60. Основні категорії та поняття теорії рпс

Зміст будь-якої науки включає сукупність наукових ідей, гіпотез, які виражаються

за допомогою понятійно-термінологічного апарату, закони, закономірності, принципи,

теорії, концепції, які адекватно відображають об’єкт і предмет дослідження.

Підходячи до вивчення розміщення продуктивних сил, необхідно ознайомитися із

основними категоріями і поняттями теорії РПС. У першу чергу слід розкрити зміст по-

няття “продуктивні сили”. Зазначимо, що цей термін дістався РПС у спадок від т. з.

діалектичного матеріалізму, за що зараз критикується. Але цей термін так вкоренився,

що викинути його з ужитку непросто: існує наукова дисципліна РПС, захищаються дисе-

ртації, є Рада по вивченню продуктивних сил України.

Отже, термін має право на життя, але повинен бути наповнений новим змістом,

позбавленим класового та ідеологічного характеру. Згідно з теорією історичного мате-

ріалізму це поняття отримало класове та ідеологічне забарвлення. Зокрема, у ленінсь-

кому тлумаченні наголошувалося, що головною продуктивною силою суспільства є тру-

дящий, робітник. Цим самим ігнорувалися інші люди, насамперед ті, що були пов’язані з

інтелектуальною працею.

За класичними уявленнями у політекономії продуктивні сили включають людей,

засоби, знаряддя і предмети праці.

Предмети праці – це речовини природи, на які людина діє у процесі праці, під-

даючи їх обробці. Предмети праці бувають двох видів: дані самою природою (риба,

ліс...), та ті, які підлягають попередній обробці (наприклад, руда) – сировина, матеріали.

Засоби праці – це річ, або комплекс речей, якими людина діє на предмети праці

(машини, устаткування, робочі будови, канали, дороги, земля тощо).

Засоби праці + предмети праці = засоби виробництва.

Засоби виробництва називають ще речовими елементами продуктивних сил.

На противагу їм існують особисті елементи – люди, які приводять у рух засоби вироб-

ництва, володіючи для цього виробничими навичками, досвідом і знаннями. Засоби

виробництва – сукупність засобів праці і предметів праці.

До продуктивних сил також включають використовувані сили природи: вітер, сон-

це тощо.

Відповідно до догм історичного матеріалізму вважалося, що продуктивні сили ви-

ступають у найтісніших зв’язках з виробничими відносинами і утворюють спосіб вироб-

ництва матеріальних благ – конкретну суспільно-економічну формацію (капіталістичну,

соціалістичну тощо). Антагоністична суперечність між продуктивними силами і виробни-

чими відносинами веде, на думку марксистів, до соціальної революції.

Як зазначає О.І. Шаблій, на сьогоднішній день немає сумніву у тому, що форма-

ційний та класово-революційний підхід до місця та ролі продуктивних сил у суспільстві

був і залишається псевдонауковим. Це засвідчено практикою розвитку продуктивних

сил у т. зв. соціалістичних країнах.

Отже, у марксистсько-ленінській літературі зміст поняття “продуктивні сили” роз-

кривався як “поєднання речових та особистісних елементів, у результаті чого здійсню-

ється матеріальне виробництво”. Це змушувало вважати будь-яку іншу діяльність (викладацьку, релігійну тощо) непродуктивною силою. продуктивні сили слід розглядати як поєднання місць прикладання праці і людських ресурсів, у результаті чого здійснюється діяльність, корисна суспільству, частині суспільства чи окремій людині, за умови, що ця діяльність не суперечить суспільним морально-етичним нормам і цінностям. Тому праця священика, і лікаря, і викладача – це праця, а самі вони є елементами продуктивних сил.

Вище йшла мова про реальні продуктивні сили. Існують і фіктивні продуктивні

сили – виникають при умові роз’єднання їх елементів (є місця прикладення праці і лю-

ди, які через ті чи інші обставини знаходяться у неоплачуваній відпустці, тобто, не функціонують).

Деструктивні продуктивні сили – види діяльності, які суперечать суспільним мо-

рально-етичним нормам і цінностям – наркобізнес, сутенерство, рекет, агресивні війсь-

кові дії.

Реальні продуктивні сили доречні тоді, коли здійснюється діяльність, корисна су-

спільству, частині суспільства, чи окремій людині. Здійснення будь-якої діяльності ви-

магає певних взаємовідносин між людьми. Їх часто називають виробничими відносина-

ми, звужуючи їх зміст. Виробничі відносини мають місце у матеріальному виробництві.

А вся діяльність набагато ширша. Тому ці відносини Л.Т. Шевчук пропонує називати ді-

яльнісними.

Продуктивні сили функціонують, еволюціонують у певних геопросторових коор-

динатах. Отже, поняття продуктивні сили є невід’ємним від поняття їхнього розміщення

в просторі.

Так, Е.Б. Алаєв під поняттям “розміщення” розуміє конкретний розподіл явищ за

територією. У. Ізард вважає, що розміщення – це питання про те, як галузі можуть існу-

вати або розвиватися у цьому регіоні та в якому обсязі. Розміщення, на думку Я. Гамі-

льтона, це просторові співвідношення, взаємозв’язки, розподіл об’єктів.

З точки зору економічної науки “розміщення” це водночас і процес, і результат

розподілу. Поняття “розміщення продуктивних сил” може вживатися у таких значен-

нях:

- дисципліна – наука РПС, яка вивчає продуктивні сили крізь призму ефективності

їх функціонування, зумовлену особливостями місця розташування;

- процес – переміщення окремих елементів продуктивних сил з однієї точки прос-

тору в іншу;

- локалізацію в просторі – точну адресу, прив’язку елементів продуктивних сил до

конкретного місця в просторі;

- структурні зрушення – динамічність стану продуктивних сил у розрізі територіа-

льних утворень (районів, областей);

- зсуви – перерозподіл продуктивних сил у просторі за певний період;

- напрямок розвитку – сукупність заходів соціально-економічної політики;

- форму організації продуктивних сил у просторі.

Найпоширеніше трактування РПС дав Е.Б. Алаєв: “РПС – це динамічний стан, що

характеризує розподіл продуктивних сил по території відповідно до природних, соціа-

льних і економічних умов окремих районів, і визначається особливостями територіаль-

ного поділу праці, властивими конкретній соціальній системі”.

За Коротунами РПС – динамічна наука, яка характеризує розподіл продуктивних

сил за територією відповідно до природних, соціальних та економічних умов окремих

районів і визначає особливості територіального поділу праці, притаманні тій чи іншій

соціально-економічній системі.

Зауважимо, що все частіше поряд із поняттям “розміщення продуктивних сил”,

або і замість нього, використовують поняття “територіальна організація продуктивних

сил”.

Територіальна організація – це цілеспрямований розподіл на певній території

деякої сукупності явищ з попередньо продуманими функціями і системою необхідних. зв’язків та відносин. Отже, “територіальна організація” – ширше поняття, порівняно з

розміщенням, бо охоплює не тільки взаємне розміщення, а й відносини, взаємні зв’язки,

взаємодоповнення всіх компонентів територіальних соціально-економічних систем різ-

ного рангу.

Ключовими поняттями у теорії РПС окрім вказаних є:

Принцип, це вихідне положення, початок, основа чого-небудь.

Фактор, це причина, рушійна сила якого-небудь процесу, явища, що визначає

його характер, або окремі риси.

Система, це визначення порядку в розташуванні й зв’язку частин цілого.

Ефект, це результат, наслідок якої-небудь причини, дії.

61.  Трудові ресурси (або також трудові резерви) - поняття «марксистсько-ленінської» (комуністичної, сталінської або так званої «лагерної») «політичної економії». За дегуманізацію і інструменталізацію людини та методологічну необгрунтованість це поняття багаторазово піддавалося критиці суспільствознавцями. В вітчизняній економічній науці під цим терміном розуміється працездатне населення (дійсне і потенціальне) на території країни, адміністративної територіальної одиниці або підприємства.

В теперішній час, в нормативних актах та статистичному обліку більшості країн використовується поняття 'працездатне населення', іноді також використовуються поняття 'людські ресурси' та 'трудова сила'.

Трудові ресурси поряд з наявними природними ресурсами і засобами виробництва, є складовою частиною продуктивних сил суспільства. Ч. і структура Т. р. безпосередньо пов'язані з чисельністю населення, його зростанням та віковою структурою, а екон. ефективність їх з такими чинниками, як наявне законодавство (див. Трудове право), підготовка і розподіл кваліфікованих кадрів, продуктивність праці (див. Праця), заробітна плата, геогр. розміщення, життєвий рівень населення, міґраційні та урбанізаційні процеси тощо...

Поряд з поняттям "трудові ресурси", в офіційних державних та урядових документах, спеціальній і науковій літературі використовують термін "трудовий потенціал". Словом "потенціал" позначають засоби, запаси, джерела, які можуть бути використані, а також можливості окремої особи, групи осіб, суспільства в конкретних обставинах. Стосовно людських ресурсів трудовий потенціал – це інтегральна оцінка кількісних і якісних характеристик економічно активного населення. Розрізняють трудовий потенціал окремої людини, підприємства, території, суспільства.    На рівні суспільства трудовий потенціал характеризується такими узагальненими показниками, як здоров'я, рівень освіти, організованість, творчий потенціал та активність, моральність тощо. Здоров'я населення країни характеризується середньою тривалістю життя, часткою інвалідів, смертністю за різними віковими групами залежно від різних причин, розміром і часткою витрат на охорону здоров'я тощо. Моральність суспільства визначається його релігійністю, ставленням до інвалідів, дітей, престарілих, показниками соціальної напруги, злочинності тощо. Творчий потенціал і активність проявляються темпами науково-технічного прогресу в країні, доходами від авторських прав, кількістю патентів міжнародних премій та ін. Організованість на рівні суспільства можна оцінити якістю і стабільністю законодавства, обов'язковістю дотримання законів і угод, стабільністю політичної ситуації, якістю доріг і громадського транспорту тощо. Рівень освіти населення характеризується середньою кількістю років навчання у розрахунку на одну людину, часткою витрат на освіту в державному бюджеті, доступністю різних рівнів освіти тощо. Ресурси робочого часу оцінюються кількістю працездатного населення, кількістю і часткою зайнятих, рівнем безробіття, кількістю відпрацьованих людино-днів за рік тощо [2].    Деякі з цих показників за останні роки значно погіршилися в Україні.    Наприклад, очікувана тривалість життя при народженні (показник, що розраховується як кількість років, яку в середньому належить прожити цьому поколінню народжених, якщо протягом всього їхнього життя при переході з одного віку до іншого рівень смертності буде дорівнювати сучасному рівню смертності населення в окремих вікових групах) зменшилася від 70,7 років (65,9 – чоловіки, 75 – жінки) в1989-1990 рр. до 68,2 року (62,6 – чоловіки, 74,1 – жінки) у 2003-2004 рр.    Основними причинами зростання смертності населення у 2004 році є: хвороби системи кровообігу (28,7 %), новоутворення (14,4%), нещасні випадки, отруєння та травми (28,3 %), захворювання органів дихання (4 %).    У наш час вирішальною умовою конкурентоспроможності трудового потенціалу є його якість. Грішнова О.А. виділяє два шляхи її забезпечення: 1) заміна персоналу на працівників, що мають вищий рівень освіти та професійної підготовки; і 2) постійне підвищення кваліфікації працівників через систему безперервного навчання.    На сьогоднішній день стан підготовки кадрів у системі вищої та професійно-технічної освіти недостатньо відповідає як потребам особистості, так і потребам держави в цілому. Це призводить до диспропорцій у співвідношенні попиту та пропозиції на висококваліфікованих працівників на ринку праці, виникненню перевиробництва й одночасного дефіциту за окремими спеціальностями. Для поліпшення ситуації, що склалася – необхідним є приведення традиційної системи управління освітою у відповідність до нових соціально-економічних умов розвитку суспільства на основі державної політики, проведення моніторингу ринку праці, застосування маркетингових стратегій розвитку освіти.    На сьогоднішній день в Україні 347 вищих навчальних закладів ІІІ-ІV рівнів акредитації, 619 – І-ІІ рівнів акредитації та 1011 професійно-технічних навчальних закладів. Кількість напрямків (76) і спеціальностей (584) в 2-2,5 рази перевищує аналогічні показники в США, Англії та Японії.    За останні майже десять років чисельність осіб, що отримали вищу освіту, зросла більш як удвічі, кількість вищих навчальних закладів ІІІ-ІV рівнів акредитації збільшилася на 36,1% (1995-1996 н.р. – 255, у 2004-2005 н.р. – 347), а І-ІІ рівнів акредитації зменшилася за цей період на 20.9% (1995-1996 н.р.– 782, у 2004-2005 н.р. – 619). Зміни відбулися й у кількісному складі прийнятих на навчання та випущених студентів. Чверть працездатного населення України – люди з вищою освітою. Однак,щоб максимально наблизитися до європейських стандартів, чисельність людей з вищою освітою необхідно подвоїти. Наприклад, в Японії 42% населення має вищу освіту. Це пояснюється високим рівнем автоматизації виробництва в країні, яка вимагає від представників робітничих професій висококваліфікованої підготовки.    У всьому світі знання, інформація стрімко поновлюються, способи виробництва змінюються з неймовірною швидкістю. Тому, базова формальна освіта, що здобувається на початку трудового життя, на сьогоднішній день уже не може забезпечити людину на все життя теоретичними знаннями, практичними вміннями,навичками та якостями, що будуть необхідні їй для ефективного виконання безпосередніх функціональних обов'язків.    Одночасно кількість слухачів професійно-технічних навчальних закладів скорочується з кожним роком. Якщо у 1995 році у професійно-технічних навчальних закладах здобували освіту 555,2 тис. осіб, то у 2004 – 507,3 тис. осіб, тобто більш ніж на 8% менше. Існують певні закономірності між чисельністю прийнятих учнів та підготовлених робітників: 92,3% робітників успішно завершили навчання у 1995 році, 86,5 % - у 2004 році, а приблизно 10% не отримують бажаної освіти [9].    У 2004 році професійну підготовку у навчальних закладах здобули 283,4 тисяч випускників, з них: уже мали повну загальну середню освіту – 32,9%, отримали професію з повною загальною середньою освітою – 36,5%, здобули професію без отримання повної середньої освіти – 7,6% [9].    Крім загальної та професійної освіти, для формування трудового потенціалу важливе значення має перепідготовка та підвищення кваліфікації. Слід підкреслити, що здатність та готовність постійно навчатися, підвищувати кваліфікацію є важливою якісною характеристикою трудового потенціалу. Нині в Україні здобувати освіту нелегко,оскільки система підвищення кваліфікації на підприємствах у занепаді, а спроможність населення оплачувати освітні послуги обмежена низьким рівнем доходів. Так, у 2004 році проходили професійне навчання 14,5% незайнятого населення та 6,06% працівників підприємств. Навчалися новим професіям 321,8 тисяч працівників, а підвищували кваліфікацію –950,3 тис., причому найбільший попит у нових знаннях був у працівників промисловості, рибного господарства і транспорту (особливо авіаційного та водного). Це пов’язане, перш за все, із впровадженням НТП у виробництво, а саме із використанням нової техніки, технології, комплексної автоматизації,кібернетизації, поліпшенням організації праці.    Трудовий потенціал підприємства включає декілька статево-вікових груп працівників, які володіють різними потенційними можливостями. Він якісно характеризується освітнім і професійно-кваліфікаційним рівнем, стажем роботи за обраною спеціальністю. Важливими показниками трудового потенціалу підприємства є чисельність працівників і сукупний фонд робочого часу, що вимірюється у людино-годинах. При аналізі сукупного фонду робочого часу необхідно виділяти величину невикористаного робочого часу у зв'язку з несприятливими умовами праці на роботах, де законодавчо встановлений скорочений робочий день, а також час невиходів на роботу виконавців, які одержують додаткові відпустки у зв'язку з несприятливими умовами праці. Такий аналіз дозволяє організувати цілеспрямовану роботу з докорінного поліпшення умов праці та ефективне управління цим процесом.    Величина сукупного потенційного фонду робочого часу підприємства є різницею між календарним фондом і сумарною величиною нерезервоутворюючих неявок і перерв. До останніх зараховують регламентовані затрати, які за своєю правовою та економічною сутністю є необхідними і не можуть слугувати резервом збільшення часу безпосередньої роботи (вихідні, святкові дні, основні та додаткові відпустки, інші законодавчо обумовлені неявки та перерви).    Стосовно підприємства величина трудового потенціалу визначається за формулою:

Фс = Фк-Фн або Фс = Ч х Д х Тзм

де Фс - сукупний потенційний фонд робочого часу підприємства, год.; Фк - календарний фонд робочого часу, год.; Фн - нерезервоутворюючі неявки і перерви, год.; Ч - чисельність працівників, чол.; Д - кількість днів роботи в періоді, дн.; Тзм - тривалість робочого дня, год.    Таким чином, величина трудового потенціалу підприємства в годинах -це добуток чисельності працівників (Ч) на законодавчо встановлену тривалість робочого дня у годинах (ѕ з урахуванням кількості днів роботи (Д) розрахунковому періоді. Звідси величину трудового потенціалу суспільства (регіону) у загальному вигляді можна визначити за формулою:

де Фпс - потенційний фонд робочого часу суспільства, год.;   - чисельність населення за групами, яке може брати участь в  суспільному  виробництві; Тр законодавчо встановлена величина часу роботи по групах працівників протягом календарного періоду (рік, квартал, місяць), визначається як добуток кількості робочих днів у періоді на встановлену тривалість робочого дня в годинах.

62??????

63. Світове господарство являє собою сукупність національних економік і особливої сфери суспільно-виробничих зв'язків, що виходять за територіальні межі окремих країн — міжнародних економічних відносин.

У сучасних умовах економічна замкнутість національних господарств не лише нераціональна, а й практично неможлива тенденція дедалі більшої взаємозалежності національних економік до підвищення ролі зовнішніх факторів у процесі відтворення в тій чи іншій країні стала загальною. Тому поняття “світового господарства” не можна зводити до простої суми національних економік. Не меншою мірою його суть визначається тим універсальним зв'язком між національними господарствами, який забезпечує їхню реальну єдність на основі міжнародного поділу праці, науково – технічної і виробничої кооперації, міжнародної торгівлі, валютних і кредитних відносин, тобто міжнародними економічними відносинами.

Міжнародні економічні відносини являють собою систему господарських відносин між різними країнами світу. Важливішими елементами цієї системи є міжнародне науково—технічне, і виробниче співробітництво, вивіз капіталу і міжнародним кредит, світова торгівля, міграція робочої сили, міжнародні валютні відносини. В даній системі всі її елементи тісно пов’язані, взаємно переплетені і впливають один на одного. Отже, міжнародні економічні відносини обслуговують взаємодію національних економік, що входять у світове господарство, і тим самим забезпечують його цілісність.

Міжнародні економічні відносини, що визначають суть світового господарства, похідні і залежать від економічних відносин, що складаються на національних рівнях. Вони не тільки визначаються рівнем зрілості продуктивних сил і виробничих відносин у різних національних господарствах, а й обумовлюються особливостями економічної політики держав.

Система міжнародних економічних відносин формується на основі інтернаціоналізації продуктивних сил, яка у свою чергу виростає із міжнародного поділу праці (МПП).

Суть міжнародного поділу праці полягає в спеціалізації країн у виробництві окремих видів товарів та послуг, якими вони обмінюються. Глибина міжнародного поділу праці визначається ступенем розвитку продуктивних сил, міжнародні спеціалізації та кооперування виробництва.

Фактором формування міжнародного поділу праці стає науково-технічний прогрес, стан науки і техніки, іншим напрямком впливу НТП на міжнародний поділ праці є створення спеціалізованих галузей виробництва, органічно вписаних у систему міжнародного поділу праці.

Зворотною стороною міжнародного поділу праці є міжнародне науково-технічне і виробниче співробітництво, кооперація. Так, сьогодні дедалі важливішим напрямком внутрігалузевого поділу праці стає спеціалізація не за кінцевою продукцією, а за деталями, вузлами і комплектуючими виробами.

Міжнародна спеціалізація і кооперація виробництва, всесвітній поділ праці в кінцевому підсумку породжують інші форми міжнародних економічних відносин: міжнародну торгівлю, вивіз товарів і капіталів, міжнародний обмін послугами, міграцію робочої сили, валютно-фінансові відносини, науково-технічне співробітництво і т.ін.

В сучасних умовах відбувається безперервне зростання ролі транснаціональних корпорацій (ТНК) у світовому інтеграційному процесі. Необхідно згадати, що ТНК - це найбільші компанії, національні за капіталом і контролем, але міжнародні за сферою своєї діяльності. їхня відмінність полягає в наявності активів за кордоном, які виникають на базі прямих інвестицій.

Інтеграція України в систему світового господарства має свої особливості, які обумовлені як об'єктивними, так і суб'єктивними факторами. Незважаючи на значні потенційні можливості включення України в систему світового господарства, існує цілий ряд об’єктивних перепон. Це, насамперед, зниження темпів економічного розвитку, як наслідок загальної кризи, що охопила суспільне виробництво в Україні; інтегрування з державами СНД, що зумовлене існуванням традиційних економічних зв’язків між ними та відносно низьким рівнем якості продукції; недосконалістю системи управління зовнішньоекономічними відносинами; відсутністю достатнього досвіду ведення міжнародних економічних відносин і т.ін. Все це потребує формування нових сучасних основ співробітництва, розробки і впровадження на практиці національної геополітичної стратегії. Інтегрування економіки України у світове господарство може відбуватися дише на основі НТП разом зі зміною зовнішньоторговельної політики у напрямі більшої її відкритості, використання нових форм економічних зв'язків і нових інструментів співробітництва.

Глобальні проблеми сучасності — це комплекс проблем, які вийшли за межі окремих держав і зачіпають інтереси всього людського суспільства. Це– відвернення світової ядерної війни та забезпечення стабільності миру; необхідність подолання екологічної кризи та ефективної й комплексної охорони навколишнього середовища; продовольча, сировинна, енергетична криза; проблема розвитку самої людини, перспективи забезпечення її гідного майбутнього та ін.

Основна причина загострення глобальних проблем – це демографічний вибух, який супроводжується нерівномірністю зростання населення у слаборозвинутих країнах. Це зумовлює злидні та масовий голод. Важливою причиною загострення глобальних проблем є також непродумане ставлення людини до природи. Так, в результаті екологічної кризи Україна щорічно втрачає 15-20% ВНП.

Тому сутність глобальних проблем сучасності визначається як комплекс зв’язків і відносин між державами та соціальними системами, суспільством і природою у загальнопланетарному масштабі, які торкаються життєвих інтересів народів усіх країн і можуть бути розв'язані шляхом їх взаємодії.

Першочерговою проблемою людства є екологічна криза, яка засвідчила різке загострення суперечностей між людиною і природою. Основними шляхами її розв'язання є швидкий розвиток та використання різноманітних видів відновлювальної енергії (сонячна, вітрова, океанічна, гідроенергія річок); структурні зміни у використанні існуючих невідновлювальних видів енергії. Всі країни повинні розробити конкретні заходи щодо дотримання екологічних стандартів, вивчити запаси своїх ресурсів з використанням найновіших досягнень НТР. Країни, що розвиваються, повинні інтенсивніше розвивати власне сировинне господарство, переробні галузі. У комплексі заходів важлива роль відводиться пошуку ефективних важелів управління процесом зростання народонаселення, формування екологічного світогляду, економічного мислення тощо.

63. Світове господарство являє собою сукупність національних економік і особливої сфери суспільно-виробничих зв'язків, що виходять за територіальні межі окремих країн — міжнародних економічних відносин.

У сучасних умовах економічна замкнутість національних господарств не лише нераціональна, а й практично неможлива тенденція дедалі більшої взаємозалежності національних економік до підвищення ролі зовнішніх факторів у процесі відтворення в тій чи іншій країні стала загальною. Тому поняття “світового господарства” не можна зводити до простої суми національних економік. Не меншою мірою його суть визначається тим універсальним зв'язком між національними господарствами, який забезпечує їхню реальну єдність на основі міжнародного поділу праці, науково – технічної і виробничої кооперації, міжнародної торгівлі, валютних і кредитних відносин, тобто міжнародними економічними відносинами.

Міжнародні економічні відносини являють собою систему господарських відносин між різними країнами світу. Важливішими елементами цієї системи є міжнародне науково—технічне, і виробниче співробітництво, вивіз капіталу і міжнародним кредит, світова торгівля, міграція робочої сили, міжнародні валютні відносини. В даній системі всі її елементи тісно пов’язані, взаємно переплетені і впливають один на одного. Отже, міжнародні економічні відносини обслуговують взаємодію національних економік, що входять у світове господарство, і тим самим забезпечують його цілісність.

Міжнародні економічні відносини, що визначають суть світового господарства, похідні і залежать від економічних відносин, що складаються на національних рівнях. Вони не тільки визначаються рівнем зрілості продуктивних сил і виробничих відносин у різних національних господарствах, а й обумовлюються особливостями економічної політики держав.

Система міжнародних економічних відносин формується на основі інтернаціоналізації продуктивних сил, яка у свою чергу виростає із міжнародного поділу праці (МПП

64.На нинішньому етапі соціально-економічного розвитку головною метою державної регіональної економічної політики є збільшення національного багатства країни на основі підвищення соціально-економічного розвитку регіонів, ефективного використання їх природно-ресурсного і науково-технічного потенціалу, раціоналізації систем розселення та досягнення внутрірегіональної збалансованості. Ця мета може бути значно деталізована стосовно конкретних сфер суспільного розвитку.

Зокрема, в економічній сфері вона полягає у досягненні економічно доцільного рівня комплексності господарства регіонів та раціоналізації їх структури; створенні економічних передумов для розвитку підприємництва та ринкової інфраструктури, проведення земельної реформи та приватизації державного майна, інших ринкових перетворень; створенні і розвитку спеціальних (вільних) економічних зон; удосконаленні економічного районування країни. У соціальній сфері головна мета регіональної економічної політики України реалізується у конкретних заходах, націлених на стабілізацію рівня життя усіх верств населення з поступовим підвищенням рівня добробуту на основі єдиних соціальних стандартів та посилення усіх форм соціального захисту населення; забезпеченні продуктивної зайнятості населення через ефективне регулювання регіональних ринків праці та міграційних процесів; сприянні покращанню демографічної ситуації з метою збільшення тривалості життя та забезпечення природного приросту населення в регіонах; формуванні раціональної системи розселення на основі збереження існуючих та створення нових населених пунктів; активізації функціонування сіл та малих міських поселень, регулювання розвитку великих міст. У екологічній сфері державна регіональна економічна політика спрямовується на запобігання забрудненню довкілля та ліквідацію його наслідків, впровадження механізму раціонального природокористування, збереження унікальних територій та природних об’єктів.

На основі чіткого визначення мети державної регіональної економічної політикиобгрунтовуються її основні завдання. Серед пріоритетних завдань на тривалу перспективу державними органами управління визначено структурну перебудову економіки регіонів України, насамперед промислових регіонів і центрів з надмірною концентрацією підприємств важкої індустрії та складною екологічною обстановкою (Донецька, Дніпропетровська, Запорізька, Луганська області, міста Київ, Харків, Одеса, Кривий Ріг, Маріуполь та Макіївка). При здійсненні структурних трансформаційних процесів передбачається поліпшити екологічну ситуацію у промислових центрах Донбасу, Придніпров’я, Прикарпаття та на територіях, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС.

Важливе місце серед завдань регіональної економічної політики посідають соціальні питання, вирішення яких можливе лише на основі радикальних змін у сучасній політиці зайнятості та ринку праці. У перспективі передбачається активізувати діяльність щодо створення нових робочих місць у споживчій сфері, організаціях ринкової інфраструктури, малому та середньому підприємництві виробничої сфери. Це дозволить забезпечити працевлаштування осіб, які вивільняються з промислових підприємств, та підвищити рівень зайнятості населення у сфері обслуговування.

Необхідною передумовою соціального прогресу країни та одним з важливих завдань регіональної економічної політики є поліпшення демографічної ситуації у регіонах України на основі подолання процесів депопуляції й покращання соціально-побутових умов життя населення, здійснення заходів щодо підтримки сімей з дітьми та найменш соціально захищених верств населення, зростання рівня споживання населенням товарів та послуг.

У виробничій сфері пріоритетними завданнями визначено розвиток експортних та імпортозамінних виробництв у регіонах, де для цього є сприятливі умови (вигідне транспортно-географічне положення, необхідний економічний та науковий потенціал). Це дозволить суттєво вплинути на експортний потенціал територій, вдосконалити структуру експорту держави, розширити зовнішньоекономічні зв’язки.

Особлива увага приділятиметься розвитку сільськогосподарського виробництва на основі удосконалення його спеціалізації та підвищення рівня інтенсифікації з метою нарощування експортного потенціалу, комплексної інтеграції переробних галузей з виробництвом сільськогосподарської продукції та сировини.

Завданнями регіональної економічної політики передбачається повніше використання рекреаційних ресурсів Криму, районів узбережжя Чорного та Азовського морів, Карпат, а також сприятливих за кліматичними та природними факторами районів Волинської, Вінницької, Полтавської, Черкаської та інших областей з метою формування в майбутньому високорозвинутих рекреаційно-туристичних та оздоровчо-лікувальних комплексів державного і міжнародного значення.

65. Основними принципами державної регіональної політики є:

1. Пріоритет загальнонаціональних інтересів Це означає, що дії всіх суб'єктів регіональної політики потрібно спрямувати на зміц­нення державності України, збереження її територіальної цілісності, вони не повинні загрожувати національній безпеці держави.

2. Пріоритет інтересів регіону в цілому, його населення віднос­но галузевих, відомчих, корпоративних, а також інтересів окремих суб'єктів господарювання.

3. Законодавче забезпечення прав і повноважень суб'єктів регіональної політики. Політика стосовно регіонів і політика са­мих регіонів має регламентуватися нормативно-правовою базою, дотримання вимог якої є обов'язковою умовою регулювання взаємовідносин між усіма учасниками процесу.

4. Поєднання інтересів. Поточні і стратегічні завдання регіо­нальної політики мають враховувати державні, регіональні та міс­цеві інтереси, а її практичне здійснення - згладжувати можливі су­перечності між ними.

5. Всебічне врахування економічних, природних, історичних, технологічних, етнічних, екологічних, соціально-демографічних та інших умов і факторів регіонів з наданням переваги факторам соціальним та екологічним. Це означає потребу диференційовано­го підходу до регулювання регіональних процесів з врахуванням їхньої специфіки.

6. Пріоритет інноваційного, ресурсоекономного підходу, що полягає, передусім, у структурних трансформаціях господарських комплексів регіонів на користь інноваційних технологій, товарів народного споживання та послуг у разі раціонального обмеження енерго-, водо-, матеріало- та капіталоємних галузей і виробництв.

7. Необхідність поступового зближення рівнів соціально-економічного розвитку регіонів, забезпечення порівнянних соціальних стандартів у всіх регіонах та населених пунктах.

8. Принцип об'єктивності. Поточні завдання регіональної політики мають розкривати пріоритетні напрями загальнонаціональної стратегії соціально-економічного розвитку і відповідати реальним можливостям ресурсного забезпечення заходів щодо їхнього вирішення.

9. Принцип збалансованості критеріїв соціальної справедливості та загальнодержавної ефективності, особливо під час вибору методів і форм державної підтримки окремих територій.

10. Принцип партнерства передбачає необхідність налагодження тісного співробітництва між органами державної влади всіх рівнів та органами місцевого самоврядування, забезпечення політичної стабільності й суспільної злагоди у процесі регіональної політики.

66. Для реалізації Концепції державної регіональної політики передбачається здійснення її правового, інституційного, інформаційного, наукового, кадрового та іншого забезпечення. Правове забезпечення передбачає:     * формування належного правового середовища необхідного для реалізації цієї Концепції з урахуванням національного та міжнародного досвіду, міжнародних зобов'язань України, керівних документів Ради Європи і Європейської Комісії, а також особливої, координуючої ролі державної регіональної політики у забезпеченні сталого розвитку України та її регіонів, визначенні секторальних політик;     * прийняття нових законів, спрямованих на забезпечення реалізації державної регіональної політики, внесення відповідних змін до законодавства, насамперед у бюджетній, земельній, податковій сферах, з питань діяльності органів виконавчої влади, місцевого самоврядування, реформи адміністративно-територіального устрою;     * проведення інвентаризації та аналізу раніше прийнятих державних програм з питань регіонального розвитку, розроблення з урахуванням фінансових, інституційних та інших можливостей пропозицій щодо перегляду, системного узгодження, об'єднання таких програм для забезпечення комплексної й ефективної реалізації Концепції, удосконалення механізмів формування та реалізації таких програм;     * аналіз та узгодження нормативно-методичного забезпечення прогнозування та планування соціально-економічного розвитку, просторового планування територій, земле та лісоустрою, інших інструментів реалізації державної регіональної політики для їх системного, інтегрованого використання;     * розмежування повноважень центральних органів виконавчої влади у сфері формування та реалізації державної регіональної політики з визначенням ефективних правових механізмів реалізації повноважень головним (провідним) органом у системі центральних органів виконавчої влади з питань забезпечення реалізації державної регіональної політики. Інституційне забезпечення передбачає:    * функціонування діяльності консультативно-дорадчого органу з питань державної регіональної політики при Кабінетові Міністрів України;     * створення координаційних рад з питань регіональної політики в регіонах України;     * введення у структуру центрального органу виконавчої влади з питань регіонального розвитку територіальних органів у складі обласних державних адміністрацій;     * створення при центральному органі виконавчої влади з питань регіонального розвитку наукового центру для розроблення наукових основ державної регіональної політики, здійснення методологічного, аналітичного, правового, інформаційного забезпечення та моніторингу реалізації Концепції;     * створення на засадах публічно-приватного партнерства агенцій регіонального розвитку в регіонах України.

67. Моніторинг державної регіональної політики, регіонального розвитку, виконання державних регіональних програм здійснюється шляхом встановлення відповідних індикаторів, визначення уповноважених на його проведення інституцій, системи оприлюднення результатів такого моніторингу.

Система моніторингу державної регіональної політики включає відстежування:

* стану та тенденцій соціально-економічного розвитку України з аналізом їх відповідності цілям державної регіональної політики;

* стану та тенденцій соціально-економічного розвитку кожного регіону;

* досягнення цілей, визначених у нормативно-правових актах та інших документах, що стосуються регіонального розвитку (стратегій, угод, програм, проектів).

З метою забезпечення такого моніторингу кожний нормативно-правовий акт, що ухвалюється у сфері державної регіональної політики, має містити відповідні рівні цілей, досягнення яких можна оцінити: виконання чи не виконання запланованих заходів; безпосередній ефект від реалізації акту; вплив - середньо чи довгостроковий наслідок для певної сфери, на яку спрямований акт.

Оцінка розвитку регіонів формується на основі показників, що дають можливість здійснити кількісний та якісний аналіз соціально-економічного розвитку регіонів, тенденцій та загроз, що виникають.

На основі об'єктивних показників та критеріїв, встановлених для визначення проблемних територій та регіонів, держава приймає відповідні заходи для припинення загроз та приймає державні програми, направлені на усунення причин, що стали підставою для реагування.

Моніторинг здійснення державної регіональної політики забезпечується поєднанням статистичного обліку, іншої звітності, проведення аналітичних досліджень та аналізів, звітів, доповідей державних органів та незалежних організацій.

Основними індикаторами, що застосовуються для оцінки регіонального розвитку, є показники, які характеризують динаміку зростання якості життя, вартості робочої сили, землі, об'єктів нерухомості, міграцію населення, рівень злочинності, індекс людського розвитку в порівнянні з середньо українськими показниками.

Основними індикаторами досягнення позитивних результатів у забезпеченні єдності України є показники, що характеризують тенденцію зростання міжрегіональної толерантності (громадянської солідарності), що оцінюється за результатами періодичних соціологічних досліджень, зменшення регіональних акцентів виборчих симпатій за результатами парламентських виборів, динаміка міжрегіональної міграції, міжрегіональних культурних обмінів.

Оцінка діяльності керівників органів виконавчої влади в регіонах здійснюється за індикаторами, що випливають із завдань державної регіональної політики, та визначаються повноваженнями керівника.

Обов'язковими індикаторами діяльності органів виконавчої влади, місцевого самоврядування їх посадових осіб в регіонах є відкритість їх діяльності, доступність для юридичних та фізичних осіб, чому має сприяти впровадження системи електронного урядування, інших сучасних інформаційних технологій.

68. Економічний розвиток

За січень-вересень 2011 року економічний розвиток більшості регіонів характеризувався позитивною динамікою у промисловості, сільському господарстві, будівництві та зовнішньоекономічній діяльності.

Зокрема, виробництво промислової продукції зросло у 22 регіонах (за 9 місяців 2010 року – у 23 регіонах) і його приріст варіював від 0,3% у Закарпатській до 36,0% в Івано-Франківській області, з яких у 10 - темпами нижчими за середньоукраїнські – 8,6%. Скорочення промислового виробництва зафіксовано в Одеській (на 19,6%), Херсонській (на 7,7%), Чернігівській (на 3,6%), Вінницькій (на 2,5%) та Полтавській (на 1,0%) областях. При цьому, у Чернігівській області виробництво скорочується третій рік поспіль.

Основними причинами зниження промислового виробництва є:

Одеська область – зупинка виробничої діяльності на ПАТ «Лукойл-Одеський нафтопереробний завод» (частка якого у загальному обсязі виробництва області становить 23-26%), через неможливість постачання нафти марки URALS сухопутним шляхом через систему придніпровських магістральних нафтопроводів. Крім того, скоротилося виробництво на ТОВ Фірма “Холтов ЛТД” (зниження попиту на металеві вироби), СП ТОВ “Морімото і Ко” (зниження попиту на будівельні металоконструкції), Шабському ВАТ «Металіст» (зниження попиту на металеві резервуари), ВАТ «Верстатонормаль» (зменшення обсягів замовлень кріпильних виробів російських та білоруських підприємств) та СП ТОВ “Панком–ЮН” (нерентабельність виробництва мідних анодів через високу вартість мідної сировини та зменшення вартості готової продукції на міжнародному ринку).

Полтавська область – зниження виробництва на провідних підприємств області: Кременчуцькому НПЗ ПАТ «Укртатнафта» (обумовлено недостатністю нафто сировини внаслідок припинення поставок імпортної нафти) та ЗАТ «Джей Ті Інтернешнл Україна» (через підвищення акцизу на тютюнові вироби).

Херсонська область – зупинка виробничої діяльність на ЗАТ «Каргіл» (профілактичний ремонт протягом червня-серпня) та на заводі по переробці сої «Каховка Пром-агро» (через судові розгляди з банком «Надра» та зміну власника).

Чернігівська область – зменшення видобутку вуглеводнів через збіднення родовищ нафти та газу та пов’язаних з цим обсягів нафтопереробки. Саме підсумки господарюючої діяльності підприємств, підпорядкованих ПАТ «Укрнафта»: Гнідинцівського газопереробного заводу та Прилуцького НГВУ «Чернігівнафтогаз», питома вага яких в обсягах реалізації промислової продукції становить близько 15,0%, не дозволили стабільно спрацювати добувній та нафтопереробній галузям, які у порівнянні з минулорічним періодом скоротили обсяги на 12,1 % та 20,7 % відповідно.

Вінницька область – скорочення виробництва на провідних підприємствах області: ДП УГК Nemiroff, яке у вересні та жовтні працювало за наступним графіком: один тиждень робочий, 2 неробочих (використовувалося 30 відсотків потужності підприємства) та Ладижинській ТЕС, яка в 2011 році через скорочення заявок диспетчера Південно-Західної електроенергетичної системи НЕК "Укренерго" працює 2-ма з 6-ти енергоблоків (що відповідає 27% виробничих потужностей підприємства).

У промисловості особлива складна ситуація набула місце у виробництві харчових продуктів, напоїв і тютюнових виробів, де за 9 місяців ц.р. зниження в цілому по Україні склало 2,2% (за 9 місяців 2010 року приріст – 3,1%). Відповідна динаміка зафіксовано у 17 регіонах, з яких найбільше падіння виробництва спостерігалося в Одеській (на 25,9%), Херсонській (на 17,1%) та Луганській (на 10,7%) областях. Крім того, у 5 регіонах (Автономній Республіці Крим, Луганській, Сумській, Харківській областях та м. Києві) падіння виробництва у галузі фіксується третій рік поспіль.

За інформацією регіонів основною причиною скорочення виробництва харчових продуктів, напоїв і тютюнових виробів стало зниження виробництва:

• молочної продукції. Основними причинами є нестача молоко сировини, адже у сільському господарстві виробництво молока знизилося у 21 регіоні (по Україні - на 2,1%). Крім того, у звітному році зріс рівень закупівельних цін у сільгосппідприємств, що зумовило зростання цін на внутрішньому ринку і як результат зниження його попиту серед населення;

• алкогольних напоїв (через збільшення акцизного збору на лікеро-горілчану продукцію з 39,4 грн. до 42,12 грн. за 1 літр 100% спирту та підвищення вартості спирту до 155 грн. за декалітр);

• тютюнових виробів (збільшення ставок акцизного збору на тютюнові вироби і як результат зростання цін та насичення ринку імпортною тютюновою продукцією, ціна якої на більшість марок вітчизняних сигарет нижча у 1,2-3 рази).

У сільському господарстві приріст виробництва спостерігався у всіх регіонах (у січні-вересні 2010 року – у 13 регіонах) і варіював від 4,7% у Житомирській та Черкаській до 39,5% у Харківській області. З яких, у 10 темпами вищими за середньоукраїніській – 13,7% (у січні-вересні 2010 року в цілому по Україні виробництво сільськогосподарської продукції скоротилося на 1,3%).

Позитивна динаміка у галузі, головним чином, забезпечена рекордними за останні роки обсягами збору врожаю, що дозволило всім регіонам досягнути приросту у галузі рослинництва від 3,5% у Київській до 63,2% у Харківській області.

Відповідна динаміка спостерігалася у галузі тваринництва 18 регіонів і їх приріст варіював у межах 0,1% (Житомирська, Чернівецька області) – 9,1% (Донецька область). У Закарпатській та Сумській областях виробництво залишилося на рівні відповідного періоду 2010 року.

Однак, 5 регіонів допустили скорочення виробництва у галузі тваринництва, а саме: Рівненська область на 1,2%, Львівська – на 1,1%, Одеська – на 1,0%, Запорізька – на 0,8% та Херсонська – на 0,6%.

У галузі тваринництва особливо складна ситуація склалася у скотарстві, де протягом останнього десятиріччя скорочується поголів’я великої рогатої худоби, у тому числі за січень-вересень ц.р. на 2,9%. Відповідна динаміка зафіксована у 21 регіоні (від 0,1% у Луганській до 7,5% у Вінницькій області). Крім того, за підсумками 9 місяців 2011 року у 21 регіоні знизилося і виробництво молока (від 0,2% у Вінницькій до 8,2% у Запорізькій області), що зумовило скорочення в цілому по Україні на 2,1%.

За інформацією Міністерства аграрної політики та продовольства основними причинами виникнення негативних тенденцій у скотарстві та виробництві молока є:

• незацікавленість товаровиробників в утриманні худоби, і як наслідок, скорочення молодняку ВРХ, в першу чергу в особистих селянських господарствах населення;

• недостатня підтримка з боку держави;

• нестабільність закупівельних цін на сільськогосподарську продукцію;

• відсутність інтегрованих процесів: товаровиробник-переробка-торгівля.

Обсяги виконаних будівельних робіт зросли у 17 регіонах (від 0,7% у Хмельницькій до 46,4% у Київській області), тоді як, за 9 місяців 2010 року позитивна динаміка мала місце лише у 5 регіонах. Негативна динаміка у будівництві спостерігалася у 10 областях (Закарпатська, Запорізька, Миколаївській, Рівненській, Сумській, Тернопільська, Харківській, Херсонська, Чернівецька та Чернігівська). З яких, у Запорізькій, Миколаївській, Тернопільській та Херсонській областях ситуація у галузі значно погіршилась. Так, у Запорізькій та Миколаївській при зростанні обсягів виконаних будівельних робіт у січні-вересні 2010 році відповідно на 5,3% та 14,2%, за січень-вересень 2011 року набуло місце їх скорочення відповідно на 2,3% та 5,0%. У Тернопільській та Херсонській області скорочення у січні-вересні поточного року поглибилось відповідно до 37,3% та 12,8%, проти 26,8% та 5,2% у відповідному періоді попереднього року.

За інформацією Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства основними причинами зниження обсягів виконаних будівельних робіт у 10 регіонах є нестача власних обігових коштів у підприємств забудовників через скорочення кредитування.

Зовнішньоекономічна діяльність у січні-вересні 2011 року характеризувалася зростанням обсягу експорту товарів у 26 регіонах (у січні-вересні 2010 року – у 23), приріст яких варіював від 6,2% у Миколаївській до у 2,8 раза в Івано-Франківській області. З яких, у 7 - ця динаміка, порівняно з відповідним періодом 2010 року, уповільнилась. Погіршення зовнішньоекономічної діяльності спостерігалося лише в Одеській області, де експорт товарів скоротився на 13,8%, проти його приросту за 9 місяців 2010 року на 21,5%.

Разом з тим, на фоні виявлених позитивних тенденцій у січні-вересні 2011 року в економіці регіонів зафіксовано і ряд негативних тенденцій, що характеризувалися низьким рівнем оплати споживачів електроенергії та газу.

Так, за 9 місяців 2011 року у 24 регіонах (за 9 місяців 2010 року – у 15) рівень оплати за спожиту електроенергію не досягав 100% (від 92,9% у Донецькій до 99,8% в Автономній Республіці Крим). При цьому, у 9 з них (Вінницька, Волинська, Кіровоградська, Львівська, Миколаївська, Рівненська, Тернопільська, Харківська, Чернігівська області) у звітному періоді поточного року рівень розрахунків знизився до 95,5%-99,7%, проти 100,0%-101,0% у відповідному періоді попереднього року. Загалом, лише Закарпатська, Одеська, та Херсонська області, другий рік поспіль, демонструють високий рівень оплати за спожиту електроенергію, який перевищує 100%.

Аналогічна ситуація щодо рівня оплати за спожитий природний газ. Зокрема, на 01.10.2011 у 23 регіонах (на 01.10.2010 – у 14 регіонах) рівень розрахунків не досяг і 100% і варіював у межах 44,5% (Рівненська область) – 98,8% (Львівська). Стабільно високий рівень розрахунків демонструє Миколаївська область (на 01.10.2011 – 104,1%, на 01.10.2010 – 100,3%). Крім того, у поточному році рівень оплати досяг та перевищив 100% у Закарпатській, Полтавській та Тернопільській областях.

За інформацією Міністерства енергетики та вугільної промисловості основними причинами погіршення стану оплати споживачів за електроенергію є вкрай низькій рівень розрахунків підприємств житлово-комунального господарства (66,5%) та вугільної промисловості (85,9%), за газ - підприємств комунальної теплоенергетики та котельних промислових підприємств (67,3%).

69. Депресивними називають регіони, економічна відсталість яких зумовлена стагнацією, спричинена структурною кризою тощо. Найчастіше депресивними у світі є старопромислові регіони (з характерними для них видобувними або традиційними галузями спеціалізації промисловості в яких переважають видобуток корисних копалин із виснажених родовищ, виробництво засобів виробництва на основі застарілих технологій, з високою енергоємністю та матеріалоємністю). Специфічною ознакою депресивних регіонів є те, що навіть в умовах загального стійкого розвитку національної економіки, в таких регіонах можуть періодично виникати економічні кризи, зростає безробіття тощо

До депресивних регіонів в Україні належать Поділля, окремі райони Донбасу, Черкащини, Кіровоградщини, Сумської області тощо.

Визначення рівня депресивності регіонів України включало кілька послідовних ітерацій:

1) нормування показників, оскільки абсолютні показники незіставимі між собою;

2) врахування того, що одні показниками є стимуляторами, а інші – дестимуляторами рівня депресивності;

3) визначення рівня депресивності територій як суми нормативних значень окремих показників з урахуванням їх позитивного чи негативного впливу на кінцевий результат;

4) групування регіонів України за рівнем депресивності території.

71. В Україні транскордонне співробітництво сьогодні розглядається у двох площинах - як інструмент розвитку прикордонних територій і як чинник реалізації її євроінтеграційних прагнень.

Транскордонне співробітництво прикордонних областей України і сусідніх країн умовно можна розділити на два "напрямки" :

1) транскордонне співробітництво, що відбувається на кордоні України з ЄС та Румунією, вступ якої до Євросоюзу запланований на 2007 р.;

2) транскордонне співробітництво у так званому новому прикордонні, яке деякі українські дослідники визначають як сукупність історичних і новоутворених соціальних та економічних зв'язків уздовж кордонів колишніх радянських республік, зокрема України, Росії, Білорусі й Молдови.

Різними є також завдання для кожного із зазначених "напрямків". Головним завданням співробітництва на кордоні з ЄС та Румунією є подолання наслідків втілення за радянських часів концепції кордону як лінії розподілу і посилення його контактної функції, що, серед іншого, передбачає "недопущення проведення …нових розмежувальних ліній" після розширення ЄС у травні 2004 р. Саме на цьому положенні робиться наголос у Повідомленні Європейської Комісії для Ради та Європейського Парламенту "Ширша Європа - сусідство: нова структура відносин з нашими східними та південними сусідами" .

Розвиток транскордонного співробітництва у "новому прикордонні", поряд із завданнями економічної і культурної співпраці, має ще одне - подолання психологічного дискомфорту, що виник у місцевих жителів територій, які стали прикордонними внаслідок дезінтеграції СРСР.

Сьогодні транскордонне співробітництво в обох напрямках стикається з новими викликами, що становлять загрозу безпеці на кордонах України, а саме: нелегальна міграція, торгівля людьми, контрабанда, найнебезпечнішими видами якої вважається перевезення наркотиків і зброї.

Особливістю розвитку транскордонного співробітництва на кордонах України є високий рівень інституалізації. Насамперед це стосується південно-західного кордону нашої держави, де співробітництво здійснюється в межах чотирьох єврорегіонів - Карпатського, "Буг", "Нижній Дунай", "Верхній Прут" - за участю Одеської, Чернівецької, Івано-Франківської, Львівської, Закарпатської та Волинської областей. У "новому прикордонні" розвиток транскордонного співробітництва також має тенденцію до інституалізації: у квітні 2003 р. створено Єврорегіон "Дніпро", що охоплює Чернігівську область України, Брянську область Росії та Гомельську область Білорусі; у листопаді 2003 р. між Харківською (Україна) та Білгородською (Росія) областями підписано Угоду про утворення Єврорегіону "Слобожанщина".

В Україні серед основних чинників, що стримують розвиток транскордонного співробітництва, можна назвати такі:

недооцінка з боку центральної влади транскордонного співробітництва як інструменту територіального/регіонального розвитку і покращення якості життя людей, які мешкають у прикордонних регіонах України;

обмеженість стратегічного бачення завдань та перспектив розвитку транскордонного співробітництва як з боку уряду, так і з боку місцевих органів влади України, а також "відсутність навичок спільного планування розвитку прикордонних територій" [4];

мізерний рівень фінансової підтримки спільних транскордонних проектів як з боку уряду, так і з боку місцевих органів влади (за винятком облаштування прикордонної інфраструктури);

слабкість інституційної бази регіонального розвитку, яка у прикордонних регіонах має відігравати роль одного з рушіїв транскордонного співробітництва;

відсутність у місцевих органів влади усвідомлення того, що завдання розвитку транскордонного співробітництва потребують від них функцій координації, а не жорсткого адміністрування. Як наслідок, до впровадження проектів транскордонного співробітництва залучається надто мало підприємців та неурядових організацій.

Серед чинників, що стримують розгортання співробітництва вздовж кордонів, експерти також відзначають : "надмірну амбіційність і, водночас, нечіткість місії функціонування єврорегіонів на кордонах України та держав Центральної Європи, які декларують прагнення вирішити спільні проблеми у всіх сферах суспільного життя"; низький рівень соціально-економічного розвитку територій, які є учасниками транскордонного співробітництва, порівняно із середніми національними показниками; різницю "між рівнями децентралізації управління у країнах Центральної Європи та Україні; специфіку української правової системи, норми якої часто вступають у колізію з нормами ЄС у сфері управління, підприємницької діяльності".

73. Ек простір – це господарська система, р-к якої взаємозумовлений зв’язками між природою і суспільством та економічними відносинами між суб’єктами підприємництва. Він являє собою територію, що має багато об’єктів і зв’язків між ними: населені пункти, промислові підприємства, транспортні системи, різноманітні об’єкти інфраструктури загального користування.

Поняття простору не тотожне поняттю території. Термін "простір" характеризує відношення об'єктів у їхньому розвитку.

Формування ек простору – це р-к с-ми відносин щодо розміщення множини економічних об’єктів на території, утв науково обґрунтованих форм їх комплексування й організації взаємодії між ними.

Простір форм-ся лише завдяки зв’язкам: розширенню ринків, зростанню участі в ек д-ті та її інтенсивності, поглибленню взаємодії.

Закономірності його формування:

• ? Впорядкованість та взаємоужгодженість

• ? Нерівномірність р-ку елементів, що визначають ек простір

• ? Циклічність

• ? Розширення масштабів

Існує два підходи щодо визначення ст-ри ек пр.

Перший базується на безпосередньому координуванні ек зв’язків та явищ у пр-рі та обмеженні чітко визначеними просторовими даними.

ІІ підхід полягає в опосередкованому проектуванні ек зв’язків та явищ, що відбуваються в ек просторі на його координатах. При цьому прост межі можуть бути нечіткими, виходити за межі терит од. У такому аспекті можна розглядати простір підприємства, галузі, галузевого комплексу, окремого індивідуума, колективу місцевої громади.

Залежно від масштабів ек зв’язків структура ек простору може включати:

? Глобальний простір – зв між територіально розсередженими об

? Регіональний – об’єднує певні об’єкти в єдину ек с-му в межах регіонів У.

? Ареальний – формується на обмеженій території (використ певного ресурсу)

? Локальний – с-ма ек зв’язків, які складаються в процесі господарської д-ті конкретних територіальних громад.

За якісними ознаками ек пр. може бути промисловим, аграрним, рекреаційним, інформаційним

74. Земля — не ізольована в космосі планета. Найбільше вона пов'язана з близько розташованими до неї тілами Сонячної системи — Сонцем і Місяцем. Гравітаційні поля утримують Землю на навколосонячній орбіті. Вони ж разом з осьовим обертанням викликають на поверхні планети періодичні припливи і відпливи. Рух Землі відбувається у сфері впливу сонячного вітру. Земля зазнає також впливу рентгенівського та ультрафіолетового випромінювання, сприймає радіохвилі, променеву і теплову енергію, яка є рушійною силою розвитку неживої та живої природи.

Маса Землі щорічно зростає приблизно на 40 000 т внаслідок падіння на її поверхню метеоритів і космічного пилу. З далекого космосу постійно надходять сильно іонізовані потоки випромінювань атомних ядер, переважно водню. Космічне випромінювання і сонячний вітер — причини багатьох незвичайних природних явищ на Землі: полярних сяйв, магнітних бур, іонізації повітря тощо.

Вплив космосу Земля сприймає не пасивно. За допомогою своїх індивідуальних унікальних планетних особливостей вона його трансформує, створює навколо себе середовище, відмінне від космічного. Потужні земні магнітне і гравітаційне поля взаємодіють з космічними, змінюючи їх усереднені характеристики, надаючи їм нових якісних властивостей і кількісних величин. Більшість метеорів, астероїдів і комет згорають в атмосфері Землі, не досягши її поверхні. З верхніх шарів атмосфери частина атомів водню і кисню відриваються від планети, виходять за межі сил земного тяжіння. Внаслідок взаємодії Землі з космосом утворився простір, названий М.М. Єрмолаєвим (1975 р.) географічним. Географічний простір охоплює сферу взаємодії космічних факторів із земними від верхньої межі магнітосфери до поверхні Мохоровичича, тобто нижньої межі земної кори. Оскільки ця взаємодія на різних вертикальних рівнях має свої особливості, в географічному просторі прийнято розрізняти такі чотири складові частини.

1. Близький космос. Верхня межа — межа магнітосфери (80-90 тис. км), нижня — 1500—2000 км над поверхнею Землі. Тут відбувається найбільш тісна взаємодія космічних факторів з магнітним та гравітаційним полями Землі. Із захоплених магнітним полем протонів і електронів утворюється радіаційний пояс навколо планети.

2. Висока атмосфера. Нижня межа обмежена стратопаузою. В ній відбувається перетворення первинних космічних променів у вторинні, нагрівання атмосфери, утворення суцільного шару озону.

3. Географічна оболонка. Знаходиться між озоновим шаром і нижньою межею активного шару осадових порід, на які впливають екзогенні фактори. Це єдина оболонка в Сонячній системі і, можливо, у Всесвіті, в якій взаємодія космічних факторів із земними створила сприятливі умови для зародження і розвитку різних форм життя.

4. Підстилаюча кора. Простягається від нижньої межі географічної оболонки до поверхні Мохоровичича. Це арена ендогенних факторів, які створюють первинний рельєф планети. Різноманітні екзогенні процеси, рушійною силою яких виступає сонячна енергія, постійно видозмінюють первинний рельєф земної поверхні.

Концепція географічного простору науково обґрунтовує положення географічної оболонки у сфері постійної взаємодії космічних факторів із земними. Цей специфічний навколоземний простір є необхідною передумовою для зародження і розвитку життя на планеті. Його спеціальне вивчення дозволяє зрозуміти суть багатьох природних явищ і фізико-географічних процесів.

Географічний простір охоплює величезну за протяжністю сферу взаємодії космічних факторів із земними, яка за своїм обсягом значно перевищує всі разом узяті внутрішні геосфери планети. В межах цього простору особливе місце належить географічній оболонці Землі через наявність у ній органічного світу, що робить її надзвичайно складною за будовою, властивостями і динамікою. Процеси, які протікають у Всесвіті, насамперед на Сонці, дуже активно впливають на природний стан і функціонування всіх навколоземних оболонок, які входять до складу географічного простору. Ці впливи та їх механізм у наш час ретельно і всебічно досліджують учені.

75. Глобалізація економіки – посилення ресурсної, технологічної, фінансової взаємозалежності національних економік на основі стрімкого зростання обсягів та урізноманітнення світогосподарських зв’язків. Глобалізація прямо впливає на формування та розвиток господарства регіонів через процеси спеціалізації, економічної інтеграції в усіх аспектах економічної діяльності. Регіоналізація в даному випадку виступає як процес суміжний з глобалізацією у векторі розвитку господарства регіону, оскільки розкриває позитивні риси інтенсифікованих інтеграційних процесів.

Глобалізація з’являється завдяки ринку, який стирає межі між країнами. цей процас стимулює зосередження високотехнологічного виробництва в найрозвинутіших країнах, що дає їм змогу розвиватися ще швидще, тим самим збільшуючи розрив з відставшими країнами. А видобувні галузі, вир-во проміжної сировини, галузі, що забруднюють навколишнє середовище та ресурсомістка пром зосередж в слаборозвинутих країнах. Це призводить до посилення ек залежності нац господарств від загальносвітової коньюктури. Тому формуються міжнар об’єднання держав для захисту власних інтересів, в тому числі для захисту ек-к своїх країн від негативних наслідків світової кризи.

А регіоналізація (особливо у межах нац госп комплексів) розвивається завдяки децентралізації господарювання як типу управління ек відносинами. В нац межах регіоналізація виражається в зростанні самоуправління розвитком рег ек-ки (регіони безпосередньо реалізують соц-ек політику держави). На нац рівні регіоналзація прявляється у формуванні міжнародних галузевих чи комплексних інтеграцій (ОПЕК, СІПЕК....)

Т. ч., Глобалізація відкриває безпрецедентні можливості для економічного зростання економіки регіонів, але при цьому породжує диспропорційність і диференціації в розвитку національної економіки

76. Форми міжнародних економічних зв'язків. З розвитком економіки, зростанням економічного потенціалу держав зростає і значення міжнародних еко­номічних зв'язків. У сучасному світі прогрес кожної країни залежить від того, наскільки повно вона може скористатися матеріальними і духовними здобутками всього людства. Потреби і вимоги до якості та різноманітності сировини, рівня підготовки трудових ресурсів, технічної оснащеності та рівня менеджменту зросли настільки, що навіть найбагатші на природні ресурси країни (наприклад, США та Росія) не можуть орієнтуватися на повну самозабезпеченість, так само, як і країни з потужним економічним потенціалом і великими фінансовими можливостями не можуть однаково ефективно розвивати всі галузі матеріального виробництва Та сфери послуг. Сучасний світ не тільки «звузився» і потіснішав завдяки швидкісним засобам транспорту і зв'язку, а й став більш взаємопов'язаним і взаємозалежним завдяки міжнародному поділу праці.

Реалізація кругообігу ресурсів, продуктів, послуг, капіталу в процесі міжнародного поділу7 праці відбувається завдяки формуванню механізмів світового ринку. Го­ловними складовими цього процесу є співвідношення попит}7 і пропозиції, які формуються згідно з законом порівняльних переваг. Засобом забезпечення обігу, мірою вартості та засобом накопичення є гроші (валюта). Ефективна реалізація умов та можливостей зовнішньоекономічних зв'язків залежить від конвертованості (тобто здатності взаємообміну) валют держав, що діють на ринку.

Важливим елементом механізму світового ринку є зовнішньоекономічна інфра­структура, її складові - зовнішньоекономічні банки і банківська мережа світового господарства, міжнародні товарні та фондові біржі, міжнародні аукціони та зовнішньоторгові ярмарки. Найважливішими банківсько-фінансовими центрами світу є: в Європі - Лондон, Париж, Франкфурт, Цюрих, Відень, Гамбург, Мілан; І

Америці - Нью-Йорк, Чикаго, Мехіко Буенос-Айрес, Ріо-де-Жанейро; в Азії -Токіо, Сеул, Сінгапур, Бомбей, Бейрут Сянган тощо.

Міжнародні економічні зв'язки охоп люють діяльність, пов'язану з реалізацією товарів і сировини (міжнародна торгівля), послуг (ринок послуг), руху міжнародних інвестицій (ринок капіталу), обігу грошей (валютний ринок), міграції трудових ресурсів (ринок праці),

Найрозвинутішою формою між народних економічних зв'язків зовнішня торгівля. В процес зовнішньоторгової діяльності формується відповідно світовий ринок товарів та ресурсів. Міжнародна торгівля завдалася ще в сиву давнину (мал. 33. але набула особливого розвитку період капіталізму (мал. 34). Згодом, дедалі більше поширилися інші формі: зовнішньоекономічної діяльності. Відповідно виникли нові форми ринку.

Велике значення має продаж науково-технічної інформації (зокрема патентів ліцензій), торгівля послугами з впровадженням нової техніки у виробництво. Найдинамічніше розвивається діяльність органі ляді й міжнародного туризму як складової частини ринку послуг. Щороку у туристських поїздках бере участь понад 1,5 млрд чоловік, на частку міжнародного туризму припадає б % обсягу всього світового експорту і близько ЗО % екс порту ринку послуг. Вважають, що на межі ХХ-ХХІ ст. туризм стане провідною галуззю зовнішньоекономічної діяльності

Світовий ринок капіталу набуває все більшого значення як за обсягом руху міжнародних інвестицій, так і за можливостями маневрування капіталом. Часи, коли вивіз капіталу з метрополії в залежні країни був основною особливістю діяльності на цьому ринку, вже минули. Нині обмін усіма видами інвестицій відбувається насамперед між економічно розвинутими країнами.

Інвестиції — витрати для придбання машин і устаткування, обладнання, для організації виробництва і формування виробничих запасів та ін.

Країни, торгуючи між собою, вдаються за допомогою до світового валютного ринку. На ньому можна обміняти одну валюту на іншу або купити валюту для того, щоб розплатитися за експорт або імпорт. Коли б не було такого механізму, світове господарство залишилось би на рівні простого товарообмін}' (бартерної торгівлі), що притаманний тільки слаборозвинутій економіці.

На світовому ринку праці склалась група національних ринків праці, на які залучається іноземна робоча сила (США, країни Західної Європи, нафтодобувні арабські країни). Основними постачальниками робочої сили на ці ринки є країни, що розвиваються. Особливо значні контингенти трудівників мігрують у пошуках роботи із Мексики в США, із Західної Африки, Близького Сходу, Туреччини, а також із Південної Італії, Іспанії, Португалії в промислове ядро Європи. До цього долучається трудова міграція в Європу із постсоціалістичних країн з перехідною економікою.

Географія зовнішньої торгівлі і руху капіталу. Для більшості країн світу зовнішня торгівля - основна форма зовнішньоекономічної діяльності. Абсолютні та відносні показники експорту та імпорту країни віддзеркалюють розміри та особливості її участі в міжнародному поділі праці.

У рамках світового господарства сформувалося кілька основних центрів і напрямів зовнішньоторгових зв'язків. Понад 2/3 обороту зовнішньої торгівлі припадає на взаємну торгівлю між економічно розвинутими країнами, в тому числі 1/3 - на СІЛА, ФРН та Японію. Отже, країни, що формують основні «полюси росту», беруть особливо активну участь у міжнародному подіті праці: на Західну Європу припадає понад 2/5 зовнішньоторгового обороту, на Північну Америку та Східну Азію - по 1/5. Напрями зовнішньоторгових зв'язків інших частин світу так чи інакше зорієнтовані на ці основні регіони інтенсивної зовнішньоекономічної діяльності.

Не менш яскраво це проявляється на ринку капіталу. Станом на початок 1992 року сумарні розміри зарубіжних інвестицій за період 1950-90 роки у світовому господарстві перевищили 1,5 трлн. доларів. Майже 30 % цієї суми припадало на США, правда, і самі США залучали понад 20 % інвестицій з інших країн. По 15 % припадало на Японію та Великобританію. Потужними інвесторами були також ФРН, Франція, Італія, останнім часом до них долучилися Республіка Корея, Тайвань, окремі нафтодобувні арабські країни, В 90-ті роки загальна закономірність руху капіталу полягала в тому, що чистим інвестором капіталу стають країни Азіатсько-Тихоокеанського регіону (Японія, «далекосхідні тигри»). Країни Північної Америки активно як вивозять, так і ввозять капітал, Європа поступово перетворюється в імпортера капіталу. Стан економіки країн, що розвиваються, і країн СНД дуже залежить від надходження прямих інвестицій та надання економічної допомоги зарубіжними країнами.

77. Найпоширенішою серед цих форм міжнародної торгівлі є традиційна (проста) торгівля, тобто «вільний» експорт та імпорт товарів і послуг, який не зумовлений коопераційними зв'язками та зобов'язаннями щодо збалансованого обміну товарів. Така торгівля регулюється Конвенцією ООН щодо Договорів міжнародної купівлі–продажу товарів (1980 р.), відомою під назвою Віденська конвенція. При традиційній торгівлі в обов'язки продавця (експортера) входить: поставити товар, передати документи стосовно нього та передати право власності на товар відповідно до вимог договору та чинної Конвенції (ст. 30), а і обов'язки покупця (імпортера) — сплатити ціну за товар та прийняти поставку товару відповідно до вимог договору та чинної Конвенції (ст. 53). Отже, крім зазначених, ані в експортера, ані імпортера не виникає інших зобов'язань. А це означає, що після виконання угоди експортер має право, якщо це доцільно, змінити споживача (знайти іншого імпортера), не відступаючи при цьому від жодних зобов'язань. Аналогічно й імпортер має право вибору постачальника, заміни експортера без юридичних наслідків.

Торгівля за кооперацією, на відміну від традиційної торгівлі характеризується довгостроковою узгодженістю безпосередніх виробничих зв'язків. Основними ознаками міжнародної виробничої кооперації є:

– попереднє узгодження сторонами в договірному порядку умов спільної діяльності;

– наявність як безпосередніх суб'єктів виробничої кооперації промислових підприємств з різних країн;

– координація господарської діяльності підприємств–партнерів з різних країн у визначеній, взаємо узгодженій сфері діяльності як головний метод співробітництва;

– закріплення в договірному порядку головних об'єктів кооперування — готових виробів, компонентів, напівфабрикатів, технологій тощо;

– розподіл між партнерами завдань у межах узгодженої програми, закріплення за ними виробничої спеціалізації з урахуванням основних цілей коопераційної угоди;

– здійснення взаємних або односторонніх поставок товарів за узгодженим графіком виконання виробничих програм у межах угоди щодо кооперації, а не як наслідок виконання звичайних договорів купівлі–продажу;

– довгостроковість і стабільність відносин, що підвищує зацікавленість партнерів у цьому виді зв'язків і веде до встановлення між кооперантами усталених виробничих і технологічних зв'язків, тісної взаємодії та взаємозалежності.

За таких взаємозв'язків виробник повинен заздалегідь знати, хто і в якій кількості купуватиме його продукцію. Крім того, він повинен завчасно узгодити всі якісні, експлуатаційні та техніко–економічні параметри продукту. Таким чином, сутність торгівлі за кооперацією полягає в тому, що юридично самостійні виробники різних країн у результаті здійснення на договірній основі спільної діяльності створюють окремі види продукції, що мають чітко визначене адресне призначення і є складовими кінцевої продукції.

Міжнародна кооперація виробництва є об'єктивним наслідком його спеціалізації, проявом зростаючої взаємозалежності між фірмами різних країн. Найбільшого розвитку виробнича кооперація набула в таких галузях, як автомобільна, суднобудівельна, тракторобудівельна, електротехнічна (особливо виробництво побутових приладів) тощо. Так, за оцінками фахівців, у машинобудуванні індустріально розвинутих країн питома вага фірм–субпостачальників у вартості готових виробів коливається від 25 до 75% (літакобудування), залежно від галузі виробництва.

В останні десятиріччя виробнича кооперація значно розширила свої межі за рахунок залучення до узгодженого співробітництва таких сфер діяльності, як науково–технічні дослідження та розробки, підготовка виробництва, збут, організація торгівлі тощо. Це призвело до появи поняття «промислове співробітництвом яке за своїм охопленням значно ширше виробничої кооперації і включає цілий комплекс сфер діяльності — від наукових досліджень і підготовки виробництва до технічного обслуговування маркетингу. Типи міжнародної кооперації доцільно виділяти за! такими критеріями: кількість предметів договору щодо кооперації, кількість сторін угоди, територіальне охоплення, структура зв'язків, стадії відтворного процесу, організаційні форми, об'єкти кооперації.

78.Регіоналізм – ідеологія і практика існуючих реально утворюючих райони в географічному розумінні території з метою об’єднання на етнічній, культурній основі та отримання інституціального статусу (правового).

79. Міжнародна економічна інтеграція найбільшого розвитку досягла в другій половині XX століття. Незважаючи на помітну строкатість в розвитку інтеграційних об'єднань, можна виокремити деякі їх спільні риси й закономірності, які найбільш концентровано проявилися в конкретних формах інтеграції. Причому форми міжнародної економічної інтеграції залежать від того, на якому рівні здійснюються інтеграційні процеси: на мікрорівні чи макрорівні.

На мікрорівні економічна інтеграція здійснюється через взаємодію капіталу окремих господарюючих суб'єктів (підприємств, фірм) сусідніх країн шляхом формування системи економічних угод між ними, створення філіалів за кордоном і т. ін. На макрорівні економічна інтеграція здійснюється на основі формування економічних об'єднань держав і узгодження національних політик.

На мікрорівні міжнародна економічна інтеграція виступає у формі спільного здійснення геологорозвідувальних та пошукових робіт, спільного будівництва господарських об'єктів, спільного виконання проектно-конструкторських робіт, створення спільних підприємств, спеціалізації та кооперації виробництва, прямих зв'язків тощо. Ці форми не завжди існують в "чистому" вигляді. На практиці найбільш часто фірми створюють спільні виробництва, де тісно поєднуються наукова, виробнича і торгово-збутова діяльність.

Основою таких виробництв є спільні підприємства, тобто підприємства, в яких має місце об'єднання матеріальних, науково-технічних, трудових та фінансових ресурсів партнерів з метою досягнення максимального прибутку. Спільні підприємства можуть створюватися кількома шляхами: 1) шляхом заключення угоди про заснування спільного підприємства; 2) шляхом спільного будівництва нового підприємства з визначенням частки участі в ньому кожного партнера; 3) шляхом купівлі зарубіжним партнером акцій національного підприємства.

В економічній літературі розрізняють екстернальну та інтернальну інтеграцію. Екстернальна інтеграція являє собою розширення міжнародної діяльності фірми за рахунок використання конкурентних переваг своїх партнерів на зарубіжних ринках. Інтернальна інтеграція являє собою організацію фірмою власних закордонних філіалів або дочірніх компаній і набуття нею контролю над вже діючими зарубіжними фірмами. Екстерналізація та інтерналізація як шляхи інтеграції на мікрорівні найбільш активно застосовуються транснаціональними корпораціями (ТНК). Такі корпорації здійснюють як горизонтальну, так і вертикальну інтеграцію. Горизонтальна інтеграція являє собою злиття фірм, які виробляють подібні або однорідні товари, з метою реалізації своїх товарів через спільну систему розподілу і отримання при цьому додаткового прибутку. Така інтеграція посилюється через організацію виробництва за кордоном товарів, аналогічних тим, що виробляються в країні базування фірми-засновниці.

Вертикальна інтеграція являє собою об'єднання фірм, які функціонують у різних виробничих циклах. Розрізняють три форми вертикальної інтеграції:

інтеграція, яка передбачає приєднання підприємства-виробника сировини чи напівфабрикатів до фірми, яка веде головне виробництво. Таку інтеграцію називають інтеграцією "вниз";

інтеграція, яка передбачає приєднання підприємства-виробника готової продукції до фірми, яка виробляє для нього сировину, матеріали, напівфабрикати тощо. Таку інтеграцію прийнято називати інтеграцією "вгору";

невиробнича інтеграція "вгору", яка являє собою приєднання до фірми сфер розподілу.

Характерними ознаками виробничого співробітництва є:

довготривалість, стабільність і регулярність економічних зв'язків між партнерами;

суб'єктами виробничої кооперації виступають промислові підприємства різних країн;

закріплення за партнерами виробництва певних видів готової продукції, компонентів, вузлів, деталей і відповідної технології;

взаємні або односторонні поставки між партнерами являють собою результат реалізації виробничих програм в рамках міжнародного співробітництва, а не результат реалізації звичайного договору про купівлю-продаж.

Близькими до спільних підприємств є установи й організації з міжнародного науково-технічного співробітництва. Воно здійснюється у вигляді спільних програм науково-дослідних і проектно-конструкторських робіт шляхом об'єднання наукових, фінансових і матеріальних ресурсів, створення спільних науково-дослідних груп спеціалістів або організацій. Найбільш поширеними формами такого співробітництва є:

створення спільних науково-дослідних центрів, бюро, лабораторій для реалізації нових науково-технічних ідей;

здійснення спільних експериментів в галузі вдосконалення діючої техніки і технології з метою поліпшення техніко-економічних показників діяльності фірми;

виконання спільних пошукових робіт в галузі організації виробництва і праці;

організація підготовки кваліфікованих наукових кадрів.

Розвиток міжфірмових зв'язків породжує необхідність міждержавного, а в окремих випадках і наддержавного, регулювання руху товарів, послуг, капіталів і робочої сили між країнами даного регіону, узгодження і здійснення єдиної економічної, науково-технічної, і фінансово-валютної, соціальної, зовнішньої та оборонної політики. І ця необхідність реалізується шляхом створення цілісних регіональних комплексів з єдиною валютою, інфраструктурою, спільними економічними пропорціями, фінансовими фондами, наднаціональними або міждержавними органами управління. Іншими словами, під впливом розвитку й ускладнення інтеграційних процесів на мікрорівні відбуваються кількісні і якісні зміни в інтеграції на макрорівні. Про основні напрями її еволюції можна судити по тих формах, в яких вона виступала на певному етапі свого розвитку. Основними формами міжнародної економічної інтеграції на макрорівні є преференційні торгові угоди, зони вільної торгівлі, митні союзи, спільні ринки, економічні союзи, політичні союзи.

Преференційна торгова угода являє собою найпростішу форму інтеграції двох або більше країн, яка передбачає заключення угоди про взаємне надання пільг в галузі оподаткування, митного регулювання і кредитування. Преференційні угоди, на думку багатьох вчених, становлять собою своєрідний підготовчий етап інтеграції, який покликаний забезпечити перехід до більш зрілої її форми. Преференційна торгова угода не вимагає створення будь-яких міжнародних органів для управління інтеграційним процесом.

Зона вільної торгівлі являє собою інтеграційне об'єднання, яке передбачає вже не зменшення митних тарифів, як це має місце в умовах дії преференційної угоди, а повну відміну їх у взаємній торгівлі при збереженні національних митних тарифів у відносинах з третіми країнами. В більшості випадків умови зони вільної торгівлі поширюються на всі товари, крім продукції сільського господарства. Зона вільної торгівлі може координуватися або невеликим міждержавним секретаріатом, який розташовується в одній із країн-членів, або періодичними нарадами керівників відповідних відомств.

Митний союз являє собою інтеграційне об'єднання, в якому відмінені митні тарифи для країн-учасниць і запроваджено спільний митний тариф і єдину систему нетарифного регулювання торгівлі стосовно третіх країн. Митний союз вимагає більш розвинутої системи міждержавних органів, які б здійснювали узгодження зовнішньоторгової політики. Такими органами виступають періодичні наради міністрів відповідних галузей та постійно діючий міждержавний секретаріат.

Спільний ринок являє собою інтеграційне об'єднання, в якому забезпечується вільне переміщення не лише товарів і послуг, а й капіталу і робочої сили. В умовах спільного ринку органами координування виступають постійно діючий міждержавний секретаріат і періодичні наради глав держав і урядів країн-учасниць, а також наради керівників міністерств фінансів, центральних банків та інших відомств. Скажімо, в ЄС діє Європейська Рада глав держав і урядів, Рада міністрів ЄС і Секретаріат ЄС.

Економічний союз являє собою інтеграційне об'єднання, в якому поряд зі спільним митним тарифом та вільним переміщенням товарів і факторів виробництва здійснюється координування макроекономічної політики й уніфікація законодавства щодо валютної, бюджетної та грошової сфери. На цьому етапі розвитку інтеграції виникає потреба в органах, які б не тільки координували діяльність країн-учасниць, а й приймали оперативні рішення від імені відповідної спільноти. Тому в умовах економічного союзу національні уряди добровільно відмовляються від частини своїх функцій і цим самим передають частину свого державного суверенітету на користь наддержавних органів. Такі органи наділені правом приймати рішення з питань, що стосуються даного об'єднання, без узгодження з урядами країн-учасниць, В рамках ЄС таким наддержавним органом є Комісія ЄС.

Політичний союз - це таке інтеграційне об'єднання, в якому переважна частина функцій національного уряду в галузі внутрішньої та зовнішньої політики передається наддержавним органам. Така інтеграція означала б створення міжнародної конфедерації і втрату суверенності окремими державами. В сучасних умовах такі інтеграційні об'єднання відсутні. Більше того, сьогодні інтеграційна група не тільки не досягла відповідного рівня розвитку, при якому можлива реалізація політичного союзу, а й навіть не ставить перед собою подібну ціль. Проте відкидати можливість політичного союзу в майбутньому не варто.

Наведені нами форми міжнародних інтеграційних об'єднань свідчать про те, що в сучасних умовах учасники інтеграційного процесу ставлять перед собою різні цілі. Реалізуючи їх, інтеграційні угруповання, як цього вимагає Світова організація торгівлі (СОТ), не повинні погіршувати умови торгівлі з третіми країнами. Щоб визначити, наскільки створення того чи іншого інтеграційного об'єднання відповідає інтересам міжнародної економіки в цілому, спеціалісти Світового банку сформулювали такі критерії:

регіональні торгові угоди повинні охоплювати всі галузі економіки без винятку;

період становлення узгодженого інтеграційного об'єднання не повинен перевищувати 10 років і включати чіткий графік лібералізації торгівлі в кожній галузі;

лібералізація торгівлі на умовах режиму найбільшого сприяння повинна передувати або супроводити утворення будь-якої нової інтеграційної групи, особливо якщо до цього тарифи є високими;

спільний митний тариф, що вводиться в рамках митного союзу, не повинен перевищувати найнижчий тариф, що існував в країні з найнижчим тарифом у відповідній галузі, або навіть найнижчий тариф в рамках режиму найбільшого сприяння;

правила прийому нових членів в інтеграційне об'єднання повинні бути достатньо ліберальні і не перешкоджати його розширенню;

правила визначення країни походження товару повинні бути прозорими і не виступати знаряддям протекціонізму всередині інтеграційного угруповання; необхідний швидкий перехід від менш розвинутих до більш розвинутих форм інтеграції, які забезпечують більш раціональний розподіл і використання факторів виробництва; після створення інтеграційного об'єднання антидемпінгові правила не повинні більше застосовуватися у відносинах між його членами, а у відносинах з третіми країнами повинні бути встановлені ясні правила їх застосування. На думку багатьох вчених, не завжди можна відразу оцінити, наскільки створення того чи іншого інтеграційного об'єднання відповідає інтересам міжнародної економіки в цілому і країн-учасниць.

Інколи наслідки проявляються на більш пізніх етапах функціонування об'єднання.

80. Функції торгівлі

Торгівля як галузь господарської діяльності має розгорнуту мережу оптових і роздрібних підприємств, забезпечує зберігання, транспортування і реалізацію товарної продукції, предметів споживання. Рівень розвитку торгівлі характеризує обсяг і структуру споживання в країні. Торгівля інформує і впроваджує нові товари, виробництво яких тільки починається, які для споживачів є ще невідомими. Таким чином, розвиток торгівлі, будучи обумовлений рівнем і темпами розвитку виробництва товарів, в свою чергу, здійснює вплив на промисловість, сільське господарство з одного боку , і на споживання людей – з іншого. Важливе значення торгівлі в тому, що вона сприяє особистій матеріальній зацікавленості людей у підвищенні продуктивності праці, в збільшенні виробництва, в більш повному задоволені потреб.

Під поняттям “функція” слід розуміти коло питань, які відносять до господарської діяльності, що вирішуються тільки цією галуззю народного господарства.

Торгівля виконує наступні функції:

доведення товарів до споживачів;

продовження процесу виробництва у сфері товарного обігу (сортування, комплектування, пакування);

зміна форм вартості з товарної на грошову;

надання торгових послуг населенню в процесі реалізації товарів.

82. Функції оптової торгівлі стосовно:

товаровиробника

розміщує замовлення на великі партії товару й забезпечує концентрацію підприємницької діяльності;

створює сприятливі умови для збуту товарів, зменшує навантаження на збутову службу,

скорочує кількість покупців, зменшує витрати, пов'язані з реалізацією товарів, скорочує документообіг;

оптимізує завантажен­ня виробничих потужностей за рахунок завчасного замовлення великих обсягів товару,

зменшує ризики й витрати, пов'язані зі збереженням готової продукції, формуючи товарні запаси у сфері обігу,

здійснює інвестиційне забезпечення процесу переміщення товарів;

поліпшує фінансове становище завдяки своєчасній оплаті замовлень;

здійснює маркегингове обслуговування й надан­ня достовірної інформації про стан ринку

споживчів-покупців

формує товарний асортимент і створює сприятливі умови для закупівлі товарів;

забезпечує терміно­вість та бажаний обсяг поставок;

забезпечує поповнен­ня запасів у роздрібній торгівлі (споживачів) відповідно до їхніх замовлень;

надає послуги споживачам, роздрібним торговцям із завезення товарів, організації продажу вдосконаленню торговельної діяльності;

здійснює інформацій­не і консалтингове обслуговування,

здійснює фінансуван­ня клієнтів надання їм кредитів

83 Ро́здрібна торгі́вля (англ. retail, рете́йл)— тип торгівлі товарами, а також виконання певних послуг, направлених на покупця, яким є кінцевий споживач, фізична чи юридична особа. Метою придбання товару у роздріб є задоволення особистих потреб покупця, членів його родини (якщо це фізична особа), або ж працівників фірми (якщо це юридична особа) за рахунок споживання купленого товару.

Основні Функції роздрібної торгівлі:

1.Реалізація споживчої вартості товарів

2.Доведення товарів до споживача

3.Підтримка балансу між попитом і пропозицією

4.Скорочення витрат у сфері обігу товарами

5.маркетингові послуги

Тобто визначення ціни товару і створення сервісних служб

Види роздрібної торгівлі:

1.Стаціонарна(магазини)

2.Напівстаціонарна(палатки,кіоски,ларки і павільйони)

3.пересувна(розвісна,розносна)

4.вузько спеціалізована(торгівля окремими видами і підгрупами товарів)

84.

Інтернаціоналізація- це процес розвитку господарчого життя до створення нової якості,а саме цілісності ,відособленого комплексу в однорідний міждержавний механізм.

Умови інтернаціоналізації та інтеграції:

1.Розвинена інфраструктура

2.наявність політичних рішень

3. наявність економічної бази

Мета створення інтеграційних об*єднань:

Подолання проблем індустріалізації перешкоди на шляху до інтеграцій.

1.країни,що інтегруються слабо доповнюють економіки один одного

2.нерозвинута інфраструктура

3.розходження рівнів і потенціалів розвитку

4.політична нестабільність

Однією з найважливіших рис сучасного економічного розвитку є

інтернаціоналізація господарського життя, яка полягає у формуванні

стійких всебічних взаємовідносин у міжнародній сфері на ґрунті

міжнародного поділу праць (МПП). МПП – це пряме продовження суспільного

поділу праці всередині країни, це процес спеціалізації окремих країн,

об’єднань, підприємств на виробництві окремих продуктів або їх частин з

кооперуванням виробників для спільного випуску кінцевої продукції.

МПП розвивається по двох напрямах: виробничому і територіальному. В свою

чергу виробничий напрям ділиться на вертикальний (різні виробники

утворюють лінійний технологічний ланцюжок і виконують ряд послідовних

технологічних операцій) і горизонтальний (виготовлення окремими

виробниками компонентів, з яких потім збирається технічно чи

технологічно складений виріб). В територіальному аспекті МПП передбачає

спеціально окремих країн на виробництві окремих продуктів чи їх частин

для світового ринку. Історично МПП виник як система, основною

структурною одиницею якої були національні економіки і світогосподарські

зв’язки зводились до міжнародної торгівлі. Дальший розвиток МПП

приводить до переростання світового ринку у світове господарство.

Формується двоїста структура світового господарства: з одного боку – це

система взаємопов’язаних національних економік, а з іншого –

транснаціональних корпорацій (ТНК). ТНК зараз стали головною ланкою у

системі світогосподарських зв’язків. ТНК – це багатонаціональні

корпорації, які зосередили в своїх руках виробництво і збут продукції на

світовому ринку.