10. Основні теорії регіоналізму

Регіоналізм - це різні форми соціально-культурної та політичної самоідентифікації територіальних спільнот, які виявляють себе в ідеях, настроях, діях, намірах, спрямованих на збереження самобутності регіону чи підвищення його статусу в системі держав-націй.  Будучи похідним від поняття «регіон», регіоналізм може бути пов'язаний, по-перше, з різними за своїм походженням і характером склалися етнічними спільнотами в складі багатонаціональної держави або різними субетнічних груп, що зберегли свою специфіку в результаті незавершеної етнічної консолідації, по-друге, наявністю внутрішньодержавних територіальних спільнот, специфічні риси яких сформувалися в результаті освоєння певної природно-географічного середовища та відповідного їй господарського устрою, спеціалізації регіону у рамках національної системи поділу праці, а також особливостями соціальної структури, місцевих проявів єдиної національної культури і т.п.  Від регіоналізму відрізняють поняття регіоналізації як зовнішнього процесу регіонального будівництва, здійснюваного центральними органами влади та управління. Перш ніж розглядати теорії регіоналізму, необхідно більш докладно уточнити визначення самого поняття «регіон». Для того щоб сукупність держав, що представляє собою певну спільність, стала «регіоном», необхідна наявність всіх або частини таких ознак:  ¾ спільність історичних доль;  ¾ наявність властивих тільки цій групі особливостей культури (матеріальної і духовної);  ¾ географічне єдність території;  ¾ подібний тип економіки;  ¾ спільна робота в регіональних міжнародних організаціях.  Регіон - це природний, органічний принцип територіальної організації соціальних, політичних, економічних і культурних аспектів життєдіяльності людських спільнот. У цьому контексті регіоналізм аналізується в таких категоріях, як:  ¾ соціальна згуртованість етнічних, расових і мовних груп, що проживають разом;  ¾ економічна взаємодоповнюваність тих господарських і промислових одиниць, які працюють в рамках даної території;  ¾ сумісність спільних цінностей, пов'язаних з культурою, релігією, історичними традиціями, політична солідарність.  Вперше проблеми регіоналізації стали розглядатися після Другої світової війни. Кінець ж двадцятого століття порушив проблеми регіоналізації на небувалу раніше висоту. Сучасна Західна Європа зіткнулася з вимогами національних меншин на надання культурної автономії - таких, як розвиток мови, релігії, національних, історичних, культурних особливостей. Крім того, вони стали вимагати введення своїх свят, відродження національних традицій, одягу, обрядів і, врешті-решт, набуття своїх прав. Вимога прав в силу свого юридичного характеру перетворює проблему меншин і регіонів з внутрішньодержавної в міжнародну, оскільки це ставить завдання міжнародного політичного визнання меншини.  Багато дослідників бачать причини регіоналізації в кризі сучасної держави нації, яке, на їхню думку, вже не здатне так ефективно, як раніше, виконувати свої функції. І тому змушений передавати значну частину своїх повноважень, з одного боку, наднаціональним організаціям (наприклад, Європейський Союз), а з іншого - регіонам. Передача повноважень і ресурсів на регіональний рівень може стати найкращою відповіддю на що стоять перед суспільством проблеми, так як місцева влада завжди ближче до конкретних людей.  Ідейний арсенал регіональної політики сучасних розвинених країн досить багатий. Багато його напрацювання знайшли практичне застосування при реформуванні економіки конкретних держав. Була розроблені різні теорії регіоналізму.  Громадські теорії регіоналізму на перше місце ставлять зіткнення політичних за формою і економічних по суті загальнонаціональних і регіональних інтересів. У рамках цих теорій особливо розглядаються розподіл ресурсів і політичної влади між регіонами і центром, соціальні відмінності й конфлікти.  Різні наукові школи, які вивчають міжнародні відносини, по-різному трактують феномен сучасного регіоналізму. Реалізм розглядає міжнародну систему як спочатку "анархічних", в якій визначальне значення мають егоїстичні інтереси держав. Різні форми регіоналізму можуть бути наслідком: а) необхідність зміцнення чиїхось геополітичних позицій ("імперська версія"), б) спроб збалансувати вплив конкуруючої держави ("версія балансу сил"), в) створення системи колективних відносин для захисту спільних економічних інтересів ( "версія гегемонистской стабільності").  Школа інституціоналізму вважає, що "анархія", про яку говорять реалісти, може бути виправлена ​​за допомогою сильних і ефективних інститутів, які є каркасом для різного роду регіональних блоків або альянсів. Багато інституціоналістів воліють пояснювати формування транснаціональних регіонів внутрішніми процесами в які беруть участь державах, що відбуваються між владою різних рівнів (центральними, регіональними та муніципальними).  Пост-модерністський підхід трактує регіоналізм як вид соціальної рефлексії, що відвертає від домінуючих на справжній момент (і здатних видозмінюватися під впливом взаємної адаптації) уявлень про ідентичність і почуття територіальної спільності. Як одна з непрямих реакцій на це в Західній Європі велике поширення набула концепція "виникає регіоналізму" (emerging regionalism) або "регіон-будівництва" (region building). У ряді випадків регіоналізм трактується як "конструюються" (іноді - "уявне") явище, що не може бути відірваним від певного соціально-політичного контексту. Приміром, злам старого біполярного світу спровокував такі нові моделі регіоналізму, як Чорноморське економічне співробітництво, Баренц-Евроарктіческій проект, та ін Причому рушійними силами регіоналізації виступають не тільки держави, але і неурядові структури (економічні "групи інтересів", громадські організації, політичні партії і т.д.).  Теорії «м'якого» і «жорсткого» регіоналізму.  Для «жорсткого» регіоналізму характерні такі властивості:  1. «Вектор» спрямований зверху вниз, то ініціатива належить державі.  2. Він містить неминучі елементи стандартизації та ієрархії.  3. Така форма регіоналізму передбачає в тій чи іншій формі «вертикаль влади».  4. Заснований на «натуралістичної» (тобто визначається виключно в територіальних категоріях) інтерпретації феномена регіону.  5. Знаходиться під визначальним впливом адміністративного апарату та дипломатичних відомств.  6. Лідери процесу регіоностроітельства контролюють аутсайдерів.  7. Основні організаційні принципи - суверенітет і проходження державним інтересам.  8. Відносини між основними діючими суб'єктами носять формалізований характер.  9. Відбиває уявлення про регіоналізм і територіальності епохи модерну.  10. «Епістемологічні спільноти» (когнітивні актори) використовуються політичними групами для обгрунтування й захисту власних інтересів.  11. Уміщається в теоретичні рамки школи зовнішньополітичного реалізму.  «М'який» ж регіоналізм, навпаки:  1. Формується, перш за все, на низовому рівні.  2. Залишає простір для автономії і різноманітності.  3. Заснований на горизонтальних формах взаємодії між партнерами по регіоностроітельству.  4. Концептуализируются в категоріях «відкритої географії», що робить упор не стільки на територіальну близькість, але і на формування спільної ідентичності.  5. Базується на мережевий концепції інтеграції між недержавними та (або) субнаціонального інститутами.  6. Лідери впливають на поведінку більш слабких діючих суб'єктів.  7. Заснований на принципах децентралізованої (дерегульований) регіональності.  8. Відносини між партнерами менш формальні, більш гнучкі і залежать від контексту.  9. Відображає тенденції епохи пізнього модерну або пост-модерну.  10. «Епістемологічні спільноти» ініціюють зміни в політичному середовищі і відіграють вирішальну роль у висуненні того чи іншого питання до порядку денного.  11. Має під собою конструктивістську концептуальну основу.  З точки зору теорій міжнародних відносин, концепція «м'якого регіоналізму» поєднує в собі підходи, що розвиваються в рамках двох шкіл - конструктивізму (іноді званого також рефлектівізмом або когнітівізма) та інституціоналізму. Ця комбінація призводить до розуміння того, що «когнітивний» (інтелектуальний) капіталістотно впливає на процес формування інституційної структури регіону. Іншими словами, у відсутності ідей багато інститутів просто не змогли б виникнути, з іншого боку, вплив ідей на сферу прийняття рішень може бути посилене із допомогою ефективних інститутів.  «Жорсткий» регіоналізм більше відповідає школі «реальної політики» держав на «великі» і «малі»: перші домінують над другими і «проектують» на них свою міць. «Жорсткий» регіоналізм відводить центральне місце категорії суверенітету, а також виступає за зміцнення кордонів, які виступають в ролі як адміністративних, так іцивілізаційних регуляторів. 

12. Відповідно до Великого тлумачного словника української мови,

регіон – це певна територіальна одиниця (район, область, зона), що виріз-

няється з-поміж інших таких самих одиниць специфічними рисами (геогра-

фічними, економічними й т. ін.). Огляд літературних джерел дає змогу ствер-

джувати, що регіон щораз більше науковців розуміють як економічний прос-

тір, який визначається визначеною інноваційністю та конкурентоспроможніс-

тю. Саме ці дві ознаки на теперішньому етапі розвитку країн з ринковою еко-

номікою стають найважливішими для характеристики економічних регіонів

цих країн.

Враховуючи наведене вище, економічний регіон можемо розуміти як

систему (тобто сукупність елементів, що взаємодіють між собою), яка:

● організована для досягнення конкретної мети, тобто призначена для реаліза-

ції визначених соціально-економічних цілей та виконує певні завдання;

● структурована та ієрархічна з огляду на внутрішню підсистему управління;

● зовнішньо виділена зі середовища і тісно пов'язана з іншими елементами та-

кого середовища, здійснюючи обмін працею, ресурсами, інформацією тощо;

● трансформує вхідні ресурси в товари та послуги, щоб осягнути результати

відповідно до визначених цілей;

● здатна до самостійного визначення, вибору, а також модифікації цілей, а та-

кож до покращення рівня організування.

До цих істотних характеристик економічного регіону можемо додати

ще й існування в межах цієї системи різноманітних взаємозалежних підсис-

тем (соціальної, культурної, інформаційної, виробничої, інфраструктурної,

політичної, організаційної та інших), які безпосередньо впливають та визна-

чають сутність конкретного економічного регіону як цілісної системи. І зав-

дяки кращому розвитку окремих таких підсистем у деяких регіонах такі регі-

они стають пріоритетними в економіці країни. Прикладом цього в Україні

можуть бути східні промислові регіони, у яких розвинена порівняно з інши-

ми економічними регіонами України виробнича підсистема. Це призводить

до того, що, з одного боку, саме такі регіони формують у переважній біль-

шості дохідну частину Державного бюджету України, а з іншого – досить

часто першочергово користуються пільгами, які надаються їм органами дер-

жавної влади (у вигляді дотацій, пільг в оподаткуванні тощо).

Ще однією важливою характеристикою економічного регіону як ціліс-

ної системи є її існування у чітко визначених географічних та територіальних

межах, які не завжди збігаються з межами окремих адміністративно-терито-

ріальних одиниць. Окрім того, така система характеризується, як зазвичай,

спеціалізованістю – тобто під впливом певних чинників краще від інших еко-

номічних регіонів (навіть однієї країни) спеціалізується на конкретному про-

дукті. Економічний регіон як система характеризується також цілісністю (яка

означає, що істотна зміна однієї з підсистем такої системи призведе до зміни

інших елементів такої системи), а також циклічністю (така система прохо-

дить стадії народження, зростання, зрілості та спаду).

Процес функціонування економічного регіону як відкритої системи

показано на рис. Вхідні та вихідні елементи визначають призначення еконо-

мічного регіону – трансформувати ресурси в готові продукти. В межах такого

регіону можемо виділити керівну та керовану підсистеми. До складу керівної

системи, головним завданням якої є управління процесом трансформації

вхідних елементів у вихідні, входять апарат управління економічним регі-

оном, засоби та технології управління, адміністративні приміщення, засоби

комунікацій тощо.

До складу керованої підсистеми можемо віднести виконавців (праців-

ники підприємств, фінансово-кредитних установ, органів державної влади на

місцях тощо), а також потрібні їм для роботи технічні, організаційні та кому-

нікаційні засоби, приміщення тощо.

В економічному регіоні функціонують окремі елементи господарської

системи, до яких можемо віднести насамперед підприємства та домогоспо-

дарства. Поряд із ними, до складу системи входять інші структурні елементи

(державні органи влади на місцях, органи місцевого самоврядування, фінан-

сово-кредитні установи, наукові заклади, громадські організації тощо).

Залежно від здатності створювати та запроваджувати інновації на-

уковці розрізняють такі види регіонів [2-4]:

● інноваційні регіони – становлять незначну групу регіонів, що найкраще роз-

виваються, в яких створюються технологічні та продуктові інновації;

● адаптаційні регіони – здатні втілювати у життя та поширювати інновації, які

створені в інноваційних регіонах;

● імітаційні регіони – до яких інновації "приходять" зі значним запізненням і в

яких вони рідко адаптуються до регіональної специфіки;

● пасивні регіони – функціонують поза головними інноваційними процесами,

інновації до них не доходять взагалі або ними не приймаються.

Окрім цих видів економічних регіонів, доцільно виділити ще два види:

● консервативні регіони – ті, які не проявляють інтересу до продуктових чи

технологічних інновацій через різні об'єктивні чи суб'єктивні обставини

(наприклад, релігійні переконання, традиції тощо);

● споживацькі регіони – також не цікавляться інноваціями, однак причиною

цього є те, що вони лише споживають товари, роботи і послуги, а виробниц-

тво у них знаходиться на примітивному рівні, тому й не має потреби в інно-

ваційних рішеннях.

Вивчення літературних джерел дає змогу стверджувати, що не існує

єдиної універсальної концепції розвитку регіонів. Розроблення такої концеп-

ції не є можливим, оскільки кожен регіон вирізняється своїми характерними

та відмінними від інших регіонів особливостями.

4. Економіка, планування і управління галузі 227

гіонів, різний рівень соціально-економічного розвитку призводять до того, що

особливого значення набуває так звана регіональна політика, насамперед регі-

ональна система та стратегія інноваційного розвитку для кожного регіону