56. Місія с. Мазуренка до Москви.

17.01.-4.02.1919 за дорученням В. Винниченка та В. Чехівського була відряджена надзвичайна дипломатична місія на чолі із С.Мазуренко. Він вів у Москві українсько-російські мирні переговори 1919 щодо припинення агресії проти УНР та визнання її незалежності Кремлем. Перед нею ставилося за­вдання відстоювати 3 головних пункти: нейтралітет Ук­раїни, протистояння контрреволюції й наступу Антанти, система радянської влади у формі трудових рад. Але ці пропозиції були блоковані більшовицькою стороною, що наполягала обмежитись угодою про спільну боротьбу з експедиційними військами Антанти, Військом Донським й А. Денікіним без визнання де-юре УНР. Попри всю несхожість позицій підписаний врешті мирний до­говір визнавав нейтралітет України із захистом від Денікіна, Краснова, Польщі й Антанти. Але цей договір підписали тоді, коли Директорія вже здала Київ, — 4 лютого. Тобто реалізований договір фактично не був.

Українська делегація, очолювана соціал-демократом Семеном Мазуренком, домоглася поставленої мети. Після тривалих дискусій Ленін схилив більшість керівних органів Компартії прийняти умови, висловлені українською стороною: самостійність і незалежність України було офіційно визнано у відповідній резолюції, а мирний договір підписали голова російського уряду В. Ленін та нарком іноземних справ Чичерін. З українського боку договір підписав керівник делегації С. Мазуренко і повідомив про це телеграфом Київ. Цей документ як акт державної ваги підлягав ратифікації Директорією.

Як стверджує Винниченко, повідомлення військовим телеграфом, яке надіслав С. Мазуренко, прийняв С. Петлюра, але Директорію про це не повідомив і ратифікації договору не відбулося. Намагання Мазуренка одержати відповідь були марними - ніякого погодження він так і не одержав, а тому вирішив повертатися в Україну, не довершивши важливої справи, щоб особисто вручити Директорії укладений договір. Але його... не пустили в Україну.

Коли в 1920 р. В. Винниченко проїздом із Відня в Україну зупинився в Москві, С. Мазуренко офіційно доповів йому і про підписаний договір, і про всі події, пов'язані з його підписанням та спробами подати на ратифікацію Директорії.

57. Українсько-французькі переговори в Одесі й Бірлузі на початку 1919 року.

22 січня 1919 року УНР отримало ноту Паризької мирної конференції, звернуту до України, як і до інших держав, що утворились на території почилої в Бозі Російської імперії, з пропозицією скликати конференцію представників урядів, що виникли на території колишньої Росії. Конференцію пропонувалося провести на Принцевих островах (Туреччина), тих самих, де згодом на початку своєї еміграції оселиться висланий з СРСР Лейба Троцький, 15 лютого 1919 року. І доки тривали мітинг і парад та прийом з нагоди Акта Злуки, до Одеси вирушили представники поважної дипломатичної місії УНР — міністри Осип Назарук і Сергій Остапенко. Вже наступного дня в Одесі розпочалися переговори цієї місії з начальником штабу французьких військ в Одесі полковником Полем Фрайденбергом. На переговорах йшлося про можливе порозуміння Антанти з Директорією УНР. Але триденні переговори так ні до чого і не привели. На думку української делегації, представник Франції запропонував абсолютно не прийнятні для уряду УНР умови: зміна складу Директорії, справу визнання суверенності УНР має розглянути Паризька мирна конференція, в українській армії повинні служити інструкторами денікінські офіцери, над Україною встановлюється тимчасовий французький протекторат. Подальший розвиток подій привів до певного уточнення позицій з обох боків. Цьому сприяло кілька факторів. Під тиском більшовицьких військ, побоюючись падіння Києва, вже 2 лютого Директорія та уряд УНР переїздять з Києва до Вінниці. Фрайденберг у свою чергу проводить телефонні переговори та консультації через пошту з своїм урядом та представниками інших країн Антанти — США, Великобританії, Італії. В результаті він отримує статус представника командування військ вже не лише Франції, а цілої Антанти і роль глави дипломатичної місії на переговорах з Україною. На переговори з союзниками прем’єр С. Остапенко витратив майже весь лютий 1919 р. і, незважаючи на негативні наслідки, продовжував вести їх і в березні. 6 березня 1919 р. у Бірзулі делегація УНР складалася з прем’єра С. Остапенка, генерала О. Грекова, товариша міністра закордонних справ С. Бачинського та І. Мазепи. У відповідь на вимоги французького командування делегація оголосила контрумови УНР: визнання самостійності України й допуск делегації УНР на Мирну конференцію у Парижі, визнання суверенності Директорії, сприяння соціальним реформам в Україні, забезпечення повернення їй колоній у Сибіру, Чорноморського флоту, визнання автономності української армії, допомоги в боротьбі з більшовиками. Утопічність викладених претензій очевидна. У відповідь Фрайденберг несподівано заявив, що він уповноважений прийняти всі умови української делегації, але в такому разі УНР повинна виконати кілька умов Антанти. За виконання цих умов Українська Народна Республіка стає повноправним учасником Паризької конференції і отримує значний шанс на колективне визнання її державного суверенітету з боку держав-переможниць у Першій світовій війні.      А умови Антанти, викладені устами французького полковника, який, до речі, мав коріння в Галичині, були такими: виведення зі складу Директорії із п’яти її членів чотирьох — Володимира Винниченка, Симона Петлюри, Федора Швеця і Панаса Андрієвського, яких уряди Антанти вважали «занадто соціалістичними», навіть сповненими комуністичних ідей, заміна соціалістичного уряду Володимира Чехівського більш поміркованим, утворення української військової зони для боротьби з більшовиками під контролем Франції, оскільки українські національні формування не мають необхідного досвіду ведення військових операцій, здійснення контролю Франції над українськими фінансами, оскільки вважали, що держава стоїть на межі краху, передача залізниць, де відбуваються військові операції, також під французький військовий контроль.      Зрештою, останні вимоги про контроль над фінансами і залізницями було знято. Лишилася вимога відставки Винниченка і Петлюри (на відставці Швеця і Андрієвського наполягали не так рішуче) і заміна уряду Чехівського. Ось тут і розгорнулося найцікавіше. Терміново були скликані засідання центральних комітетів двох українських соціалістичних лівих партій — Української соціал-демократичної робітничої партії і Української партії революціонерів-соціалістів. Вони після гострої дискусії ухвалили рішення, в якому «з огляду на нові міжнародні моменти в українській державній справі» відкликали з уряду і Директорії своїх представників.      Але ці представники повели себе зовсім по-різному. Володимир Винниченко заявив, що з огляду на державні інтереси і аби зберегти можливість міжнародного визнання України, він виходить зі складу Директорії. А ось Симон Петлюра 11 лютого звернувся з листом до ЦК УСДРП, в якому лише повідомляв, що тимчасово виходить зі складу цієї партії, але залишається на всіх державних посадах. Слідом за Петлюрою лише про вихід з своєї партії революціонерів-соціалістів заявив Федір Швець. Андрієвський взагалі ж зробив вигляд, що це його не стосується. У 1919 році доскіпливих французів обдурити не вдалося. Фрайденберг писав своєму уряду: «Складається враження, що нас українці мають просто за дітей. Але хіба Петлюра змінив свої погляди, вийшовши із своєї соціалістичної партії? Події останніх тижнів, декрети їхнього уряду переконують, що цей вихід був лише формальним».

Українсько-антантівські переговори 1919 — низка заходів, здійснених Директо­рією УНР із метою досягнення визнання між­народно-правового незалежності України з боку держав Антанти, нейтралізації рос. фактору в їхній схід.-європ. політиці та одержання під­тримки в б-бі проти збройної агресії РСФРР. Оскільки Директорія прийшла до влади в ре­зультаті перемоги 14.12.1918 всенародного повстання проти гетьмана П. Скоропадського, організованого Українським національним сою­зом на чолі з Б. Винниченком, у лідерів д-ав Ан­танти склалось враження, що нова укр. влада є пробільшовицькою та здатною зруйнувати «сані­тарний кордон» проти радянської Росії у Схід. Європі за участі відродженої Польщі, Дону, Кубані й «білого руху». Суперечливими вияви­лись і перші міжнар. кроки Директорії, що 19.12.1918 направила відверто недружню ноту урядам країн Антанти, у якій попередила, що «не потребує помочі держав Антанти, про яку благав гетьман», і вимагала з'ясування від них «цілі висадження їхніх військ на Україні», здійсненого 15-17.12.1918 в Одесі без узгодження з Директорією. А вже через тиждень Директорія запевняла Антанту в своїх намірах виконувати «всі міжнародні зобов'язання», що успадкову­вались УНР від колишньої Російської імп. «про­порційно силам України». Значною мірою це пояснювалось глибокими розбіжностями в укр. керівництві щодо пріоритетного зовн.-політ, курсу відновленої УНР: В. Винниченко й В. Чехівсь-кий виступали за порозуміння з ленінським урядом, їм опонував С. Петлюра. Але суперечності між франц. командуванням в Одесі й Добро­вольчою армією А. Денікіна та прагнення Па­рижа об'єднати всі антибільшовицькі сили у своїй «зоні відповідальності» (Крим й Україна), зрештою, змусили їх сприйняти Директорію УНР, що до лютого 1919 контролювала більшу частину України, як потенційного союзника. З іншого боку, для дипломатії УНР доби Дирек­торії, з розгортанням наступу Червоної армії на Лівобережжі та з огляду на невдачу україн­сько-російських мирних переговорів 1919, порозу­міння з Антантою набувало першорядного зна­чення. Прибуття до Одеси 14.01.1919 головно­командувача силами Антанти на півдні Росії генерала д'Ансельма і нач. штабу полковника А. Фрайденберга, які негайно позбавили коне, і дип. повноважень антиукр. налаштованого Е. Енно, уможливило початок переговорного процесу.

15-19.01.1919 в Одесі відбувся перший тур пе­реговорів між О. Трековим і д'Ансельмом, під час якого сторони проінформували одна одну про свої наміри. Франц. сторона у відповідь на прохання делегації УНР про надання під­тримки з боку Антанти для опору більшовикам зажадала підтвердження прагнень Директорії до співробітництва. Ним стало зняття блокади Одеси укр. військами. 23-25.01.1919 в Одесі пройшов другий тур переговорів між А. Фрай-денбергом і місією УНР у складі О. Назарука й С. Остапенка, що мали від В. Винниченка інструкції погоджуватись на будь-які компро­міси для отримання допомоги, крім двох пунк­тів: у справі незалежності України та аграрної реформи. Франц. сторона зажадала: усунення від влади В. Винниченка і В. Чехівського за їх «збільшовичення» і тимчасового виходу з Ди­ректорії С. Петлюри як «командира бандитів»; створення для б-би з більшовиками 300-тис. армії під верховним франц. командуванням; залу­чення до її формування денікінських офіцерів; передачі під контроль Франції фінансів і заліз­ниць УНР; припинення українсько-польської війни 1918-19; перенесення справи держ. неза­лежності України та її зах. кордонів на розгляд Паризької мирної конференції 1919-20; звернення Директорії до Франції з проханням встанов­лення над УНР протекторату. А. Фрайденберг відмовився від попереднього визнання УНР, наголосивши, що «ви надто маленька д-ва, щоб існувати самостійно». Після повернення місії 0. Назарука і С. Остапенка до Києва переговори в Одесі продовжував А. Галіп, до якого 28.01.1919 приєднався А. Марголін, що з метою активізації пошуків порозуміння запропонував франц. сто­роні принцип «федералізації знизу», «побудо­ваної на добровільній угоді, як рівних з рівними, державних ланок, які утворились на руїнах ста­рої Росії». Відп. декларація за підписами пред­ставників УНР, Білорусі, Дону й Кубані була передана військ, командуванню Антанти 5.02.1919 та дістала його схвалення. У розмові з рос. пред­ставниками А. Фрайденберг тоді заявив: «Фор­мулу петлюрівців — через самостійність до фе­дерації я розумію так: самостійність розвиває національні почуття, зміцнює самосвідомість, так необхідну для підтримки рівноваги в фе­дерації».

Наступна зустріч А. Фрайденберга з делега­цією УНР (О. Греков, І. Мазепа, С. Остапенко і Ю. Бачинський) відбулась 6.02.1919 у Бірзулі (тепер Котовськ Одеської обл.). Укр. представ­ники мали письмові повноваження на підпи­сання угоди з Антантою за умови визнання нею самостійності УНР і допущення її делегації на Паризьку мирну конференцію, забезпечення народного ладу й соц. реформ, визнання авто­номності Республіканської армії УНР і продов­ження б-би з більшовиками лише до етногра­фічних кордонів. Франц. сторона знову напо­лягала на формуванні поміркованішого уряду УНР й виході з Директорії С. Петлюри, а також звільненні заарештованих гетьманських мініст­рів, що було розцінено делегацією О. Трекова —Мазепи як втручання у внутр. справи України. Але вихід із Директорії В. Винниченка та при­значення 13.02.1919 центристського уряду УНР С. Остапенка, катастрофічне становище на більшовицькому фронті як для українців, що втратили Лівобережжя й Київ, так і для фран-цузів, які були затиснуті повстанцями в трикут­нику Одеса — Вознесенськ — Миколаїв, сти­мулювали відновлення переговорів. 14.02.1919 генерал Бертело, що прибув від бухарестської місії Антанти, прийняв в Одесі А. Марголіна і К. Мацієвича, а представник франц. військ, командування при Директорії у Вінниці капі­тан А. де Ланжерон надіслав С. Остапенку листа, в якому вказувалось на необхідність прийняття Директорією маніфесту про опіку з боку Фран­ції та пропонувалось негайно прибути до Одеси комісії з підписаним док-том для детального врегулювання умов союзної угоди. 17.02.1919 Директорія ухвалила Декларацію, в якій про­сила представників франц. військ, команду­вання «безпосередньо взяти на себе керування управлінням України в галузях військовій, дипломатичній, політичній і фінансово-еконо­мічній впродовж всього часу, доки буде про­водитися війна з більшовиками».

1.03.1919 генерал д'Ансельм повідомив С. Оста-пенка, що Декларацію Директорії про встанов­лення над Україною франц. протекторату він надіслав генералу Бертело в Бухарест (проекто­вані умови угоди виходили за межі повнова­жень антантівського командування в Одесі й вимагали згоди з боку уряду Франції), а сам він, «взявши на увагу виявлення доброї волі, яку має правительство української зони», готовий, не чекаючи відповіді з Бухареста, надати певну реальну допомогу Директорії, як тільки з неї вийдуть С. Петлюра та П. Андрієвський. Проте ця вимога не була виконана, а франц. допомога так і не надійшла (десант в Одесі був настільки незначний, що через місяць не зміг утримати навіть саму Одесу). До того ж, після залишення Директорією й урядом УНР 6.03.1919 Вінниці та відступу до Жмеринки, а потім до Проску­рова укр. армія переставала бути для антантів­ського командування принадним союзником. Наприкінці березня 1919 франц. представники в Одесі повідомили А. Марголіна, що переговори про союзну угоду за телеграфним розпоряд­женням із Парижа призупиняються. Через кілька днів відбулась евакуація антантівського десанту з міста.