4. Особливості економічного розвитку Індії та Китаю.

Утворення держави і розвиток економіки. Гори Тибету, велетенська мертва пустеля Гобі й незліченні кочові народи та племена, які широкою смугою оточували Китай, надійно ізолювали стародавніх китайців від решти цивілізованого світу. Вирватись із цього оточення китайці зуміли лише наприкінці своєї стародавньої історії.Територія Китаю поділялася на дві частини: Західну, 86 % площі якої становили гори та надгір'я, і Східну — її називали Великою Китайською рівниною, що й визначало особливості розвитку цих регіонів, Жителі першої держави Шань-Інь (XVIII ст. до н. е.) селилися переважно в заплавах річок. Вони сприяли землеробському культу тубільних неолітичних племен, навчилися відводити з полів надлишок води, вирощували просо, чумизу, а також різноманітні садово-городні культури. Їхнє землеробство не було іригаційним, а базувалося на повеневому та атмосферному зрошуванні земельних ділянок. Населення Шань-Інь займалося також тваринництвом. Після занепаду держави Шань-Інь на її місці відродилася держава Західне Чжоу (XII—VIII ст. до н. е.). Основою діяльності її жителів було землеробство, причому населення вже опанувало сівозміну, систему ярових та озимих культур.

Китай був класичним суспільством — кілька об'єднаних сімей мали спільний храм предків, храмову землю, гуртом вели господарство. Колективне майно клану (поля та угіддя, водойми, ліси, садки, господарські будівлі тощо) не підлягали поділу й продажу.Соціальна нерівність у чжоуському Китаї оформилась у систему спадкових рангів, яка остаточно склалася у X—IX ст. до н. е. Їх було п'ять: ван — цар; чжухоу — всі хоу, наділені князівськими титулами "гун", " хоу" , "бо" тощо; дафу — начальники кланів; ші — дрібна китайська знать; шужень — простолюд, рядові члени патріархальної сім'ї, які своєю працею годували й одягали чжоуське суспільство. Соціальна структура суспільства мала ієрархічний характер земельної власності. Ван надавав аристократам чжухоу маєтки в спадкове володіння. Чжухоу забезпечували землею дафу та ін. Отож, земля в Китаї не належала комусь одному, право власності на неї дробилося між різними суспільними верствами, система користування землею базувалася на умовному землекористуванні.У міру розвитку старокитайської держави більш чітко формувався урядовий апарат. На чолі цього апарату стояв помічник вана. Йому підпорядковувалися три чиновники, у віданні яких були три головні відомства: 1) нагляд за господарським життям країни; 2) керівництво військом; 3) керівництво всім земельним фондом та іригаційною системою країни. Пізніше виникли інші відомства, які керували судами, царським палацом та маєтками і, нарешті, відомство, яке здійснювало організацію релігійного культу. Кожне із відомств мало штати своїх чиновників на місцях.Між китайськими рангами не було глухої стіни, перехід з одного рангу в інший здійснювався автоматично завдяки оригінальній системі рангоуспадкування. Батьківський ранг у Китаї успадковували лише старші сини, інші діти мали бути рангом нижче.Чиновників наділяли адміністративними, фіскальними, судовими та поліцейськими функціями, вони контролювали один одного, суттєво обмежували общинне самоврядування, хоча сама община як податкова одиниця збереглася. Цинь Шіхуан уніфікував державну валюту, запропонував єдину систему мір і ваги, розіслав усюди спеціальні еталони, уніфікував китайське письмо. Він насильно виселив десятки тисяч селянських родин для підняття цілинних земель. По всій імперії узаконили приватну власність на землю й замінили податок з урожаю земельним податком. Було складено земельний кадастр. Верховним власником землі і розподілювачем води для зрошення полів став цар. Він також монополізував виробництво і збут солі та заліза, контролював ціни на зерно. Саме в цей період було збудовано "найдовше кладовище у світі" — Велику китайську стіну. її довжина 3400 км, ширина стіни 5 м, а висота до 12 м. У стіну вбудовано 25 тис. башт.

У період Західної і Східної Хань (205 р. до н. е. — 220 р. н. е.) змінився державний курс. Імператор дарував волю тим, хто продав себе в рабство, у 20 разів зменшив розміри земельного податку, подарував народові заповідні ліси, парки та водоймища цінського дому. Було скасовано криваве цінське законодавство. Саме в епоху династії Хань уперше зроблено спробу замінити металеві гроші казначейськими білетами. У період спустошення казни внаслідок воєн імператор У Ді став випускати грошові знаки зі шкури рідкісного білого оленя у вигляді квадратів з малюнком. Кожний квадрат прирівнювався до 400 тис. мідних монет. Пізніше цю ідею було відроджено в Китаї приблизно у 800 р. н. е., коли тут стали друкувати грошові знаки з паперу. Для порівняння можна зазначити, що в Європі перші паперові гроші появились у 1601 р. у Швеції.

Отже, у період Стародавнього Китаю значного розвитку досягли землеробство і ремесла. Це була єдина країна, де розвивалося шовківництво. Крім вугілля, як енергоносій, китайці першими стали використовувати природний газ у виробництві солі. Зростання обсягу надлишкового продукту сприяло розвитку торгівлі, заміні мінової торгівлі грошовою. У Стародавньому Китаї значного рівня досягли природничо-наукові знання. Китайці винайшли "покажчик півдня" — компас. У II ст. н. е. Чжан Хен винайшов глобус, який відтворював рух небесних тіл, а також найдавніший у світі прототип сейсмографа. Стародавні китайці користувалися водяним годинником, винайшли порох, який спочатку використовували винятково для феєрверків. Вони значно раніше за європейців навчилися безперервно нагнітати повітря в плавильну піч для виробництва сталі, винайшли тачку на колесі, віялку для зерна, ланцюговий насос із лопатками чи ковшами для підняття землі або води, кермо для судна тощо. Значні досягнення мали медицина, астрономія та інші науки. Проте суспільно-економічний розвиток Китаю був надто складним і неоднозначним, із підйомами та спадами. Внутрішній ринок був надто слабким, більше розвивалася зовнішня торгівля.

Виникнення держави і розвиток економіки. Як і в Єгипті та Месопотамії, основною діяльністю населення Стародавньої Індії було іригаційне землеробство, яке базувалося на використанні водоналивного колеса.

З найдавніших часів індійці вирощували пшеницю, ячмінь, рис, бобові, дині, бавовник, льон, цукрову тростину. Ще за ведійської доби (XIII—VII ст. до н. е.) населення Північно-Східної Індії завдяки тропічному клімату та вдалій сівозміні навчилося збирати 2—3 врожаї щороку. Землеробство розвивалося в основному інтенсивним шляхом завдяки розчищуванню джунглів та осушуванню боліт. З найдавніших часів важливу господарську роль у Стародавній Індії відігравало також тваринництво. Уже за ведійської доби в долині Гангу існували велетенські тваринницькі ферми на десятки тисяч голів великої рогатої худоби. Населення країни тримало так багато корів і буйволів не лише тому, що стало харчуватися переважно молочними продуктами, а й щоб мати вдосталь тяглової сили для багаторазового спушування ґрунтів, переплетених корінням ліан (в індійський плуг впрягали відразу по шість буйволів. Найбільшого розквіту староіндійські ремесла досягли в другій половині І тис. до н. е. — І тис. н. е. У цей період індійські ткачі виробляли на архіпримітивних ручних верстатах найтоншу бавовняну тканину. в Індії розвивалися гончарство, будівництво, ткацтво, ковальство, суднобудування, виробництво фаянсу та скляного посуду тощо.

Наявність виробленої надлишкової продукції в Індії сприяла розвитку торгівлі. Особливе місце посідала зовнішня торгівля. Уже в VII ст. до н. е. в державі Магадха появилися перші металеві гроші, які владно підпорядковували собі торгове життя країни, витіснивши з нього примітивну обмінну торгівлю.

Розвиток міжнародної торгівлі помітно активізував кораблебудування

У Стародавній Індії співіснували державна, общинна та приватна форми власності. Староіндійське суспільство жило працею переважно вільних селян та ремісників, однак у ньому існували також різні категорії залежного населення. Використовувалася рабська праця, здебільшого в державному господарстві.

Великого поширення в усіх галузях економіки Індії набула наймана праця. Наймити-кармакари, на відміну від рабів, працювали на господаря лише домовлений строк і одержували від нього договірну плату

Феодальні форми залежності в індійському суспільстві виникли в першій половині І тис. н. е. Основою індійського суспільства були міська та сільська общини.

До класичної доби (II ст. до н. е. — V ст. н. е.) індійські селяни-общинники мали земельну власність і були вільними виробниками. Вони платили державний податок, але ніхто їх не примушував працювати в царсько-храмовому господарстві чи на вельмож. У військо їх також не брали. Індійські общини були незалежними й адміністративно. Царські чиновники не втручались у внутрішні справи общин, не обмежували прерогатив органів общинного самоврядування — панчаятів.