109. Гносеологія й навчання про державу Томаса Гоббса Погляди т. Гоббса на державу

Томас Гоббс (1588--1679), видатний політичний мислитель періоду Англійської революції, заклав найперші підвалини у фундамент політичної науки Нового Часу. У період революції він покинув Англію, жив у Парижі, де написав відомі політичні твори «Про громадянина» і "Левіафан, чи матерія, форма і влада держави" (1651р.).

Завдання політичної науки Гоббс вбачав у тому, щоб слугувати викоріненню із суспільного життя кровопролить і війн, утверджувати благоденство всіх людей. Мислитель мріяв про такий ідеальний варіант, коли практичну політику будуть здійснювати на основі науки, коли правити будуть не примхи, свавілля і невігластво, а Розум, який осягне закони Політики, подібно до того, як він осягає аксіоми в геометрії.

Гоббс будував своє вчення на вивченні природи і пристрастей людини. Думка про пристрасті і природу вкрай песимістичні: людям властиві суперництво (прагнення до наживи), недовіра (прагнення до безпеки), любов до слави (честолюбство). Пристрасті роблять людей ворогами: «людина людині -- вовк». Тому в природному стані, де немає влади, що тримає люд у страху, очі знаходяться в стані війни всіх проти усіх.

Поряд з договором Гоббс виділяє ще одну системоутворюючу ознаку держави - політичну владу. Звідси і його визначення держави:

“Держава є сукупною особою, за дії якої зробила себе відповідальною шляхом обопільного договору величезна кількість людей з тим, щоб ця особа могла використовувати силу і засоби цих людей для їх миру і захисту так, як вважатиме необхідним”.

Той, хто є носієм цієї «сукупної особи», називається сувереном і про нього говорять, що він має верховну владу. А всякий інший -- його підлеглий. У результаті виникають особливі зв'язки багатьох людей, стосунки панування і підпорядкування. Інакше кажучи, виникає політичний стан як такий. Так, за Гоббсом, утворюється “політичне тіло”, - творіння людського розуму, людських рук схоже на них. Своєрідна величезна «штучна людина», яку Гоббс порівнює з Левіафаном (біблейським чудовиськом) і уподібнює її земному богу.

110. Материалистический емпіризм навчання про первинні вторинні якості Джона Локка

Джон Локк (1632 — 1704) развил многие философские идеи Бэкона и Гоббса, выдвинул ряд собственных теорий, продолжил эмпирическую и материалистическую традицию английской философии нового времени. Можно выделить следующие основные положения философии Дж. Локка: • мир материалистичен; • в основе познания может лежать только опыт ("нет ничего в мыслях (разуме) человека, чего до этого не было в чувствах"); • сознание — пустое помещение (empty cabinet), которое в течение жизни заполняется опытом (в этой связи является всемирно известным высказывание Локка о сознании как о "чистой доске", на которой записывается опыт — tabula rasa); • источником опыта выступает внешний мир; • цель философии — помочь человеку добиваться успеха в своей деятельности; • идеал человека — спокойный, законопослушный, добропорядочный джентельмен, который повышает свой уровень образо­вания и добивается хороших результатов в своей профессии; • идеал государства — государство, построенное на основе разделения властей на законодательную, исполнительную (в том числе судебную) и федеративную (внешнеполитическую). Локк стал первым, кто выдвинул данную идею, и в этом его большая заслуга. Локк отвергает теорию врожденных идей, в частности факты истории и географии, учение врожденности фундаментальных принципов морали и религии (включая идею Бога). Локк показывает, что всеобщего согласия людей по поводу 'первых принципов' (даже основных законов логики) никогда не бывает, самоочевидность же некоторых истин (например, истин арифметики) еще не свидетельствует об их врожденности.

В основе всякого знания, по Локку, лежат два вида чувственного опыта: внешний и внутренний. Внешние предметы, воздействуя на органы чувств, порождают 'простые идеи'; душа при этом пассивна, это 'чистая доска', на которой опыт пишет свои письмена в виде ощущений или чувственных образов вещей и их качеств. Внутренний же опыт основан на рефлексии над собственной деятельностью души. Допущение рефлексии в качестве особого источника познания рассматривалось некоторыми продолжателями Локка в 18 в. (например, Э. Кондильяком) как главная непоследовательность его сенсуалистической теории.

Вслед за Р. Бойлем Локк развивает теорию первичных и вторичных качеств. Под 'качеством' он понимает силу (или способность) предмета вызывать в уме свою идею. Первичные качества - плотность, протяженность, форма, движение, покой, объем, число - это 'реальные сущности', объективно присущие вещам свойства; они изучаются точными науками. Вторичные качества - цвета, вкусы, запахи, звуки, температурные качества - это 'номинальные сущности'; вызываемые ими идеи не имеют прямого сходства с телами. Эти качества зависят от первичных и реализуются при наличии ряда условий (например, для восприятия цвета некоторого предмета необходимы сам этот предмет с определенными первичными качествами, достаточная освещенность помещения и нормальное функционирование зрительного аппарата человека).