46.Усна форма літературної мови. Орфоепічні норми як компонент формування мовної компетенції фахівця.

Літературна мова реалізується в усній і писемній формах. Обидві форми однаково поширені в сучасному мовленні. Їм властиві основні загальномовні норми, проте кожна з них має свої особливості, що пояснюється специфікою функціонування літературної мови в кожній із форм. Усна форма може обслуговувати виробничі і побутові потреби суспільства. В ній переважає лексика побутового характеру, використовуються переважно прості речення. Можна виділити кілька типів усного мовлення за сферами його застосування: ділова розмова, засідання, публічний виступ (лекція, промова, бесіда).

Усне мовлення відрізняється від писемного такими чинниками:

• усному мовленню властива спонтанність;

• під час усного мовлення мало уваги приділяється формі вислову, особливо з точки зору орфоепії;

• для усного мовлення характерна поширена інформативність, насиченість різноплановими фактами;

• важливим елементом усної мови є інтонація, від якої залежить зміст вислову. Саме ця ознака є однією з найсуттєвіших рис усного мовлення.

Усне мовлення допускає повтори, які використовуються з тією чи іншою метою. На особливу увагу заслуговує особисте ділове усне мовлення в процесі прийому відвідувачів, спілкування зі своїми колегами. Усне мовлення кожної людини свідчить про рівень її освіченості, культури. Сухомлинський писав:”Щоб правильно розмовляти і писати, треба прагнути до удосконалення своїх знань, набутих раніше, треба любити українську мову й свою справу”.

Орфоепія – розділ мовознавчої науки, який вивчає норми правильної літературної вимови. Унормована вимова необхідна для того, щоб мова могла нормально і ефективно функціонувати як найважливіший засіб комунікації, оскільки розбіжність у вимові ускладнює спілкування, уповільнює розуміння висловленої думки. Орфоепія – невід’ємна складова частина культури української мови, однією з основних вимог якої є те, що мовлення має відбуватися відповідно до загальноприйнятих і узвичаєних у цій мові норм вимови і наголошування слів. Отже, норми правильної літературної мови обов’язкові для всіх, хто користується українською літературною мовою в її усній формі.

Орфоепія має практичне значення для всіх, оскільки вивчення правил літературної вимови не тільки забезпечує високу культуру мовлення, а й сприяє подоланню вимовних помилок. Ці помилки можуть бути зумовлені незнанням правил української літературної вимови або впливом діалектного оточення.

Норми сучасної української літературної вимови сформувалися на основі вимовних норм середньонаддніпрянських діалектів і охоплюють вимову голосних, приголосних і слів іншомовного походження.

47. Основні правила наголошування в українській мові. Засоби милозвучності української мови.

Розглянемо основні норми вимови голосних і приголосних звуків в українській мові, правила наголошування слів, а також деякі засоби творення милозвучності.

При характеристиці особливостей вимови звуків використовується фонетична транскрипція, зокрема такі знаки:

(') — відображення м'якої вимови;

(;) — позначення подовженої вимови приголосних.

Основними нормами української літературної вимови є такі:

1. Під наголосом усі голосні звуки української мови виголошуються чітко, виразно, відповідно до написання, наприклад; буря [бур'а], закон [закон], макет [макет], людина [л'удина], лямка [л'амка].

2. Голосні [а], [у], [і] в ненаголошеній позиції вимовляються повнозначно і ясно, відповідно до написання; валюта [вал'ута], твору [твору], розмір [розм'ір].

3. Ненаголошені [є], [и] часто у вимові взаємно зближуються і вимовляються як [є11] або [ие], наприклад; реквізит [ре"кв'ізит], підпис [п'ідпи'с], цензура [це"нзура], викладач [ви'кладач], клавесинний [кла-ве"син;ий].

4. Ненаголошений [о] здебільшого вимовляється виразно і чітко, він ніколи не наближається до [а], як це властиво російській мові: охорона [охорона], польоти [пол'оти], сторін [стор'ін]. У позиції перед наголошеним складом з [у] ненаголошений [о] часто вимовляється як [оу]: костюм [коус'тум], полуда [поулуда].

5. Дзвінкі приголосні перед глухими та в кінці слів вимовляються дзвінко: хліб [хл'іб], досвід [досв'ід], сторож: [сторож], мороз [мороз], об'їзд [обйізд], книжка [книжка], рідко [р'ідко], могти [могти]. Зміна приголосних на глухі у цих позиціях, поширена в деяких українських говорах (а також властива російській мові), є порушенням орфоепічних норм української літературної мови.

В окремих випадках перед глухими приголосними дзвінкий [г] вимовляється як [х]: нігтик [нуітиек], кігтя [куіхт'а].

6. Глухі приголосні перед дзвінкими в середині слів вимовляються дзвінко: вокзал [воґзал], молотьба [молод'ба].

7. Губні приголосні [б], [п], [в], [м], [ф], а також звук [р] вимовляються твердо майже в усіх випадках, зокрема послідовно в кінці слова або складу: осіб [ос'іб], кров [кров], ], верф [верф], повір [пов'ір], секретар [сеикреитар], серйозний [сеирйозний]. Напівпом'якшені вони перед [і]: біржа [б'іржа], пінта [п'інта], мінус [м'інус], ефір [еиф'ір], гіркий [г'іркий], в іншомовних словах: бюро [б'уро], Мюнхен [мунхеин], пюре [п'уре]) та у словах на зразок свято [св'ато] цвях [ц'в'ах], тьмяний [т'м'аний].

8. Задньоязикові приголосні [г], [ґ], [к], [х], як правило, тверді: гиря [гир'а], геолог [геиолог], ґанок [ґанок], килим [килим], хиткість [хитк'іс'т']. Пом'якшуються вони тільки перед [і] та в деяких іншомовних словах: кіоск [к'іоск], хірург [х'ірург], енергія [еинерг'ійа], кювет [к'увет], гюйс [г'уйс].

9. Приголосний [ц] у кінці слів вимовляється м'яко, за винятком іншомовних слів: кінець [к'інец'], хлопець [хлопеиц'], палець [палеиц'], продавець [продавец'], але: палац [палац], шприц [шприц].

10. Розрізняються приголосні — проривний ґ (ґудзик, ґанок, ґрунт, ґрунтовний) і щілинний г (генеральний, голова, гнучкий).

11. В іншомовних словах звук [і] після іншого голосного обов'язково йотується: інтуїція [інтуйіц'ійа], мозаїка [мозайіка],/>^ша [руйГ на], Луїза [луйіза].

12. В іншомовних словах буквосполученню іє завжди відповідає звукосполучення [ійе]: гігієна [г'іг'ійена], клієнт [кл'ійент], дієта [д'ійета], пацієнт [пац'ійент]. Вживання у таких словах нейотовано-го [є] є неправильним.

Норми наголошення в сучасній українській літературній мові є нелегкими для засвоєння. Пояснюється це такими особливостями наголосу, як повсюдність і рухомість. Наголос в українській мові визначається як повсюдний, оскільки він може припадати у слові на будь-який склад (перший, другий, третій тощо), наприклад: поїзд, маркетинг, феномен, консорціум, комерсант, співіснування, самовдосконалення. Така особливість, як рухомість, означає, що в формах того самого слова наголос може бути різним, як-от: гараж: — гаража — у гаражі; гопак — гопака; брати — беремо, берете. Іноді навіть та сама форма слова акцентується по-різному, наприклад фор-ма називного відмінка множини деяких іменників (векселі, але 2 векселі, лікарі але 4 лікарі), форми родового й орудного відмінка

І все-таки поняття "милозвучність" у мовознавстві по-справжньому не визначене й не вивчене.

У словниках і наукових працях милозвучність, що ототожнюється з евфонією, має, по суті, два термінологічних значення. По-перше, вона визначається як "добре, приємне, з погляду фонетичних і лексико-стилістичних норм певної мови, звучання окремих мовних елементів - звукосполучень, слів і словосполучень"[2]. З другого боку, милозвучність - це звукові засоби "підсилення виразності мови художнього твору внаслідок досягнення гармонійного добору звуків у тексті. Цій меті служать звукові повтори різних видів, алітерації, асонанси, ритмічність мови, а також уникнення важких для вимови чи неприємних для слуху сполучень звуків у фразі

Власне милозвучність (приємне звучання) забезпечує також вокальна гармонія (або гармонійна асиміляція, або дистантна асиміляція, або гармонія голосних). Це особливий вид регресивної асиміляції голосних у суміжних складах, який полягає в тому, що попередній голосний більше чи менше уподібнюється до наступного голосного. Гармонійна асиміляція властива передусім ненаголошеним голосним е, и, о. Так, ненаголошений е перед наступним складом з голосним високого підняття і, и або у більше наближається до й, ніж у позиції перед обниженими голосними. У свою чергу, ненаголошений и перед голосними нижчого творення, особливо перед а, е, - більше наближається до е. Ненаголошений о перед складом з наголошеним у також набуває відтінку у.

48. Публічний виступ як різновид усної мови. Підготовка публічного виступу.

публічний виступ – це різновид усного спілкування. А жанровий різновид публічного виступу – це доповідь (звітна, ділова, політична), промова (агітаційна, мітингова, повілейна), бесіда, лекція, репортаж.

Види публічного виступу:

 публічне повідомлення на означену тему;

 текст такого повідомлення;

 усне або письмове офіційне повідомлення про що-небудь керівникові або начальникові.

Промова – публічний виступ з якого-небудь приводу; текст такого публічного виступу; слова, звернення до кого-небудь; мова, розмова.

2. Види і жанри публічних виступів

Залежно від змісту, призначення, форми чи способу виголошення, а також обставин публічний виступ поділяється на такі жанри, як доповідь, промова, бесіда, лекція, репортаж.

Доповідь ділова містить виклад певних питань із висновками і пропозиціями. Інформація, що міститься в доповіді, розрахована на підготовлену аудиторію, готову до сприйняття, обговорення та розв’язання проблем.

Промова - це усний виступ із метою висвітлення певної інформації та впливу на розум, почуття й волу слухачів, логічною стрункістю тексту, емоційною насиченістю та вольовими імпульсами мовця.

Виступ, як правило, не готується завчасно, а є спонтанною реакцією на щойно почуте від промовця, доповідача. У лаконічному виступові промовець може порушити одне-два питання, чи дати на них конкретну відповідь, не відходячи від тематики порядку денного.

Виступ на зборах, нараді, семінарі передбачає:

- виклад суті певного питання;

- акцентування на основному;

- висловлення свого ставлення й оцінки;

- підкреслення значущості, важливості й актуальності ( чи навпаки );

- підкріплення своїх доказів прикладами (посиланнями на джерела).

Ділова промова характеризується лаконізмом, критичністю, спрямування, полемічністю та аргументованістю викладених в ній фактів. На відміну від мітингової та агітаційної ділова промова орієнтована на логічно виражене, а не емоційно схвильоване сприйняття слухача.

Лекція є однією з форм пропаганди, передачі, роз’яснення суто наукових, науково-навчальних, науково-популярних та ін. знань шляхом усного викладу навчального матеріалу, наукової теми, що має систематичний характер.

Підготовка до публічного виступу

Доповідь — одна з найпоширеніших форм публічних виступів. Вона порушує

нові проблеми, що ще потребують вирішення, має характер гострої

злободенності. Доповідь є дуже важливим елементом системи зв'язків із

громадськістю (приміром, повідомлення своєї точки зору на проблему,

наукової та громадянської позиції тощо). Розрізняються політичні,

звітні, ділові та наукові доповіді.

Представлення доповідача

Представлення доповідача передбачає надання стислої інформації про

нього: його прізвище, ім'я та посада. Не потрібно викладати зміст його

повідомлення, адже це його власне завдання, але голова зібрання може

пояснити, чому саме цю людину запрошено виступити. Якщо вже з моменту

представлення доповідач прагне справити враження, він має дати якомога

більше інформації про себе тому, хто його представлятиме.

2. Попередня інформація для доповідача

Доповідач повинен знати заздалегідь:

тему засідання, конференції, круглого столу, зустрічі тощо;

склад аудиторій

хто ще виступатиме на зібранні;

де й коли відбудеться засідання, конференція, круглий стіл, зустріч

тощо.

Завершивши підготовку, слід організувати інформацію в певні категорії,

надати їй чіткості, визначити та сформулювати власне бачення проблеми.

Доповідь слід будувати, дотримуючись таких вимог: теоретична

обґрунтованість, опора на фактичний матеріал, наведення переконливих

прикладів, власне бачення проблеми.

Наступний крок — написання плану доповіді на папері, що містить:

вступ,

основний текст (серцевина доповіді),

висновки.