24. Києво-Могилянська академія — визначний освітньо-культурний центр України

Початок XVII ст. в Україні вирізняється активним розвитком освіти. По всій території відкривалися школи різного кшталту. Особливу роль у становленні вищої освіти відіграла Києво-Моги­лянська академія, створена у 1632 р. в результаті об´єднання лавр­ської школи, заснованої напередодні митрополитом Петром Моги­лою, з братською школою, заснованою 1615 р. Іваном Борецьким на Подолі в садибі, подарованій братству Гальшкою Гулевичівною. Спочатку новоутворений навчальний заклад мав статус ко­легії, її засновник Петро Могила (1597—1647) був однією з най­помітніших постатей в історії української культури. Він здобу­вав освіту в Львівській братській школі та єзуїтському колегі­умі, потім у західноєвропейських університетах. Як просвітитель і релігійний діяч Петро Могила без перебільшення відіграв чи не вирішальну роль у розвитку освіти в Україні напередодні Ви­звольної війни під проводом Богдана Хмельницького у 1648— 1654 pp. Дбаючи про своє улюблене дітище, київський митропо­лит завзято добивався, щоб колегія дістала право називатися ака­демією. Причин цього декілька. По-перше, академія мала вищий за колегію ранг, що прирівнювався до університету. Як зазначає француз Жан-Бенуа Шерер у книзі "Аннали Малоросії, або Істо­рія козаків-запорожців" (Париж, 1788), "під академією тут слід розуміти те, що ми звичайно називаємо університетом". По-дру­ге, тільки в академії існували богословські класи; тільки акаде­мія мала право самоврядування й училищні колонії. По-третє, академія мала стати вогнищем культурної "схизми", освітньо-науковим, літературним центром, який боровся проти полонізації в усіх сферах життя, зокрема духовній.

У більшості наукових праць, довідників, монографій офіцій­ною датою надання Києво-Могилянській колегії статусу академії вважається 26 вересня 1701 p., коли Петро І своєю грамотою ствер­див право викладати богослов´я, здобуте самоврядування і назву: "Академии их Киево-Могилянской, что от прежнего своего осно­вания имеет равные привилегии как обыкновенно иные Академии во всех государствах иноземческих право свободности иметь подтверждено". Проте історичні факти, останні дослідження свідчать, що Києво-Могилянська колегія юридично дістала право назива­тися академією у 1670 р., а фактично стала нею у 1676 р.

Педагогічну діяльність в академії на початку її становлення провадили відомі тогочасні діячі культури та церкви. Це — відо­мий філософ, поет, професор богослов´я Стефан Яворський (1658—1722) і Феофан Прокопович (1677—1736) — видатний український письменник, культурно-громадський діяч. Деякий період він був ректором академії.

Непересічну роль у навчальному процесі й узагалі в історії Києво-Могилянської академії першої половини XVIII ст. відіграв колишній її студент, а потім довголітній проректор, освітній і релігійний діяч Рафаїл Заборовський (1677—1746). Помітне місце у розвитку академії займав також її вихованець, а згодом визначний письменник, професор, префект і ректор Георгій Кониський (1717—1795).

Студентами Києво-Могилянської академії були представни­ки різних верств населення України, хоча й переважали діти за­можних громадян. Навчалися в академії й іноземці. На початок XVIII ст. тут здобували вищу освіту понад 2 тис. студентів. Курс навчання тривав 12 років. Студіювали поетику, риторику, філо­софію, богослов´я, граматику, арифметику, геометрію, нотний спів, грецьку та польську, старослов´янську та українську мови. Навчання велося переважно латинською мовою. Але, що характерно, поступово вона витіснялася українською, яка була щоден­ною мовою спілкування студентів і професорів.

За структурою, організацією, стилем академія була демокра­тичним навчальним закладом. До неї приймали й зараховували студентами протягом усього навчального року. Не було й віко­вих чи станових обмежень.

Києво-Могилянська академія стала елітною вищою школою, центром науки і культури козацької України. У ній навчався і працював цвіт українського народу. Тисячі громадян пишалися тим, що вони є вихованцями академії. Серед них — видатні вчені, політичні й релігійні діячі, вчителі, композитори. Багато хто з вихованців займав високі державні посади в Москві та Петербурзі.

Освіту в Києво-Могилянській академії здобули шість геть­манів України: Іван Виговський, Іван Мазепа, Пилип Орлик, Павло Полуботок, Іван Самойлович, Юрій Хмельницький. А геть­ман Петро Конашевич-Сагайдачний (1614—1622) був причетний до заснування академії. Учнями академії були знані в Україні та на теренах Російської імперії такі подвижники науки й культу­ри, як Григорій Сковорода, Дмитро Туптало, Григорій Полетика, Олександр Безбородько, Іван Величковський, Петро Гулак-Артемовський, Пилип Козицький, Максим Березівський, Дмит­ро Бортнянський та ін.

З Києво-Могилянської академії вийшли діячі, які сприяли становленню вищої освіти в Росії. Показово, що саме кияни за­початкували вищу освіту в Росії. Так, у 1687 р. в Москві з ініціа­тиви вихованця Київської академії Симеона Полоцького було відкрито Елліно-грецьку академію. Вона створювалась як загаль­ноосвітня вища школа для підготовки державних і релігійних діячів. 1701 р. школу перейменовано на Слов´яно-латинську, а потім на Слов´яно-греко-латинську академію. І лише у 1755 р. постав Московський університет.

Багатьох вихованців Києво-Могилянської академії російські царі запрошували на роботу в Московську академію, а потім і в Московський університет.

Історичні факти свідчать, що в першій половині XVIII ст. Киє­во-Могилянська академія переживала період піднесення, готува­ла висококваліфіковані кадри не лише для України, а й для всієї Росії, у тому числі, для Російської академії наук, московської Слов´яно-греко-латинської академії, Московського й Петербурзь­кого університетів. Вихованці академії брали активну участь у державному та духовному управлінні Російською імперією. Сла­ва про українську еліту підносилася над освітніми просторами імперії. Можна лише шкодувати, що ці сили розпорошувалися поза межами України, примножували культуру інших народів.

У другій половині XVIII ст. становище Києво-Могилянської академії погіршується. Проте адміністрація, професори й пере­дова українська громадськість намагалися зберегти попередні надбання, відстояти національний духовний заклад, утверджу­вати статус вищого навчального закладу європейського ґатунку. З іншого боку, під тиском імперських зазіхань, ворожого впливу московських і петербурзьких вельмож, тенденцій русифікації слава вищого закладу України починає занепадати. Російські царі вбачали в академії, в її прогресивних просвітницьких ідеалах, у плеканні національної самосвідомості небезпеку.

На долі академії позначилась особиста ворожість Катерини II (1729—1796). Дедалі більше Києво-Могилянська академія зазна­вала різноманітних утисків. Закінчилося все це царським ука­зом, яким Академію у 1817 р. було ліквідовано, а на її багатющій навчально-матеріальній базі створено духовну семінарію. У 1819 р. цей заклад реорганізовано в Духовну академію, підпоряд­ковану Синоду.

Після жовтневого перевороту 1917 р., в останній рік визволь­них змагань в Україні, більшовицька влада передала приміщен­ня Духовної академії штабові Дніпровської військової флотилії, а колишній академічний корпус академії — філії Центральної наукової бібліотеки АН України. У 1967 р. на території Києво-Могилянської академії відкрито Вище військово-морське полі­тичне училище.

Лише з утвердженням незалежності України 16 жовтня 1991 р. розпочалася нова сторінка історії Києво-Могилянської академії. Указом Президента України було започатковано Незалежний міжнародний університет "Києво-Могилянська академія".

Але цією датою не завершується літопис становлення та відродження Києво-Могилянської академії. 24 серпня 1992 р. було офіційно відкрито Університет "Києво-Могилянська акаде­мія", відбулася посвята в студенти перших вступників. 23—24 травня 1993 р. проходила міжнародна нарада експертів ЮНЕСКО, присвячена аналізу діяльності УКМА. 19 травня 1994 р. видано Указ Президента України про надання УКМА нового статусу — Національний університет "Києво-Могилянська академія" (НаУКМА). 30 червня 1994 р. прийнято рішення Міжгалузевої республіканської акредитаційної комісії про ліцензування НаУКМА за IV рівнем акредитації.

Отже, розвиток освіти України в XVII—XVIII ст., поява ме­режі різних видів навчальних закладів і зокрема Києво-Могилянської академії як центру освіти та культури мали великий вплив на піднесення освіченості серед населення, формування інтелектуальної еліти в країні. Загальна письменність громадян України тих часів упадала в очі навіть іноземним мандрівникам, які мали змогу порівнювати це з іншими країнами. Сирійця ар­хідиякона Павла Алеппського, що супроводжував свого батька — антіохійського патріарха Макарія до Росії й України в 1657 p., приємно вразило те, що в країні навіть під час тривалої націо­нально-визвольної боротьби (1648—1657 pp.) проти шляхетської Польщі, султанської Туреччини, Кримського ханства, населен­ня вміло читати й писати, знало порядок церковних служб, чу­дово співало церковні вокальні відправи. "По всій землі русь­кій, — писав П. Алеппський, — ми помітили чудову рису, яка викликала наше здивування: всі вони, за винятком небагатьох, навіть більшість їхніх жінок і дочок, уміють читати і знати поря­док церковних служб... У землі козаків усі діти уміють читати, навіть сироти".

У цьому ж плані цікавим є такий історичний факт: у процесі укладання у 1654 р. Переяславської угоди між Україною і Росією про військову взаємодопомогу з´ясувалося, що гетьман Богдан Хмельницький володів шістьма мовами, а московський цар Олексій Михайлович був неписьменним.

25. Гетьман Іван Мазепа та його роль у розвитку української культури. Державний діяч і політик найвищого ґатунку, найвправніший дипломат тодішньої Європи, полководець і водночас поет, у поезії якого найсильнішими були патріотичні мотиви, уболівання за долю України. Різноманітна природна обдарованість поєднувалася в ньому з високою освіченістю.

Гетьман Іван Мазепа намагався зробити з України європейську державу, підняти й зміцнити значення й престиж гетьманської влади, яка за десятиріччя руїни зазнала страшної девальвації. Жодний із гетьманів не зробив так багато, як Мазепа для розвитку культури та духовності українського народу. Спроба цього гетьмана вирвати Україну з-під московського ярма, реалізувати велику ідею незалежної самостійної Української держави зазнала поразку. Але протягом трьох століть ця ідея жевріла в серцях найкращих синів і дочок українського народу.

Корені сучасної незалежної України повною мірою лежать у великій ідеї Мазепи.

Іван Мазепа походив із значного шляхетського роду, волинського чи подільського походження. Предки його в 16 ст. оселилися на Білоцерківщині в селі Мазепинці. Він народився (за різними джерелами) в період з 1629 по 1640 рік. Батько гетьмана, Степан-Адам Мазепа, належав до партії Виговського і брав участь в укладенні Гадяцького договору. Мати його, Марина-Магдалина, зі старого шляхетського роду Мокієвських, належала до видатних жінок. Втративши чоловіка, вона віддалася громадським та церковним справам. З 1686 року була ігуменією Києво-Печерського Вознесенського монастиря. До смерті, в 1707 році, була дорадницею сина-гетьмана.

Іван Мазепа вчився в Києво-Могилянській колегії, потім в Єзуїтський колегії у Варшаві, продовжив освіту в Західній Європі, де навчався артилерійській справі. Змолоду служив при дворі Яна Казимира, виконував дипломатичні доручення. Це надавало йому можливість багато подорожувати країнами Західної Європи, а також виконувати обов"язки королівського посланця в Козацькій Україні.

Його батько, Степан-Адам Мазепа, належав до партії Виговського, мати, Марія-Магдалина, втративши чоловіка, віддалася громадським та церковним справам (ігуменя Києво-Печерського Вознесенського монастиря). Гетьман знав польську, латинську, італійську, німецьку мови, «досить міцно» татарську. Любив, відвідуючи Київську академію, промовляти перед академіками «мовою Тіта Лівія та Ціцерона». Був пристрасним бібліофілом, мав багату бібліотеку: дорогоцінні оправи з гетьманським гербом, найкращі київські видання, німецькі й латинські інкунабули, багато ілюстровані старовинні рукописи…

Оскільки Мазепа у свій час навчався в Києво-Могилянській Академії і в Падуанському університеті, відвідав кілька Європейських країн, міг порозумітися з багатьма співрозмовниками, оскільки володів вісьмома мовами. Історична ерудиція Івана Мазепи викликала захоплення тих державних і військових діячів, з якими він спілкувався. Він був знавцем літератури, власником найкращої в Україні великої і цінної бібліотеки з інкунабулами, старовинними рукописами, раритетними виданнями на багатьох мовах.

За правління Івана Мазепи, для Києво-Могилянської академії було споруджено новий буди­нок, цей заклад вступив у період свого розквіту. Саме ста­раннями Івана Мазепи заклад одержав у 1694 р. звання Академії. Кількість студентів досягла 2 тис., пізніше, після Полтавської битви, вона зменшилась, а в середині сторіччя коливалася в межах 600—1100 осіб. Переважали вихідці з Лівобережжя, але навчалися і студенти з Правобережної України, прибувала на навчання молодь із Закарпаття, Білорусії, Росії, південнослов'янських країн, Молдавії. В академії навчалися діти духовенства, козаків, міщан.

Він цінував і розумів високе мистецтво, схилявся перед красою жінок. Майстер епістолярного жанру, він був незрівнянним красномовцем. І над усім панували його могутній дух і відданість, готовність до самопожертви заради великої патріотичної ідеї.

Такий європеєць із відблиском ренесансності, палкий патріот стояв з 1687 до 1709 року біля керма Української Гетьманської Держави, автономію і самостійність якої московський царизм постійно обмежував, а російська імперія душила й тероризувала, остаточно знищивши в 1764 році.

З самого початку свого гетьманування Іван Мазепа виявив себе як великий покровитель і меценат національної культури, мистецтва, науки, православної церкви. Всякими способами Мазепа допомагав, сприяв розвитку освіти в України. У Києві, Чернігові, Переяславі та інших містах і навіть селах фундував школи, бурси, шпиталі, наділяв маєтностями українські монастирі, які на той час були вогнищами просвіти завдяки власним школам і друкарням. Мазепа взяв під свою опіку Києво-Могилянську Академію, дбав про її розвиток, щедро обдаровував її маєтностями. У 1693 році наново побудував братську церкву Богоявлення, поставив новий будинок для Академії, щоб поліпшити умови "всякому з малоросійських дітей, хотящему вчитись".

Гетьман щедро фінансував розвиток мистецтва, зокрема архітектури й малярства, прикрасив українські міста спорудженими й реставрованими чудовими храмами, розбудував в Україні на свій кошт, а також використовуючи військовий скарб близько 20 церков. Різні за виконанням, величні, розкішні споруди водночас мають і спільні риси, названі мистецтвознавцями "Мазепиним барокко". Не тільки талант будівничого, а й витончений художній смак гетьмана втілився в цих церквах. Він відновив Києво-Печерську Лавру, обніс її кам’яною стіною, поставив дві гарні брами з церквами над ними.

Після Петра Могили гетьман Іван Мазепа своїм коштом обновив Софіївський Собор і побудував Софійську дзвіницю.

В Пустинно-Миколаївському монастирі в Києві вибудував у 1690 році нову величаву церкву св.Миколая. Поставив Мазепа також велику церкву Вознесіння в Переяславі.

Ім’я Мазепи набуло розголосу навіть на Сході, де він став відомим саме через те, що робив дари. Церкві Гробу Господнього в Єрусалимі переслав срібну плиту. На його ж кошти був надрукований арабський переклад Євангелія.

Іван Мазепа не був демократом. Аристократ, він цілеспрямовано створював в Україні аристократію з середовища козацької старшини й української шляхти. Підтримуючи старшину економічно, надавав їй земельні маєтності, бажав зробити її незалежною політично, дбав про її освіту й навіть зовнішню культуру.

Не дивлячись на багату літературу, присвячену Мазепі, його особистість залишилася на сьогодні найзагадковішою постаттю у вітчизняній історії.

Великий гетьман Іван Мазепа цікавив дослідників насамперед як визначний державний і політичний діяч, як освічений меценат, що сприяв розквіту в Україні літератури, мистецтва, архітектури.

Гетьман Іван Мазепа був видатним воєначальником непоганим військовим інженером і зробив дуже багато для розвитку вітчизняної військової справи, намагаючись посилити дисципліну в козацькому війську, а також ознайомити українських козаків з новими видами зброї.

Необхідно визначити, що Іван Мазепа був професійним військовим, оскільки військову освіту, як свідчать джерела, він здобув у Франції та Голандії. Саме там він вивчив інженерну і гарматну справу. Він з великою увагою ставився до нових досягнень у військовій справі, всіляко намагаючись придбати останні зразки гармат, рушниць та іншої зброї

В своїй столиці Батурині Іван Мазепа мав оригінальну, як на той час, колекцію зброї, цю колекцію можна вважати одним з перших вітчизняних військово-історичних музеїв.

Гетьман всіляко сприяв розвиткові артилерійської справи у козацькому реєстровому війську. У Батурині існували майстерні по виготовленню гармат. Саме за мазепинської доби стає регулярним виготовлення артилерійських знарядь на Україні.

Маючи великий досвід інженера-фортифікатора, Мазепа у 1688 році побудував Богородицьку фортецю на річці Самарі, яка спочатку належала царським військам. В її будівництві брало участь 20000 козаків з шести полків.

Пізніше, у 1700 році гетьману вдалося цю фортецю взяти безпосередньо під свою владу. Низові козаки були дуже незадоволені цим фортифікаційним будівництвом. Справа в тому, що Іван Мазепа намагався підкорити низове військо свої й владі.

Думки гетьмана сягали далеко. Він мріяв у майбутньому об’єднати у одне ціле з Гетьманщиною низове і слобідське Військо, а також й Правобережжя. Іван Мазепа бажав бачити Україну об’єднаною могутньою державою, яка завжди мала б змогу протистояти будь-якому ворогові.

З ім’ям Мазепи пов’язана велика кількість кам’яних споруд, які були побудовані на межі 17-18 ст. Серед них особливу увагу привертає фортечний мур навкруги верхньої території Києво-Печерської Лаври.

Об'єктом уваги західноєвропейських романтиків були й історія та фольклор України. Зокрема, величний і водно­час глибоко трагічний образ гетьмана Мазепи знаходимо в однойменних поемах Байрона та Гюго, в Паризькому ху­дожньому салоні 1827 р. була виставлена картина Буланже "Мазепа", яка отримала високу мистецьку оцінку.

26. Усна народна творчість та література у другій половині 17-18 ст. Козацькі літописи. В історії української літератури ХVІІХVІІІ ст. визначне місце посідають літописи,головною темою яких було відображення визвольної війни 16481654 рр. під проводомБогдана Хмельницького проти польськошляхетських загарбників. Поширення цьогожанру зумовлене тим, що він міг найпослідовніше і найповніше відбити знаменні події.Літописи ХVІІХVІІІ ст. різні за художнім рівнем, способом відображення подій.Кількісно переважають хронологічні описи історичних подій визвольної війни —Мгарський, Київський, Хмільницький, Львівський, Межигірський, Добромильськийлітописи та ряд хронік. Окремі з них — Хмільницький, Межигірський, Добромильський та інші — досить стислі, вони розповідають про найважливіші епізоди боротьбиукраїнського народу проти польських загарбників. Друга частина літописів — це великіполотна, в яких широко змальовані події визвольної війни 16481654 рр. У кожному зних відбилась індивідуальна манера письма авторів, їх погляди на характер визвольноїборотьби, її оцінка. Українські літописці, зображуючи героїчні сторінки боротьби народу проти іноземної навали, намагалися свої твори доводити до сучасності. Маючи передсобою переважно записки чужинцівмандрівників чи польських істориківхроністів,українські письменники ними не задовольнялися і зверталися до народних творів, уяких історія знайшла своє осмислення. Це допомагало літописцям повніше зображуватиподії минулого і давати їм свою оцінку. Кожен літописець шукав у народній творчості,насамперед те, що відповідало його інтересам, у чому він вбачав свою ідеологічну опору.Вершину українського літописання ХVІІХVІІІ ст. складають твори Самовидця,Григорія Грабянки та Самійла Величка. Вони найповніше серед тогочасних літературних творів розповідають про визвольну війну 16481654 рр., життя народу, внутрішнєта міжнародне становище України.Літопис Самовидця, як гадають фахівці, створювався за свіжими слідами історичних подій 16481654 рр. Загалом у творі Самовидця охоплені події 16481702 рр. Довгийчас тривала дискусія навколо питання про авторство літопису. Висувалась гіпотеза, щоавтором був підскарбій Роман РакушкаРомановський. Приписувалося авторство корсунському полковнику Федорові Кандибі. Інші дослідники зупинялись на постаті писаря Івана Биховця.Однак у багатьох випадках Самовидець правдивий у змалюванні історичних подій.Так, описуючи блискучі перемоги козаків над польськими панами, літописець близький у своїх поглядах і оцінках до народних мас. Переяславська рада дістала в літописцяповне схвалення. Високо оцінюючи політику Б.Хмельницького, Самовидець досить

стримано говорить про самого гетьмана як людину, вождя, полководця. Таке ставленнялітописця до Хмельницького, очевидно, було зумовлене тим, що гетьман не цуравсяпростого народу і боровся за його інтереси. Отже, літописець не був об’єктивним у ставленні до Хмельницького, йшов врозріз з оцінкою, даною Хмельницькому народом уфольклорних творах — думах, історичних піснях, переказах та легендах.Питання про авторство літопису «Действія презельной брани» остаточно не з’ясоване. Справа в тому, що оригінал твору не зберігся, а ім’я Грабянки названо тільки у заголовку двох списків. Однак більшість вчених вважають, що твір належить перу ГригоріяГрабянки. В «Обьявленіи к читателю» автор зазначає, що він хоче історію боротьбиукраїнського козацтва зберегти для потомства. Для цього він використав козацькі діаріуші, іноземні літописи, а головне, зібрав і опрацював оповідання очевидців подій16481654 рр. Письменник не завжди покладався на факти, наведені в літописах іноземців, і тим більше на їх трактування. Критерієм вірогідності цих фактів він вважавоповіді живих свідків. Наслідком копіткої праці письменника був великий твір, скоріше військова повість, ніж літопис. Та й сам автор, мабуть, дотримувався такої думки, бо

поділив свій твір на окремі «сказанія», близькі до згаданого жанру давньоруської розповідної літератури.У своїй роботі над твором Григорій Грабянка повсякчас спирався на народнопоетичну творчість, зокрема на героїчний епос періоду визвольної війни, який об’єктивновідтворював її дух, характер. Як відомо, період війни породив велику кількість народних переказів і легенд, зокрема про Хмельницького. Саме їх часто використовує літописець. На відміну від Самовидця , легенду про викрадення джурою Хмельницького листіву Барабаша Григорій Грабянка подає повніше. Він вводить нові художні деталі, зокрема,говорить про шапку, перстень і пояс, зняті джурою з Барабаша і використані як доказиправдивості слів джури про те, що забрати листи йому доручив сам Барабаш. Легенда вінтерпретації Григорія Грабянки тісно пов’язується з відомою народною думою «Хмельницький і Барабаш». Щоправда, в легенді з літопису немає властивого фольклорній поетиці контрастного зображення персонажів і протиставлення їх ідейних позицій. Іншого висвітлення, ніж у Самовидця, набуває тут причина виникнення війни між Україною і Польщею. Вона криється не в особистій образі шляхтичем Чаплинським Хмельницького,пояснює Григорій Грабянка, а в безчинстві польської шляхти в Україні. Своєособисте горе гетьман пов’язує з нещасливою долею всього українського народу. Григорій Грабянка підкреслює виняткову одностайність народу у війні 16481654 ррСеред літописної літератури ХVІІХVІІІ ст. чільне місце посідає твір Самійла Васильовича Величка «Летопись событій в югозападной Россіи в XVIІм веке». Літопис

складається з чотирьох томів. Він був написаний у с. Жуки Полтавського повіту. Авторзакінчив його в 1720 р.

Самійло Величко, як він сам пише, був канцеляристом запорозького війська і мавможливість ознайомитись з багатьма документами, що стосувались часів визвольноївійни 16481654 рр. Людина освічена, не без літературного хисту, автор зацікавлюєтьсярізними нотатками історичного характеру, діаріушами як співвітчизників, так і іноземців. Це дало йому змогу написати монументальний історичний твір про героїчну боротьбу українського народу проти польської шляхти в 16481654 рр.Твір Самійла Величка після його опублікування (18481864 рр.) став предметом уважного вивчення українськими письменниками та істориками. Т.Г.Шевченко, ознайомившись із літописом, запозичив із нього відомості про героїчне минуле, використавтлумачення окремих явищ, подій, характеристики деяких історичних осіб. Літописні відомості лягли в основу ряду поезій геніального Кобзаря на історичну тематику, допомогли поетові певним чином розібратись у складних подіях історії України другої половини XVII ст.Твір Самійла Величка — це велика історична повість, що складається з низки опові

дань, створених на багатому історичному матеріалі. Сам автор наголошував на тому, що його твір є цілісне «сказаніє», життєва правда про героїчне минуле багатостраждальногоукраїнського народу.

Густинський літопис був знайдений у Густинському монастирі на Полтавщині усписку, що його зробив ієромонах цього монастиря Михайло Лосицький. Автор літопису і час його написання невідомі. Деякі дослідники висловлюють думку, що написати його міг відомий письменникполеміст Захарія Копистенський, а Михайло Лосицький лише скопіював з якогось списку та написав передмову. У передмові літописець занотував, що люди повинні знати своє минуле, передавати з покоління в покоління культурні здобутки вчитися на помилках, не припускати їх повторення. Сам літопис є творчою

компіляцією з різних вітчизняних та польських джерел, де викладається історія Південної Русі від найдавніших часів і до Брестської унії включно. Найпомітніші тут оповідання про початок козацтва, про запровадження нового календаря та про початок унії вУкраїні, свідком чого був, напевно, сам автор. Густинський літопис, написаний простою і зрозумілою мовою, є одним з найцікавіших в українській історіографії XVII ст.

Київський літопис відомий ще під назвою «Летописцы Волыни и Украины». Ценевеликий збірник літописних оповідань, хронологічних даних від часів Київської Русіі до початку XVII ст. Автор літопису був із середовища феодальної знаті пролитовськогонапряму; йому були відомі і давньоруські літописи, і твори польських істориків, з яких він вибирав потрібні матеріали. Прикінцеві записи належать синові київського війтаБогданові Балиці, який повідомляє про польську і шведську інтервенцію в Росії, а також про гетьманування Петра КонашевичаСагайдачного. Мова цього літопису дужеблизька до народної розмовної. Хмільницький літопис був укладений у містечку Хмільник на Поділлі невідомим автором, можливо очевидцем. Вперше він був надрукований Київською тимчасовою комісією для розбору давніх актів як вступ до літопису Самовидця (1878 р.). Тут подано стислу оповідь про події від 1636 до 1650 р. в Україні,зокрема, про неврожаї, голод, безчинства польської шляхти і боротьбу проти неї козацтва, про перемогу військ Богдана Хмельницького. Особливі симпатії літописецьпатріот виявляє до М.Кривоноса, який громив поляків у Немирові, Бердичеві, та в іншихмісцях Поділля. Говорячи про події державного значення поспіхом, літописець все ж дорікає Б. Хмельницькому за його вимушене спілкування з кримським ханом, чимвисловлює загальне невдоволення українського народу, який терпів від розбійницьких наскоків татар. Автор уболіває за бідних людей, пише про ріки козацької крові, про горикозацьких трупів, про важке життя і поневіряння трудящих.Такою ж патріотичною ідеєю пройнятий і Львівський літопис Михайла Гунашевського, який походив із заможної родини на Поділлі, здобув високу освіту і обіймав різні духовні й світські посади. Опис подій від 1498 і до 1630 р. Михайло Гунашевський, як івсі його сучасники, запозичує з різних джерел, а від 1630 і до 1650 р. вже пише про те, що сам пережив. Центральне місце в літописі посідає боротьба козацького війська протишляхетської Польщі. Останні записи зроблені у Львові, там же рукопис був знайдений, тому й називається літопис умовно Львівським. Літопис є, власне, літературноісторич

ними мемуарами особи, яка пережила описані нею події Добромильський літопис був укладений священиком містечка Добромиль у Галичині Симеоном Коростенським і охоплював стислий виклад найголовніших подій від 1648 до 1700 р. Про героїчні події 16481654 рр. тут сказано менше, але більше уваги

приділено боротьбі християнських військ— українського козацтва Правобережжя і Польщі — проти магометанської і бусурманської Туреччини. Літопис був опублікований в «Сборнике летописей, относящихся к истории Южной й Западной Руси» (1888 р.). Упорядником Межигірського літопису вважають настоятеля СпасоМежигірського монастиря Іллю Кощаківського. В одному списку виклад подій, що відбулися наКиївщині та Волині, поданий від 1393 до 1620 р., а в іншому — від 1608 до 1700 р.Географія цього літопису носила переважно локальний характер, йшлося про події уКиєві і Переяславі, але було багато місцевих подробиць, які доповнювали тогочасну

історичну літературу.

27. Музична і театральна культура у другій половині 17-18 ст. Українська музика пройшла великий і складний шлях. Період ХVІІХVІІІ ст. позначений високими здобутками вітчизняної музичної культури. В церквах і монастиряхвиникли хорові колективи, пишне і барвисте звучання яких протиставлялось хоровій таорганній музиці католицьких костьолів. У середній і вищих школах (зокрема, КиєвоМогилянській академії) виховувалися регенти і співаки, які піднесли українську музику на справді високий художній і професіональний рівень.У 1738 році в м. Глухові було відкрито музичну школу, що мала готувати співаків для Придворної співацької капели в Петербурзі, а також музикантівінструменталістів. Кандидатів для навчання у цьому закладі набирали з усієї України.У Петербурзі, Москві українські музиканти ставали вчителями, співаками в капелах, грали в оркестрах, брали участь в оперних виставах. Чимало їх продовжили освітупід керівництвом визначних зарубіжних майстрів, значна частина назавжди осіла в Петербурзі, Москві або інших російських містах, а багато поверталися в Україну, ділилисянабутими знаннями й досвідом із земляками, чим сприяли професіоналізації музики.З огляду на соціальні й історикокультурні обставини епохи, українська музика могла найбільш плідно розвиватися переважно в культових хорових формах. На її творення спрямовувалася освітня діяльність, у розпорядженні композиторів були прекрасні.хорові колективи при великих храмах, монастирях, середніх і вищих навчальних закладах, а також при дворах деяких магнатів, які захоплювалися цим видом музичного мистецтва.Хорова музика релігійного змісту не була ізольована від інших галузей національноїкультури — літератури, живопису, архітектури. Примітною властивістю культовогохорового співу є його тісний зв’язок зі стилістикою народнопісенної культури. Найяскравіше та найорганічніше такий зв’язок проявився у творчості видатних майстрів хорової музики XVIII ст. — М. Березовського, Д. Бортнянського, А. Веделя, спадщинаяких є найціннішим надбанням вітчизняної культури.Видатним композитором в Україні цього періоду був Артем Лук’янович Ведель. Відомо, що він здобув загальну освіту і серйозну музичну підготовку в Київській академії. Вакадемії існували великий студентський хор, оркестр, класи нотної грамоти. Просолідність постанови справи музичного виховання свідчить і те, що для керування хором, викладання музики вчителі й регенти не тільки запрошувалися, а й готувалися усамій академії. Протягом багатьох років капелу очолювали студенти старших класів.Звідси ж набиралися співаки, й регенти для багатьох хорів. Серед студентів було поширене музикування, як вокальне, так і інструментальне.Участь Веделя у великому студентському хорі як співакасоліста, а потім регентасприяла глибокому освоєнню усього його репертуару. Хор обов’язково співав під часурочистих богослужінь у Братській церкві. Виконувалися і світські твори — канти, гімни,присвячені різним подіям. Формування вокальної лірики, як і інших жанрів вокального мистецтва, пов’язанеіз загальним піднесенням культури в Україні. Новаторські устремління українськихпоетів, зокрема, Ф. Прокоповича, Д. Туптало, Г. Сковорода та ін., помітно впливали наформування музичних творів. Тогочасна поезія виявляла тісні зв’язки з музикою. В нійнерідко трапляютьсязамальовки музичного побуту. Твори відбивають традиції, властиві фольклору.Найяскравішим зразком пісенноромансової творчості XVII ст. стала пісня «Їхав козакза Дунай» Семена Климовського. Історія її побутування унікальна. Важко назвати іншупісню того часу, яка набула такого поширення і, зрештою, злилася з фольклором у різнихнародів.Тривалий шлях розвитку пройшла українська інструментальна музика. Кінець XVII ст.став етапним у цьому процесі. У другій половині XVII ст. з’являються нові осередки, деінтенсивно розвивається інструментальна музика. Це музичні цехи в українських містах,музика в козацькому війську. Її роль і характер у різні історичні періоди були різними.На Запорізькій Січі музиканти грали під час походів та святкування перемоги, скликали на військові ради. Саме в козацькому середовищі сформувались характерні рисиукраїнської інструментальної музики.Після ліквідації Запорізької Січі функції українських музикантів змінилися. На Лівобережжі вони були переведені у збройні корпуси при магістратах. Їх завданням стало гратипід час державних урочистостей. На Правобережжі музиканти змушені були розважатипольських королів і магнатів. З їх числа створювались так звані яничарські капели й козацькі капели торбаністів, що надавало польському війську зовнішнього блиску.Існували оркестри та інструментальні ансамблі й у поміщицьких садибах, навчальних закладах тощо. Час найбільшої їх активності припадає на XVIII ст., хоч окремі колективи виникли раніше — наприкінці XVII ст., а інші продовжували свою діяльність досередини XIX ст.У XVIII ст. було здійснено перші записи народної музики. Записувалася вона буквеною, цифровою, лінійною нотацією. Складання рукописних збірників було викликанеживим інтересом до народної творчості.Здавна співи й інструментальна музика посіли значне місце як у сільському, так і в міському побуті. Найчастіше звучали зразки народної творчості. Краса народної пісні,запальні танцювальні мелодії захоплювали своєю естетичною глибиною різні верствинаселення.Українська пісня посідала чільне місце не лише в сімейному музикуванні, а й в аматорському співі на дозвіллі молоді. У побуті знайомі мелодії та супровід до них нерідкопідбирались самими музикантами, «на слух». У такий само спосіб робилися інструментальні переклади народних пісень і танців. Музика відігравала важливу роль і у шкільній драмі, яка набула значного розвитку вХVІІХVІІІ ст. у навчальних закладах, зокрема у Київській академії. У драмі широкозастосовувалися хори, що здійснювали функцію коментатора подій або виступали якморалізаторський чинник. У першій половині ХVІІІ ст. шкільна драма досягла найвищого рівня і, по суті, завершила шлях свого розвитку. Давній український театр є продуктом шкільноїосвіти й тісно пов’язаний з театром європейським. Духовна драма перейшла в Україну через польське посередництво і почала культивуватися у стінах КиєвоМогилянської академії. Тут вона стала не стільки знаряддям релігійної пропаганди,скільки засобом розвитку ораторських і літературних здібностей учнів, необхідним компонентом шкільної освіти. До середини ХVІІІ ст. в Україні з’явилося понад 30 діалогів ішкільних драм. Авторами їх були здебільшого викладачі КиєвоМогилянської академії.Шкільні драми можна поділити на кілька тематичних груп. Найбільшою популярністю користувалися п’єси різдвяного і великоднього циклів, що розвивали на бароковому рівні середньовічний жанр містерії. На агіографічні сюжети писалися міраклі — п’єсина теми із життя святих. Досить поширеними були драмимораліте — моральнодидактичні п’єси з алегоричним сюжетом. У кращих із них втілилися риси народного життя,відлуння гострої соціальної боротьби.Досягненням тогочасної драматургії є п’єси на історичні теми: «Владимир» ФеофанаПрокоповича, «Милость божія» невідомого автора, історичні драми Михайла Козачинського, Симеона Полоцького та ін.Трагікомедію «Владимир» Феофан Прокопович написав у 1705 р. і того ж року вонабула поставлена студентами КиєвоМогилянської академії. В основі її сюжету — прийняття київським князем Володимиром Святославичем християнства. Але образи іконфлікт твору спроектовано у сучасне авторові життя. П’єса Ф.Прокоповича є синтезом усього попереднього розвитку драматургії і, водночас, є явищем, що знаменує новий етап у розвитку української літератури і театру. Ідейна концепція п’єси, висловленачерез сюжет із вітчизняної історії, була новиною, що й надає їй особливої цінності.Видатним явищем драматургії цього часу є драматична композиція «Милость божія» невідомого автора. У п’єсі йдеться про визвольну війну українського народу протипольськошляхетського поневолення 16481654 рр. У центрі п’єси образ Богдана Хмельницького, рішучого і відважного полководця, який понад усе ставить козацьку честь іславу, керується інтересами батьківщини й свого народу. Одночасно з шкільним театром в Україні існував і ляльковий різновид театральногомистецтва — вертеп. Документально його побутування засвідчене вже у середині XVII ст.,але вертепні тексти дійшли до нас лише з другої половини ХVІІІ ст. Авторами і популяризаторами вертепу були мандрівні дяки, студенти КиєвоМогилянськоїакадемії. Вертепне мистецтво виразило прагнення народу до волі і незалежності, розкрилобагатство духовної культури народу. За своєю будовою, сценічними прийомами, за ідейною спрямованістю текстів український вертеп виділяється серед інших лялькових театрів світу. У 40х роках ХVIII ст. виникають нові форми народного театру. Його розвиток ішовпо лінії поглиблення демократичних принципів, що були свого часу характерні для мистецтва скоморохів. Жодний ярмарок не обходився без видовищ. Саме тут відкривавсяширокий простір для діяльності окремих груп, що складалися з двохтрьох мандрівнихлицедіїв – нащадків скоморохів. Вистави являли собою здебільшого поєднання кількохінтермедій з гострими сатиричними жартами. Крім вистав, увагу глядачів приверталигімнасти, лірники, кобзарі, дресирувальники тварин.Поступово накопичувався досвід, визначалося коло жанрових і стильових ознакнового виду театрального видовища. Так формувався театр балагана, перші вірогіднівідомості про який припадають на 60ті роки ХVIII ст. Балагани мали своєрідну напівциркульну архітектурну конструкцію. Перед входом до них височіла спеціальна надбудова – невеличка естрада, так званий «раус».Творцем театру балагана була молодь з числа постійних мешканців міста. Це булиремісники, різночинці , колишні студенти і окремі заїжджі лицедії. На перших етапахсвого існування ватаги учасників балаганної вистави складалися лише на час ярмарків увеликих містах. Вистави відбувалися щоденно, крім неділь і церковних свят. Кожнавистава або видовище давались шість, а інколи і вісім разів підряд. Платня за вхід буланевисока, отже, збиралася велика аудиторія. Дія охоплювала коло звичних життєвихподій, лицедії розмовляли з глядачем зрозумілою для нього мовою, тому він ставав своєрідним співучасником вистави На цьому етапі розвитку українського народного сценічного мистецтва вже наявнечітке розмежування глядача і виконавця (сцена відокремлена завісою), виникає зародкова форма антрепризного театру (є підприємці і виконавці, вхід платний), основоювидовища поступово стає писаний текст, з’являється організатор – режисер вистави,створюється певний ансамбль виконавців різних, виразно окреслених амплуа.Театр балагана використав мистецьку спадщину своїх попередників, зокрема, досягнення і сценічну техніку шкільної драми та зарубіжного професійного театру.

28.Архітектурні пам’ятки доби козацького барокко, рококо, класицизму. Визначними пам’ятками архітектури епохи козацького барокко були світські та церковні будівлі козацької столиці України – Чигирина та родинного маєтку Хмельницьких – хутора Суботова. Сьогодні залишилася церква Іллі в Суботові, де було поховано прах Богдана Хмельницького та загиблого в бою його сина Тимофія, деякі інші споруди. Розташований на горі, Чигиринський замок був добре укріплений козацькими фортифікаторами, витримав не одну ворожу облогу. Воду обложені діставали через пробиту в камінній горі криницю – чудо рук давніх майстрів. „Чигиринський колодязь – так називається один із віршів поетки Ліни Костенко. До сьогоднішніх днів, пройшовши крізь війни, революції, пожежі, сваволю чиновників, збереглася видатна пам’ятка української архітектури – запорізький Троїцький собор у Самарі (поки тимчасово Новомосковськ Дніпропетровської області). Довгий час це була найбільша і найвища в Україні дерев’яна споруда, одна з найшановніших святинь Запоріжжя. Цікаву й захоплюючу історію її спорудження розповів на підставі збережених документів Дмитро Іванович Яворницький.

 

1773 року у Самарі – старому козацькому селищі, яке виникло ще у 1570-і роки – козаки вирішили побудувати нову церкву. Паланкова старшина – а місто Самарь було центром Самарської паланки (однієї з найбагатших на Запоріжжі) – та місцеве духівництво запросили для будівництва собору майстра Якима Погребняка. Ніяк не могли зрозуміти замовники, як це майстер збирається, крім центральної бані, розташувати з чотирьох боків ще по три, але при тому загальне число бань буде не 12, а 9. Нарешті, угоду було підписано, та будівничий зник. Нібито зневірившись у своїх власних силах, він утік у плавні. Саме там, як свідчить леґенда, уві сні йому з’явився найшановніший серед козаків святий – Микола-чудотворець – і підказав, як саме має бути побудований собор. Тут же Яким Погребняк зробив модель будівлі собору, яку й було пізніше реалізовано. Розповідь про те, що модель собору з’явилась майстру саме уві сні, дуже схожа на правду. Уві сні люди нерідко приходять до розв’язання питань, над рішенням яких вони напружено працювали довгі дні, місяці і навіть роки. Мабуть, так сталося з Якимом Погребняком. Цікаво, що ще наприкінці ХІХ сторіччя Дмитро Яворницький у приміщенні собору бачив вже майже струхнявілу модель цього храму, зроблену його будівничим.

 

Троїцькій козацький собор у сучасній Самарі (Новомосковську) цікавий ще однією деталлю: він побудований без єдиного цвяха. Звичайно, сьогодні, після декількох генеральних реставрацій, цвяхів у будівлі собору хоч відбавляй, але Яким Погрібняк зміг обійтися без них. Зроблено це було на прохання замовників, які вважали, що не можна вбивати цвяхи у храм Спасителя – Ісуса Христа, який, за біблейським переказом, був розп’ятий на хресті саме за допомогою залізних цвяхів.

 Собор, будівництво якого тривало від 1773 до 1779 року, продовжує вражати простотою і одночасно урочистістю та вивершеністю форм і сьогодні. Оспіваний у відомому романі Олеся Гончара „Собор”, він є символом нетлінності „соборів душ людських”.

 Запорізька старшина фундувала, або, іншими словами, фінансувала, будівництво деяких споруд і за межами Запоріжжя. Переважно це були будівлі монастирів та церков. Так, наприклад, 1764 року у місті Ромни на кошти кошового отамана М. Калнишевського було побудовано величну споруду церкви Покрови, багато коштів запорожці витрачали на розбудування Братського і Микільського монастирів у Києві, а також найбільш шанованого на Запоріжжі Межигірського монастиря під Києвом.

Найкращі зразки архітектури доби рококо в Україні: Покровська (1766) і Набережно-Миколаївська (1772—1774; архітект І. Григорович-Барський) церкви на Подолі, Лаврська дзвіниця (1731—1745; архітект Й. Шедель), Андріївський собор (1747 — 53; архітект Б. Растреллі) — у Києві, ратуша в Бучачі (1751) і катедра св. Юра у Львові (1745—1770; Б. Меретина-Мардерера), собор Різдва Богородиці в Козельці на Чернігівщині (1752—1763; архітект А. Квасов і І. Григорович-Барський), собор Успіння Почаївської Лаври (1771—1783; архітект Ґ. Гофман), Римо-Католицький костьол Домініканів (1745—1749; архітектор А. Мощинський і Т. Тальовський) у Тернополі й (1747—1764; архітектор Я. де Вітте) костьол Домініканів у Львові, парафіяльний костьол у Холмі (1753).

Центром розвитку скульптури рококо був Львів. У добу раннього рококо тут працювали переважно майстрі німецького походження, автори численних статуй, що прикрашали Римо-Католицькі костьоли: Т. Гуттер, К. Кученратнер (костьол Бернардинів у Львові), Т. Фершер (у Белзі), Ю. Маркварт (у Жовкві і костьол Єзуїтів у Львові) та ін. З 1740-их pp. переважно у палацовій скульптурі працювали майстри-французи (Лябен) або франц. школи (палаци у Підгірцях, Рівному, Олеську, Жовкві й ін.). Визначними представниками пізнього рококо були С. Фессінґер (кам'яні статуї на фасадах костьолів у Підгірцях, Домініканів і Марії Магдалини у Львові), А. Осинський (вівтарні фігури в костьолах Бернардинів у Збаражі, Домініканів у Львові та ін.) і Й. Пінзель (скульптури для фасади катедри св. Юра і Розп'яття для костьолу св. Мартина у Львові, для ратуші й церкви у Бучачі, костьолу в Монастириськах, барельєфів у церкві й костьолі в Городенці та ін.). До цього періоду належить серія фігур під банею костьолу Домініканів у Львові колективної роботи. В останньому етапі розвитку скульптури рококо, в нін. 1760-их pp., працювали уже переважно місц. майстрі: С. Стражевський, М. Філевич, М. Полейовський, Й. Оброцький та ін., гол. при оздобленні катедри св. Юра і переобладнанні Римо-Католицької катедри у Львові, а також у Перемишлі, Почаєві, Володаві й ін.