3. Слов’янські союзи племен в VII-IX ст. Утворення єдиної Давньоруської держави з центром у Києві.

Протягом VII—VIII ст. слов'яни широко розселилися на території Східної Європи: землі східних слов'ян простягалися від далекого озера Ільмень на півночі майже до Чорного моря на півдні. Літописець назвав 14 східнослов'янських племінних об'єднань, переважна більшість з яких локалізувалася на території України.

На території сучасної України протягом VII—IX ст. мешкали насамперед такі східнослов'янські племена, як поляни, деревляни, сіверяни, волиняни (давніші назви — дуліби, бужани), білі хорвати, уличі, тиверці. Зазначені в літопису племена являли собою етнополітичні об'єднання — союзи племен. Ці союзи племен літописець називав княжіннями. Верховним органом племінного самоуправління княжінь було віче. Подальший розвиток родоплемінної організації обумовлював появу спершу виборної, а згодом спадкової князівської влади, що була вищим виконавчим органом племінного управління. Внаслідок постійної військової активності племені й зростання суспільно-політичного значення князівської влади навколо князя збиралася й гуртувалася дружина, основним заняттям якої була служба у князівському війську. Дружина стала постійною організацією професійних воїнів, поступово перетворюючись у самостійний атрибут влади. Військові вожді-князі разом із дружиною мешкали в укріплених племінних центрах — т. зв. городищах. Племінні княжіння були своєрідними зародками держав, у них лише складався примітивний апарат влади, а спадкоємна знать, очолювана князем, ще не відокремилася в окрему соціальну групу.

Поряд з утворенням держави «Руська земля» через об'єднання південної частини східнослов'янських племен навколо Києва на чолі з полянами відбувалося об'єднання північної частини східнослов'янських племен навколо Новгорода на чолі зі словенами. Процес політичної консолідації східних слов'ян завершився наприкінці IX ст. утворенням великої, відносно єдиної Давньоруської держави — Київської Русі. Під владою Києва об'єдналися два величезні слов'янські політичні центри — Київський і Новгородський. Ця подія, яку літопис відносить до 882 p., традиційно вважається датою утворення Давньоруської держави. Пізніше київському князю підкорилися багато інших/////земель.

У межах Давньоруської держави відбувався процес суспільно-політичного розвитку більш як 20-ти неслов'янських народів Прибалтики, Півночі, Поволжя, Північного Кавказу і Причорномор'я. Першим князем Давньоруської держави став Олег. Виникнення Давньоруської держави з центром у Києві — закономірний результат внутрішнього соціально-економічного та політичного розвитку східних слов'ян.

5. Суспільно-політичний устрій та соціально-економічні відносини в Київській Русі.

Київська Русь -- ранньофеодальна держава з монархічною формою правління. Протягом IX--XIII ст. влада пережила складну трансформацію. На етапі становлення Давньоруської держави утворилася дружинна форма державності: на ґрунті княжої дружини сформувався примітивний апарат управління, судочинства та збирання данини. У цей час дружина виконує не тільки роль війська, а й радників. Центральною фігурою цієї форми державності є князь, який більше виявляє себе як воєначальник, а не як державний діяч. У добу піднесення Київської Русі формується централізована монархія: вся повнота влади дедалі більше зосереджується в руках князя, дружина відходить від державних справ, а на рішення князя впливає лише частина старших дружинників та вихідців зі старої племінної аристократії -- бояри.

Отже, розвиток державності Київської Русі відбувався у двох напрямах: від системи управління, що випливала з військової організації, -- до цивільних форм правління та під посилення централізму -- до децентралізації. Основними елементами механізму політичної влади в Давньоруській державі були князь, боярська рада та віче (збори міського населення). Великий київський князь був головним носієм державної влади, гарантом функціонування всіх органів управління, репрезентантом країни на міжнародній арені, символом державної стабільності. У його руках було зосереджено всю повноту законодавчої, виконавчої, судової та військової влади. У своїй діяльності князь спирався на військову підтримку дружини та ідеологічну -- церкви. Дружина являла собою постійне військо, що виконувало роль апарату примусу.

Провідною галуззю економіки Київської Русі було сільське господарство. Спираючись на давні традиції, особливо великого розвитку досягло землеробство. Це сталося за рахунок використання досконалих та різноманітних знарядь праці (плуг, рало, соха, борона, заступ, мотика, серп, коса) та різних, залежно від географічних умов, систем обробітку ґрунту (вирубна, перелогова та парова з двопільною і трипільною сівозмінами). У сукупності ці чинники сприяли високому рівню продуктивності зернового господарства. Допоміжними галузями господарства стали промисли -- бджільництво, мисливство, рибальство.

Отже, за доби Київської Русі в соціально-економічній сфері розпочався процес становлення феодальних відносин -- формується система приватного землеволодіння, ускладнюється ієрархія панівного класу, інтенсивно відбувається диференціація феодально залежного населення. Провідною галуззю економіки цього часу було сільське господарство, розвиток якого спирався на традицію та досвід попередніх поколінь.