5. Комунікативні якості професійної мови

Професійна мова – це різновид літературної мови, якою користуються люди певної професії у виробничо-професійній чи науковій сфері.

Мова і професія – дві важливі суспільні категорії, що визначають глибину пізнання світу, опанування надбань цивілізації, рівень мовленнєвої культури. Мова і професія-нероздільні поняття, вони покликані обслуговувати потреби суспільства, окремих його груп і кожної людини зокрема.

Мова забезпечує належний рівень грамотності носіїв певної професії, формує вміння їх спілкуватися в усіх сферах комунікації: у ділових відносинах, науці, культурі, економіці.

Знати мову професії – означає вільно володіти багатим лексичним матеріалом з обраного фаху, додержуватися граматичних, лексичних, стилістичних, акцентологічних норм професійного спілкування.

Професія менеджера, економіста, бухгалтера, аудитора ставить вимоги до забезпечення її термінологією, причому з переважанням не іншомовних, а питомих українських слів, зрозумілих для всіх, хто працює в цій галузі.

Культура професійної мови полягає у правильному використанні виробничо-професійної лексики, особливо загальнонаукової та вузькоспеціальної термінології, яка визначає професійну компетентність фахівця з певної виробничої сфери або окремої галузі знань. Знання мови професії підвищує ефективність праці, продуктивність виробництва, допомагає краще орієнтуватися в безпосередніх ділових відносинах.

Отже, мова професійного спілкування передбачає однозначність тлумачення ключових понять, зафіксованих у термінах, оскільки неточне застосування того чи іншого слова може мати небажані наслідки. Цього можна легко уникнути, якщо вживати терміни лише в тій формі та значенні, які зафіксовано в нормативних словниках останніх видань.

6. Складники системи національної мови

Українська мова є національною мовою українців, корінного населення України, одного з найбільших народів Європи, другого за чисельністю у слов’янському світі. Національна мова – це засіб спілкування нації та засіб її само ідентифікації серед інших націй.

Національна мова – мова окремої нації, якою говорять переважна кількість народу. Включає літературну мову, територіальні діалекти тощо.

Історія кожної мови пов’язана з історією її носія. Слов’янські мови походять з одного джерела – праслов’янської (спільнослов’янської). Українська мова входить до групи слов’янських мов (індоєвропейської сім’ї, яку складають 3 підгрупи: східнослов’янська, південнослов’янська, західнослов’янська).

Розпад праіндоєвропейської спільноти, з якої виділились праслов’янська мовна єдність сягає бронзового віку. На думку вчених, праслов’янська єдність розпалася в 4-6ст.н.е., а з 7 ст. можна говорити про консолідацію 3 етномовних груп(західнослов’янської, південнослов’янської, східнослов’янської), з 8-9ст. на сході Славії формується мова східних слов’ян (прадавньоруська), з 9-13ст. виділялися кілька діалектних масивів, межи між якими не були виразними і мінялися протягом історії давньоруського народу.

У зв’язку з монголо-татарською навалою та розпадом Київської Русі розвинулися говірні територіальні відмінності. Оскільки мовні процеси загальмувалися, з’явилися передумови для поділу східних слов’ян на 3 народи та формування мов цих народів (Німчук). Іншу періодизацію розвитку пропонує Карпенко. Гіпотеза про походження східнослов’янських мов із однією з давніх мов( спільноруською) належить Шахматову.

Отже, національна мова — мова соціально-історичної спільноти людей, спільна мова нації, котра разом з іншими ознаками (спільність території, культури, економічного життя та ін.) характеризує конкретну націю. Національна мова виявляє постійну тенденцію до єдності й обов'язково має літературну форму існування.