59. Конституційний процес у великій британії

Історичні особливості розвитку держави зумовили нестандартний характер британської Конституції. Великобританія не знає одноразово створеного акта, який мав би значення Конституції у формальному розумінні. Особливості Конституції є формальними, але не стосуються її змісту або суті. Британська конституція має комбіновану, несистематизовану форму; вона складається з двох частин – писаної і неписаної. Такий характер мають усі галузі англійського права, тому конституційне законодавство вдається не дуже чітким і визначеним. Британську Конституцію часто називають неписаною, маючи на увазі ту обставину, що вона ніколи не була "записана" в єдиному акті. Писана і неписана її частини мають, у свою чергу, різні джерела.

Писана частина включає статутне право, тобто прийняті в рівні роки (у тому числі в умовах парламентаризму) акти, які регулюють питання конституційного характеру. При цьому жоден із цих законів не є Основним законом. Крім того, до писаної частини належать присуди (прецеденти), що мають своїм предметом питання того ж конституційного характеру. Хоча присуди об'єктивно є писаними, тобто зафіксованими на папері, проте доктрина відносить їх до неписаної частини права. Вислів "писаний закон" означає закон, формально прийнятий парламентом, не важливо, чи зафіксований він на папері, а термін "неписаний закон" уживається для позначення закону, який не пройшов парламентської процедури. Присуди утворюють систему "загального права"; вони стосуються головним чином прав і свобод громадян, а також відносин між різними державними органами. Судові прецеденти численні; найбільше значення з них мають рішення вищих судових інстанцій, особливо палати лордів – верховної судової інстанції країни. її рішення є обов'язковими для всіх судів.

До власне неписаної частини належать конституційні угоди, які ніде юридично не зафіксовані, але регулюють, як правило, найважливіші питання державного життя. Ці угоди, або система звичайного права, розглядаються у Великобританії як основа конституційного права. Звичай представляють правила, що склалися на практиці й не користуються судовим захистом. Королівські прерогативи, наприклад, є частиною звичайного права. Вони включають норми, які регулюють призначення міністрів, колективну відповідальність Кабінету міністрів, розпуск парламенту, укладення міжнародних договорів, оголошення війни тощо. На практиці ці прерогативи належать короні (монарху) після схвалення урядом. Суверенітет парламенту – фундаментальний принцип британського конституційного права – також є принципом звичайного права. Він неодноразово визнавався судами; зокрема в 1840 р. суд підтвердив право парламенту судити своїх членів за порушення своїх прав і привілеїв, у 1884 р. суд підтвердив повне право парламенту розпоряджатися своїми внутрішніми справами.

Своєрідна форма британської Конституції має низку наслідків; перш за все її компоненти передбачають певний особливий порядок їх прийняття, зміни або скасування. Іншими словами, Конституція належить До гнучких, тобто змінюваних ів дотриманням звичайної процедури в парламенті або в умовах звичайного судочинства. Наступна особливість – відсутність органів конституційного контролю, оскільки неможливо зіставляти акти, що видаються, ухвалювані судові рішення з уже існуючими парламентськими законами і чинними присудами, якщо ці закони і рішення не наділені підвищеною юридичною силою. Тим більше не можна визначити, чи відповідає акт, що видається, конституційним угодам, ніде юридично не зафіксованими.

З характеру конституції випливає і те, що праці учених-юристів визнаються джерелом конституційного права, оскільки вони містять необхідні узагальнення, аналіз писаних і неписаних норм конституції. Тлумачення законів, прецедентів і звичаїв є не первинним, а похідним джерелом права. Роль юристів підтверджується судовою практикою. Так, Палата лордів у 1920 р. у справі Attorney-General v. De Keyser v. Royal Hotel Ltd. прямо сприйняла запропоноване видатним англійським державознавцем кінця минулого століття А.В. Дайсі визначення королівської прерогативи.