Кераміка

Кераміка трипільців є однією з найкращих у світі, а керамічні вироби – просто витвір мистецтва для того часу.

Керамічний посуд того часу виготовлявся з гончарської глини з домішками кварцового піску і черепашок прісноводних молюсків. Він ліпився без гончарського кола на твердій основі, товщина його днища переважала товщину стін, а самі стіни були нерівномірної товщини і не завжди правильної форми. Великий посуд ліпився з двох окремих частин. Зовнішня поверхня була рівною і вкривалася нанесеною до розпису і обпалення червсоною фарбою.

Посуд був розписним і нерозписним.

Розписний поділявся на:

Виготовлений в одну фарбу. Переважно вона була чорною.

Біохромний. Посуд в одну чорну фарбу обводився білою чи червоною.

Поліхромний.

Нерозписним був переважно посуд для приготування їжі, який, до того ж , ще й був з більш товстими стінками, кольором після обпалення від сірувато-коричневого до темно-червоного.[15]

Крім фарби на посуд наносився ще й орнамент. На ранніх етапах трипільської культури це був поглибленим спіральний орнамент (схожий на орнамент техніки камарес мінойського Криту) та канельований. Пізніше канельованої кераміки вже немає, зате зустрічається кераміка з менш поглибленим орнаментом, а також розписом. Пізній період характеризується появою мотузкового і штампового орнаменту, характерних для культур епохи бронзи. Посуд для приготування їжі прикрашали дуже бідним орнаментом; це були зображення людей та тварин.

4. Культура давніх кочових народів. Вони займалися виключно скотарством. Побут кіммерійців був пристосований до потреб кочового життя (про що свідчить відсутність пам’яток осілості) та ведення війни. Кількість матеріальних пам’яток про побут і взагалі культуру кіммерійців дуже обмежена. Тому існують досить ймовірні припущення про скотарство як основну господарську галузь, зокрема розвиток конярства. Також ймовірним є припущення, що основою раціону були молочні і м’ясні страви. Зате кіммерійці залишили немало пам’яток керамічного посуду. Їх особливістю є висока горловина циліндричної форми шириною з людську долоню, а також лощіння із середини. Такий посуд ідеально пристосований для зберігання молока. Можна також припустити, що кочовики-кіммерійці мешкали у куренях, які легко розбиралися й транспортувалися, та іноді у землянках. Відомо, що кіммерійці носили конусоподібні шапки, а також вузькі штани та короткі сорочки, а також бойовий пояс, до якого прикріплялася зброя.

Очевидно, одним із факторів, який забезпечив панування кіммерійців у степовій зоні Північного Причорномор’я, був перехід до використання заліза (головно при виготовленні зброї). Матеріальні пам’ятки цієї культури представленні керамікою, кам’яними надмогильними стелами із різьбленими зображеннями та надмогильною скульптурою, металевими прикрасами, кінською упряжжю, витворами кістяного різьбярства, зброєю. 

Скіфи. У скіфів була широко розвинена міфологія й остаточно складена релігійна система. Релігія скіфів базувалася на відповідній космології та міфології, типових для індоіранських культур. У їх розумінні Всесвіт поділявся на впорядкований світ, що має форму квадрата, та невпорядкований хаос. По вертикалі Всесвіт поділявся на світ богів, світ людей або землю та підземний світ. Усі три стихії об’єднувалися вогненною, тому скіфи, як і всі іранські племена, були вогнепоклонниками. Релігійна система скіфів вже остаточно склалася.

Скіфські легенди, передані античними авторами, зафіксували особливе ставлення до "жіночих" божеств – Апії, богині сімейного вогнища Тавіті (яка стояла вище Папайя, а клятва "царськими гестіями" – божествами царського вогнища була священною), а отже, й особливе становище жінки. Жінка користувалася захистом і повагою, відігравала важливу роль у веденні домашнього господарства, вихованні дітей, у соціальному житті Жінки навіть брали участь у військових звитягах (що підтверджує не лише легенда про амазонок, а й дані розкопок жіночих могильників-курганів, у яких знайдено зброю, здебільшого луки).

Завдяки свідченню Геродота відомі поховальні звичаї скіфів. Покійника на ховали протягом 40 днів, а возили ля прощання до друзів і справляли гучні поминки (тризни). Таке дійство ймовірно пов’язане з великими затратами сили і часу на спорудження могильника. Відомо, що тіла царів бальзамувалися. До могили царя клалися задушені дружина, слуги, коні тощо, золотий посуд, краще майно. Через рік знову робили поминки, на яких убивали п’ятдесят найкращих служників і коней. Цей звичай має давні корні й відповідність у різних східних культурах.

важлива роль належала й привласнювальному господарству: рибальству, мисливству, збиранню меду та воску, прирученню диких коней. Очевидно, скіфи-орачі (племена, що займалися хліборобством) вирощували ті ж культури, що й племена мідного віку на землях України. У цей період з’являються озимі культури. Слід зазначити, що панування скіфів-кочовиків негативно вплинуло на розвиток хліборобських культур Правобережної України. Ці племена поступово переходили до напівкочового способу життя, орієнтувалися на скотарство, що у подальшому стало однією з причин занепаду скіфського царства. Відомо, що мешканці лісостепової зони розводили свійську птицю: качок, курей, гусей.

У найдавніші часи скіфи-кочовики мешкали у чотири- або шестиколісних мажарах, у які запрягали волів. Їх побут не відрізнявся від побуту пізніших кочових народів, краще нам відомих (казахи, хозари, татари тощо). На початку ІV ст.        до н. е. з’являються постійні житла – двокамерні напівземлянки, а також наземні округлі в плані споруди. Обігрівалися приміщення за допомогою відкритого вогнища (лише зрідка – за допомогою глинобитної печі), а освітлювалися жировими каганцями. Жителі лісостепу мешкали у таких же земляних або наземних житлах примітивної безстовпової конструкції. Археологічний спадок скіфської доби досить багатий. Він дає достатньо відомостей про одяг скіфів. Останній був вузького покрою, щільно облягав тіло і виготовлявся з вовни (у тому числі й верблюжої), шкір і хутра. Скіфи вміли прясти і плести одяг з нитки. Жінки носили довгу мантію і накидку, на голові очіпок. Одяг доповнювався бляшками з золота та інших металів, намистом, підвісками, гривнами, сережками, обручами, іншими прикрасами як місцевого виробництва, так і грецьких майстрів. Художня культура. Значного розвитку у скіфському суспільстві набуло декоративно-прикладне мистецтво, характерною ознакою якого була надмірна орнаменталізація, у тому числі інкрустація дорогоцінним та напівдорогоцінним камінням. 

Усі сюжетні лінії пов’язані з епічним та релігійно-міфологічним багатством цієї культури. Причому божества зображалися дуже рідко. Очевидно, це були уособлення природних стихій або соціальних інститутів. Натомість основу орнаменту складають прославлення епічних героїв, зображення демонологічних і міфологічних персонажів, а також змій, драконів, грифів, коней, різних хижаків. 

Значно менше досліджена монументальна кам’яна скульптура, яка є складовою художньої спадщини скіфів. У високохудожньому стилі давні майстри зображали скіфських воїнів у повному бойовому обладунку. Такі скульптури встановлювалися на курганах-похованнях степової частини Скіфії. Поховання, на яких встановлені подібні зображення, не містять багатих прикрас. 

У подальшому скіфська культура в цілому дуже швидко еллінізувалася. Це, зокрема, позначилося на мистецтві: змінюються сюжети, вдосконалюється техніка. Звіриний стиль з часом поступається сюжетам з побуту скіфів. Неперевершеним взірцем цього періоду є золота пектораль з кургану Товста Могила (ІV ст. до н. е.), на якій зображено впорядкований Всесвіт, у якому мирно живуть люди (звичайно, скіфи-скотарі), оточений Хаосом, у якому хижаки роздирають копитних тварин.

Культура сарматів. Це були типові кочовики, матеріальна культура, побут, релігійні вірування, космологія, міфологія яких подібна до відповідних культурних ознак скіфів-кочовиків та інших кочових культур Євразії. Але на відміну від скіфської культури раннього заліза сармати вже мали більш досконале клинкове озброєння – мечі (від 50 см до 1 м) та кинджали; луки; списи і стріли з виключно залізними наконечниками більш досконалої форми – трьохгранні, трьохлопасні, гунського типу та ін. Сармати були вже народом-військом, де все чоловіче населення, а не лише окремі верстви, були воїнами. Цей народ зумовив нову хвилю культурного впливу з Далекого Сходу та Середньої Азії у Європі: поява бірюзово-золотого звіриного стилю, на якому позначився вплив китайської цивілізації, а разом з ним – поліхромії; нові способи ведення бойових дій: вдосконалена тактика набігів, переслідування, втечі тощо. 

5. Антична культура міст-держав Північного Причорноморя і Криму. Побут і культура античних держав Північного Причорномор'я мали багато спільного зі способом життя та культурою всього античного світу. Під впливом давньогрецької культури поширилася грамотність. Значна увага приділялася фізичній підготовці юних громадян. Для занять спортом споруджували спеціальні будинки-гімнасії. Популярними були спортивні змагання з п'ятиборства, бігу, стрільби з лука тощо. Про поширення медичних знань свідчать знахідки бронзових і кістяних медичних інструментів. В Ольвії діяла аптека.

Певного розвитку набули історія, географія, філософія. Історію Херсонесу написав історик Сіріск(ІІІ ст. до н. е.). З географів варто згадати Діонісія Ольвіанського (І ст. до н. е.). Важливе місце у суспільному і культурному житті посідав театр. Театри діяли в Ольвії, Херсонесі, Пантікапеї. Мистецтво античних держав Північного Причорномор'я являє собою складне переплетення еллінської традиційної культури і надбань місцевих племен. Для мистецтва VI-І ст. до н. е. характерне переважання еллінських художніх традицій. У I-VI ст. н. е. значно поширилися "варварські" елементи, водночас відчувся вплив провінційної римської традиції. Набув поширення живопис, розвивалося мистецтво мозаїки, вазопис, скульптура, коропластика - виробництво теракотових статуеток (теракоти зображають персонажів античної міфології, птахів, тварин). Було також розвинені різьба по дереву та кістці.

Релігія була політеїстичною. Були два етапи у розвитку релігії причорнорноморських міст. Перший (VI-I ст до н. е.) характеризується існуванням давньогрецького пантеону божеств, другий (I-IV ст. н. е.) - появою в релігії полісів культів негрецького походження, запровадження культу римських імператорів і формування монотеїстичної релігії - християнства. У кінці ІІІ ст. н. е. на Боспорі з'явилися перші ознаки християнства, а протягом перших десятиліть IV ст. н. е. тут сформувалася християнська громада на чолі з єпископом. У списках Нікейського собору 325 р. згадується ім'я боспорського єпископа Кадма.

6. Язичницька культура давніх східних словян. Суттєві зміни в історії давніх слов´ян приходять в І тис. н.е. Це пов´язано з їхнім великими розселенням, що стало вагомим фактор у формуванні етнокультурної та політичної карти слов´янських народів на території Центральної та Східної Європи. Найяскравіше творчий геній давніх слов´ян на території України виявися в зарубинецькій (II ст.до н.е. - II ст. н.е.) та черняхюськт´ (II—V ст. н.е.) культурах. Слов´яни традиційно розвивали землеробство - провідну галузь господарства протягом тривалого часу. Воно було орним, але екстенсивним. Ділянки експлуатувалися до повного виснаження. їхня родючість відновлювалася шляхом довготривалого або короткочасного перелогу - залежно від потреб господарства. Перехід до інтенсивного землекористування відбувся у VIII ст. у зв´язку з поліпшенням кліматичних умов і збільшенням народонаселення. Невід´ємною складовою обробітку грунтів, особливо в Поліссі, була підсічна система - засіб розчищення нових земель під посіви. Прогрес у землеробстві супроводився вдосконаленням сільськогосподарських знарядь праці. На межі нової ери носії зарубинецької культури користувалося дерев´яним ралом, а черняхівці - плужним ралом із залізним наральником і череслом. У VIII-X ст. збільшуються їхні розміри, вдосконалюється конструкція в напрямі до перевертання підрізаного пласта, збільшується глибина оранки до 10-15 см. Врожаї збирали невеликими серпами, відомі й залізні коси. На VIII-X ст. припадає масове використання жорен. Широке використання плуга із залізним лемешем підвищувало продуктивність хліборобської праці, значно збільшувало якість обробітку землі та спряло освоєнню цілини. Складовою землеробства було тваринництво й птахівництво Уже в перших століттях нової ери з´явилися пружинні ножиці для стрижки овець. Серед промислів, що також займали певне місце в господарстві землеробів, слід назвати мисливство. Від нього мали доповнення до продуктів харчування та отримували хутра і шкіру для шиття одягу чи взуття. Шкурки пухнастих звірів часто йшли на обмін. За свідченням східних авторів, у І тис. н.е. хутро було одним із ходових товарів, яким торгувало слов´янське населення на причорноморських і прикаспійських ринках. Хозари отримували данину від слов´янських племен також хутром. Одним з найдавніших занять слов´ян було бортництво - збирання меду диких бджіл. Розвиток землеробства визначив прогрес інших галузей господарства, в тому числі й ремесел: металургійна справа, ковальство, гончарство, оброблення дерева, шкіри, каменю, прядіння, ткацтво, виноробство, борошномельне виробництво. Провідним у господарському житті східних слов´ян було залізне ремесло (добування заліза та його оброблення), що одно з перших виділилося в окрему галузь. Вражає асортимент залізних виробів, їх досить високий технічний рівень. Давньослов´янським металургам була відома сталь та різні способи її виплавлення. У VII-IX ст. у слов´ян з´являються спеціальні поселення металургів. Значних успіхів досягло гончарство. Кераміку зарубинецької культури виробляли вручну з чорної глини, а черняхівської - із сірої глини за допомогою гончарного круга. Починаючи з II ст. н.е., гончарне виробництво стає масовим, орієнтуючись на ринок. Особливо високим технічним рівнем відзначалась черняхівська кераміка (кожна обпалювальна піч могла одноразово пропустити близько сотні виробів). їй була притаманна висока художня якість в оформленні керамічних виробів. Керамічні вироби прикрашалися вигадливим орнаментом та зображеннями, що мали не лише естетичний, а й магічний зміст. Окремі екземпляри є справжніми витворами декоративного мистецтва. Важливе місце у виробничій діяльності слов´ян займала деревообробна справа. Археологічні знахідки дають підставу вважати, що токарний верстат, з´явившись у III—IV ст., вже не зникає з виробництва. Деревооброблення досягло високого рівня спеціалізації в галузі будівельної та столярної справи. У середині І тис. н.е. значного розквіту набула ювелірна справа. Асортимент виробів сягав сотні найрізноманітніших предметів, що вписуються в коло євразійської групи ювелірного мистецтва. У VI-VII ст. з´являються виїмчасті емалі, пальчасті фібули, застосовуються складні технології: чернь, зернь, філігрань, інкрустація, різні види позолоти. Поряд із штампованими ювелірними виробами масового вжитку виготовлялися високохудожні речі із золота та срібла, виконані в складних технологіях.

Животворним джерелом і основою духовної культури слов´ян була усна народна творчість, що зародилась в давні часи. У чудових поетичних творах - історичних і обрядових піснях (весільних, поховальних тощо), в казках, заклинаннях, загадках, приказках, билинах - народ оспівував свою працю, любов до рідної землі, її захисників, непримиренність до несправедливості й неправди, виливав свою радість і тугу. Особлива сторінка духовної культури слов´ян - міфологія. Життя слов´ян великою мірою залежало від природних явищ. Вони обожнювали природу, наділяли її людськими властивостями. Особливий інтерес становить Збруцький ідол, що є своєрідним зображенням цілого пантеону язичницьких богів. Стовпоподібна триярусна конструкція Збруцького ідола та ієрархічність його окремих частин ілюструють космогонічні уявлення східних слов´ян. Всесвіт розподілявся ними на небо - світ богів, землю - світ людей та підземний світ. Головне місце серед зображень верхнього ярусу займає богиня родючості, бог Перун, зображений як воїн із шаблею, та ще дві фігури із суворими очима. Богів верхнього ярусу об´єднує шапка, що, можливо, відображує різні іпостасі єдиного слов´янського бога. У середньому ярусі зображена земля з хороводом жінок і чоловіків, у нижньому - підземні боги. Міфологічні персонажі за характером їхніх зв´язків з колективом, важливістю для людини поділяються на декілька рівнів. До найвищого рівня належали боги з найзагальнішими функціями (ритуально-юридична, військова, господарсько-природнича). До таких богів відноситься головний бог у слов´ян-язичників - Сонце, або Дажбог. Пізніше - це Хоре. На честь Сонця слов´яни влаштовували велике свято влітку, коли були найдовші дні. Богом грози вважався Перун, богом вітру - Стрибог, покровителем скотарства - Велес, богом вогню та ковальства - Сварог, богинею мудрості й краси - Лада. У дохристиянську пору для слов´ян було характерним об´єднання доброго й злого начала в образі одного й того самого бога. Наприклад, образ Велеса уособлював як добро (покровитель скотарства), так і зло (демон, який приносить смерть). До наступного рівня могли відноситись божества, пов´язані з господарськими циклами, сезонними обрядами та цілісністю замкнених колективів. Це - Рід, Ярило, Купала, більшість жіночих божеств, з-поміж яких виділяється Мокоша.

Нижчий рівень за функціями, що їх виконували божества, був найабстрактнішим, оскільки характеризував загальні поняття: Доля, Лихо, Смерть, Правда, Кривда тощо. Більшість з цих міфологічних персонажів входило до казкових сюжетів. Казкові герої ймовірно, виступали як учасники ритуальних дійств у їх міфологічному образі: баба-яга, кощій, чудо-юдо тощо. Найнижчий міфологічний рівень представлений неіндивідуалізованими істотами: духами, нечистю, тваринами, рослинами, джерелами, горами, камінням. Вони просторово співіснували з людиною і уособлювалися домовиками, лісовиками, водяниками, русалками, мавками, кікіморами тощо. Людина вписувалася в міфологічний світ, була його складовою.

ісля прийняття християнства у слов´ян новий рік збігся з Різдвом і Святками. Люди складали колядки - пісні-побажання, ворожили про майбутній врожай і долю, дівчата мріяли дізнатися ім´я свого судженого. Давні слов´янські свята дійшли й до наших днів - Коляда, Івана Купала, зустріч весни. У складних історичних умовах слов´янські народи створили самобутню культуру, що стала основою їх консолідації, виникнення державності, збереження і примноження духовних традицій. Стародавня слов´янська культура на українських землях формувалася протягом тривалого часу;

7.Запровадження християнства та його вплив на давньоруську культуру. Запровадження християнства на Русі сприяло зміцненню державності, розповсюдженню писемності, створенню визначних пам'яток літератури. Під його впливом розвивалися живопис, кам'яна архітектура, музичне мистецтво, розширювалося і зміцнювалися культурні зв'язки Русі з Візантією, Болгарією, країнами Західної Європи. Разом з християнством на східнослов'янських землях були запроваджені церковний візантійський календар, культ “чудотворних” ікон, культ святих. Християнство внесло позитивні зміни у світогляд людей. Якщо в основі політеїстичних релігійних вірувань, стародавніх слов'ян лежав страх перед стихійними силами природи, ворожими і пануючими, то християнство плекало надію па порятунок, почуття захоплення навколишнім світом. У процесі поширенню та утвердження християнство на Русі поступово втрачало візантійську форму, вбираючи в себе елементи місцевих слов'янських звичаїв, ритуалів, естетичних запитів східних слов'ян. Візантійські церковні канони поступово пристосовувалися до особливостей давньоруського етносу. Водночас слід зазначити, що у боротьбі з “поганством” християни знищили безцінні пам'ятки мистецтва стародавнього язичницького світу, зокрема шедеври дерев’яної скульптури, забороняли старовинні танці, скомороші дійства тощо.

Разом з тим християнство справило великий вплив на розвиток духовної культури Київської Русі. Як відомо, із його запровадженням літературною мовою на Русі стала, церковнослов'янська мова, створена приблизно за сто років до прийняття християнства болгарськими просвітителями Кирилом і Мефодієм. З нею поширювалась освіта також на Балканах і в Моравії.

8. Розвиток писемності, освіти, літератури в Київській Русі. Вплив християнства на культурний розвиток Київської Русі був досить складнимі суперечливим. Фактично церквою визначалися напрями розвитку культури. Храми імонастирі стали головними осередками розвитку освіти, науки, мистецтва. Християні#зація Русі стала важливим стимулом поширення книжного знання. При давньоруськиххрамах і монастирях створювалися бібліотеки, приміщення для переписування книг.Перша бібліотека у Київській Русі була заснована за часів Ярослава Мудрого у Со#фійському соборі ( 1037 р.), згодом з’явилася бібліотека і в Києво#Печерському мона#стирі. Книжне знання розцінювалося тоді як головна ознака гідності людини.Розвиток освіти у Київській Русі будувався на власних традиціях із використан#ням античного та болгаро#візантійського досвіду шкільного навчання. До того ж прий#няття християнства у його східному, православному варіанті сприяло поширенню гра#мотності, адже на відміну від католицизму богослужіння у православному храмі прово#

диться рідною мовою.Шкільна освіта за часів князювання Володимира Великого і Ярослава Мудрого ста#

ла частиною загальнодержавної та церковної політики. Цього часу у Київській державі утворюються три типи шкіл:

— навчальний заклад, що утримувався за рахунок князя, так звана палацова школа

підвищеного типу;

— приватна школа домашнього навчання;

— навчальний заклад, у якому готували священиків – школа «книжного вчення».

У давньоруських школах обов’язковим було навчання основам письма, читаннята рахунку. А оскільки література, що надходила з#за кордону, була написана здебіль#шого грецькою та латинською мовами, то важливого значення надавали вивченню цихмов. Крім того, вивчали музику та спів, розглядаючи їх як одне з «семи вільних мис#тецтв». Писали на дерев’яних дощечках, вкритих воском, роговою або металевою па#личкою, яка називалася стилем.Поширенню грамотності сприяла меценатська діяльність київських князів Воло#димира Великого, Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха. Уже в ХІ ст. важливимелементом ідеології давньоруського суспільства стала педагогічна думка, хоч як само#стійна галузь знань вона ще не існувала. Своєрідність давньоруської педагогічної думкивиявляється в її орієнтації на суспільно#корисні цінності. Ідеї патріотизму, єдності русь#кої землі, морального вдосконалення особистості стають основним змістом просвітництвана київських землях. З цього погляду непересічне значення має така пам’ятка давньо#руської літератури, як «Поучення» Володимира Мономаха, що містить цілу низку мо#ральних настанов, спрямованих на утвердження гуманістичного світогляду. Особливоїуваги з погляду педагогіки заслуговують «Ізборники Святослава» 1073 та 1076 років.

Завдяки культурним зв’язкам з Візантією, на Русі стають популярними такі га#лузі знань, як філософія, діалектика, граматика. Твори Платона, Аристотеля, Сократа,Епікура стають основними джерелами формування давньоруської філософської думки.

Християнство, яке прийшло на давньоруські землі, інтенсифікувало містобуду#вання і храмобудування, розвиток образотворчого мистецтва, художнього ремесла. Вод#ночас, прийняття християнства стимулювало зростання спочатку церковного, а потім ісвітського письменства, відкрило шлях проникненню на Русь здобутків візантійськоїлітератури, а також літератур східних і західноєвропейських народів.Основою писемної мови Київської Русі була жива давньослов’янська мова східнихслов’ян. Вона почала формуватися у VІ#Х ст. з праслов’янської мови. Із введенням хри#стиянства на Русь приходить і книжна церковнослов’янська мова, яку називають щестарослов’янською. Із становленням давньоруської літературної мови утверджувалася ілітература Київської Русі. Письменство розвивалося у тісному єднанні з уснопоетич#ною народною творчістю, яка мала переважно синкретичний і дуалістичний характер,поєднуючи язичницький світогляд з християнством. Отже, усна народна творчість, по#ява писемності, запровадження християнства прискорили процес становлення літерату#ри Київської Русі з притаманним їй історизмом, громадянською активністю та публі#цистичністю стилю. За два з половиною століття (до монголо#татарської навали) вонадосягла високого ідейного і художнього рівня.

Оскільки Київська Русь прийняла християнство за греко#візантійським зраз#ком, то й перші церковні книги були візантійського походження. Переписувалася і пе#рекладалася, насамперед, біблійна література: вибрані тексти зі Старого заповіту — пара#мійник, збірка псалмів царя Давида — псалтир, діяння апостолів — «Апостол», тлума#чення біблійних текстів — палеї та ін.

Біблійні книги, або «святе письмо», булиобов’язковою церковною літературою. До Київської Русі потрапила порівняно незнач#на частина біблійних книг із Моравії та Болгарії в перекладах старослов’янською мо#вою, зроблених Кирилом та Мефодієм. Особливу популярність мав Псалтир, який ви#користовувався як підручник для навчання письма. Набув поширення також Парамійник,великою популярністю користувалися новозавітні твори, зокрема Євангеліє, «Апос#тол», «Апокаліпсис» («Одкровення Іоанна»), які були основним джерелом утвердженняхристиянської церковної ідеології. З них укладалися апракосні (неповні) євангелія іапостоли, які були розраховані на читання під час церковних служб у визначені дні тижня та релігійних свят.

Найдавнішими апракосними євангеліями, переписаними на Русі, були кирилич#на частина Реймського євангелія Анни Ярославни (перша половина XI ст.), Остромиро#ве євангеліє. Архангельське євангеліє (1092 р.), Новгородські службові лінії (1095#1097 рр.)та кілька «Апостолів» другої половини XII ст. Повні переклади усіх книг біблії у вітчиз#няній писемності з’явилися набагато пізнішеГеографічною енциклопедією була «Християнська топографія» Козьми Індикоп#

лова, яка мала космографічний характер. У книзі наводяться цікаві географічні, істо#ричні, археологічні відомості легендарно#казкового характеру і реальні описи тих країн,де побував Козьма. Автор викладає свої уявлення про будову всесвіту на засадах дог#матики християнського віровчення. Дослідники вважають, що деякі фрагменти творуувійшли до давньоруських літописів.Видатними пам’ятками перекладної літератури візантійсько#болгарського по#ходження є хронографи, в яких викладено епізоди всесвітньої історії. Матеріалом дляісторичних хронік слугували твори античних і середньовічних істориків, античні міфи,

язичницькі і християнські переклади та легенди і, звичайно ж, Біблія.