17. Промислове зростання Німеччини в кінці xіx ст.. Соціально-економічні і погляди р. Штольмана, р. Штамлера, ф. Оппенгеймера.

Промисловий переворот у Німеччині почався з великим запізненням - у 30-х роках XIX ст. Повільність економічного розвитку пояснювалася політичною роздробленістю німецьких земель, пануванням феодальної системи землеволодіння, що стримувало формування вільної робочої сили, збереженням цехової системи. Створення Митного союзу (1833 р.), уніфікація монетного обігу і вагових систем прискорили формування та розширення національного ринку.

Промисловий переворот у Німеччині завершився в 50-70-х роках XIX ст. після буржуазної революції 1848-1849 рр. Його темпи характеризують такі економічні показники: продукція важкої промисловості, виплавлення чавуну, споживання бавовни зросли у 3 рази, видобуток вугілля - у 4, потужність парових двигунів - у 9 разів, протяжність залізниць - у 3,3 раза (19,6 тис. км). У 1861-1870 рр. випуск засобів виробництва збільшився на 23%, засобів споживання - на 9%. Машинне виробництво перемогло. Внаслідок інтенсивного грюндерства (засновування) лише в Прусїї утворилося 395 акціонерних компаній з капіталом у 2,4 млрд марок.

Важливими галузями німецької промисловості стали гірнича, металургійна (на 9/10 працювала на коксі), хімічна, машинобудування, воєнна.

Економічному піднесенню Німеччини сприяла боротьба за її об'єднання, що завершилася утворенням у 1871 р. імперії на чолі з пруським королівством. На початку 70-х років Німеччина стала аграрно-промисловою державою.

У Німеччині активний розвиток акціонерної власності (грюндерства) почався з будівництва залізниць у 70-х роках XIX ст. У 1870 р. існувало 418 акціонерних товариств, за період 1871 - 1872 рр. з'явилося 978 нових з акціонерним капіталом 2,8 млрд марок. Процес монополізації охопив усі галузі промисловості. На відміну від США, монополії об'єднували більшу кількість підприємств (кілька сотень), існували у формі картелів і синдикатів. У 1879 р. їх кількість становила 14, в 1900 р. - 300, перед першою світовою війною кількість їх зросла в 2 рази. У ганці 90-х років XIX ст. - на початку XX ст. з'явилися перші трести: електротехнічні корпорації АЕГ і товариство "Сіменс".

Інтенсивно формувався фінансовий капітал. У 1913 р. існувало 1850 банків; 9 берлінських банків контролювали 85 % банківського капіталу (11,3 млрд марок). До таких банків належали Німецький (капітал З млрд марок і контроль за 87 банками), Дрезденський, Дармштадтський банки, Облікове товариство (власний капітал 300 млн марок), їхній прибуток в 1895 - 1900рр. становив 38,6 - 67,7 % щорічно. Німецькі банки вкладали капітали в основному у промисловість. Так, 6 берлінських банків контролювали 751 підприємство.

Іншим помітним представником «соціального напряму» був Р. Штольцман. Найбільш відомими є його праці «Соціальні категорії» (1896 р.) та «Мета в народному господарстві» (1907 р.). Штольцман дотримувався погляду, що виробництво є нейтральним у соціальному плані і не зв'язаним органічно з конкретним суспільним ладом. Його основу він бачив у суспільному поділі праці, але розглядав останній як виключно технологічне явище.

У такий самий спосіб трактував Штольцман і суть праці. Він уявляв її лише як речову категорію й обстоював тезу, що за глибокого й послідовного аналізу соціальних відносин треба абстрагуватися від праці.

Поглядам Штольцмана, як і всьому «соціальному напряму», властиве ідеалістичне трактування економічних категорій. Зокрема, у своїй книжці «Мета в народному господарстві» він виходив з принципу, що економіку підпорядковано моральним ідеалам і вона є засобом, який використовується людьми для моральних цілей. На його думку, метою капіталістичного виробництва є реалізація принципу життєвого достатку, який забезпечує існування всім членам суспільства. Штольцман доводив, що окремі економічні категорії (вартість, заробітна плата, прибуток), є тільки засобами для досягнення цього вищого морального принципу. Заробітна плата, стверджував він, має забезпечувати нормальне достойне життя робітникам, а прибуток -- гідне існування капіталістам. Отже, сучасна економічна система може дати можливість усім верствам населення задовольнити свої життєві потреби. До речі, різницю між робітниками та капіталістами Штольцман бачив лише в тім, що перші є виконавцями, другі - організаторами виробництва, а така різниця існуватиме завжди.

Один з напрямків соціальної школи розвивав Ф. Оппенгеймер, автор теорії "ліберального соціалізму". Пов'язуючи несправедливість у розподілі доходів та експлуатацію найманої праці з виникненням та пануванням монополій, він виступав за повернення суспільства до природного стану — простого товарного виробництва. Останнє він ототожнював з "ліберальним соціалізмом" — вільним від експлуатації суспільним устроєм, заснованим на приватній власності та ринковому обміні.

Штаммлер висунув власне вчення про співвідношення права й політики. Він розрізняв у соціальному житті регулятивну форму (право) і регульовану матерію (господарство). Право і соціальне господарство, на його думку, не протистоять одне одному як два її самостійні та незалежні одне від одного явища. Вони - необхідно зв´язані елементи, грані одного предмета - соціуму. Водночас право стосовно до господарства, заявляв філософ, не можна уявити собі як зовнішню оболонку, таку собі судину, в яку вливається вино. Право є логічно обумовлюючий елемент в ідеї соціального життя. Господарство ж перетворюється на щось другорядне, пасивне, обумовлене активною правовою формою. У підсумку Штаммлер твердив, що прогрес суспільства визначається не розвитком господарства, а правовим ідеалом. «Це було б таке соціальне суспільство,- писав він,- кожен член якого у своїх вчинках керувався б тільки об´єктивно правовірними міркуваннями - суспільство вільно прагнучих людей». Водночас мислитель застерігав, що соціального ідеалу ніколи не буде досягнуто, оскільки його досягнення означало б кінець історії людства. Соціальний ідеал являє собою тільки регулятивну ідею, до якої людство вічно прагнутиме, але ніколи не побачить її здійсненою.