Istoriya_bileti

7.2. Україна на завершальному етапі Великої Вітчизняної війни. Завершальний етап Другої світової війни для України охоплює 1944 р.— 9 травня 1945 р. У жовтні 1944 р. Україна була звільнена від фашистських окупантів. Розпочалось визволення країн Центральної і Південно-Східної Європи. Чотири Українські фронти брали участь у визволенні Польщі, Румунії, Угорщини, Болгарії, Югославії, Австрії, Чехо-Словаччини. 1-й Український фронт брав участь у Берлінській операції. Після звільнення України люди сподівалися на значні соціально-політичні та економічні зміни в житті, передусім на реформування колгоспного ладу та демократизацію суспільства. Проте, звільнившись від нацистського режиму, Україна знову опинилася під пресом сталінського тоталітарного режиму. У травні 1944 р. за «співробітництво з окупантами» у східні райони СРСР було виселено кримських татар, у червні болгар, греків, вірмен. Такі плани Сталін мав і щодо українців, але ця ідея не була реалізована.  У 1944 р. відкрилася нова сторінка в історії боротьби національних сил, зорієнтованих на здобуття незалежності України. Сформована у 1942— 1944 рр. Українська повстанська армія продовжила боротьбу за визволення України, але вже проти сталінського режиму. УПА контролювала величезні райони в передгір'ях Карпат і на Волині. Коли радянські війська наблизилися до головних баз УПА, на розгром повстанців були кинуті з'єднання НКВС (МВС-МДБ) і прикордонних військ. Це була жорстока й крово¬пролитна боротьба. Зламати цю силу можна було лише за допомогою масових репресій. Сталінський режим без вагань пішов на це. Усіх, хто хоч якось був пов'язаний з опором, знищували або відправляли до Сибіру. Протягом 1944—1945 рр. війська та радянські каральні органи здійснили близько 40 тис. операцій, під час яких було вбито 103 тис; і затримано 125 тис. повстанців. У свою чергу повстанці здійснили 6 тис. операцій, 14,5 тис. диверсій і терористичних актів, від яких загинуло майже ЗО тис. осіб. Не¬зважаючи на такі втрати повстанський рух на західноукраїнських землях тривав до початку 1950-х рр. У1943—1945 рр. було розпочато відбудову народного господарства України. Серед колишніх республік СРСР, а також держав світу, що були втягнуті в Другу світову війну, Україна зазнала найбільших матеріальних і соціаль¬них втрат. Сума збитків, яких зазнали народне господарство і населення України, сягнула майже 1200 млрд крб. До останніх днів війни економіка України була повністю підпорядкована фронту. Завдяки героїчній і самовідданій праці населення у дуже складних умовах до завершення війни було відбудовано 44 % довоєнних потужностей машино¬будівної і ЗО % легкої промисловості, уведено в дію 123 великі й 506 дрібних шахт Донбасу. Проводились певні роботи і з відновлення залізниць, житлового фонду шкіл, вузів, медичних закладів. Відбудовані підприємства, залізниці, колгоспи працювали на забезпечення потреб Червоної армії. На завершальному етапі війни регулярні сили Червоної армії вели кровопролитні наступальні бої в країнах Центральної і Південно-Східної Європи. Кожний четвертий-п'ятий радянський солдат був уродженцем України. Своїм ратним подвигом у складі багатонаціональної Червоної армії вони наближали спільну перемогу над нацистською Німеччиною. Наприкінці війни відбулися події, які мали велику історичну вагу. Розпочався процес юридичного оформлення західних кордонів України, у результаті якого більшість українських земель були об'єднані в межах однієї держави. На Ялтинській (Кримській) конференції лідерів СРСР, США та Великобританії було визнано приєднання західноукраїнських земель до СРСР. Ця домовленість була реалізована в двосторонніх договорах з Польщею та Чехословаччиною. А також в умовах мирного договору з Румунією. У результаті Східна Галичина, Північна Буковина, Закарпаття та Південна Бессарабія остаточно увійшли до складу України. Крім того, на завершальному етапі війни УРСР вдруге, за свою історію стала суб'єктом міжнародних відносин. У березні 1944 р. було створено Народний комісаріат закордонних справ УРСР. Українська делегація взяла участь в установчій конференції ООН, ставши повноправним членом організації.  Висновок. Цей період в історії. України є досить суперечливий. З одного боку, відбувається об'єднання українських Земель в єдину державу, УРСР стала однією із країн — засновниць ООН, з іншого — відновлення сталінського тоталітарного режиму супроводжувалося збройною боротьбою ОУН— УПА у західноукраїнських землях. Перед українським народом постало складне завдання — відбудова зруйнованого господарства.  Дати: 1944 р.; березень '1944 р.; травень—червень 1944 р.; 28 жовтня 1944 р.; 1945 р.

Білет 8 8.1. Внутрішня і зовнішня політика Української Держави. П. Скоропадський.  Загострення суспільно-політичної ситуації в УНР навесні 1918 р., присутність більшовицьких військ і вторгнення окупаційних німецько-австрійських військ призвели до кризи влади та падіння УЦР. З 29 на ЗО квітня 1918 р. відбувся державний переворот. До влади прийшов Павло Скоропадський. Скоропадський Павло Петрович (1873—1945). Його предки походили з давнього козацького роду. Скоропадський був вихований у повазі й любові до української культури. Закінчив Пажеський корпус у Петербурзі. У роки Першої світової війни був командиром лейб-гвардійського полку, потім командував кавалерійською дивізією й армійським корпусом. Став генералом. Був обраний почесним отаманом Вільного козацтва України. Вся законодавча й виконавча влада належала гетьманові. Його повноваження були розписані у «Законі про тимчасовий державний устрій Украї¬ни», виданий 29 квітня 1918 р. Гетьман призначав Голову Ради міністрів, затверджував і скасовував склад уряду, виступав найвищою посадовою особою в зовнішньополітичних справах, був верховним воєначальником, мав право оголошувати воєнний чи особовий стан. П. Скоропадський спирався на консервативні політичні кола (Українська демократична хліборобська партія), великих землевласників (Союз земельних власників), військових (Українська Народна Громада) й окупаційні австро-німецькі війська. У Києві було поширено «Грамоту до всього українського народу», у якій розкривалися ідеологічні засади тих, хто прийшов до влади, Центральна Рада і всі земельні комітети розпускалися. Україна перейменовувалася в Українську Державу, її державно-політичний устрій мав вирішити український Сейм. Після ліквідації в Україні радянської влади відновлювалася приватна власність на землю, Великі землевласники почали спішно відновлювати свою власність на землю і майно. Досить часто влада примушувала селян разом із землею та реманентом відшкодувати втрати яких зазнали поміщики під час революції. У липні 1918 р. уряд П. Скоропадського опублікував «Проект загальних основ земельної реформи».  Передбачалося наділення селян державними, удільними, а також викупленими у великих власників приватними землями. Земельна реформа носила консервативний характер і була не¬гативно сприйнята великими землевласниками. У промисловості були відновлені права власників підприємств. Політика уряду стосовно робітників виявилася невдалою, Власники підприємств одержали право збільшувати робочий день до 12 годин, знижувати й нерегулярно видавати зарплатню, не виконувати умови трудових договорів, проводити локаути (звільнення працівників без попередження і новий набір працівників за меншу зарплатню). Обмежувалися функції профспілок, заборонялися страйки. Гетьманському урядові на деякий час удалося відновити свободу торгівлі й підприємницької ініціативи. Було налагоджено широкий збут товарів за кордон: Поступово було відновлено роботу залізниць. У фінансовій сфері було налагоджено грошовий обіг, введено нову валюту — гривню, відкрито кілька українських банків, засновано нові акціонерні компанії тощо. Метою військової реформи було створення національної армії. Найбоє-здатнішими підрозділами були, зокрема, Запорізька дивізія, організована на базі Запорізького загону, Сердюцька дивізія, переформований після перевороту галицький полк Січових стрільців та інші з'єднання. Окремим Універсалам від 16 жовтня 1918 р. П. Скоропадський зробив спробу відновити козацтво як окремий стан населення. Однак козацькі полки не було сформоване). Православна віра проголошувалася державною. Найбільш вдалою та послідовною була політика у галузі культури. Було прийнято закон про обов'язкове вивчення української мови, історії та географії України. За часів гетьманату було створено понад 150 українських гімназій, близько 50 нових (українських шкіл; у Києві та Кам'янці-Подільському відкрилися державні університети. В університетах Києва, Харкова, Одеси було відкрито кафедри української мови, літератури, культури, історії та права; засновано широку мережу загальнокультурних закладів і установ: Українська Академія наук на чолі з В. Вернадським, Українська національна бібліотека, Державний український архів. Національна галерея мистецтв, Український театр драми та опери. Український історичний музей тощо. Зовнішня політика була спрямована на підтримку дипломатичних відносин із Німеччиною, Австро-Угорщиною, Швейцарією, Туреччиною, Польщею. Урядові вдалося налагодити добрі відносини з урядами держав, які постали на території колишньої Російської імперії: Фінляндії, Литви, Грузії, Кубані, Дону, Криму. Однак вирішити бессарабське і кримське питання уряду П. Скоропадського не вдалося, Підляшшя та Холмщина продовжували залишатися у складі Польщі. В умовах державної політичної кризи 14 листопада 1918 р. гетьман оголосив про зміну урядового курсу — утворення федерації з небільшовицькою Росією, що остаточно! скомпрометувало його уряд. 14 грудня 1918 р. гетьман П. Скоропадський зрікся влади. Висновок. Гетьман П. Скоропадський на деякий час зумів стабілізувати становище в Україні. Але внутрішня політика мала дуже вузьку соціальну базу, що обумовило падіння гетьманату. Дати: 29—30 квітня 1918 р., 14 листопада 1918 р., 14 грудня 1918 р. ■ Поняття, терміни, назви: Рада Міністрів, Сейм. ■ Особистість в історії: П. Скоропадський.

8.2.Проголошення державної незалежності України. 16 липня 1990 р. Була прийнята Декларація про державний суверенітет України. Вона стала першим документом, який у 1990-ті рр. відкрив Україні шлях до незалежності. Суверенітет передбачав верховенство, Самостійність, повноту і неподільність влади на території України, незалежність держави в зовнішніх відносинах. У 1991 р. як у СРСР, так і в Україні загострилася суспільно-політична ситуація внаслідок боротьби навколо підписання нового союзного договору. Цей документ передбачав створення «реальної федерації рівноправних республік» і виносився на обговорення на референдумі. В Україні ця ідея була зустріта неоднозначно. Окремі статті нового союзного договору суперечили Декларації про державний суверенітет України: обмеження прав республіки; збільшення повноважень союзних органів влади у фінансовій сфері та міжнародних відносинах; верховенство союзних законодавчих актів над республіканськими. В Україні на референдумі було запропоновано додаткове питання: «Чи згодні Ви з тим, що Україна повинна бути в складі Союзу радянських суверенних держав на принципах Декларації про державний суверенітет України?». Результати референдуму показали, що народ України прагне до відновлення положення України в складі СРСР.  19—21 серпня 1991 р. у СРСР була здійснена спроба державного перевороту. Президент СРСР М. Горбачов був ізольований на дачі «Форос» у Криму і відсторонений від влади. Влада перейшла до створеного Державного Комітету з надзвичайного стану (ДКНС, рос. ГКЧПі) у складі Г. Янаєва, В. Павлова, Д. Язова, В. Крючкова, Б. Пуго, О. Бакла:нова, Д. Стародубцева. У Москву вводилися війська. На території СРСР на 0 місяців був оголошений надзвичайний стан. Свої дії члени ДКНС (ГКЧП) мотивували тим, що вони дбають про інтереси народу, хочуть забезпечити законність і правопорядок у СРСР, запобігти загальнонаціональній катастрофі. Насправді це була спроба консервативних політичних сил знищити демократичні перетворення, повернути країну в період «застою», зупинити рух народів СРСР до незалежності. Офіційний Київ зайняв вичікувальну позицію. На Голову Верховної Ради УРСР Л. Кравчука здійснювався тиск із боку ДКНС. Однак Л. Кравчук заявив, що в Україні немає підстав для введення надзвичайного стану, а всі зміни повинні відбуватися законним шляхом. Реакція на дії ДКНС в Україні була неоднозначною. Так, демократична опозиція у Верховній Раді не визнала змовників, а більшість членів комуністичної партії в Україні виступили з підтримкою ДКНС. 21 серпня 1991 р. організатори ДКНС (ГКЧП) визнали свою поразку, а 22 серпня Президія Верховної Ради УРСР на вимогу опозиції скликала позачергову сесію Верховної Ради, де на обговорення було винесено питання про проголошення незалежності України. 24 серпня 1991 р. загальним голосуванням було прийнято Акт проголошення незалежності України, що визначав: «Територія України є неподільною і недоторканною. Відтепер на територій України діючими є винятково Конституція і закони України». 1 грудня 1991 р. був проведений Всеукраїнський референдум з метою підтвердження незалежності України. 90,3 % громадян, що взяли участь у референдумі, висловилися за незалежність України. У цей же день відбулися вибори Президента України. Ним став Л. Кравчук. Прийняття Акта проголошення незалежності України справило значний вплив на подальший розвиток держави. Україна стала суверенною державою мирним шляхом.  Висновок. Україна пройшла складний і суперечливий шлях до незалежності. На карті світу з'явилася нова незалежна демократична держава — Україна. Дати: 16 липня 1990 р., 19—21 серпня 1991 р., 24 серпня 1991 р., 1 грудня 1991 р. Поняття, терміті, назви: Декларація про державний суверенітет, Акт проголошення незалежності України, референдум. Особистість в історії: М. Горбачов, Л. Кравчук.

Білет 9 9.1. Радянсько-польська війна і Україна. Після розгрому Білої армії Денікіна війна з радянською Росією, на думку польського керівництва, була неминучою. Польща претендувала на значні території колишньої Російської імперії. Польське керівництво прагнуло відновити Річ Посполиту в її кордонах 1772 р. «від моря до моря», тобто від Балтики до Чорного моря. До цієї держави мали увійти Литва, Білорусія та Україна. Також польське керівництво розуміло, що більшовики після перемоги над внутрішніми ворогами неодмінно повернуться до реалізації ідеї світової революції, а Польща скоїть на їх шляху. Спочатку радянське керівництво намагалося не загострювати відносини, те саме робила і польська сторона. На початку 1920 р. польське керівництво вирішило, що ситуація сприятлива для силового розв'язання проблеми на свою користь. 25 квітня 1920 р. польські війська розгорнули наступ на територію, контрольовану Червоною армією. Вторгненню польських військ передувало підписання представниками УНР і Польщі 21—24 квітня 1920 р. у Варшаві загальної, торговельно-економічної і військової конвенції (угоди), яку пізніше назвали Варшавською угодою. Документи містили такі основні положення: 1. Польський уряд визнавав існування УНР у межах, які мали бути означені договорами з суміжними країнами. 2. Кордон між Польщею і УНР встановлювався по лінії, яка була вже зайнята польськими військами. 3. До Польщі відійшли Холмщина, Підляшшя, Посяння, Лемківщина, Західна Волинь, частина Полісся по р. Збруч і Горинь, уся Галичина. 4. Польща відмовлялася від подальших територіальних претензій. 5. Польща зобов'язувалася озброювати війська УНР. 6. Уряд УНР заявив що відсутність претензій на західноукраїнські землі. 7. Збройні сили С. Петлюри підпорядковувалися польському командуванню. 8. Українські залізниці підпорядковувалися польському управлінню. 9. УНР погоджувалася на спільну валюту. 10. Український уряд повинен був утримувати польські війська на території України. Угоди та участь УНР у радянсько-польській війні на боці Польщі були актом відчаю. Цим кроком С. Петлюра відмовився від ідеї соборності України, бажаючи за допомогою зовнішніх сил в черговий раз відновити УНР. Договір між С. Петлюрою і керівником Польщі Ю. Пілсудським був засуджений багатьма українськими політичними діячами. Проти Варшавської угоди виступили не тільки М. Грушевський, В. Виніниченко, які відійшли від Петлюри й перебували в еміграції, а й люди з /найближчого оточення Головного Отамана — подав у відставку прем'єр-міністр-І. Мазепа. Особливо гнітюче враження справив цей договір у Галичині, для якої він перекреслював надії на національне визволення.  Маючи потрійну перевагу у військовій силі на Західному фронті, Ю. Пілсудський 25 квітня 1920 р. розпочав війну. Разом з польськими військами наступали і петлюрівці. Ефект несподіваності, перевага в живій силі й техніці дали змогу полякам захопити Житомир, Бердичів, Козятин і вже б травня здобути Київ. Інтервенція викликала опір українського населення. Спостерігаючи грабунки, репресії, погроми, населення не пішло за Петлюрою, й очікуваного антибільшовицького повстання в Україні не відбулося.  Успіх поляків на початку воєнної кампанії виявився короткочасним. Поступово співвідношення сил змінювалося на користь військ Червоної армії, які 5 червня 1920 р. прорвали фронт противника розгорнули успішний наступ. Бої йшли в декількох напрямках. Червона армія захопила Житомир, Бердичів, бої точилися і на київському напрямку. У цей час, скориставшись тим, що основні сили Червоної армії задіяні проти Польщі, кримське угруповання білогвардійців на чолі з бароном П. Врангелем за підтримки Антанти почало наступ в районі Перекопа і Чон-гарських укріплень, але не змогло досягти успіху. Наприкінці червня фронт стабілізувався на лінії Херсон—Нікополь—Бердянськ. 12 червня Київ було звільнено. Наприкінці червня армії Ю. Пілсудського залишили Мінськ, подальші бої точилися вже на території Польщі. Наступ розвивався у двох напрямках — на Варшаву і Львів. Польща звернулася до держав Антанти по допомогу. Англія і Франція обіцяли підтримку за умови визначення статусу Східної Галичини. Польща дала на це згоду. Британський міністр іноземних справ лорд Дж. Керзон звернувся до Росії з нотою, у якій вимагав зупинити російські війська на лінії, що була визначена декларацією від 8 грудня 1919 р. (лінія Керзона). РСФРР відмовилася від посередництва Англії і наголошувала на переговорах із польським урядом.  Наприкінці липня знову розпочався наступ Червоної армії, яка підступилася до Львова і Варшави. На території польських земель було створено Польський Ревком на чолі з Ф. Дзержинським, на території Східної Галичини — Галицький ревком на чолі з В. Затонським і проголошено Галицьку Соціалістичну Радянську Республіку. Ревкоми видавали декрети про націоналізацію промисловості, банків, конфіскацію поміщицької землі тощо. Але в результаті неузгодженості дій наступ радянських військ на Варшаву поступово згасав, спроба захопити Львів теж виявилася невдалою. Загроза втрати державності згуртувала навколо уряду Польщі широкі верстви суспільства, зокрема селянство. У битві під Варшавою радянські війська не змогли подолати опір польських військ. Тим часом польське командування створило шестикратну перевагу сил і перейшло в контрнаступ. Наприкінці серпня радянські війська були відкинуті за Буг. Лінія фронту перемістилася в район Житомира і Бердичева. У серпні 1920 р. складною була обстановка і на півдні України. Білогвардійці зайняли Синельникове і створили загрозу Катеринославу. Ураховуючи це, було створено Південний фронт на чолі з М. Фрунзе. Завдавши удару в районі Каховського плацдарму, радянські війська захопили в полон 20 тис. білогвардійців. Врангель відступив у Крим. На Західному фронті в серпні 1920 р. в Мінську почалися мирні переговори між радянським і польським урядом, які згодом було перенесено до Риги. Обидві сторони були виснажені й далі воювати не мали змоги. Делегації радянської Росії і України змушені були дати згоду на встановлення кордону по лінії розмежування військ. На цих умовах було підписане перемир'я, а в березні 1921 р.— Ризький мирний договір. Західно-українські землі (Східна Галичина, Західна Волинь, Підляшшя, Посяння, Лемківщина) увійшли до складу Польщі. Висновок. Радянсько-польська війна була неминучою, враховуючи політику відновленої Польської держави і Радянської Росії. Більшовики розглядали цю війну як експорт соціалістичної революції в Європу. Але зазнали поразки. Керівництво УНР на чолі з Петлюрою, намагаючись знайти нового союзника у боротьбі з радянською Росією, уклало с Польщею союзницький договір (Варшавська угода). Але спільний похід польських і українських військ за¬знав поразки. Зрештою Україна стала заручницею домовленостей між більшовиками і Польщею: західно-українські землі відійшли до Польщі, а на решті території України установилась радянська влада. Ш Особистості в історій С. Петлюра, Ю. Пілсудський.  ■ Дати: 21—24 квітня 1920 р.; березень 1921 р.

9.2. Опозиційний рух в Україні (1965—1985 рр.). Опозиційний рух в УРСР (СРСР) у 1965— 1985 рр. прийнято називати дисидентським. Дисидентство — рух незгодних, рух інакомислячих. Проявами дисидентського руху стали протест проти антинародних дій партійно-державного режиму, недотримання ним конституційних положень та очевидних порушень соціальної справедливості. Його представники в Україні спочатку виступили проти недоліків існуючої системи, ігнорування марксистсько-ленінських ідей, порушення законів, прав людини, свободи слова, совісті (віросповідання), друку, за вільний розвиток української мови і культури, за правду історії. Ідеологія дисидентства, зароджена як сумнів у доцільності окремих ланок існуючої системи, поступово викристалізувалась у тверде переконання необхідності докорінних змін у суспільстві, повалення комуністичного тоталітарного режиму. Тоталітарна природа радянського режиму сама по собі є причиною опору, тому породжує необхідність захисту прав людини.  Правозахисник рух і став однією з форм (течій) дисидентства. Передумовою для посилення критики режиму, становлення організованого інакомислення створив процес десталінізації, розпочатий М. Хрущовим та XX з'їздом КПРС. На XX з'їзді партії (лютий 1956 р.) Перший секретар ЦК КПРС М. Хрущов виступив із доповіддю «Про культ особи та його наслідки». Почалася «хрущовська відлига» — суперечливий процес деякої лібералізації суспільного та культурного життя, амністія більшості політв'язнів сталінських таборів, реабілітація репресованих. Дисидентський рух в Україні, що неминуче набрав національно-демократичного забарвлення, заявив про себе ще в середині 1950-х — на початку 1960-х рр. «Шістдесятники» — молоде покоління талановитих літераторів і митців, які здобули собі визнання не тільки творчою, а й громадською діяльністю. Серед перших дисидентських організацій і груп в Україні були: Українська робітничо-селянська спілка, що утворена в 1968 р. на чолі з юристом Л. Лук'яненком. Завдання спілки — несиловими методами домогтися виходу України зі складу СРСР, стати незалежною державою. За офіційними даними органів, спілка мала політичну програму і об'єднувала близько ЗО членів У травні 1961 р. в одному з приміщень тюремного ізолятора облуправління КДБ у Львові відбувся закритий судовий процес («справа юристів») над членами УРСС. Л. Лук'яненка засудили до розстрілу (згодом смертну кару замінили 15 роками ув'язнення), інших членів спілки на різні терміни ув'язнення (від 10 до 15 років). «Справа юристів» засвідчила новий етап руху Опору в Україні: його учасники не відокремлювали себе від існуючої радянської системи. Фактично вперше в часи тоталітарного правління в умовах України за нової історичної обстановки політичний опір владі набув конкретних організаційних форм. «Справа юристів» розповсюджувалася шляхом самвидаву, один примірник якого потрапив за кордон. На Заході в 1967 р. вийшла в світ брошура «Укра¬їнські юристи під судом», яка була справжньою сенсацією для світової громадськості; Об'єднана партія визволення України; Український національний фронт. Видавав журнал «Воля й Батьківщина»; Український національний комітет. Судові процеси над представниками політичної опозиції відбувалися у Києві, Донецьку, Запоріжжі, Рівному, Тернополі, Чернівцях, Луганську. При цьому радянське керівництво заявляло про відсутність переслідувань з політичних мотивів. Після зміщення М. Хрущова репресії проти дисидентів посилились. У серпні—вересні 1965 р. були заарештовані літературний критик І. Світличний, художник П. Заливаха, публіцист та історик В. Мороз, поет-перекладач С. Караванський та ін. (усього близько 20 осіб). Ще раніше П. Григоренка позбавили генеральського звання, кинули на примусове «лікування» у пси¬хіатричну лікарню. Своєрідним підсумком діяльності дисидентів періоду «відлиги» стала робота І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?». У русі Опору активну участь брали також робітники й службовці; їх активна протидія існуючому ладові виявлялася в різних формах: страйках, організаційному опорі, бунтах. Проте виступи робітників були некоординованими і не мали зв'язку з дисидентським рухом. Виступи робітників мали місце в Прилуках, Кривому Розі, Горлівці, Одесі, Львові та ін. Виступи відбивали невдоволення політикою тоталітарної держави, механізмом визискування трудового народу, сильним пресом експлуатації, невідповідністю дій урядових інстанцій конституційним положенням, систематичними порушеннями органами влади Основного Закону — Конституції. Національно-демократичний рух 1960-х рр. заклав основу для подальшо¬го розгортання дисидентського руху, у якому зрештою виділились три основні напрямки: а) національно-визвольний — боротьба за вільний розвиток української мови й культури, за відновлення самостійної України; б) правозахисний — вимоги дотримання в СРСР основних прав ї свобод людини, викриття злочинів тоталітарної системи; в) релігійний рух — за відновлення в Україні заборонених релігійних конфесій, за свободу віросповідання. Після підписання Радянським Союзом у серпні 1975 р. заключного документа в Гельсінкі (офіційна згода тоталітарної влади шанувати громадянські права своїх підданих) у країні активне поширюється дисидентський рух. Повіривши в лібералізацію радянського ладу, дисиденти почали організовувати легальні групи й об'єднання, які (на їх думку) мали наглядати за дотриманням прав людини в СРСР. Перший Гельсінський комітет було засновано в Москві в травні 1976 р. Незабаром з'явилися аналогічні організації в Литві, Грузії, Вірменії. Між різними дисидентськими групами, встановилися тісні зв'язки. У липні 1976 р. члени московської групи О. і В. Гінзбурги приїхали до Львова, щоб відвідати сім'ю українського політв'язня І. Геля. Під час перебування в Західній Україні вони обговорювали з українськими дисидентами можливість створення організації для контролю за дотриманням прав людини в Україні. В українських дисидентів був і власний досвід такої діяльності, пов'язаний зі створенням у грудні 1971 р. громадського комітету захисту Н. Строкатої-Караванської. 9 листопада 1976 р. М. Руденко, О. Бердник, Л. Лук'яненко, І. Кандиба, Н. Строката:Караванська, О. Мешко, М. Матусевич, М. Маринович, О. Тихий проголосили утворення Української групи сприяння виконанню Гельсінських угод - (УГГ). Через два дні до групи приєднався колишній генерал-майор Радянської армії, українець за походженням, П. Григоренко. УГГ ставила завдання ознайомити широкі кола української громадськості з Декларацією прав людини, сприяти виконанню Гельсінських угод, домагатися акредитування в Україні представників зарубіжної преси, створення незалежного прес-агентства, інформування світової громадськості про факти порушень в Україні Декларації прав людини та гуманітарних статей, прийнятих нарадою у Гельсінкі. За час існування Українська Гельсінська група нараховувала 37 членів. З 1976 до 1980 р. вона зробила 30 заяв, видала 18 меморандумів і 10 бюлетенів. У СРСР серед п'яти подібних груп УГГ' була найчисленнішою і найактивнішою. Вона діяла в межах чинного законодавства і підтримувала контакти з аналогічними об'єднаннями в СРСР, ставлячи мету «інтернаціоналізувати» захист громадянських і національних прав. Ні поміркованість УГГ, ні вимоги Заходу дотримуватися прав людини не перешкодили радянським органам вчинити її погром. До 1980 р. три чверті членів Української Гельсінської групи були ув'язнені. Як зазначив колишній український дисидент єврейського походження Я. Сусленський, до українських правозахисників були застосовані найсуворіші покарання. Якщо прибалтійці та вірмени одержували по три-чотири роки ув'язнення, то кожний український політв'язень був засуджений у середньому на 12 років ув'язнення і заслання. У 1984—1985рр. у тяжких умовах ув'язнення померли члени. УГГ В. Стус, О. Тихий, В. Марченко і Ю. Литвин. Наступ карально-репресивної системи не загальмував розвиток національно-демократичного руху. Усередині 1980-х рр., з початком перебудови, він отримав новий імпульс. Улітку 1988 р. у Львові на базі УГГ сформувалася організація республіканського масштабу — Українська Гельсінська спілка (УГС) на чолі зі звільненим у грудні цього року політв'язнем Л. Лук'яненком. Програмним документом УГС була Декларація принципів, написана В. Чорноволом та братами М. і Б. Горинями. Автори Декларації вимагали перетворити СРСР на конфедерацію незалежних держав, передати владу КПРС демократично обраним Радам, проведення українізації, права УРСР на власну дипломатичну діяльність, легалізацію заборонених віросповідань, упровадження ринкової економіки й громадянського контролю над карними органами. Запропонована УГС програма була схвалена багатьма правозахисними і неформальними організаціями і взята за основу Декларації про суверенітет України (липень 1990 р.). У квітні 1990 р. близько 500 делегатів з'їзду УГС, які представляли її однодумців з усіх областей республіки, заявили про розпуск УГС і створення Української республіканської партії (УРП), метою якої було проголошення Української незалежної держави. Головою партії було обрано Л. Лук'яненка. На травень 1992 р. УРП налічувала понад 14 тис. осіб. На III з'їзді (травень 1992 р.) від партії відокремилося радикальне крило на чолі зі С. Хмарою, яке вирішило утворити нову партію. Головою УРП було обрано М. Гориня, почесним головою — Л. Лук'яненка. Висновок. Значення боротьби дисидентів полягає в тому, що відбулось організаційне й ідейне оформлення національно-демократичного руху, викривалася тоталітарна суть й антиукраїнський характер радянського режиму, дальшого розвитку набули національна самосвідомість і національна культура, підтримувалась віра в можливість опору репресивній державі.  ■ Особистості в історії: М. Руденко, І. Кандиба, В. Стус, Л. Лук'яненко, В. Чорновіл. ■ Дати: 1958—1959 рр.; Г972 р.; 1976 р.