 12.1. Внутрішня і зовнішня політика ДиректоріїУНР. С.Петлюра 13 травня 1918 р. на таємному засіданні Українського національного союзу розглядалося питання про повстання проти П. Скоропадського. Для керівництва антигетьманським повстанням Український Національний союз (блок партій) в ніч з 23 на 14 листопада 1918 р. створив Директорію УНР, яка стала надзвичайним органом влади в Україні. До складу Директорії увійшли О. Андрієвський, В. Винниченко, А. Макаренко, С. Петлюра, Ф. Швець. 26 грудня 1918 р. було проголошено відновлення Української Народної Республіки і призначено перший уряд на чолі з В. Чехівським — Раду Народних Міністрів. За таких умов Директорія УНР повела боротьбу з гетьманом П. Скоропадським і набула диктаторських функцій. У внутрішній політиці Директорія проголосила: — оновлення УНР, але без влади Української Центральної Ради; — відновлення законів УНР; — проведення аграрної реформи, ліквідацію приватної власності на землю; — запровадження державного контролю над виробництвом і розподілом продукції; — поновлення 8-годинного робочого дня, право на діяльність профспілок і проведення страйків; — поновлення чинності закону УНР про національно-персональну автономію; — новий закон про скликання трудового конгресу. 23 січня 1919 р. у Києві відбулося засідання Трудового Конгресу — вищого тимчасового законодавчого органу влади в УНР. Конгрес був скликаний з метою організації влади в Україні та визначення форми управління майбутньої держави. Однак забезпечити прийняття життєво важливих рішень не вдалося, і Конгрес припинив свою роботу. У зовнішній політиці Директорія орієнтувалася на країни Антанти (Велика Британія, Франція). Але Антанта відмовилася визнати Директорію й розпочала військову інтервенцію на півдні України. Представники Антанти вимагали реорганізувати Директорію, вивести з її складу С. Петлюру, а натомість обіцяли надати допомогу в боротьбі з більшовиками. У1919—1920 рр. УНР опинилася в «трикутнику смерті»: на півночі — війська більшовиків; на півдні — війська Антанти й генерала Денікіна, який виступав за єдину й неподільну Росію і нехтував українським національним питанням; на заході — польська армія. Характерними ознаками цього періоду стали неспроможність уряду вийти з кризової ситуації, наростання хаосу і безладдя. Відсутність боєздатної армії завадила Директорії надовго утриматися при владі та утвердити незалежну УНР. Солдати, які були вихідцями з селян, після повалення гетьманського режиму або розійшлися по домівках, або, легко піддаючись агітації більшовиків, переходили на їхній бік. В армії набула поширення отаманщина. Отамани відмовлялися виконувати накази й діяли свавільно.  Додаткова інформація В. Винниченко про отаманщину в Україні: «Отамани не тільки військові справи вирішували, а Й усі політичні, соціальні й національні. Уся верховна, тобто реальна влада була в руках отаманів. Вони вводи¬ли стан облоги, встановлювали цензуру, забороняли збори. Це була група молодих, енергійних, до фанатизму пройнятих національним почуттям людей». Урядах керівників Директорії не було єдності поглядів щодо перспектив національно-державної розбудови країни. Голова уряду В. Чехівський виступав за введення радянської системи влади, але без більшовицьких диктаторських методів. Його політичні супротивники (В. Винниченко) відстоювали парламентську систему. Пошук компромісів вів до з'ясування стосунків між партіями й окремими Політичними діячами (В. Винниченко і С. Петлюра). Симон Васильович Петлюра народився 10 жовтня 1879 р. у родині полтавських міщан. З дитинства був шанувальником української народної пісні, мови, культури. Навчаючись в Полтавській духовній семінарії, був виключений за політичну неблагонадійність. Пізніше брав участь у діяльності полтавської громади, у 1902 р. брав участь в агітації серед селян. Входив до складу ЦК УСДРП, захищав ідею створення національної партійної програми. У роки Першої світової війни очолив Український військовий комітет західного фронту. С. Петлюра був одним з лідерів української національно-демократичної революції: з березня 1917 р. обраний членом УЦР, із травня — головою Українського військового генерального комітету, із червня став генеральним секретарем військових справ, але через розбіжності з В. Винниченком пішов у відставку. У січні—лютому 1918 р. сформував Гайдамацький кіш Слобідської України і взяв активну участь у придушенні більшовицького повстання у Києві. Як голова Всеукраїнського союзу земств утворив опозицію владі гетьмана П. Скоропадського. У листопаді 1918 р. С. Петлюра був обраний до складу Директорії УНР, а пізніше став Головним отаманом Армії УНР. У 1919 р. вийшов зі складу УСДРП і очолив Директорію УНР. У грудні 1919 р. С. Петлюра відвідав Варшаву з метою організації військово-політичного союзу з Польщею проти більшовицької Росії. За його ініціативи у квітні 1920 р. уряди Польщі й України підписали Варшавський договір, згідно з яким уряд Польщі визнавав незалежність УНР, а Директорія УНР визнавала загарбання Польщею західноукраїнських земель. Договір викликав обурення серед української громадськості — Петлюру обвинувачували у зрадництві інтересів Західної України. У 1923 р. С. Петлюра був змушений виїхати до Австрії, а пізніше — до Угорщини, Швейцарії. У 1924 р. він оселився в Парижі, де продовжував виконувати обов'язки гла¬ви Директорії УНР і Головного отамана УНР. У 1926 р. С. Петлюра був убитий агентами НКВД. Боротьба за владу між різними політичними партіями (УСД, українські есери, «боротьбисти») не могло не послабити авторитет Директорії серед населення, особливо серед селян. Зволікання з проведенням аграрної реформи, яка до того ж мала популістський характер, призвела до масових селянських виступів на чолі з отама¬нами Зеленим, О. Григор'євим, Н. Махном. Селяни виявили інертність у справі захисту власної держави, вони не зовсім усвідомлювали загальнонаціональні інтереси. Директорія не змогла зупинити хвилю єврейських погромів у містах Правобережної та Південної України. Після провалу переговорів між делегаціями Директорії і Раднаркому радянської Росії більшовицькі війська почали другий наступ на УНР. Директорія залишила Київ. Керівництво Директорії опинилося в міжнародній ізоляції: країни Антанти не підтримували ідею незалежної УНР, а Польща порушила умови Варшавського договору 1920 р. Висновок.  Опинившись на перехресті політичних перспектив, лідери Дирек¬торії не змогли їх реалізувати і запропонувати програму реформ, що влаштувала б основну частину населення. Директорія не врахувала помилок Центральної Ради. Несприятлива зовнішньополітична обстановка також відіграла свою роль у поразці Директорії. ■ Дати: 13—14 листопада 1918 р. ■ Поняття, терміни, назви: Директорія УНР, «трикутник смерті». ■ Особистість в історії: В. Винниченко, С. Петлюра.