13 Зайнятість, безробіття, інфляція

13.1 Зайнятість населення та ринок робочої сили

Процес відтворення національного виробництва передбачає відтворення не лише сукупного продукту, але й робочої сили. Це означає, що робоча сила, яка використовується в процесі виробництва, повинна постійно відновлювати свою працездатність шляхом споживання необхідних засобів існування. В умовах ринкової економіки отримати ці засоби існування можна, лише купивши їх. Для цього потрібно мати певні кошти. Основним джерелом отримання коштів для переважної частини працездатного населення є продаж робочої сили , в результаті чого робітники включаються у виробничий процес і отримують статус „зайнятих”. Отже, відтворення робочої сили перш за все передбачає забезпечення працездатного населення, а точніше, трудових ресурсів країни, роботою, їх зайнятість.

Трудові ресурси - це частина населення країни, яка володіє необхідним фізичним розвитком, має певні знання, практичний досвід для роботи й знаходиться в певних вікових межах. В Україні - це жінки від 16 до 54 років, чоловіки – від 16 до 59 років.

Зайнятість - це сукупність економічних правових, соціальних, національних та інших відносин, пов’язаних із забезпеченням працездатного населення робочими місцями та його участю в суспільно корисній діяльності, яка приносить заробіток або доход.

Суб’єктами відносин зайнятості є: а) покупці робочої сили; б) особи, що займаються індивідуальною трудовою діяльністю; в) особи, що продають свою здатність до праці. Відповідно до Закону України „Про зайнятість населення”, прийнятого Верховною Радою України в 1991 р. до зайнятих належать: 1) особи, що працюють за наймом; 2) працюють самостійно (ІТП, підприємці та ін.); 3) обрані, призначені або затверджені на оплачувану посаду в органах державної влади, громадських об’єднаннях; 4) які проходять дійсну службу у Збройних силах; 5) які одержують професійну підготовку або перепідготовку з відривом від виробництва, учні та студенти денних форм навчання; 6) направлені на виконання громадських оплачуваних робіт; 7) ті, що виховують малолітніх дітей, доглядають за хворими; 8) громадяни інших країн, які працюють у народному господарстві України.

Зайнятість населення реалізується через конкретні форми включення працівників в економічну систему. Найбільш поширеними серед них є: а) наймана праця за трудовою угодою в державному секторі економіки, на об’єктах колективної та приватної власності; б) особиста праця на об’єктах , де робітник має свою частку акцій, пайовий внесок, тобто є співвласником; в) особиста праця власника засобів виробництва, коли він є власником і трудівником; г) робота на спільному підприємстві.

Розрізняють три основні види зайнятості: повну, раціональну і ефективну.

Повна зайнятість - надання суспільством усьому працездатному населенню можливості займатися суспільно корисною працею, на основі якої здійснюється індивідуальне та колективне відтворення робочої сили і задоволення всієї сукупності потреб.

Раціональна зайнятість - має місце в суспільстві з урахуванням доцільності перерозподілу та використання трудових ресурсів, їх статево-вікової та освітньої структури. Цей вид зайнятості не завжди буває ефективним, оскільки здійснюється з метою поліпшення статево-вікової зайнятості, залучення до трудової діяльності працездатного населення окремих відсталих районів тощо.

Ефективна зайнятість - зайнятість, що здійснюється відповідно до вимог інтенсивного типу відтворення та критеріїв економічної доцільності й соціальної результативності, зорієнтована на скорочення ручної, непрестижної, важкої праці.

Важливу роль у вирішенні проблеми зайнятості відіграє ринок робочої сили. Ринок робочої сили – це соціально-економічна форма руху трудових ресурсів, яка в умовах товарного виробництва забезпечує включення робочої сили в економічну систему. Суб’єктами ринку робочої сили є: а) продавець робочої сили, в майбутньому найманий працівник; б) покупець робочої сили, в майбутньому роботодавець; в) посередник, який працює на комісійних засадах.

Акт купівлі-продажу робочої сили породжує певні соціальні наслідки. Зокрема, людина продає свою робочу силу через те, що не має інших джерел до існування. За цих умов бажання продати робочу силу якомога дорожче породжується не просто комерційним прагненням, а соціальними факторами, бо продаж робочої сили виступає єдиним джерелом, яке забезпечує: а) існування й відтворення здатності робітника до праці; б) утримання сім’ї; в) можливість вчитися, підвищувати кваліфікацію; г) певний рівень духовних благ.

Для роботодавця, покупця робочої сили інтерес в цьому акті зовсім інший. Для нього робоча сила – джерело додаткової вартості, а отже, майбутніх прибутків. Чим дешевше він купує робочу силу , тим на більший прибуток може розраховувати .

Які ж фактори впливають на формування ціни робочої сили? Виділяють п’ять основних груп факторів. Це:

1) природнокліматичний фактор. Вартість товару „робоча сила” включає в себе вартість необхідних засобів існування робітника і його сім'ї (їжа, одяг, житло). Істотно, що в різних кліматичних поясах люди потребують різну кількість матеріальних благ для свого існування. Тому й ціна робочої сили, за всіх інших рівних умов, не буде однаковою в країнах, розташованих в теплому й холодному кліматах;

2) цивілізаційний фактор (ступень розвитку). Ціна робочої сили (зарплата) вища в таких країнах, що знаходяться на вищих шаблях науково-технічного та соціально-духовного прогресу, порівняно з країнами відсталими;

3) економічній фактор. Якщо наявність трудових ресурсів перевищує наявні робочі місця, пропозиція робочих ресурсів обганяє попит на них, що неминуче веде до падіння ціни робочої сили, і навпаки;

4) соціальний фактор. Під ним розуміється рівень організованості робітників у їх боротьбі проти спроб роботодавців знижувати заробітну плату. В першу чергу, це об'єднання робітників у профспілки, що захищають інтереси трудящих, робочі спілки тощо. Чим вище рівень організації трудових верств населення, тим вища заробітна плата;

5) інституціональний фактор. Мається на увазі рівень захищеності найманих працівників від роботодавців з боку держави.

Взаємодія названих факторів формує рівень ціни товару „робоча сила” на ринку праці.

13.2 Сутність і причини безробіття

Протилежною стороною ринку робочої сили є безробіття.

Безробіття - соціально-економічне явище, за якого частина працездатного населення не може знайти роботу, стає відносно надлишковою, поповнюючи резервну армію праці.

За визначенням Міжнародної організації праці, безробітною є особа, яка може і хоче працювати, але немає робочого місця. У законі України „Про зайнятість” безробітними вважаються громадяни працездатного віку, які з незалежних від них причин не мають заробітку і трудового доходу, зареєстровані в державні службі зайнятості як особи, що шукають роботу. Вони здатні до праці, готові працювати, але не отримують від служби зайнятості належної роботи, яка відповідає їх професійній підготовці, стажу, досвіду та ін.

Першу спробу пояснити сутність і причини безробіття зробив англійський економіст Т. Мальтус. За теорією Мальтуса безробіття спричинене надто швидким зростанням чисельності населення, яке випереджає збільшення кількості засобів до існування. Причину такого явища він бачив у вічному біологічному законі, властивому всім живим істотам – розмножуватись швидше, ніж збільшується кількість засобів до існування. Засобами усунення безробіття Мальтус вважає війни, епідемії, свідоме обмежування народжуваності та ін.

Технологічна теорія безробіття виникає у середині 50-х років. Згідно з нею причиною є прогрес техніки, технічні зміни у виробництві, особливо раптові. Боротися з безробіттям слід через обмеження технологічного прогресу, його сповільнення.

Кейнсіанська теорія безробіття найпоширеніша в наш час. Згідно з нею його причиною є недостатній попит на товари, що зумовлено схильністю людей до заощадження та недостатніми стимулами до інвестицій. Ліквідувати безробіття можна через стимулювання державного попиту та інвестицій. Особлива роль у зростанні інвестицій відводиться зниженню позичкового відсотка.

Марксистська теорія пояснює безробіття закономірностями розвитку капіталістичного способу виробництва, насамперед законів конкурентної боротьби, які змушують капіталістів збільшувати інвестиції, вдосконалювати техніку. Це зумовлює відносне збільшення витрат на засоби виробництва порівняно з витратами на робочу силу і призводить до зростання органічної будови капіталу і збільшення безробіття. У марксистській теорії це отримало назву всезагального закону капіталістичного нагромадження.

Розрізняють 2 основних типи безробіття: природне і вимушене. Кожен з тих типів виступають у різних формах. Природне безробіття, зокрема, набуває форми добровільного, фрикційного, інституціонального та ін.

Добровільне безробіття виникає в наслідок того, що деякі робітники не хочуть працювати за пропоновану їм зарплату або за інших причин просто не хочуть працювати.

Фрикційне безробіття. Воно пов’язане з постійним рухом населення з одного регіону в інший, із зміною професій. Для нього є характерним стан пошуку або очікування роботи в найближчому майбутньому.

Інституціональне безробіття. Цей тип безробіття породжується інститутами, самою будовою ринку робочої сили, факторами, що впливають на попит і пропозицію. Наприклад, населення не можна позбавити соціального захисту. В той же час певна частина працездатного населення, отримуючи відносно великі виплати із соціального бюджету, не дуже прагне влаштовуватися на роботу.

Другий тип - вимушене безробіття, тобто коли людина в працездатному віці не працює з незалежних від неї причин, вона може й хоче працювати , має достатню кваліфікацію, шукає роботу, але не може знайти її, бо не має вільних робочих місць. Серед форм цього безробіття найбільш поширеними є такі форми:

- плинне безробіття – це стан, коли частина промислової резервної армії праці, що внаслідок циклічного характеру розвитку ринкової економіки, основаній на приватній власності на засоби виробництва, то позбувається роботи, то знову знаходить її;

- приховане або аграрне безробіття. Особливість його формування полягає в тому, що розвиток підприємництва в сільському господарстві, як і в промисловості, супроводжується витісненням дрібного виробника великим і розоренням маси дрібних селянських виробників;

- застійне безробіття – це явище, коли частина працездатного населення, що не має регулярної роботи, живе випадковими заробітками;

- сезонне безробіття виникає внаслідок сезонності праці в деяких галузях;

- технологічне безробіття пов’язане з ліквідацією робочих місць внаслідок модернізації, раціоналізації виробництва, застосування нових технологій;

- конверсійне безробіття виникає внаслідок скорочення галузей військово-промислового комплексу та перепрофілювання цих галузей на виробництво товарів народного споживання.

Технологічне й конверсійне безробіття є проявом структурного безробіття. Воно охоплює тих працівників, чия кваліфікація, навички, вміння не можуть бути використані на нових робочих місцях. Передумовами структурного безробіття є зміни в структурі суспільного попиту на робочу силу внаслідок науково-технічних, технологічних зрушень, а також зміни в структурі споживчого попиту.

Сукупність вимушеного й природного безробіття складає поточне безробіття країни.