Де Сс і См – вартість сировини, матеріалів, палива, енергії й інших предметів праці й амортизаційних відрахувань, грн.; Зо – витрати на оплату праці і реалізацію продукції, грн.

При визначенні ефективності функціонування господарства підприємства використовують систему вартісних показників: валову і товарну продукцію, чисельність працівників, продуктивність праці, вартість основних виробничих фондів, матеріальні витрати і капітальні вкладення.

26. Показники аналізу розміщення продуктивних сил та регіонального розвитку. Для аналізу цих процесів використовують систему показників, які поділяють на такі групи: натуральні, вартісні, кількісні, якісні та техніко-економічні.

Натуральні показники обчислюють у фізичних одиницях виміру (площі, об'єму, потужності тощо). Натуральні показники є вихідними при визначенні програмного завдання, внутрішньогалузевих і міжгалузевих зв'язків та пропорцій. За допомогою їх узгоджують обсяг виробництва з потребами в продукції, наявними і необхідними потужностями тощо.

За натуральними показниками складають матеріальні баланси. Для узагальнення програмних завдань застосовують умовно натуральні показники, коли ряд видів продукції або робіт приводять на підставі властивості продукції до умовного вираження.

Вартісні показники характеризують процес суспільного виробництва (з використанням поточних і незмінних цін). Зокрема, це показники обсягу реалізованої, валової, товарної продукції, чистої продукції, розмір валового національного продукту (ВНП), національного доходу.

Вартісні показники дають можливість узагальнювати дані щодо виробництва, розвитку господарських зв'язків і пропорцій, узгоджувати обсяг виробництва з фінансовим планом, визначати доходи та витрати населення, розвиток роздрібного товарообороту, регулювати грошовий обіг у країні. Вартісні показники вимірюють у грошовій формі за допомогою цін та тарифів.

Кількісні показники характеризують абсолютні розміри, пов'язані з виміром величини сукупності об'єктів (елементів). Це обсяг виробництва, капітальних робіт, перевезень, виконання різних робіт тощо.

Якісні показники визначають рівень розвитку процесу, якісні особливості явищ, закономірності їхнього розвитку (ступінь використання суспільної праці, виробничих ресурсів, зростання продуктивності праці, рентабельність підприємств тощо).

Якісні та кількісні показники обґрунтовують за допомогою техніко-економічних показників. Вони відбивають рівень використання природних ресурсів і праці, а також дають змогу науково обґрунтувати розміщення галузей і виробництв. Це праце-, матеріало-, енерго- і водомісткість виробництва, транспортабельність сировини і продукції тощо.

Працемісткість окремих видів продукції визначають як частку заробітної плати в собівартості готової продукції або частку трудових витрат (людино-годин) на одиницю готової продукції. Цей показник є характерним для працемістких галузей, орієнтованих на розміщення в Районах зосередження робочої сили.

Матеріаломісткість виробництва — кількість матеріалів (сировини, електроенергії, палива), яка витрачається на виготовлення одиниці продукції. Матеріаломісткість виробництва включає кількість матеріалів у виробах, а також відходи, що виникають у виробничому процесі. Зниження матеріаломісткості виробництва є важливим резервом підвищення його ефективності. Наприклад, витрати сировини на одиницю продукції в Цукровій промисловості становлять 5—8 т, при виплавлянні міді з концентратів — 7,5 т і т. ін. Як правило, матеріаломісткі виробництва територіально зосереджені в районах сировинної бази.

Енергомісткість галузей (виробництв) визначається часткою паливних витрат у собівартості готової продукції або часткою витрат палива й енергії на її виробництво. При цьому енергомісткість може розглядатися як електро-, тепло-, паливомісткість залежно від переважання того чи іншого енергоносія у виробничо-технологічному процесі. Високоенергомісткі галузі орієнтуються на масові та ефективні паливно-енергетичні ресурси.

Водомісткість суттєво впливає на локалізацію розміщення підприємств тієї чи іншої галузі. До галузей з орієнтацією на великі джерела водопостачання належать металургійна, хімічна, легка промисловість. Так, у чорній металургії витрати води на 1 т чавуну становлять майже 2 тис. м3.

Ці та інші показники широко використовуються на проектній стадії обґрунтування розміщення підприємств, регіонального розвитку виробництва та прийняття управлінських рішень.

До головних особливостей аналізу розміщення продуктивних сил і регіонального розвитку з використанням системи показників можна віднести такі:

аналіз системи показників, а не якогось окремого показника чи індексу;

використання у процесі дослідження тих або інших регіональних особливостей прийому порівняння (динаміки показників цього регіону або в порівнянні з іншими регіонами);

дослідження під час аналізу взаємозв'язків і взаємозалежностей між окремими показниками та регіональними явищами;

визначення ступеня впливу окремих чинників на той чи інший загальний показник.

У результаті регіонального аналізу виявляють внутрішні резерви, прогресивні методи роботи.

27 Методи, застосовувані до обґрунтування розміщення виробництва, створені на межі економічних, географічних і математичних наук. Вони обіймають: аналіз статистичних матеріалів, картографічний метод, методи техніко-еко-номічних розрахунків ефективності, методи районного планування, балансовий метод, метод економіко-математично-го моделювання тощо.

Існують наступні методи обгрунтування розміщення виробництва: аналіз статистичних матеріалів, картографічний метод, методи техніко-економічних розрахунків ефективності, методи районного планування, балансовий метод, метод економіко-математичного моделювання та ін. при розрахунку економічної ефективності сполучаються кілька методів. Ефективність виробництва є загальна та порівняльна. Виділяють наступні показники ефективності: питомі капіталовкладення, працемісткість, фондомісткість, матеріаломісткість, рентабельність, терміни окупності витрат, собівартість продукції, продуктивність праці, виробничі витрати.

28. Районне   планування  — це комплексний  метод , що застосовується при проектуванні розміщення виробництва на рівні регіону, а не окремого підприємства. Районне   планування   це важливе поняття в теорії розміщення продуктивних сил. Особливість його полягає в тому, щоб комплексно (а не ізольовано) розглядати питання розміщення конкретних підприємств на відносно невеликій території (в області чи окремому районі) з урахуванням перспектив розвитку конкретних міст та селищ міського типу. Тому районну планіровку можна вважати методом раціонального розміщення продуктивних сил.  Районне планування дозволяє пов’язати два складні процеси – розміщення продуктивних сил і містобудування. Саме в процесі районної планіровки взаємопов’язані акти локалізації різних підприємств вписуються в ту чи іншу територію, планіровочну структуру міст тощо. Тому районну планіровку називають ланкою, що пов’язує розміщення продуктивних сил з містобудівним проектуванням. При цьому враховується спільне використання транспорту, будівельної бази, місць відпочинку, джерел енергії тощо. Це дуже важливо, бо в Україні зараз Районне планування здійснюється на високо-освоєній території.   З цього випливають цілі районної планіровки. Це раціональна територіальна організація продуктивних сил на території певного району, яка б забезпечувала комплексне використання всіх його ресурсів, оптимальні умови для проживання населення, функціонування господарства, збереження природи та забезпечення суспільно ефективного розвитку.

Районне планування — це комплексний метод, що застосовується при проектуванні розміщення виробництва на рівні регіону, а не окремого підприємства. Він у свою чергу використовує методи математичного моделювання, картографічний тощо, являючи собою метод аналізу території.

29 Економіко-географічне картографування дає можливість не лише наочно подати локалізацію окремих об'єктів, але й розрахувати ефективність розміщення. Картографічний аналіз території виявляє нові можливості, закономірності. Для обґрунтування розміщення виробництва застосовуються спеціальні карти (щільності населення, топографічні, ґрунтів, транспорту, геологічні, кліматичні тощо). На їхній основі складаються ще більш спеціалізовані карти, як-от карта зон економічного тяжіння міст, карти ТПК тощо.

30.Центральною проблемою макроекономічного регулювання і прогнозування економіки є наукове обґрунтування темпів економічного зростання та пропорцій відтворення. Найбільш дійовим інструментом аналізу, формування та підтримки економічних пропорцій та обґрунтування певних обсягів і темпів економічного розвитку є балансовий метод. Балансовий метод — це система заходів та процедур, що забезпечують погодження та координацію показників, пов’язують потреби і ресурси, порівнюють витрати і результати у процесі відтворення (кругообігу). Балансовий метод в економічній практиці реалізується шляхом розробки системи взаємопов’язаних, взаємодіючих та взаємодоповнюючих загальноекономічних балансів та національних рахунків. Балансова робота полягає в кількісному аналізі, зіставленні та науковому обґрунтуванні раціональних економічних зв’язків, обсягів і пропорцій розвитку економіки згідно з економічною політикою держави, її цілями та приорітетами, суспільними потребами й економічними можливостями. На основі балансового методу розроблено дві системи макроекономічного рахівництва: баланс народного господарства (БНГ) і систему національних рахунків (СНР). СНР — це основа національного рахівництва, і кожний її рахунок (баланс) показує рівновагу між обсягом тих або інших ресурсів та їх використанням за допомогою балансуючої статті або за визначенням. Балансуюча стаття кожного рахунку має самостійне значення у характеристиці результатів тих економічних процесів, що вивчаються, а також використовується для ув’язки кожного попереднього рахунку з наступним. Отже, на основі взаємопов’язаної системи показників, об’єднаних у рахунки та складених у відповідній послідовності, яка відповідає етапам (стадіям) відтворювального циклу, можна отримати взаємозв’язану комплексну кількісну характеристику економічних процесів та їх результатів (наслідків). У СНР широко використовується також метод класифікацій і групувань, метод моделювання та ін.

31. Метод техніко-економічних розрахунків

метод техніко-економічних розрахунків – передбачає розробку потоварного нормативу за окремими видами запасів

За цією методикою поточний запас визначається як половина середнього інтервалу постачання (tl) між двома черговими постачаннями. 3TeK = Stl (13.7) Середній інтервал постачання, у свою чергу, знаходиться за допомогою наступної формули:

де: tl - фактичні інтервали постачання, днів Qi - кількість матеріальних ресурсів, що постачаються, відповідно до інтервалів постачання (у натуральних одиницях вимірювання). Страхові запаси встановлюються, виходячи із середньозваженого відхилення інтервалів постачання, що перевищують середній інтервал. Цей метод базується на обліку фактичних інтервалів постачання за минулий період часу. Страхові запаси в цьому випадку визначаються за формулою ( у натуральних одиницях вимірювання):

де: р - середньодобове споживання; Ґ - фактичні інтервали постачання, що перевищують середній інтервал постачання tcp; В'-величини партій матеріалу, що надходять з інтервалом t`; п - кількість поставок з інтервалом, що перевищує середній. Необхідність прийняття до розрахунку лише тих поставок, інтервали яких вищі від середньозважених, аргументується прихильниками цього методу тим, що страхові запаси не потрібні, якщо інтервали поставок рівні або менші від середньозважених. Більш обґрунтованим є метод знаходження страхового запасу за середньоквадратичним відхиленням фактичних інтервалів (х) від середнього (х) за відомою у статистиці формулою:

де, m - частота (кількість матеріалу, що надійшов). Якщо не можна побудувати ряд розподілу, то для розрахунку можна використовувати більш спрощений метод: де, п - кількість прийнятих до розрахунку відхилень від інтервалів. Середньоквадратичне відхилення можна застосувати для встановлення норми страхового запасу залежно від необхідного ступеня гарантійності забезпечення виробництва матеріалами. При цьому використовується відома в статистиці залежність, при якій х±у забезпечує виробництво, що гарантує 65%, х±2у - 96,4%, х±3у - 99,4%. Відносна величина підготовчих запасів визначається часом, який необхідний для здійснення операцій з підготовки матеріалів до використання або споживання. Звичайно він встановлюється в розмірі від 12 до 24 годин. Цього часу вистачає на здійснення розсортовування матеріалів, що надійшли, організації кількісного і якісного приймання матеріалів, для розсортовування та розпакування і надання матеріалам і товарам товарного вигляду. Наприклад, у готель надійшов новий посуд. Зрозуміло, що в запакованому вигляді він не може відразу піти у використання. Отже, персоналу готелю потрібен певний час для його приймання, розпакування та укомплек-тування. Загальний запас визначається як сума поточного, страхового та підготовчого запасів: Ззаг=Зпот+Зстр+Зпідг

32. Метод соціально-економіко-математичного моделювання використовується в процесі досліджень у зв'язку з проблемами розміщення продуктивних сил і розвитку господарства регіонів, що стають більш складними, а галузеві і територіальні зв'язки – більш важкоуправлямими. Виділяють такі напрямки соціально-економіко-математичного моделювання територіальних економічних процесів, як:

• розробка моделей територіальних пропорцій розвитку регіонів;

• розробка математичних моделей по розміщенню різних галузей господарства і регіонів;

• моделювання процесів розміщення продуктивних сил у розрізі країни та окремих регіонів;

моделювання формування господарських комплексів регіонів. Розробляючи математичні моделі, можна відпрацювати десятки і сотні варіантів територіальних сполучень продуктивних сил, що дає оптимальне рішення проблем їхньої територіальної організації

33. Спеціалізація — одна з форм суспільної організації виробництва, в основі якої лежить поділ праці. Поділ праці веде до диференціації її окремих видів, а їх концентрація на основі збільшення економічно раціональних розмірів — до масового, або спеціалізованого, виробництва. Отже, спеціалізація, з одного боку, є наслідком концентрації однорідного виробництва, а з іншого — результатом суспільного поділу праці.

Розрізняють:

• спеціалізацію промисловості;

• спеціалізацію підприємств;

• спеціалізацію всередині підприємств.

Спеціалізація промисловості — це поділ на існуючі галузі, які виготовляють певну продукцію, та створення нових галузей. Кожна галузь характеризується властивим їй виробничим апаратом, технологічним процесом та спеціалізованими кадрами.

Спеціалізація підприємств — це зосередження їх діяльності на випуску певних видів продукції, тобто збільшення однорідності виробів, що виготовляються. Нарощування випуску однорідних виробів супроводжується широкою стандартизацією виробів і деталей, уніфікацією деталей, вузлів, типізацією технологічних процесів, що сприяє зростанню продуктивності праці, а також скороченню витрат праці на проектування, створення й ремонт машин.

Спеціалізація всередині підприємств — це виділення окремих цехів, дільниць і робочих місць. Поділ праці всередині підприємства тісно пов'язаний із поділом праці всередині галузі або промисловості в цілому. Так, наприклад, створення спеціалізованих, технічно оснащених ливарних підприємств може призвести до ліквідації дрібних, напівкустарних ливарних цехів на окремих машинобудівних підприємствах.

Спеціалізація окремих підприємств і виокремлення галузей промисловості — це взаємопов'язані процеси, оскільки галузь — це сукупність певним чином спеціалізованих підприємств.

Процес спеціалізації промислового виробництва має п'ять основних напрямів, або форм: предметна, подетальна, технологічна, допоміжних та міжгалузевих виробництв.

Предметна спеціалізація — це створення або виділення нових галузей і підприємств, що випускають готову продукцію певного виду. Наприклад, швейна фабрика з пошиття верхнього одягу, завод легкових автомобілів тощо.

Подетальна спеціалізація — це випуск окремих частин, деталей або напівфабрикатів. Наприклад, заводи з виготовлення гумових покришок, автомобільних поршнів тощо. У деяких галузях подетальна спеціалізація може мати конкретні різновиди; наприклад, у машинобудуванні розрізняють подетальну, агрегатну, вузлову спеціалізацію.

Технологічна спеціалізація — цс перетворення окремих фаз виробництва або технологічних операцій на самостійне виробництво. Наприклад, завод із виробництва хімічних волокон, ливарний завод тощо.

Спеціалізація допоміжного виробництва — це підприємства, діяльність яких пов'язана з виконанням певних допоміжних функцій. Прикладом спеціалізації допоміжних виробництв можуть бути ремонтні заводи, які обслуговують інші підприємства.

Спеціалізація міжгалузевих виробництв — це підприємства, які випускають продукцію загальномашинобудівного призначення (редуктори, зубчасті колеса).

Спеціалізація виробництва впливає на характер продукції, яка може бути однорідною (неоднорідною) і профільною.

Однорідність продукції визначається конструктивно-технічними ознаками. Критерії однорідності на підприємстві — це вироби або роботи, конструктивно й технічно схожі за технічними ознаками: деталі, вузли, вироби або виконувані роботи.

Профільна продукція — це більш широке поняття, що стосується переважно підприємств: кожне підприємство створюється з метою виробництва певного виду продукції, яка і є для нього профільною.

34.

Структурний підхід-це виділення окремих аспектів у структурі об*єкта.

Види структурного підходу:

1.функціонально-структурний підхід вивчення сукупності зв’язків між складовими об’єкта

2.галузевий(компонентний)структурний підхід- вичення співвідношення об*єктів галузей і видів діяльності певної території органів

3.територіальний-вивчення різних форм територіального зосередження господарської діяльності

4.організаційно-управлінський –вивчення ієрархічного упорядкування систем,органів управління життєдіяльності людей на певній території та соціально-економічної діяльності населення в межах певних галузей і міжгалузевих виробничих комплексів.

35.

Системний підхід – це поділ складних об’єктів і явищ на підсистеми (аналіз) і наступне їх об’єднання за новими системними критеріями (синтез).

Етапи:

1. постановка мети і завдання;

2. вивчення особливостей оптимального розміщення об’єкта;

3. обґрунтування варіантів фактичного розміщення виробництва;

За допомогою системного підходу можна:

• порівнювати альтернативні варіанти розміщення підприємства;

• розв’язувати проблеми проблеми вдосконалення РПС.

Кожна проблема при системному підході розглядається як особлива система у взаємодії з іншими системами.

36.

Кристалер побудував систему шестикутників за принципом визначення рангів центральних міст — залежно від їхніх розмірів і функціонального призначення. У центрі системи — найбільше багатофункціональне місто; потім виділяються центри першого, другого, третього тощо порядків. Кристалер виходив з припущення, що обслуговувана точка повинна знаходитися на відстані до 1 години ходи (4 кілометри); за цим він визначав розміри шестикутників.

Таким чином, Кристалер створив ієрархію центральних місць за їхнім функціональним значенням і ступенем впливу на навколишній простір. З кожним щаблем зона впливу утричі більшає відносно попередньої; від цього залежить і населення центра.

Кристалер виокремив сім рівнів впливу. Побудована на цьому принципі мережа шестикутників укрила усю Південну Німеччину, і виявилось, що співпадіння реальної мережі поселень регіону досить велике. Але треба пам'ятати, що Південна Німеччина — це досить рівна місцевість, що сприяло такому збігові.

Треба врахувати, що з розвитком приватного автотранспорту годинна доступність від споживача до центра становить не 4 км, а принаймні удесятеро більше. Одначе й досі ідея Кристалера — Леша має послідовників.

За допомогою теорії просторової економіки можна розв'язувати нескладні завдання локалізації об'єкта методами аналітичної геометрії та математичного аналізу.

37.

Теорія "концентричних кілець" Тюнена. Німецький поміщик Тюнен, вивчаючи питання утворення ренти, вирішив виявити вплив міста — ринку на сільськогосподарську спеціалізацію прилеглої території, яка характеризується однаковою родючістю для всього обширу. Місто розташоване у центрі території, а простір являє собою круг. Чим далі від центра, тим більші транспортні витрати для ферм, які, перебувають у центрі круга. Це впливає на загальні витрати фермерів, але щодо кожної культури неоднаково. Для кожного різновиду сільськогосподарського виробництва є поріг, перевищення котрого робить виробництво невигідним; він залежить від відстані до центра.

Шляхом емпіричних розрахунків І. Тюнен обґрунтував зональність сільськогосподарського виробництва залежно від відстані до центра (стосовно господарської ситуації початку XIXст.). Він виокремив шість зон (рис. 5.1), які концентричними кільцями розташовувались довкола міста-ринку: овочеві культури й молочне тваринництво — найближча до центра зона, потім — лісівництво (що за тих часів було вельми прибуткове), зернові культури, кормові культури, трипільна сівозміна, екстенсивне тваринництво.

"Концентричні кільця" за І. Тюненом

1 — місто — ринок; 2 — овочівництво й молочне тваринництво; 3 — лісове господарство; 4 — зернові культури; 5 — кормові культури; 6 — трипільна сівозміна; 7 — екстенсивне тваринництво; R — відстань від центра

Найістотнішим у теорії Тюнена було запровадження до економічного аналізу поняття відстані. Треба зазначити, що коло наукових зацікавлень Тюнена було досить широке: він, зокрема,— один з засновників теорії граничної корисності.

38.Ідеї В. Кристаллера розвив його співвітчизник Август Льош, який узагальнив свої міркування щодо просторового аспекту еконо-міки у виданій в 1940 р. фундаментальній праці «Просторова орга-нізація господарства» [13]. За вихідний постулат А. Льош також обрав ідеальний економіч-ний простір, однорідний у всіх відносинах з достатньою кількістю ресурсів і рівномірним розподілом економічно незалежних вироб-ників. Він довів, що навіть за таких вихідних умов виникає диферен-ціація економічного простору й утворюється мережа економічних районів.  Мережа центральних місць при адміністративній орієнтації (К=7) [14, с. 68] Основою утворення економічних районів служать зони збуту товарів і послуг, які пропонують незалежні виробники. Як пише А. Льош: «У зв'язку з обмеженою кількістю зон для кожного товару є одна досить певна зона збуту, найвигідніша серед усіх» [13, с. 130]. Попит на одиницю площі в такій зоні повинен бути найбільшим. Такою властивістю володіють зони, які мають форму кола. Проте в цьому випадку між сусідніми зонами збуту залишаються «порож-ні місця», що знижує загальний попит. Виходячи із цього, А. Льош Регіональна економіка та природокористування робить наступний висновок: «... із усіх можливостей досягти одна-кового загального попиту найбільше землі потрібно для трикутника й найменше для правильного шестикутника. Тому найвигіднішою формою економічних районів буде форма гнізд бджолиних стільни-ків»

]. Інакше кажучи, спостерігається самоорганіза-ція економічного простору, що призводить до його ієрархічної ди-ференціації

]. А. Льош виділив наступні ієрархічні рівні економічних районів, які виникають внаслідок самоорганізації однорідного економічного простору: 1) проста ринкова зона – зона збуту одного виду або групи товарів навколо центру виробництва; 2) мережа ринкових зон – сукупність усіх зон збуту одного товару або групи товарів; 3) система ринкових зон – сукупність мереж ринкових зон збу-ту різних товарів, яка розміщується навколо головного міс-та (А. Льош назвав цей високий рівень ієрархії «економічним ландшафтом»); 4) мережа систем – сукупність економічних ландшафтів, які при достатній кількості, як і економічні райони нижчих рівнів ієрар-хії, набувають форми правильних шестикутників. Теоретичні розробки В. Кристаллера та А. Льоша слід урахо-вувати при вивченні територіальної диференціації реального еко-номічного простору, де зони збуту звичайно мають складні форми внаслідок його первинної неоднорідності, проте їх ієрархічна орга-нізація зберігається

39. Територіальний аналіз робиться на рівні усієї країни або на рівні окремих регіонів за галузевим чи, власне, територіальним принципом. Відповідно до цього спеціальні урядові органи, науково-дослідні установи або інші наукові групи складають схеми розміщення продуктивних сил. В Україні це робить Рада з вивчення продуктивних сил (РВПС).

Схеми поділяються на загальні, галузеві й регіональні. Загальні схеми відбивають стратегічні напрями у розміщенні продуктивних сил країни; вони сполучають докупи інтереси розвитку галузей та регіонів. Загальні схеми дають можливість розрахувати ефект від розміщення виробництва у масштабі усієї країни.

Галузеві схеми спираються на аналіз ефективності розміщення окремих галузей народного господарства.

Регіональні схеми охоплюють території великих економічних районів, промислових і сільськогосподарських зон, територіально-виробничих комплексів, адміністративних районів, міських поселень. Особливу роль серед регіональних схем відіграє так зване районне планування, схеми й проекти якого охоплюють порівняно невелику, але економічно цілісну територію; в Україні, наприклад, такою територією є група адміністративних районів, тобто частина області. За умов жорсткого соціально-економічного планування це є частиною довготермінових планів, реалізація яких передбачена законом. За умов ринкової економіки аналіз території дає важливий індикативний матеріал для прийняття рішень на різних рівнях: від підприємця — до керівника виконавчих органів країни.

Схема районного планування являє собою оцінку території за низкою ознак, які треба враховувати для визначення ефективності будівництва й функціонування об'єкта. Проекти районного планування конкретизують реалізацію можливостей, відзначених у схемах.

Аналіз території повинен починатися з її функціонального зонування. Територія району ділиться на зони, що вирізняються якоюсь специфікою за природними, економічними й соціальними параметрами. Особлива увага приділяється визначенню зон господарського тяжіння щонайбільших, найбільших, великих та середніх міст. У зв'язку з цим робиться розрахунок вантажо- і пасажиропотоків між центрами тяжіння й периферією. Довкола центрів тяжіння формуються три концентричних пояси: безпосереднього тяжіння, формуючого впливу та економічного впливу.

Перший пояс — це приміська зона радіусом у межах 1,5-годинної доступності від центру міста; вона характеризується масовими поїздками населення на роботу до міста. Водночас у цій зоні розташовуються філії промислових підприємств, які є у місті, складські приміщення;

промисловість ніби переміщується з центру міста до периферії.

Але у низці випадків приміська зона є місцем активної житлової забудови, де забезпечені прошарки населення прагнуть селитися ''поближче до природи''. У процесі субурбанізації приміські пояси можуть мати вищі темпи господарського розвитку порівняно з центром міста.

Зона формуючого впливу має радіус доступності 2—3 години. Тут розташовуються підприємства, які виробляють для міста продукцію, що швидко псується: молокозаводи, м'ясокомбінати, птахофабрики. Тут же можуть розташовуватись рекреаційні заклади: санаторії, будинки відпочинку, кемпінги. Масові поїздки здійснюються лише з культурно-побутовою метою до міста або з рекреаційною метою (особливо у вихідні дні) — з міста.

Зона економічного впливу має радіус доступності 3— 4 години й більше. Масові поїздки мешканців усередині цього поясу не характерні; переважають ділові поїздки й вантажопотоки виробничого призначення.

Потім визначаються зони поза господарським тяжінням великих міст. Це спеціалізовані території: лісові масиви, місця видобутку корисних копалин, райони екстенсивного сільського господарства, розлогі курортні райони. У цих зонах головна увага приділяється аналізу факторів спеціалізації для прогнозування варіантів подальшого розвитку території.

Функціональне зонування території дозволяє визначити ділянки, найбільш придатні для промислового й житлового будівництва, сільськогосподарського виробництва, організації масового відпочинку. Воно виявляє шляхи оп-тимізації виробничої й соціальної інфраструктури. Зонування полегшує визначення можливостей комплексотворен-ня, налагодження вигідних внутрішньорегіональних господарських зв'язків між підприємствами, раціонального використання трудових і природних ресурсів.

Після проведення функціонального зонування території здійснюється аналіз її ресурсно-економічного потенціалу. Він поділяється на три блоки: аналіз природних умов та ресурсів, аналіз демографічного потенціалу, економічний аналіз.

40.Економічний аналіз території передбачає визначення варіантів спеціалізації регіону, доцільності спорудження тих або інших об'єктів. Повинні враховуватись можливості кооперування, комбінування й концентрації виробництва. Важливе значення має аналіз стану виробничої й соціальної інфраструктури, особливо транспортної системи, системи енергопостачання За результатами природо-ресурсного та економічного аналізів робиться інтегральна оцінка території. Її сутність полягає у визначенні оптимального варіанта використання території для подальшого розвитку й розміщення виробництва й сфери послуг. Інтегральна оцінка містить висновок про найбільш раціональне використання природних і трудових ресурсів, про доцільність і ефективність розміщення галузей у регіоні, визначає у загальних рисах обсяг виробництва, напрям вантажопотоків, прогнозує соціальний та екологічний розвиток регіону. Після аналізу й оцінки території розробляються конкретні рішення про її використання. Питання про використання території узгоджується з місцевими органами влади, у віданні яких вона перебуває.

41.Аналіз демографічного потенціалу полягає у вивченні сучасної чисельності населення й трудових ресурсів та прогнозу їхньої чисельності на перспективу. Аналізується статево-вікова структура населення, фахова, освітня й культурна структура трудових ресурсів, а також купівельна спроможність населення, традиційні навички, ціннісні орієнтації (перевага матеріальних і духовних цінностей) тощо. Демографічний аналіз передбачає також визначення демографічної місткості території, яка визначає граничну кількість мешканців, що може бути розселена тут за даного соціально-економічного рівня розвитку.

42.Аналіз природно-ресурсного потенціалу території включає вивчення: геологічної будови й корисних копалин, гідрологічних і гідрогеологічних умов (поверхневі й підземні води), геоморфологічних умов (форми поверхні, величина схилів, ступінь членованості поверхні тощо), кліматичних умов (сонячна радіація, температура, опади, вологість, вітер), ґрунтово-рослинний покрив, тваринний світ, екологічні особливості.

47. Закономірність – це об’єктивно існуючий суттєвий зв’язок явищ природи і суспільного життя, що повторюється в часі. Закономірності РПС – найбільш загальні відносини між природою, населенням і виробництвом на певній території.  Закономірності РПС є просторовим виявом дії окремих економічних законів. Так, наприклад, закон комплексного розвитку виробництва у просторовому аспекті виступає як закономірність територіальної комплексності, закон концентрації виробництва – як закономірність територіальної концентрації виробництва. Інколи закономірність може трактуватись як прояв дії декількох законів.

Закономірність територіального поділу праці є основною в РПС, економічному районуванні та зовнішньоекономічній діяльності будь-якого регіону чи країни.  Раціональний територіальний поділ праці між регіонами і в межах їх територій є необхідною умовою ефективного розміщення виробництва в умовах ринкової економіки. Країни і регіони дуже відрізняються за економічними, природно-ресурсними, соціальними та історичними умовами і особливостями, рівнями економічного розвитку тощо. Саме диференціація цих умов лежить в основі територіального поділу праці. Кожен регіон може формувати свою спеціалізацію економіки і на основі економічних зв’язків обмінюватися продукцією з іншими регіонами.  Отже, територіальний поділ праці є процесом спеціалізації певної території (групи країн, однієї країни чи її районів та місцевостей) на виробництві відповідних видів продукції та послуг на основі розвиненого обміну з іншими країнами. Закономірність територіальної комплексності продуктивних сил Взаємопов’язаність елементів регіонального господарства в економічній системі називається комплексністю. В основі даної закономірності покладено взаємозв’язки між спеціалізуючими, допоміж-ними і обслуговуючими галузями, природними ресурсами та виробництвом району, між трудовими ресурсами і виробництвом, невироб-ничою та виробничою сферами, між вироб-ництвом і територією.  Виробничо-технологічні зв’язки між підприємствами, об’єднаними певною народно-господарською функцією, призводять до утворення виробничого комплексу. Підприємства, що обмінюються між собою комплектуючою продукцією, не обов’язково повинні розта-шовуватись поряд. Якщо вони розміщені компактно і територіальна близькість відіграє важливу роль у їх функціонуванні, тоді формується територіально-виробничий комплекс (ТВК), тобто поєднання закономірностей територіальної комплексності та концентрації призводить до формування ТВК, а тільки комплексності – до міжгалузевих комплексів.  ТВК характеризуються підпорядкованістю, будучи різними за масштабами – від локальних (промислові пункти) до районних (промисловий вузол). Найвищий рівень розвитку комплекс-ності – народногосподарський комплекс країни. В основі комплексності лежить взаємо-пов’язаний розвиток галузей, центрів та ін. Закономірність територіальної концентрації продуктивних сил полягає у зосередженні виробництва й населення у найвигідніших місцях регіону, що забезпечує вищий (ніж середній для регіону) рівень життя та ефективність виробництва.  Така територіальна концентрація виробництва й населення обумовлюється різними чинниками: особливо сприятливими природними умовами, вигідним економіко-географічним положенням, наявністю природно-ресурсної бази, загальною економічною ситуацією, а також історико-економічними особливостями розвитку території. Дана закономірність виявляється у формуванні промислових чи виробничих (агропромислових) центрів, вузлів, агломерацій, технополісів, урбанізованих зон. Однак надмірна концентрація продуктивних сил у ряді вузлів чи регіонів призводить до зниження ефективності суспільного виробництва, надмірного техногенного наван-таження на природу, може перетворити територію в зону екологічного лиха (Донбас, Нижнє Придніпров’я). Закономірність територіальної диференціації продуктивних сил діалектично пов’язана з їх територіальною концентрацією. Суть цієї закономірності полягає в тому, що регіон, зберігаючи цілісність, має певні внутрішні відмінності в природних, економічних, соціальних умовах і об’єктивно диференціюється на ділянки, що найбільш придатні для певного різновиду діяльності. На одних ділянках вигідніше збудувати металургійний комбінат, на інших – лісо-переробний.  Отже, диференціація території з її господарством зумовлюється головною причиною – дією процесу територіального поділу праці.  Закономірність територіальної ефективності при розміщенні продуктивних сил є найзагаль-нішою територіальною закономірністю, бо вона частково охоплює сферу впливу інших законо-мірностей (ТПП, комплексності, концентрації, диференціації), які їй підпорядковуються. В основу цієї закономірності, як і згаданих вище, покладено економічний закон – економії суспільної праці. Його сутність полягає в забезпеченні максимальної продуктивності праці за умови подолання просторових розривів між сировиною, паливом, енергією та споживачем.  За цією закономірністю відношення між економікою та територією такі, що найбільш можливий ефект забезпечується найменш можливими витратами на розміщення об’єкта. Ефективність розміщення може розраховуватись як для окремого підприємства, галузі, так і для цілого регіону. Для розрахунку ефективності порівнюються показники валового обсягу товарів та послуг, прибуток і величина національного доходу (якщо йдеться про економіку країни або великого регіону) з витратами на їх виробництво.

48. Закон – це необхідні, істотні, стійкі, такі, що повторюються відношення між яви-

щами природи і суспільством.

Закони: всезагальні і універсальні; великі специфічні

3 типи законів:

− які діють не залежно від волі людини;

− закони, які створюються самою людиною;

− закони, які діють в сфері взаємовідносин між людьми.

Фундаментальні: закони циклічності і системності. Закони системності розвива-

ються всі як один організм.

Закономірності – це суспільні, реально існуючі, повторювані, стійкі відношення

або взаємозв’язки, які визначають розвиток, структуру і функціонування явищ і проце-

сів.

Зміст понять закон тотожний поняттю закономірність. Але відмінність полягає в

тому, що закономірні дії протягом періоду, який людина може охопити завдяки досвіду,

а закони залишаються незмінними у системі відліку часу.

Найважливіші закони і закономірності РПС – закон територіального поділу

праці. Закономірність спеціалізації регіонів у внутрішньодержавному поділі праці і спе-

ціалізації країн у міжнародному поділі праці. Територіальний поділ – це процес спеціа-

лізації певної продукції чи надання певних послуг на підставі розвиненого обміну.

Закони територіальної інтеграції праці. Закон інтеграції праці полягає в інтен-

сифікації зв’язків між регіонами. Наслідком інтеграції є комплексний розвиток території.

49. Принципи – це головні напрями розвитку економіки у просторовому аспекті на

конкретний період. Кожен принцип повинен відображати потреби розвитку суспільства.

В основі кожного принципу лежить певна закономірність.

Принцип – це результат пізнання особливостей дії закономірностей розміщення

окремих об’єктів, галузей та територіальних комплексів. (С.І. Дорогунцов). Існують тве-

рдження, згідно з якими принципи РПС – це правила діяльності та управління економі-

кою, економічна політика держави в реалізації законі розміщення. (С.І. Іщук)

Принципи РПС на сучасному етапі:

1. Малі підприємства сприяють розвитку малого бізнесу, а тому розглядаються як

запорука подальшого розвитку підприємництва.

2. Пріоритетність соціальної орієнтації РПС. Необхідним є врахування людського

чинника. Всі форми поселень є перспективними. Все потребує свого обґрунту-

вання.

3. Принципи наближення до джерел сировини, палива, енергії, трудових ресурсів

і районів споживання продукції.

4. Науково обґрунтоване природокористування.

5. Різноманітність форм господарювання.

6. Відносна сталість територіальної, соціальної, економічної систем.

7. Провідна роль самоуправління.

50. Усі фактори розміщення продуктивних сил можуть бути представлені такими основними укрупненими групами: природно-географічні, геополітичні, демоекономічні, соціально-економічні та техніко-економічні.

Природно-географічні фактори включають характеристику природно-кліматичних умов та економічну оцінку природних ресурсів.

В Україні з розвідкою, видобутком та переробкою різноманітних корисних копалин пов’язано близько 45% усіх промислових підприємств і до 20% трудових ресурсів [1, c. 6]. Екстенсивне некомплексне використання багатьох родовищ призвело до передчасного відпрацювання промислових запасів цінної мінеральної сировини. Кризовий стан з енергоносіями є прямим наслідком невиправдано високих темпів їх видобутку з легкодоступних родовищ у роки існування СРСР. Внаслідок недосконалості технології видобування та переробки мінеральної сировини, некомплексного освоєння родовищ у надрах сьогодні залишається і губиться: розвіданих запасів нафти — 70%, солей — 50%, вугілля — 40%, металів — 25% [1, c. 7].

Для раціонального розміщення продуктивних сил України необхідно: визначити потреби суспільного виробництва в мінерально-сировинних та паливно-енергетичних ресурсах з позицій збалансованості, достатньої необхідності, комплексності та екологічної безпеки; розробити екологічні вимоги до охорони і раціонального використання надр у нових економічних умовах.

Сучасне використання земельних, водних і лісових ресурсів України не відповідає вимогам раціонального природокористування. Тому в перспективі для посилення позитивного впливу цієї групи факторів на розміщення продуктивних сил необхідно сформувати високоефективну систему водо-, земле- та лісокористування.

Геополітичні фактори розвитку і розміщення продуктивних сил охоплюють: географічне положення території; конкурентні переваги вітчизняних товаровиробників у системі світового господарства; модель інтеграції в світовий економічний простір. В цілому географічне положення України є сприятливим для економічного розвитку.

Дія геополітичних факторів забезпечує інтеграцію продуктивних сил країни чи певного регіону в структуру світового економічного простору і міжнародного поділу праці на основі розвитку різних форм зовнішньоекономічних зв’язків. При цьому визначальну роль відіграють певні конкурентні переваги держави в світогосподарській сфері, які залежать від рівня ефективності використання природно-ресурсного потенціалу, структури економіки, курсу зовнішньоекономічної політики.

В сучасній системі світового господарства зовнішньоекономічні зв’язки національних економік охоплюють ширший, ніж раніше спектр взаємодій: торговельний обмін переріс у науково-технологічне та інвестиційне співробітництво. Склалася нова модель таких зв’язків — виробничо-інвестиційна, в якій важливе місце посідає не тільки зовнішня торгівля, а й співробітництво по всіх ланках виробничо-технічного прогресу з винесенням частини з них за національні межі.

Для України вихід на світовий ринок пов’язаний з формуванням конкурентоспроможної національної економіки, що вимагає докорінної зміни територіально-галузевої структури регіональних господарських комплексів, підвищення питомої ваги виробництв з високим ступенем переробки сировини, зниження залежності від імпорту енергоносіїв, створення нових виробництв для забезпечення власних потреб у товарах широкого вжитку. Вирішення цих надзвичайно складних завдань потребує реалізації принципово нових підходів до обгрунтування розміщення нових виробництв.

Демоекономічні фактори розміщення і розвитку продуктивних сил включають: загальну чисельність населення, його структуру, режим відтворення та територіальні особливості розміщення; чисельність трудових ресурсів, їх територіально-галузевий розподіл та якісні характеристики; чисельність робочої сили, основні форми її зайнятості, рівень зареєстрованого і прихованого безробіття; мобільність робочої сили та форми її економічного руху.

Комплексний аналіз демоекономічних факторів дозволяє оцінити рівень трудозабезпеченості певних територій, а відтак і можливостей розміщення нових виробництв чи доцільності скорочення діючих у зв’язку з погіршенням екологічної ситуації, низькою рентабельністю, необхідністю реструктуризації господарського комплексу тощо. Демоекономічні фактори чинять вагомий вплив на розміщення трудо- та наукомістких галузей промисловості, а також тих галузей, які потребують робочої сили певного професійно-кваліфікаційного складу.

У зв’язку із зміною соціально-економічної ситуації в державі та появою значного контингенту незайнятого населення ця обставина також враховується при вирішенні питання щодо розвитку різних форм територіальної організації продуктивних сил. Зокрема, формування вільних економічних зон сприяє піднесенню ділової активності населення, зростанню рівня зайнятості та відповідно скороченню різних форм безробіття, особливо соціально небезпечних.

Основні проблеми демоекономічного розвитку України, які істотно впливають на характер розміщення і розвитку продуктивних сил, полягають у: різкому падінні показників народжуваності, погіршенні показників шлюбності, високій дитячій смертності, особливо на першому році життя; низькій порівняно із показниками розвинутих країн світу середній тривалості життя; несприятливій, з точки зору потреб сучасної економіки, віковій структурі населення; високому рівні смертності з причин виробничого травматизму; зростанні економічного навантаження на працездатне населення з боку осіб, що вийшли за межі працездатного віку; збільшенні кількості територій з від’ємним природним приростом населення внаслідок перевищення смертності над народжуваністю.

Соціально-економічні фактори розміщення і розвитку продуктивних сил охоплюють: рівень розвитку соціальної інфраструктури, що задовольняє потреби населення в освіті, охороні здоров’я, сфері послуг та житлово-комунальному обслуговуванні; стан навколишнього середовища і природоохоронну діяльність; санітарно-гігієнічні умови праці.

З розвитком продуктивних сил актуальність соціально-економічних факторів постійно зростає. В площині практичних дій це означає необхідність створення потужного інфраструктурного потенціалу всієї соціальної сфери та вирішення питань щодо задоволення відповідних соціальних потреб населення. Важливо досягти внутрірегіональної збалансованості в економічному і соціальному розвитку, і в першу чергу на рівні міських і сільських поселень.

Великі міста і промислові центри мають розвиватися на основі модернізації, реконструкції та екологізації виробництва, прискореного розвитку соціальної інфраструктури, раціонального використання міських територій. Для середніх і малих міських поселень першочергове значення має зміцнення промислової бази та соціальної інфраструктури. Особливо гострою є проблема створення на селі розвинутої мережі закладів соціальної сфери. Цьому сприятиме реалізація широкомасштабних заходів щодо соціально-економічного розвитку сільських поселень відповідно до Національної програми відродження села.

За сучасної економічної ситуації, крім традиційних цілей, соціально-економічні фактори розміщення і розвитку продуктивних сил повинні забезпечити: зменшення масштабів бідності та посилення соціального захисту населення, розширення продуктивної зайнятості населення і скорочення безробіття, сприяння соціальній інтеграції.

Техніко-економічні фактори включають: основні напрями науково-технічного прогресу та конкретні форми впровадження його результатів у практику господарювання, форми суспільної організації виробництва та рівень розвитку транспортної системи. Сукупна дія цих факторів створює можливості для рівномірного розміщення продуктивних сил на основі зниження трудо-, фондо- і матеріаломісткості виробництва, встановлення раціональних міжгалузевих та внутрігалузевих зв’язків, забезпечення ефективного використання усіх видів ресурсів.

Поряд з основними закономірностями і принципами важливу роль в територіальній організації продуктивних сил відіграють критерії їх розміщення. Критерії — це інтегральні показники, орієнтири практичної спрямованості (природно-географічні, демографічні, техніко-технологічні, соціальні, екологічні), якими керуються відповідні органи господарського управління при виборі оптимального варіанта розміщення об’єктів виробничого чи невиробничого призначення, а також при виробленні системи заходів щодо вдосконалення територіальної і галузевої структури економіки.

На сьогодні визначальними критеріями раціонального розміщення продуктивних сил виступають екологічні та соціальні. Дотримання екологічних критеріїв передбачає: збереження просторової цілісності природних систем у процесі їх господарського використання; освоєння та застосування природо- і ресурсозберігаючих, маловідходних та безвідходних технологій; виробництво екологічно чистих видів продукції. Керуючись вимогами цього критерію, необхідно надавати пріоритет саме збереженню природного середовища і підпорядковувати йому суто економічні цілі.

Соціальні критерії передбачають врахування потреб та інтересів населення в соціально-економічному розвитку території, екологобезпечному проживанні в певному регіоні, розширенні мережі соціально-культурних закладів та сфери послуг, достатній забезпеченості робочими місцями, створенні територіальних центрів соціальної допомоги.

Наукове обгрунтування найважливіших закономірностей, принципів і критеріїв слугує основою вирішення завдань прикладного характеру. До основних, перспективних напрямів розвитку та вдосконалення розміщення продуктивних сил України слід віднести: структурну трансформацію народного господарства з метою збільшення в галузевій структурі наукомістких галузей обробної промисловості і галузей споживчого сектора економіки; інтенсивний розвиток соціальної інфраструктури; підвищення ефективності розміщення нових об’єктів на основі вирішення проблеми використання відходів виробництва, зниження водо-, енерго- та матеріаломісткості виробництва; розвиток екологобезпечного напряму в розміщенні продуктивних сил, санація територій колишніх військових об’єктів, поглиблення конверсії військово-промислового комплексу, диверсифікація виробництва.

51. Закон вартості завжди діє там і тоді, де і коли діє товарне виробництво. “Зміст закона виявляється в його трьох основних вимогах. 1.Вартість товару утворюється суспільно необхідними витратами праці, капіталу, знань, фізичних і духовних сил людини у процесі суспільно необхідної діяльності 2.Витрати, видатки на створення товару повинні відповідати суспільно необхідним нормам, перевищення яких веде до збиткової діяльності, а зниження – доодержання вищого прибутку. 3.Обмін товарів і послуг відбувається на засадах еквівалентності, на підставі обміну рівновеликих вартостей. Закон вартості відіграє велику роль у товарному виробництві, виступаючи його об’єктивним регулятором. Поряд з цим законом регулятивну функцію щодо товарного виробництва відіграють закон попиту, закон пропозиції, закон співвідношення попиту і пропозиції, становлячи разом механізм ринкового ціноутворення. Закон попиту полягає в тому, що між попитом і ціною встановлюється прямий зв’язок. Інакше кажучи, чим вище попит на даний товар, тим вище його ціна, тому що заради придбання товару покупці згідні сплатити вищу ціну. Закон пропозиції виявляється у протилежній залежності товару та його ціни. Чим більше пропозиція, чим більше даного товару на ринку, тим нижче його ціна. Таким чином, за товарного виробництва ціна виконує інформаційну функцію : якщо ціна товара на ринку вище за його вартість, то це інформує виробників, що товару вироблено недостатньо, що його реалізація вигідна, і тоді товаровиробники збільшать його виробництво. Якщо ж ціна товару нижче за його вартість, то це інформує виробників, що цього товару вироблено більше, ніж потрібно для задоволення попиту на нього. Тоді реалізація товару стає збитковою, і виробники роблять висновок, що необхідно скоротити виробництво. “Таким чином, закон вартості примушує виробників скорочувати чи припиняти виробництво одних товарів і збільшувати, розширяти виробництво інших. Регулюючи обсяг і розвиток виробництва, закон вартості регулює і обіг товарів. Таким чином, закон вартості у взаємодії з іншими законами виеонує функцію об’єктивного регулятора виробництва і обігу товарів і послуг” . Регулюючи товарне виробництво, закон вартості встановлює і підтримує його певну пропорційність. В ринковій економіці жоден державний орган не вказує виробникові скільки яких товарів треба виробляти. Втім усі необхідні товари є в продажу. Цей достаток забезпечує саме закон вартості за допомогою механізму коливання цін товарів навколо їх вартості. Виробники, скорочуючи чи збільшуючи виробництво тих чи інших товарів, таким чином вносять зміни у структурну пропорційність товарного виробництва. Кожен з виробників діє самостійно, отже досягти стійкою пропорційності буває неможливло. Тому необхідна пропорційність виявляється відносною, вона досягається через постійну непропорційність, як середній структурний стан товарного виробництва в безмежному океані порушення необхідних пропорцій. “Закон вартості стимулює підвищення продуктивності праці і розвиток продуктивних сил. Цю функцію він виконує за допомогою механізму співвідношення індивідуальної і суспільної вартості товару на ринку і утворення надприбутку” [2;35]. В даному прикладі три селянські господарства виробляють м’ясо (припустимо, яловичину) з різною індивідуальною вартістю від 2 до 4 гривень за 1 кг. Але на ринку яловичина продаватиметься за суспільною або ринковою вартістю (3 гривні за 1 кг). Тоді перший виробник одержить 1 гривню надприбутку на кожному кілограмі, тобто позитивну різницю між суспільною і індивідуальною вартістю яловичини (4-3=+1). В цьому селянському господарстві індивідуальна вартість яловичини нижче за суспільну тому, що продуктивність праці вище за середньосуспільний рівень : ліпші корми, передова агротехніка, сумлінніше працівники. Третє селянське господарство має від’ємну різницю між суспільною та індивідуальною вартістю (3-4=-1), тобто воно працює збитково, має збитки 1 гривня на кожному кілограмі м’яса, тому що в ньому продуктивність праці нижче за середньосуспільний рівень : гірші корми, відстала агротехніка, недбалі працівники. Цьому господарству загрожує розорення, якщо воно не вживе негайних ефективних заходів з підвищення продуктивності праці. Другий виробник посідає “золоту середину”, але й він мусить потурбуватися про підвищення продуктивності праці, щоби не опинится у третій групі виробників. Перший виробник, щоби зберегти можливість одержання надприбутку, має підтримувати високий рівень продуктивності праці. Отже, “закон вартості в умовах ринку невблаганно диференціює виробників за доходами, за їх добробутом, поділяючи їх на бідних та багатих, на підприємців і найманих робітників” .

52. Закон економії часу — загальний економічний закон, який виражає сталі, суттєві зв'язки між зменшенням суспільно необхідного робочого часу на виробництво одиниці товару та послуги у процесі розвитку продуктивних сил та зростанням вільного часу працівників. Дія цього закону безпосередньо пов'язана з використанням сукупного фонду часу, тобто робочого і неробочого (в т.ч. вільного часу). Конкретними формами прояву З. е. ч. є економія живої та уречевленої праці на виробництво одиниці продукції. В різних соціально-економічних умовах З. е. ч. діє по-різному, в залежності від характеру, стану і мети, яким підпорядковане суспільне виробництво. При наявному суспільному фонді робочого часу його економія позитивно впливає на збільшення загальної кількості продуктів праці і відповідних послуг. Аналіз закономірностей розвитку суспільного способу виробництва підтверджує, що суспільство, якому постійно вдається забезпечувати економію часу, створює широкі можливості для неухильного зростання суспільного фонду вільного часу трудівників. Важливими умовами реалізації З. е. ч. є науково-технічний прогрес, ефективне використання засобів виробництва і робочої сили, впровадження нових технологій, стабільне підвищення виробничої кваліфікації, культурно-технічного рівня працівників, розвиток їх творчої ініціативи в удосконаленні техніки, організації виробництва та праці, постійні пошуки нових методів управління господарством. В умовах глибокої економічної кризи в Україні, зростаючого фізичного та морального зносу техніки, зниження життєвого рівня населення З. е. ч. не діє.

53 Міжнародний поділ праці - вищий ступінь суспільного поділу праці, що базується на спеціалізації країн у виробництві окремих видів товарів та послуг, якими вони обмінюються. Глибина М. п. п. визначається ступенем розвитку продуктивних сил, міжнародної спеціалізації та кооперування виробництва. Становлення М. п. п. зумовлене переходом від мануфактури до крупної машинної індустрії у країнах Європи, промисловою революцією кінця XVIII — початку XIX ст. За цих умов потрібно було ввозити з-за кордону значну масу сировини, палива і продовольства, а вивозити промислові вироби, яких було більше, ніж цього вимагали національні потреби. Існує три основних форми М. п. п., які збігаються з формами суспільного поділу праці: загальна, часткова й одинична. Загальна форма М. п. п. означає поділ праці за родами та сферами виробництва: промисловість, сільське господарство, сфера послуг, добувні та обробні галузі промисловості тощо. Тому у М. п. п. країни — експортери діляться на індустріальні, сировинні, аграрні. Часткова форма означає поділ цих родів і сфер на окремі види і підвиди, якими в сучасних умовах є окремі галузі промисловості, сільського господарства, ті чи інші види продукції тощо. У міжнародній торгівлі ця форма означає зростання ролі міжгалузевого обміну готовими виробами. Одинична форма М. п. п. означає спеціалізацію країн на виготовленні окремих деталей та вузлів певного складного товару. Це подетальна та поопераційна форми одиничного поділу праці, які розвиваються ще з 30-х років XX ст., а домінуючими стають з розгортанням НІР. Одинична форма суспільного поділу праці розвивається як у межах окремих національних держав, так і в міжнародному масштабі (інтернаціоналізація одиничного поділу праці). При цьому вона знаходить свій вияв у значному розширенні торгівлі промисловою продукцією між країнами, у випереджаючих темпах зростання зовнішньої торгівлі порівняно з ростом промислового виробництва. Участь у М. п. п. приносить вигоду країнам з різним рівнем продуктивності та інтенсивності праці у створенні необхідних типів машин та устаткування, сучасних технологій тощо. Країні, яка не бере участі у М. п. п., доводиться збільшувати витрати виробництва у промисловості у 1,5—2 рази. Активна участь України у М. п. п. може сприяти її вступу в справедливі економічні союзи з країнами колишнього СРСР, а особливо з країнами Східної та Західної Європи.

54.Важливою формою суспільного поділу праці є географічний поділ праці. Він полягає в спеціалізації окремих територій на виробництві пев­них товарів і послуг й виникненні товарного обміну між ними такими товарами та послугами, які в районах спеціалізації продукуються з порівняно меншими витрата­ми. При цьому, формування спеціалізації території може бути зумовлений як при­родно-ресурсними чинниками (можливість вирощування певних сільськогосподарсь­ких культур, наявність тієї чи іншої мінеральної сировини тощо), так і економічни­ми та соціальними передумовами (наявність кваліфікованих трудових ресурсів, капіталу та ін.), історичними та національними особливостями. Звичайно, чим більший вибір взаємодіючих чинників і передумов може використати та чи інша те­риторія або країна, тим більші її можливості участі в географічному поділі праці. У тому й особливість географічного поділу праці, що він дає змогу нівелювати або й зовсім зняти проблеми, викликані, наприклад, нестачею ресурсів в будь-якому ра­йоні країни. Географічний поділ праці виникає між територіями незалежно від то­го, мають вони державний суверенітет, чи ні. Міжнародний географічний поділ праці виражається в спеціалізації окремих країн на виробництві певних видів продукції та послуг (внаслідок відмінності у природних умовах і ресурсах, рівні розвитку) і то­варному обміні цими продуктами на світових ринках. Наприклад, Япо­нія — найбільший у світі експортер автомобілів, продукції радіоелект­роніки і робото будування; країни Ближнього Сходу — нафти.

55. Територіальний поділ праці (ТПП) — це об'єктивний процес розвитку продуктивних сил, при якому відбувається відокремлення різних видів трудової діяльності, спеціалізація окремих виробничих одиниць, обмін між ними продуктами своєї діяльності. Ця просторова форма поділу праці означає закріплення певних видів виробництва за територіями (районами, країнами). ТПП є результатом просторового прояву загального економічного закону – суспільного поділу праці і є визначальним у просторовій організації господарства.

Він проявляється у господарській спеціалізації окремих частин території країни, територіальній локалізації певних видів виробничої діяльності та виробництва продукції і послуг згідно з їх конкурентними перевагами. Спеціалізація території на виробництві тих чи інших видів продукції або послуг відбувається за наступних умов:

• К-ть продукції, що вироб-ся є більшою, за необхідну для задоволення потреб

• Вироб-во певної прод-ї на певній території є дешевшим, ніж в інших регіонах

• Вироб-во продукції на даній терит повністю і надовго забезпечено ресурсами.

ТПП зумовлює спеціалізацію території на виробництві певних видів продукції та послуг. Він становить основу формування економічних районів і є найбільш інтегральним чинником їх утворення. ТПП – це об’єктивний процес виробничої спеціалізації економічних районів і обміну продукцією та послугами з іншими районами та країнами.

57. засоби праці — предмети або знаряддя, які людина ставить між собою і предметом праці. Вони служать засобом впливу людини на предмети праці, змінюють їх. Ступінь розвитку засобів праці свідчить про рівень виробництва. До засобів праці належать інструменти, механізми, машини, двигуни, апарати, різні пристрої. У сучасних умовах засоби праці поповнюються керуючими пристроями, автоматизованими Системами, комп'ютерними центрами, які позитивно впливають на зміну технологічних процесів. З. в. в економічній теорії не мають однозначної оцінки. Одна зі складових засобів виробництва.

58. Предмет праці — об'єкт, на який людина діє в процесі праці і який є матеріально-речовою основою майбутнього продукту. П. п. бувають двох видів: 1) дані самою природою (наприклад, дерево, яке рубають, корисні копалини під час видобутку); 2) ті, які підлягають попередній обробці (наприклад, видобута руда на металургійному заводі). Такі П. п. називають сирим матеріалом, сировиною. Але поза процесом праці всі вони залишаються речовинами природи. Земля, вода, вся природа, що оточує людину, є всезагальними предметами людської праці. П. п. і засоби праці складають засоби виробництва. Залежно від функцій, які виконуються в процесі праці, певна річ може виступати і предметом, і засобом праці. Так, токарний станок, який функціонує, належить до засобів праці, а той, що перебуває у ремонті, — до предметів праці. В умовах НТР з'явилась можливість створювати П. п., яких немає в природі, з наперед заданими властивостям поєднання металів, кераміки, металів і полімерів, скла і кераміки, сплави різних металів, полімери, надчисті матеріали, хімічне волокно тощо).

59. Засоби виробництва - сукупність засобів і предметів праці, які використовуються людьми в процесі виробництва матеріальних благ. До предметів праці відносять все, що піддається відповідній обробці у процесі виробництва, на/Що фактично спрямована праця людини. Сюди належать природні ресурси і предмети, до яких уже була застосована праця і які внаслідок цього стали певною сировиною (метал, кокс, бавовник, пряжа). У сучасному виробництві предметами праці переважно стають продукти попередньої праці. З розвитком науково-технічного прогресу створюється реальна можливість поставити на службу виробництву якісно нові предмети праці. Незважаючи на це, первинною основою предметів праці була і залишається земля, природа. Другою складовою частиною З. в. є засоби праці — предмети або знаряддя, які людина ставить між собою і предметом праці. Вони служать засобом впливу людини на предмети праці, змінюють їх. Ступінь розвитку засобів праці свідчить про рівень виробництва. До засобів праці належать інструменти, механізми, машини, двигуни, апарати, різні пристрої. У сучасних умовах засоби праці поповнюються керуючими пристроями, автоматизованими Системами, комп'ютерними центрами, які позитивно впливають на зміну технологічних процесів. З. в. в економічній теорії не мають однозначної оцінки.

Спосіб виробництва – це історично визначений спосіб надання матеріальних благ необхідних для задоволення виробничих і особливих. Єдність продуктивних сил і виробничих відносин.

Технологічний спосіб виробництва — спосіб виробництва, який базується на техніко — економічному поєднанні речових і особистісних факторів виробництва і складається із системи продуктивних сил і техніко — економічних відносин. На відміну від Т. е. в. суспільний спосіб виробництва ґрунтується на соціально-економічному поєднанні особистісних і речових факторів виробництва і складається з системи продуктивних сил і системи виробничих відносин (економічної власності).

Капіталістичний спосіб виробництва — суспільний спосіб виробництва, в основі якого — система виробничих відносин між найманими працівниками і власниками засобів виробництва, предметів споживання та інших об'єктів привласнення. Такими об'єктами в сучасних умовах стають також наука (як специфічна продуктивна сила у формі патентів, ліцензій, „ ноу-хау" тощо), передові форми і методи організації виробництва, нові види використовуваних людьми сил природи (ядерна та термоядерна енергії), інформація та інші. Сучасною формою власності на засоби виробництва та інші об'єкти привласнення стали насамперед акції, облігації та інші цінні папери.