27. Розвиток світової економіки за умов інформаційно-технологічної револю­ції наприкінці XX - початку XXI ст. Та еволюція економічної думки у цей період.

Національні економіки в межах світового господарства і міжнародних економічних зв´язків наприкінці XX — на початку XXI ст. характеризувалися аси­метричністю стану та розвитку. Це знайшло свій вияв насампе­ред у посиленні нерівності між ними. На початку XXI ст. члена­ми МВФ та МБРР були 183 країни. Частка "Великої сімки" становила майже половину світового виробництва (45,8%). При цьому на США припадало 21,9 % . За ними йшли, у міру спадан­ня, Японія — 7,6 %, Німеччина — 4,7, Франція — 3,3, Велика Британія — 3,2, Італія — 3,2, Канада — 2,0 %. При зіставленні національних ВВП не за паритетом купівельної спроможності (ПКС), а за ринковим валютним курсом частка "сімки" у світо­вому виробництві становила 66 %. Проте у країнах "Великої сімки" проживало менше 12 % населення планети, в тому числі в США — 4,8 %. Спостерігалась приблизна відповідність часток зазначених країн у світовому виробництві з їх частками голосів у МВФ (45,2 %) і МБРР (43 %). Лише на США в обох організа­ціях припадало відповідно 17,2 і 16,4 % усіх голосів. Для по­рівняння: частка України у світовому виробництві становила 0,5 %, і на країну в зазначених організаціях припадало 0,6— 0,7 % всіх голосів.

Значно зросла нерівність у розвитку між країнами і регіона­ми, у концентрації доходів, ресурсів і багатства. ВВП на душу населення в розвинутих країнах був у 11—15 разів більший, ніж у країнах, що розвиваються розрив у доходах між п´ятою части­ною світового народонаселення, що живе у найбагатших країнах, і п´ятою частиною, що живе в найбідніших країнах, у 1997 р. виражався співвідношенням 74 : 1 порівняно з 60 : 1 у 1990 р. (у 1820 р. — 3 : 1). На промислово розвинуті країни, що входять до Організації економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР, 29 країн), припадає лише 19 % світового народонаселення, і ра­зом з тим 71 % глобальної торгівлі товарами та послугами, 58 % ПП та 91 % усіх користувачів Інтернету.

Частка 64 країн з низькими в середньому на душу населення доходами, в яких проживало 40 % населення Землі, становила не більше як 1 % ПП. У всіх без винятку країнах, що розвиваються, спостерігалась тенденція посилення соціальної диференціації, зро­стання розриву в доходах. У багатьох із них так званий децильний коефіцієнт (різниця в доходах верхніх і нижніх 10 % населен­ня) досяг жахливих розмірів (Колумбія — 41, Бразилія — 61, Нігерія — майже 87 та ін.).

Ринкові перетворення в перехідних економіках пострадян­ських країн сприяли посиленню асиметрії стану і розвитку на­ціональних економік світу. Системна трансформаційна криза 90-х років XX ст. кількісно і якісно змінила їх місце у світі, відкинувши пострадянські країни далеко назад. За обсягами ВВП Україна перемістилась у міжнародних рейтингах з 29-го місця на 51-ше, а Росія — з 5-го на 10-те (за ПКС) і на 16-те (за поточ­ним ринковим курсом). За рівнем ВВП на душу населення Україна перебуває у низькодохідній групі країн поряд з Індією (у 1999 р. — 2348 дол. за ПКС). Для зіставлення: у Португалії середній дохід на душу населення ВВП становив 17 тис. дол. — найменший рівень серед країн Європейського Союзу (47,5 % від рівня СІЛА). Від США наша країна у 2001 р. відставала майже в 10 разів. Різкий розрив у рівнях життя між сучасною Украї­ною і США перевищив той, який був на початку XX ст. (28 % від доходу в США проти 11,4 % у 2001 p.).Успішний розвиток економіки Китаю, що будує соціалістичне ринкове господарство, на тлі трансформаційної кризи народного господарства пострадянських країн також посилює асимет­ричність розвитку світової економіки. За період 1979—1999 pp. Китай був країною з найбільш високими темпами економічного зростання у світі (9,7 %). За рівнем ВВП на душу населення Китай увійшов до середньої дохідної групи поряд з Білоруссю, Казахстаном та Росією. До 2010 р. країна планує вийти на друге місце у світі за обсягом національного ВВП.Навіть у межах окремих, особливо великих багатонаціональ­них, країн (Індія та ін.) практично відсутня гомогенність еконо­міки і спостерігається асиметрія в її розвитку. Так, значні регіо­нальні відмінності й в основних економічних показниках мають місце в Італії (проблема Півдня) у Великій Британії (проблема Шотландії), у Німеччині (проблема східних земель) тощо. Це стосується і такої стійкої регіональної спільноти, як Європей­ський Союз.Отже, світова економіка наприкінці XX — на початку XXI ст. характеризувалась посиленням асиметричності розвитку.

28. Сучасні неокласичні економічні концепції: монетаризм (М. Фрідмен); теорія економіки пропозиції (А. Лаффер, Дж. Гілдер, П. Робертс, Р. Манделла); теорія раціональних очікувань (Дж. Мут, Р. Лукас, Т. Сарджент, Н. Воллес).

Традиційна неокласична теорія зосереджує увагу на поведінці так званої економічної людини, під якою розуміється й підприємець, і продавець робочої сили, і споживач. Покладаючись на "невидиму руку" А. Сміта, прихильники цього підходу впевнені, що в умовах досконалої конкуренції господарюючі суб'єкти зможуть не тільки досягти максимізації прибутку, а й забезпечити найбільш ефективне використання всіх ресурсів. Сьогодні подібне не може задовольнити теоретиків нової неокласики. Наприклад, Д. Коландер так визначає відмінності в підходах старої й нової неокласики: "Традиційний неокласичний аналіз показує нам, що кожного разу, коли пропозиція перевищує попит, ціни падають; коли ж попит перевищує пропозицію — ціни зростають. У цьому полягає робота невидимої руки. Прихильники нової неокласичної політекономії вважають, що можливий обернений зв'язок, стверджуючи, що господарюючі суб'єкти самі можуть впливати на зростання чи падіння цін з метою забезпечення чи підтримки певного рівня доходів. У цьому полягає робота невидимої ноги. Зрозуміти, як реально функціонує економіка, можна лише за умови врахування дії обох цих тенденцій" Неоконсервативний підхід до перебудови регулювання еекономіки передбачає, що конкуренція, ринок разом з приватно-монополістичними елементами планування набувають пріоритетного значення а безпосереднє втручання держави в процес виробництва, розподілу та перерозподілу має зменшитися. Проте в його рамках обґрунтовується необхідність посилення ролі держави в забезпеченні стратегічних передумов розвитку й підвищення конкурентоспроможності країни, що особливо важливо в динамічних умовах науково-технічної революції. Пануючий з початку 80-х років у розвинених капіталістичних країнах неоконсерватизм охоплює три основні напрямки нової неокласики:

• монетаризм, пов'язаний з регулюванням економіки через сферу грошово-кредитного обігу. Лише послідовна політика забезпечення господарства грошима, на думку монетаристів, може створити впевненість економічних агентів у неінфляційному розвитку економіки та сприяти рівномірному інвестуванню з мінімальним ризиком;

• економічну теорію пропозиції, згідно з якою надмірне підвмщення податків позбавляє підприємців стимулів до інвестування та призводить, таким чином, до падіння виробництва й відриву фінансової бази оподаткування, а зниження податкових, ставок є достатньою умовою для стимулювання підприємницької ак тивності й ініціативи;

• теорію раціональних очікувань, згідно з якою економічні аспекти в будь-якому разі не виправдовують надії владних структур тому що заздалегідь ураховують наміри влади й нейтралізують свої ми заходами (підвищенням чи зниженням цін) політику уряду.

.Економічна теорія пропозиції, яка доповнила собою монетарні форми й методи регулювання економіки, також залишалась у межах нео-консервативних пріоритетів. Вона була створена після кризи 1974 — 1975 рр. і по суті стала основою "рейганоміки". Розробники та прихильники теорії пропозиції — економісти Артур Лаффер, Р. Ман-делл, П. Робертс, журналісти Дж. Гілдер і Дж. Ванніскі, конгресменДж. Кемп — визначили основні елементи економічної політики держави відповідно до концепції економіки пропозиції: орієнтованість економічної політики на виробництво, пропозицію; зниження податків (передусім з юридичних осіб) з метою вивільнення частини прибутків для інвестування; скорочення витрат, передусім у соціальній сфері; регулювання пропозиції грошової маси. Таким чином, монетаризм і економічна теорія пропозиції доповнюють один одного. Проте якщо монетаристи головний акцент роблять на регулюванні кількості грошей, то прихильники економіки пропозиції особливого значення надають використанню податкових інструментів регулювання. Життєздатність капіталізму пов'язується з ініціативою приватного сектора, тому економічне зростання планується стимулювати за рахунок перерозподілу національного доходу на користь середніх і великих власників шляхом, наприклад, зменшення податкового тягаря та скасування системи прогресивного оподаткування. Уявлення про стимулюючий вплив зниження податків на інвестиційну діяльність теоретично обґрунтовується за допомогою відомої кривої Лаффера. Монетаризм і економіка пропозиції суттєво вплинули на економічну політику й ідеологію уряду Р. Рейгана, особливо щодо ефективностісоціальних програм, значення ринку, характеру й меж втручання держави в економічні процеси. Результати реалізації цих теоретичних настанов наприкінці 80-х років виглядали більше позитивними, ніж негативними: стабілізувався рівень безробіття, знизились інфляція й відсоткові ставки, тривала структурна перебудова американської економіки. У 1981—1986 рр. було проведено податкову реформу з метою збільшення заощаджень та інвестування соціальних верств населення із середніми й високими доходами і, отже, підвищення національної норми нагромадження. Одним з варіантів нової неокласики є теорія раціональних очікувань, яка активно розроблялась у 70—80-ті роки і повністю ігнорувала державне втручання. Американські економісти Р. Лукас, Т. Сард-жент, Н. Уоллес стверджують, що економічний індивід не тільки пасивно адаптується до попереднього досвіду, а й активно використовує великий обсяг поточної інформації для точнішого передбачення тенденцій господарського розвитку. Будь-які спроби вплинути на процес відтворення за допомогою систематичної державної макро-економічної політики ідеологи раціональних очікувань оцінюють як безплідні не тільки в довгостроковому, а й у короткостроковому аспекті. Головна ставка робиться на відродження віри в можливість раціональної поведінки економічних агентів в умовах, коли держава відіграє роль тільки джерела інформації. Ця теорія вивчає передусім інфляційні очікування й тому певною мірою спирається на теорію адаптивних очікувань, згідно з якою очікування майбутньої інфляції формується на основі попередніх і поточних рівнів інфляції та є відносно постійним. Проте теорія раціональних очікувань має суттєву відмінність: індивіди, що діють раціонально, не тільки аналізують "учора" й "сьогодні", а й можуть передбачити та спрогнозувати "завтра", використовуючи всю доступну інформацію. Математично це виражається формулоюТаким чином, неокласичні економічні концепції відображують рух сучасної капіталістичної економіки в бік стихійно-ринкових начал з метою.створення ефективніших методів державного втручання на новому етапі науково-технічної революції.