8. Джерела конституційного права у державах релігійних правових систем

До них відносяться релігійні джерела, особливо в монархічних державах з феодальними і родовими пережитками, зокрема з питань про престолонаступництво. В деяких мусульманських країнах конституцію замінює Коран - священна книга, що містить, як вважають, запис проповідей пророка Мухаммеда, в інших країнах Ко­ран вважають актом, вищим за конституцію;

Специфічним джерелом права, зокрема конституційного, в окремих країнах виступають склепіння релігійних правил, причому юридична сила їх часом перевершує навіть силу конституційних норм. Наприклад, в Ісламської Республіці Іран вищим джерелом права є шаріат – звід норм мусульманського права.

Специфічним джерелом права, зокрема конституційного, в окремих країнах виступають склепіння релігійних правил, причому юридична сила їх часом перевершує навіть силу конституційних норм. Наприклад, в Ісламської Республіці Іран вищим джерелом права є шаріат – звід норм мусульманського права.

Джерелами мусульманського права є збора релігійних (ісламських) висловлень, переказів, описів учинків, а також правил, сформульованих пророками, їх спадкоємцями, богословами і рішеннях богословів, що містяться в особливих книгах і - Корані, Сунне, Іджмі, Киясі. Вони відносяться до родини релігійно-традиційного права (деякі країни Азії й Америки). Священне писання як джерело права містять норми переважно морального і сугубо релігійного характеру, яким надається сила закону. Вони були правовими розпорядженнями в умовах боротьби духівництва за державну владу і реалізовувалися спеціально створеною системою примусових установ.

Релігійно-правова норма:

— акт-документ, що містить церковний канон або іншу релі­гійну норму, яка санкціонується державою для надання їй зага­льнообов'язкового значення і забезпечується нею. Релігійно-правова норма поширена в традиційно-релігійних правових си­стемах (наприклад, у мусульманських країнах). У деяких країнах релігійно-правова норма тісно переплелася із правовим звича­єм, традиціями общинного побуту (держави Африки, Латинсь­кої Америки).

9. Охарактеризуйте розвиток конституційно-правової науки

Наука конституційного права - галузева юридична наука, що являє собою цілісну систему знань, висновків та ідей щодо основ повновладдя народу, правового статусу людини і громадянина, організації та діяльності органів державної влади, засад місцевого самоврядування тощо. Наука про державу виникла ще в Стародавній Греції (Арісто-тель, Платон) і розвивалася протягом усіх наступних століть. Великий вклад у становлення ідей конституціоналізму, консти­туційного права внесли мислителі XVI-XVIII ст. Т. Гоббс, Ж. Бо-ден, Н. Макіавеллі, Дж. Локк, Ш. Монтеск'є, Т. Пейн та ін., які сформулювали чимало положень, що були покладені в основу су­часного конституційного права (про народний суверенітет, поділ влади, природні права людини тощо). Ці ідеї знайшли втілення в перших писаних конституціях, зокрема у «Пактах і конституціях законів та вольностей Війська Запорозького» (Конституції Пилипа Орлика, які було прийнято 5 квітня 1710 p.). Як самостійна, відокремлена від загальної теорії держави і права, наука конституційного (державного) права сформувалася лише в XIX ст. В сучасній світовій науці конституційного права вирізняють два основні її напрямки: радикалістський та лібе­ральний1. Радикалістський напрямок представлено в основному працями марксистів, революційних демократів і лівих радикалів, які роз­глядають конституційне (державне) право з позиції класової бо­ротьби, диктатури окремого класу (блоку класів). У працях дослідників цього напрямку йдеться про соціалістичну, народну демо­кратію, хоча фактично вони виступають за авторитарні системи управління, проти посілу влади і місцевого самоврядування, за одержавлення економіки, за нерівність у правах різних груп насе­лення (перевагу в правах робітничого класу, «трудящих»), підпо­рядкованість інтересів людини міфічним інтересам держави, за застосування насильницьких засобів для ліквідації «експлуатато­рів» тощо. Ліберальний напрямок представлено у працях вчених, зокрема українських, таких, наприклад, як М. О. Баймуратов, В. С. Журав-ський, В. М. Колодій, В. В. Копейчиков, В. Ф. Погорілко, П. Б. Сте-цюк, Ю. Н. Тодика, Є. А. Тихонова, О. Ф. Фрицький, В. І. Чушен-ко, В. М. Шаповал та ін., які вважають, що конституція, як і конс­титуційне право в цілому, не може розглядатись як знаряддя дик­татури, а є вираженням соціального компромісу між різними групами населення, документом, який втілює в своїх нормах за­гальнолюдські цінності (свободу, демократію, права людини, соці­альну справедливість тощо). Представники цього напрямку висту­пають за демократичну, соціальну і правову державу, поділ влади, визнання та гарантування місцевого самоврядування, пріоритет прав і свобод людини, мирні засоби розв'язання соціальних кон­фліктів, за справді народний, а не класовий характер державної влади. Сучасна українська наука конституційного права перебуває на етапі становлення, що пов'язане з намаганням подолати стереоти­пи й догми радянської науки державного права, яка, власне, зво­дилася до «наукового» обгрунтування конституційності існуючих за часів тоталітаризму державного ладу, партійної диктатури, на­силля та обмеження прав людини. Вітчизняна наука конституційного права прагне на основі сві­тових досягнень обґрунтувати інститути й категорії конституцій­ного права, роль Конституції в суспільному житті, напрямки фор­мування конституційного ладу. Важливим поштовхом для розвит­ку науки конституційного права стали розроблення і прийняття Конституції України. Конституційний процес обумовив необхід­ність аналізу конституційних інститутів, які заперечувалися ста­рим тоталітарним ладом: принципу поділу влади, місцевого само­врядування, парламентаризму тощо. З прийняттям Конституції України 1996 р. увага науки консти­туційного права концентрується на проблемах реалізації її поло­жень, взаємодії держави та інститутів громадянського суспільства, ролі політичних партій у поглибленні демократичних процесів в українському суспільстві.