34. Національно-культурницька діяльність Кирило Мефодіївського братства.

У Києві приблизно в 1845 р. виникає нелегальне Кирило-Мефодіївське братство – не культурна, а політична національна організація, перша в історії України, і, що характерно, створюють її видатні діячі вітчизняної культури (М.Гулак, М.Костомаров, П.Куліш, В.Білозерський, Т.Шевченко). Мета товариства підкреслена назвою - слов'янська єдність, створення федерації слов'янських демократичних республік. Ідеї організації - рівність людей, необхідність знищення кріпацтва - пронизували творчість його організаторів. Розгром братства в 1847 р. важко відбився на всьому розвитку української культури, а традиція політичної боротьби була перервана аж до 90-х років XIX ст.

Національно-культурницька діяльність Кирило Мефодіївського братства.

Кирило-мефодіївського товариство (братство) - таємна політична національно-патріотична організація (грудень 1845 — березень 1847, Київ). Засновники: В.Білозерський, М.Гулак, М.Костомаров. Згодом до них приєдналися 9 осіб, серед них Т.Шевченко, П.Куліш. Зв'язки з К.-М.т. підтримували ще близько 100 чоловік. К.-М.т. ставило головною метою досягнення державної незалежності України у федеративній спілці таких же незалежних слов'янських держав. "Братчики" виступали за повалення самодержавства та ліквідацію кріпацтва в Російській імперії. Складена колективно програма товариства "Книга буття українського народу, або Закон Божий" у 109 положеннях за допомогою релігійно-повчальних та історико-публіцистичних аргументів доводила право українського народу бути ініціатором боротьби за національне й соціальне визволення слов'янських народів з об'єднанням їхніх новостворених демократичних республік у федеративну спілку. Права і обов'язки членів К.-М.т.Громадську роботу кирило-мефодіївці зосередили навколо освіти народу і піднесення економіки України, видання популярних книжок, запровадження широкої мережі початкових навчальних закладів, готували агітаційні відозви із закликами розгортати національно-визвольну боротьбу. Заарештовані царськими властями, які вбачали у К.-М.т. небезпечну антиурядову організацію, за вироком, затвердженим Миколою І, всі 12 "братчиків" були покарані засланням у різні місця імперії. - таємна політична національно-патріотична організація (грудень 1845 — березень 1847, Київ). Засновники: В.Білозерський, М.Гулак, М.Костомаров. Згодом до них приєдналися 9 осіб, серед них Т.Шевченко, П.Куліш. Зв'язки з К.-М.т. підтримували ще близько 100 чоловік. К.-М.т. ставило головною метою досягнення державної незалежності України у федеративній спілці таких же незалежних слов'янських держав. "Братчики" виступали за повалення самодержавства та ліквідацію кріпацтва в Російській імперії. Складена колективно програма товариства "Книга буття українського народу, або Закон Божий" у 109 положеннях за допомогою релігійно-повчальних та історико-публіцистичних аргументів доводила право українського народу бути ініціатором боротьби за національне й соціальне визволення слов'янських народів з об'єднанням їхніх новостворених демократичних республік у федеративну спілку. Права і обов'язки членів К.-М.т. регламентувалися статутом. Громадську роботу кирило-мефодіївці зосередили навколо освіти народу і піднесення економіки України, видання популярних книжок, запровадження широкої мережі початкових навчальних закладів, готували агітаційні відозви із закликами розгортати національно-визвольну боротьбу. Заарештовані царськими властями, які вбачали у К.-М.т. небезпечну антиурядову організацію, за вироком, затвердженим Миколою І, всі 12 "братчиків" були покарані засланням у різні місця імперії.

Перша офіційна згадка про Кирило-Мефодіївське товариство пов'язана з доносом, коли в березні 1847 р. студент Київського університету Олексій Петров доніс царським властям про таємне товариство, яке він випадково виявив. Поліція зразу ж арештувала провідних членів цієї групи й доставила їх у Петербург. У результаті посилених допитів власті дізналися про існування Кирило-Мефодіївського товариства — першої на Україні організації політичного спрямування. Незабаром стало очевидним, що побоювання властей відносно наявності широкого підпільного руху були перебільшеними. Товариство складалося всього з десятка активних членів та кількох десятків співчуваючих. До групи входили молоді представники української інтелігенції на чолі з Миколою Костомаровим (обдарованим істориком і викладачем університету), вчителем Василем Білозерським (вихідцем із дворян) та Миколою Гулаком (дрібним, але високоосвіченим чиновником). Хоч два інших інтелігенти — викладач гімназії та письменник Пантелеймон Куліш і вже добре знаний поет Тарас Шевченко — підтримували з товариством не дуже стійкі зв'язки, їх також заарештували. Товариство було не лише малочисельним, а й обмеженим у своїй діяльності. Протягом приблизно 14 місяців його існування «браття» збиралися кілька разів на тривалі філософські й політичні дискусії (під час однієї з них якраз і був присутній донощик Петров) та підготували ряд положень своєї програми. Найважливіші з цих положень, сформульованих Костомаровим, містились у творі під назвою «Закон Божий (Книга Буття українського народу)». Написаний в дусі романтизму та ідеалізму того часу, пройнятий шануванням християнських цінностей і панслов'янськими елементами, цей твір, що зазнав сильного впливу польських моделей, закликав до перебудови суспільства на засадах справедливості, рівності, свободи, братерства. Серед пропонованих у ньому конкретних заходів були скасування кріпацтва, ліквідація юридичних відмінностей між станами, доступність освіти для мас. Національне питання, що з усією очевидністю привернуло найбільшу увагу товариства, ставилося на широкий контекст панславінізму: «Всі слов'янські народи мають право вільно розвивати свої культури і, що важливіше, вони повинні утворити слов'янську федерацію з демократичними інститутами, аналогічними тим, що є у Сполучених Штатах». Столицею федерації мав стати Київ.

Погоджуючися щодо загальних засад, учасники групи, однак, розходилися в питанні про те, що вважати першочерговим і найголовнішим. Для Костомарова це були єдність і братство слов'ян; Шевченко палко вимагав соціального й національного звільнення українців, а Куліш наголошував на важливості розвитку української культури. Більіність висловлювалася за еволюційні методи, сподіваючись, що загальна освіта, пропаганда й «моральний приклад», який вони подаватимуть властям, — це найдійовіші засоби досягнення поставленої мети. На відміну від них Шевченко і Гулак представляли думку меншості, згідно з якою лише шляхом революції можна здійснити бажані зміни. Втім ці розходження не слід перебільшувати. Членів товариства безсумнівно об'єднували спільні цінності та ідеали й, що найхарактерніше, бажання покращити соціально-економічну, культурну й політичну долю України. Відносно безневинний характер товариства царські власті вирішили покарати його провідних членів. При цьому суворість покарання була неоднаковою. Костомаров, Куліш та інші помірковані дістали порівняно легкі вироки, що передбачали заслання вглиб Росії на рік і менше, після чого їм дозволялося продовжити попередні заняття. Гулака засудили до трьох років ув'язнення. Та найсуворіше було покарано Шевченка, в якому цар і його чиновництво вбачали найнебезпечнішого учасника товариства. Його віддали у солдати на 10 років. Сам Микола і дописав до вироку таке: «...под строжайшим наблюдением и запретом писать и рисовать». Фізичні й моральні муки цього заслання спричинили передчасну смерть Шевченка у 1861 р. Значення Кирило-Мефодіївського товариства важливе з кількох міркувань. Воно явило собою першу, хоч і невдалу, спробу інтелігенції перейти від культурницького до політичного етапу національного розвитку; воно привернуло увагу царського уряду (що доти намагався розіграти карту українофільства проти польських культурних впливів на Україні) до потенційної небезпеки зростаючої національної свідомості українців; ліквідація товариства дала сигнал до наступу антиукраїнської політики і ознаменувала початок довгої безупинної боротьби української інтелігенції з російським царатом.

35. Розвиток культури у Західноукраїнських землях у 19 ст. «Просвіти». НТШ. На західноукраїнських землях у результаті природного приросту чисельність населення збільшилася з 3,9 млн у 1863 р. до 5,5 млн у 1897 р. Паростки капіталістичних відносин пробивалися на Західній Україні крізь залишки феодалізму. Помітне пожвавлення в економіці почалося наприкінці 60 - на початку 70-х років. Та лише 70-80-ті роки стали роками становлення фабрично-заводської промислово­сті. Однак з 869 підприємств, що були у Східній Галичині, більшість були дрібними, де було зайнято 5-10 робітників. Переважали дрібні підприємства також на Буковині й Закарпатті. Попереду йшли бо­рошномельна, лісопильна, нафтова галузі, де до середини 90-х років завершився промисловий переворот. Нафтова промисловість почала розвиватися в Галичині раніше від інших. Основою для неї були багаті запаси нафти. Виникнувши у вигляді селянських промислів у формі дрібнотоварного виробництва, нафтова промисловість переходить від примітивних способів видобутку до досконаліших методів буріння за допомогою парових машин. З’являються перші нафтоочисні заводи в Ясло, Львові, Дрогобичі. Застосування нової техніки забезпечило збільшення обсягів виробництва нафти. Поча-ток другої половини XIX ст. став періодом концентрації виробницт-ва і застосування механічної сили в лісовій промисловості Галичини, Буковини, Закарпаття, на продукцію якої підвищується попит. Названі галузі виробництва в Галичині стимулювали розвиток за-лізниць. На початок 1901 р. довжина залізниць досягла 3869 км, що сприяло розвитку торгівлі й промисловості. Наприкінці XIX ст. починають розвиватися металообробна та машинобудівна галузі промисловості, щоправда, на низькому технічному рівні.

Розвиток промисловості, пов’язаної з переробкою продуктів сіль-ського господарства, свідчив про проникнення товарно-грошових відносин у поміщицьке господарство.

Капіталізм породжував робітничий клас, пролетаризував селян­ство, яке вийшло з кріпосництва без землі, збільшував злидні, загост-рював соціальні антагонізми. Лише на Закарпатті наприкінці XIX ст. налічувалося 73 % бідняків, 17 % середняків та 10 % куркулів. Селян-ство масово емігрувало за кордон. Так, наприкінці XIX ст. до Ка-нади виїхало приблизно 30 тис. українців, до США - 150-200 тис, до Бразилії - 18,5 тис. Наприклад, у Закарпатті відсоток еміграції набагато перевищував відсоток природного приросту населення. Закарпаття з часів середньовіччя входило до складу угорського королівства, у XIX ст. воно залишалося в угорській частині імперії Габсбургів. 

Наукове товариство ім. Т. Шевченка

Ярослав Грицак

Вибір Львова як осередку першої всеукраїнської академії не був випадковий*. Історія розвитку науки в Галичині мала свої славні традиції. * Детальніше див.: Аксіоми для нащадків. -Львів, 1992. - 542 с. Середньовічний Львів - це важливе європейське перехрестя культурних взаємин, розвиненого шкільництва та писемності, в якому українське населення було

активним учасником. Яскравим символом участі галичан у європейському культурному процесі в середні віки є постать видатного вченого XV століття Юрія Котермака з Дрогобича. Після навчання у Дрогобичі, Львові, а далі в Краківському університеті Юрій Дрогобич, відомий на той час вчений у галузі астрономії та медицини, стає ректором Болонського університету. В 1483 році, лише через 30 років після появи перших друкованих книг Ґутенберґа і майже на століття перед виходом у Львові книг Івана Федорова, в друкарні Еухаріуса Зільбера виходить перша в нашій історії друкована праця українського природодослідника під назвою "Прогностична оцінка поточного 1483 року майстра Юрія Дрогобича з Русі, доктора мистецтва і медицини Болонського університету". На відміну від попередніх прогностиків такого типу, книга має не астрологічний, а суто науковий характер. Вона використовувалася опісля, зокрема, для створення основ наукової метереології в працях німецького вченого Густава Гельмана. На зламі XVI та XVII ст. центром духовного життя у Львові стає Успенське братство, дидактична, літературно-філософська та книжна діяльність якого має велике значення для піднесення національної культури. Активно функціонує братська школа, накреслюються плани надання їй статусу вищого учбового закладу. В рамках релігійного та національного протиборства це стимулює перетворення в 1661 р. декретом короля Яна Казимира Львівської єзуїтської колегії в університет. Університет активно розвивається, він налічує 500 студентів. У 1760-1770 pp. в його друкарні виходить понад 500 книг з філософії, географії, історії, фізики, архітектури. В 1772 р. Галичина переходить до складу Австрії. У рамках просвітницької політики австрійського імператора Иосифа И у 1784 р. здійснюється реформа трьох головних імперських університетів - Віденського, Празького та Львівського. Львівський університет перетворюється на суто світський заклад. У листопаді 1787 р. при ньому було засновано Studium Ruthenum (Руський інститут) - відділення, в якому на двох факультетах (філософському і богословському) деякі предмети викладалися українською мовою. Інститут, правда, проіснував лише до 1808 р. і був закритий під тиском польських шовіністичних кіл. Однак, незважаючи на перешкоди, що чинила польська й австрійська адміністрація краю, на початку XIX ст . у Галичині зароджується і набирає щораз більшої сили перша хвиля національного відродження. Насамперед вона виявилася в енерґійній діяльності невеликого гуртка національно свідомої інтелігенції для збирання пам'яток народної творчості, мовознавчих та етнографічних досліджень, підготовки літературних збірок і тим самим введення розмовної мови місцевого населення у ранґ літературної. Класичним зразком такої діяльності стає невтомна праця Григорія Ількевича, діячів "Руської Трійці" - Маркіяна Шашкевича, Івана Вагилевича та Якова Словацького. Поява підготовленого ними альманаху "Русалка Дністровая" (1837) разом з їхніми науковими українознавчими працями та ранніми етнографічними збірками інших авторів і граматиками української мови Йосифа Левицького, Йосифа Лозинського та Івана Могильницького знаменувала собою початок становлення національної науки. їхня діяльність стала за основу для дальшого організаційного оформлення української науки. Це завдання здійснювалося на другому, організаційному, етапі українського національного відродження, який тривав від кінця 40-х до кінця 80-х років ХІХ ст. Під час революції 1848 р. у Львові проходить з'їзд учених, створюється культурно-просвітнє товариство "Галицько-Руська Матиця", а у Львівському університеті відкривається кафедра української мови і літератури, місце на якій займає Яків Головацький. Однак за революційними подіями прийшов наступ реакції та польських шовіністичних кіл, який фатально вплинув на багатьох діячів українського національного відродження, зумовивши їх перехід до так званого "москвофільського" таборуПаралельно з подіями в Галичині робляться перші спроби організувати наукові установи в тій частині українських земель, які входили до складу Російської імперії. Засновано Харківський (1805) та Київський (1834) університети, які стають науково-культурними вогнищами національного життя. У 1830-1840 pp. особливо активно діє в Україні Археографічна комісія, що ставила собі за мету збирання, опис та видання історичних документів. Поряд з тим створюються перші наукові товариства: Київське медичне товариство (1840), Київське товариство природників (1869). Однак діяльність цих товариств не мала національного характеру, а їхні головні видання виходили російською мовою. Єдиним осередком творення української науки був заснований у 1873 р. в Києві Південно-Західний відділ Географічного товариства, який за три роки існування видав два томи своїх праць, провів археологічний з'їзд та одноденний перепис населення Києва. Товариство припинило своє існування через репресії, яких зазнав український рух від російського самодержавства. Ще в 1863 р. міністр внутрішніх справ Валуєв видав циркуляр про заборону українських книжок популярного та релігійного характеру. Циркуляр стверджував, що "украинского языка не было, нет и быть не может". А в 1876 р. імператор Олександр ІІ, перебуваючи на відпочинку у німецькому курорті Емс, підписав горезвісний емський указ про заборону не тільки друкування, а й увозу з-за кордону українських книжокНіби передбачаючи ці удари, національно свідома частина української інтелігенції звернула свої погляди на Галичину, з її незрівнянно кращими умовами для легальної діяльності. Як писав у 1878 р. у своєму щоденнику В. І. Вернадський, "у Галичині молоросійська народність дуже піднялася. Кращі малоросійські сім'ї переселилися туди".Отож, завдяки спільним зусиллям національно свідомої інтелігенції з Наддніпрянської України та Галичини й у відповідь на репресії, яким піддавалось українське друковане слово в Російській імперії, в грудні 1873 р. у Львові було засновано Літературно-Наукове Товариство ім. Шевченка. Фінансовою основою для його створення були двадцять тисяч австрійських крон, пожертвуваних Є. Милорадович. Фундаторами товариства також виступили О. Кониський, Д. Пильчиків, М. Жученко, С. Качала. Товариство ставило собі за мету "вспомагати розвою руської (малоруської) словесності". Першими головами товариства були К. Сушкевич (1874-85), С Громницький (1885-86), Д. Гладилович (1886-92). У перше десятиліття діяльність товариства мала скромний характер: його коштом вийшли два річники журналу "Правда" та "Дослідження у галузі руської мови" (1880, нім. мовою) О. Огоновського. З 1885 товариство перебрало видання журналу "Зоря" (виходив до 1898 p.), який став всеукраїнським літературним органом і поширювався (після заборони 1894 р. - нелегально) у Наддніпрянській Україні. Наприкінці 1889-х pp. у середовищі Київської громади (серед т. зв. австрофілів на чолі з В. Антоновичем та О. Кониським) визріла ідея перетворення товариства у виключно наукову установу. В Галичині цю ідею підтримала група народовців ("новоерівців") на чолі з О. Барвінським, яка задля досягнення культурно-просвітніх цілей ішла на компроміс з польськими та австрійськими урядовими колами. Відповідно до цього плану у 1892 р. товариство перейменовано в НТШ. Головним завданням реорганізованого товариства було "плекати та розвивати науку і штуку в українсько-руській мові, зберігати та збирати всякі пам'ятки старинності і предмети наукові України-Руси". Утворено три секції: історично-філософську, філологічну, математично-природознавчо-лікарську. Секції формували комісії. Розпочалась організація бібліотеки і музею НТШ. З 1892 р. почав виходити головний друкований орган товариства - "Записки НТШ" (ред. І тому Ю. Целевич, II-IV т. О. Барвінський). Першими головами товариства були Ю. Целевич (1892-93) і О. Барвінський (1893-97Період найбільшого розвитку НТШ розпочався в 1894 з переїздом до Львова М. Грушевського. У 1894 р. він отримав історично-філософську секцію, а в 1897 р. був обраний головою НТШ. З 1895 р. став редактором "Записок НТШ" і перебрав на себе всю видавничу діяльність товариства. За час його головування НТШ видало близько 800 томів наукових праць, зокрема 112 томів "Записок". М. Грушевський ініціював низку інших періодичних видань: "Хроніку НТШ" (тт. 1-74, 1900-39), "Збірник історично-філософської секції НТШ" (тт. 1-17, 1898-1934; у цій серії вийшло 8 томів (1898- 1913) його "Історії України-Руси"), "Збірник філологічної секції" (тт. 1-23, 1898-1937), "Збірник математично-природничо-лікарської секції" (тт. 1- 32, 1897-1939), "Жерела до історії України-Руси" (тт. 1-22, 1895-1924), "Українсько-руський архів" (тт. 1-15, 1906-1921), "Етнографічний збірник" (тт. 1-40, 1895-1929), "Студії з поля суспільних наук і статистики" (тт. 1-5, 1909-38) та ін. Крім М. Грушевського, винятково велику роль у формуванні академічного обличчя НТШ відіграли І. Франко та В. Гнатюк, які очолювали різні структурні одиниці товариства, редагували серійні та окремі видання, зокрема, випускали у 1898-1905 pp. "Літературно-Науковий Вісник" та керували Українською Видавничою Спілкою. З їх ініціативи в 1898 р. проведено реформу статуту НТШ, згідно з яким звання "дійсного члена" товариства присвоювалося лише на підставі наукової кваліфікації. Відповідно до цього у 1899 р. було вибрано перший академічний корпус учених - членів НТШ у складі 32 осіб, як із західноукраїнських, так і зі східноукраїнських земель. Окрім українських учених, до складу товариства 1903-1914 рр. було прийнято 19 членів-чужоземців, науковців зі світовим ім'ям - А. Єнсена, Я. Бодуена де Куртене, О. Брюкнера, В. Бехтерева, О. Пипіна, О. Шахматова та ін. Питання про дальше вдосконалення організаційної структури стали у центрі дискусій, які точилися в НТШ у 1899-1913 рр. і допровадили до затяжної кризи. За цими дискусіями крилися ідейно-політичні та особисті розходження серед дійсних членів товариства. Внаслідок загострення конфлікту в 1913 p. M. Грушевський залишив посаду голови НТШ. Після його відходу обов'язки заступника голови НТШ виконували С. Томашівський (1913-18) та В. Щурат (1919-21). У міжвоєнну добу головами НТШ були В. Щурат (1921-23), К. Студинський (1923-32), В. Левицький (1932-35), І. Раковський (1935-39). Масштаби діяльності товариства помітно зменшилися великою мірою внаслідок розгрому, вчиненого російським військом під час окупації Львова (1914-15) та через репресії польського окупаційного режиму. Польська влада позбавила товариство права видавати українські шкільні підручники, що було одним з головних джерел його прибутків, та організовувати університетські курси для українських студентів. Кількість видань за міжвоєнний період зменшилася до близько 350 назв. Попри те все, товариство далі розбудовувало свою академічну структуру. Відповіддю на заборону польської влади вести роботу зі студентською молоддю було створення та діяльність під проводом НТШ Львівського (таємного) Українського Університету. Збільшено кількість комісій, утворено окремі науково-дослідницькі інститути, започатковано нові серійні видання: "Стара Україна" (1924-25), "Сьогочасне й минуле" (1939), "Лікарський вісник" (тт. 4-17, 1920-39; видання НТШ з 1926 р.), "Збірник фізіографічної комісії" (тт. 1-7, 1915-38). Продовжувалося видання "Записок НТШ", які поділялись на дві серії - "Праці історико-філософської секції" (ред. І. Крип'якевич, 1924-37) та "Праці філологічної секції" (ред. К. Студинський, 1925-29; Я. Гординський, 1935; В. Сімович, 1937). НТШ було ініціатором двох капітальних видань - "Української Загальної Енциклопедії" (тт. 1-3, 1935, під ред. І. Раковського) та "Атласу України і суміжних земель" (1937), підготованих географічною комісією НТШ на чолі з В. Кубійовичем. Закордонними членами НТШ було обрано М. Планка, Д. Гільберта, Ф. Кляйна (всі - 1924 p.), А. Ейнштайна (1929) та ін. Загалом від 1899 до 1939 р. НТШ мало 333 дійсних членів (з них близько третини становили закордонні члени), об'єднаних у секції та 20 комісій. Крім того, при НТШ діяли Бактеріологічно-хімічний інститут та Інститут нормальної і патологічної психології, три музеї: культурно-історичний, природоописний і музей історично-воєнних пам'яток. Бібліотека НТШ на 1 січня 1939 р. налічувала 73 тис. назв книжок у 200 тис. томах і була найкращою збіркою україніки - друків українською мовою та друків, присвячених українознавству в інших мовах. Творчий доробок НТШ від 1873 до 1939 р. становив 1172 томи різних видань, у тому 943 томи серійних наукових публікацій. Найважливіші досягнення було здобуто в галузі суспільних дисциплін: історії (праці М. Гру-шевського та його учнів І. Джиджори, І. Крип'якевича, І. Кревецького, М. Кордуби, С Томашівського та ін.), філології та літературознавства (М. Возняк, М. Деркач-Футрак, О. Огоновський, К. Студинський, І. Франко), етнографії, фольклористики та мистецтвознавства (публікації В. Гнатюка, М. Зубрицького, Ф. Колесси, В. Шухевича), антропології (Ф. Вовк, І. Раковський), бібліографії (І. Левицький, В. Дорошенко) та ін. НТШ належать безсумнівні заслуги в розробці української наукової термінології. Історична роль товариства полягає у виведенні української науки за межі українознавства. До найважливіших досягнень членів НТШ в галузі точних і природничих наук треба зарахувати відкриття І. Пулюєм катодного проміння (названого пізніше рентгенівським), синтез І. Горбачевским сечової кислоти, праці М. Зубрицького в ділянці теорії математики, внесок С Рудницького та В. Кубійовича у дсіслідження географії України та інАктивізація діяльності НТШ в міжвоєнну добу була можливою значною мірою завдяки встановленню контактів із Всеукраїнською Академією Наук (ВУАН), насамперед завдяки спільним зусиллям К. Студинського та М. Грушевського, який з 1924 р. керував кафедрою історії України історично-філологічного відділу ВУАН. Членами ВУАН було обрано С. Смаль-Стоцького, В. Гнатюка, К. Студинського, І. Горбачевського, С. Дністрянського, М. Возняка, Ф. Колессу В. Щурата. Своєю чергою, членами НТШ стали академіки В. Вернадський, Д. Багалій, А. Кримський, Д. Яворницький та ін. У 1927 р. К. Студинський та І. Свєнціцький взяли участь у харківській конференції, яка затвердила новий український правопис. Цей правопис було впроваджено у всі видання НТШ. Тій співпраці поклали край репресії проти української інтелігенції в радянській Україні кінця 1920-30-х pp. їхніми жертвами стали, зокрема, ті члени НТШ, які виїхали в УРСР у пошуках роботи або через ідейні переконання (А. та І. Крушельницькі, С. Рудницький). Членів НТШ було позбавлено звання академіків. А в Галичині це привело до відставки з посту голови НТШ К. Студинського, якого звинувачено у співпраці з радянськими репресивними органами. В умовах, коли Українська Академія Наук у Києві втратила можливості розвивати незалежну українську науку, НТШ перебрало на себе цю функцію. Після окупації Західної України радянським військом НТШ "добровільно" самоліквідувалося 14 січня 1940 р., а його установи і майно було передано АН УРСР. Частина членів НТШ врятувалися втечею у німецьку зону окупації (І. Раковський), інші знайшли працю в інститутах львівської філії АН України, деяких з них (Р. Зубика, К. Студинського, П. Франка) знищили органи НКВСПід час німецької окупації відновлення діяльності НТШ не було дозволено. Засідання комісій та секцій відбувалися таємно. Обов'язки голови НТШ виконував І. Боднар. У нелегальній діяльності НТШ брали участь учені з Наддніпрянської України, які опинилися поза радянською територією: О. Оглоблин, Л. Окіншевич, Н. Полонська-Василенко. Після закінчення війни члени товариства, які перебували в західній зоні окупації Німеччини, відновили діяльність НТШ у березні 1947 р. Сьогодні на Заході існує чотири осередки товариства - у Франції, США, Канади, Австралії. Вони продовжили видання "Записок НТШ" (від 1947 до 1988 р. вийшло 52 томи). У 1949-1993 pp. НТШ видало багатотомну "Енциклопедію Українознавства" (текстова частина: тт. 1-3 українською мовою, 1949-52), тт. 1-2 (англійською мовою, 1963-70; перший том перевидано 1982 p.), словникова частина: тт. 1-10 (українською мовою, 1955- 84), тт. 1-5 (англійською мовою, перероблена і доповнена в 1985-93 pp.

У жовтні 1989 р. на зборах ініціативної групи львівських учених відновлено НТШ у Львові. Головою відновленого товариства обрано О. Романіва, вченим секретарем та редактором "Записок НТШ" - О. Кубинського. Від 1990 р. до поч. 1995 р. зусиллями НТШ у Львові вийшли шість томів "Записок "НТШ (тт. 221 226), розпочато перевидання десятитомної "Енциклопедії Українознавства", проведено чимало наукових конференцій тощо.

36