60. «Самвидав» як феномен культури.

Явище самвидаву є продуктом післявоєнного суспільства, неологізмом пізньохрущовсько-ранньобрежнєвських часів. Хоча, звісно, скільки існує людство - стільки нараховує історія існування як незгодних, так і опозиційних пануючим традиціям і порядкам текстів. Понад дві тисячі років тому між людьми ходили позацензурні проповіді, притчі, сентенції, заповіді Ісуса. Чим не "усний самвидав"?

В українські середні віки здебільшого неофіційно поширювалися тексти Григорія Сковороди та Івана Вишенського. Ну, а хрестоматійні "захалявні книжечки" Тараса Шевченка?..

Іноді доводиться чути, що слово "самвидав" є українізованим варіантом міжнародного терміну "самиздат" ("samizdat"). Молодий дослідник доводить, що це не дуже справедливо, бо корені нашого слова не в Москві, а у вітчизняній традиції.

У кінці 1920-х письменник Іван Багряний, не маючи можливість пробитися через цензурні паркани, випустив на волю саморобну книжку "Ave Maria", за його власним визнанням - "головне і єдине призначення якої було в тому, щоб виявити своє незадоволення".

Письменник Григорій Костюк залишив спогади про те як виглядала та книжечка:

"На білому фоні чорними літерами стоїть: Іван Багряний. "Ave Maria" (латинкою!) Поема. Рік видання - римськими цифрами MCMXXIX, що значить 1929, видавництво "САМ" - абстрактне, неіснуюче, місце видання не позначено. Наприкінці поеми стоїть: 1927 р. Севастополь - Одеса - Київ... Видання в цілому нужденне. На сірому газетному папері, в паперовій обкладинці, формат популярної брошури... Це було, мабуть, безпрецедентно в радянських умовах, щоб появилася на світ книжка без офіційного цензурного дозволу". Наклад був, між іншим, 1200 примірників.

Про цей творчий вибрик Багряного ходили легенди в журналістських і письменницьких колах.

Наразі не можна стверджувати, що слово "самвидав" сягає корінням чину Багряного, але те, що в половині 1960-х в українських шістдесятницьких колах ходив "самвидав", а не "самиздат" - очевидно. Приміром, Василь Стус свій зошит із віршами 1957-1965 рр. підписував від імені так само вигаданого видавництва "Самписсамчит" (треба розуміти: "сам пишу - сам читаю").

Цей креатив, до слова, дещо перегукується із іронічною формулою самвидаву, сконструйованою відомим дисидентом Владіміром Буковським - "Сам пишу, сам цензурую, сам видаю, сам поширюю і сам відсиджую за це".

«Самвидав» (рос. самиздат) — видавані поза цензурою (зокрема в СРСР) підпільні листівки, брошури, книжки й періодичні видання — один з виявів Руху опору.

1964 року підпільна націоналістична організація «Український Національний Фронт» видала перше число машинописного журналу «Воля і Батьківщина» (загалом відомі 16 випусків). Відтак, у січні 1970 р. львівський журналіст В'ячеслав Чорновіл розпочав випуск машинописного журналу «Український вісник», який став найвідомішим органом незалежного слова в радянській Україні. Після розгрому редакції, група дисидентів (Степан Хмара, Олесь і Віталій Шевченки) зробили спробу відвести підозри від редактора Чорновола, випустивши незалежно від нього 7 і 8 числа «УВ». Видавці були так само вирахувані КДБ й покарані багаторічними термінами. Водночас інша група підпільників — «Українська загальнонародна організація», або як її ще називають УНФ-2, під керівництвом Миколи Крайника видає кілька чисел ще одного «Українського вісника».

В Україні з початку 1960-х років активно поширювалися у «Самвидаві» поезії Ліни Костенко, Миколи Вінграновського вірші і щоденник Василя Симоненка, інших шестидесятників.

Серед найважливіших текстів українського «Самвидаву» були трактат Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», опублікований, у формі листа до ЦК КПУ у грудні 1965 р., збірник матеріалів В'ячеслава Чорновола «Лихо з розуму» про арешти і суди 1965—1966 рр.(1967), твори Валентина Мороза, Євгена Сверстюка, Михайла Осадчого, Василя Голобородька, Ігоря Калинця, Василя Стуса, Миколи Холодного.

У «Самвидаві» поширювалися також передруки в українських дореволюційних, з західно-українських і еміграційних видань, зокрема з історії й публіцистики (Івана Франка, Махайла Грушевського).

Більшість з публікованих у «Самвидаві» писань і документів були одержані за кордоном й передруковані у видавництвах «Сучасність» (з 1965 р.), «Смолоскип» разом з Першою Українською Друкарнею у Франції {з 1967 р., у тому числі всі випуски «Українського Вісника») та ін. Деякі з них були також видавані англійською (праці Чорновола, Дзюби, Мороза та зб. документів), французькою (Чорновола і Осадчого) й іншими мовами.

Перше періодичне видання рок-самвидаву побачило світ не в Ленінграді, Москві чи Свердловську — визнаних центрах радянської сучасної музики, а в Харкові — «Бит-Эхо», редактором якого був Сергій Коротков. Натомість, добре описана в літературі історія розгрому львівського мистецького альманаху «Скриня» (Григорій Чубай, Віктор Морозов, Юрій Винничук, Микола Рябчук та інші).

У 1989—1990 бурхливо розвивався періодичний самвидав — газети, журнали, бюлетені, вісники, альманахи. Під час перебудови в УРСР вийшли понад 1200 неофіційних видань, найбільш відомі з яких — «Поступ», «Голос відродження», «Євшан-Зілля», «Кафедра», «Вільне слово» тощо.

Скільки в Україні за часів комуністичної несвободи вийшло «нелітованих» органами цензури газет, альманахів, журналів, збірників, інформаційних вісників тощо не знає ніхто.

Найбільші доступні для дослідників збірки самвидаву є в Києві та Львові. В Національній бібліотеці України ім. В. Вернадського зібрано близько півтисячі назв газет і журналів українського неофіційного друку. А в Музеї-архіві українського самвидаву при Міжнародному благодійному фонді «Смолоскип» зберігається 243 назви видань політичних партій, рухів, самодіяльних громадських об'єднань, товариств, національних меншин та конфесій 1988—1992 рр. Основа цієї колекції зібрана працівниками очолюваного Осипом Зінкевичем Українського видавництва «Смолоскип» ім. Василя Симоненка (Балтимор, США).

В сучасній Україні практично відсутні класичні видавці. Переважно книжки видаються за рахунок автора, і на наклад в 1000 примірників потрібно викласти приблизно 30 тис.грн. Тож «Самвидав» шляхом викладення авторами своїх творів в мережу Інтернет займає вирішальну роль у становлені української літератури на початку ХХІ століття.