Матеріал, виконання

Важливим аспектом цінності книги є художнє оформлення. Її орнаментація, створена в народному українському стилі, розміщення тексту, виписування кожної літери чітким гарним уставом свідчить про високий рівень майстерності українських переписувачів.

Євангеліє написане пізнім уставом на пергаменті чорним чорнилом і циноброю(червоною фарбою). У рукописі є ще «дробне» письмо, яким виписані всі приписки, післямови тощо.

У 2011 р. мистецтвознавець та художник Лев Скоп у своїй монографії ^[3], приписав авторство мініатюр і орнаментального оздоблення "Пересопницького Євангелія" майстра Федуска зі Самбора ^[4].

[Ред.]Історична реліквія

Сторінка з орнаментними прикрасами

Пам'ятка містить унікальний матеріал для вивчення історії української мови на всіх її рівнях та взаємодії народнорозмовних і книжних елементів в українській літературно-писемній мові XVI ст. У ній чітко проступають риси живої народної мови. На фонетичному рівні це наявність народнорозмовної фонеми И переднього ряду високого підняття, українські рефлекси ятя, перехід о, е в і в новозакритому складі тощо. На морфологічному рівні засвідчено велику кількість варіантів за рахунок закінчень, властивих живомовній практиці. Синтаксична структура виразно українська.

[Ред.]Мовознавче значення Євангелія

Книга свого часу стала дорогоцінним чинником утвердження живої української мови, бо появилася тоді, коли католицизм, що послуговувався латиною, підтримував колонізацію, тобто польське панство і короля, а православ'я з церковнослов'янською мовою, доповненою українськими народними елементами, стало релігією пригноблених верств українського народу. Боротьба між цими релігійними напрямами була, по суті, ідеологічною боротьбою. Для пригнобленої ідеології представники українського суспільства відчували потребу утверджувати живу українську мову в релігійних текстах. У той час здійснено чимало таких перекладів: Четія — 1489 р., Волинське Євангеліє — 1581 р., Крехівський апостол —XVI ст. та ін. Але найвизначнішою пам'яткою з мовного погляду став переклад канонічногоПересопницького Євангелія.

[Ред.]Особливості мови

Народнорозмовну лексику введено до тексту переважно за допомогою глос. Вони, як правило, ставляться поряд із словами оригіналу, але обрамляються «прямокутниками»; виписані «дробним» письмом. Це, здебільшого, старослов'янські слова (наприклад, «чресла» — стегна, «бдѣти» — не спати), але є українські глоси до українських же слів. Вони свідчать про пошуки наддіалектного слова, вироблення загальноукраїнської лексичної норми («стрѣху» — дах, «через збожя» — через оранку тощо).

На графіці рукопису позначився другий південнослов’янський вплив. Рукопис багато орнаментований: різнокольорові з золотом високохудожні мініатюри, заставки, ініціали, кінцівки з українськими мотивами.

Доля книги

З часу свого завершення пам'ятка зберегалася в Пересопницькому монастирі. З 1600 р. до 1701 р. історія її побутування невідома. 17 квітня 1701 р. гетьман України Іван Мазепа подарував їїПереяславському кафедральному собору. З 1799 р. зберігалася в бібліотеці Переяславської семінарії, згодом — у Полтавській семінарії, в Полтавському історико-краєзнавчому музеї, в заповіднику «Києво-Печерська лавра». З 24 грудня 1948 року — у відділі (тепер інституті) рукопису Бібліотеки АН УРСР (нині Національна бібіліотека України ім. В.Вернадського), де й зберігається тепер.

16. Українські православні братства та їх діяльність у 16-17 ст. Одним із істотних чинників українського релігійного і національно-культурного відродження стали братства і засновані ними школи та друкарні. На християнському Сході (Єгипет, Константинополь) релігійні "братства", які об’єднували кліриків і світських людей, відомі вже з IV ст. Переважно вони засновувалися для взаємних послуг щодо поховання померлих, спільних молитов та інших релігійних обрядів. Деякі історики вважають, що попередниками християнських братств були колегії та інші "братерські" об’єднання Стародавнього Риму. Приблизно з кінця XI і XII ст. у країнах Західної Європи поширилися братства світських людей, які мали писемні статути. Члени таких братств обирали своїх старшин, збиралися для молитов, спільно ховали померлих членів і були зобов’язані замовляти за них жалобні богослужіння, займалися благодійною діяльністю, опікувалися святинями або власними каплицями. Поширений був також звичай влаштування братерських бенкетів і відзначення днів патрональних святих, що зближує братства з германськими гільдіями і так званими братчинами — об’єднаннями для відзначення храмових празників, які, починаючи з XII ст., відомі в окремих містах на півночі Київської Русі. Ремісницькі цехи мали форму релігійних братств, але крім благодійних та церковно-обрядових справ займалися також регламентацією продукції і збутком виробів. Багато організаційних форм, особливо способи вибору старшин, братства перейняли з міського самоврядування (зокрема, від італійських комун), натомість такі обряди, як присяга нових членів і деякі інші, формувалися під впливом монастирських правил. У православних країнах братства виникли тільки в українському і білоруському середовищі, якщо не рахувати архаїчних братчин, а також братств грецької діаспори у католицьких країнах Європи. Можна припустити, що ґрунт для братств підготували існуючі віддавна традиційні парафіяльні організації. Відомо, наприклад, що в середині XV ст. майном Перемишльського православного собору св. Іоанна управляли vitrici (опікуни). У пізніших документах їх називали "витрикушами". Правдоподібно, вони виконували такі самі опікунчі функції щодо святинь, як ктитори у Візантії, але латинські впливи, напевне, не обмежувалися запозиченням назви, а відобразилися і в організаційній структурі православних братств, принаймні якщо йдеться про Західну Україну. Перші надійні документи про легально оформлені православні братства датуються серединою XVI ст. Серед цих документів — статут 1538 р. братства кушнірів у Вільні, статути 1542 р. братства Благовіщенської парафії на передмісті Львова і 1544 р. братства церкви при парафії Миколая на львівському Підзамчі 2. З 1544 р. є згадка про організацію парафіян при Успенській церкві на Руській вулиці, пізніше — про "руських старшин", які діють від імені "співбратів і сусідів" — патронів церкви, з 1573 р. — про "старшин братства Богородиці". Зовнішні організаційні форми, такі як вибори старшин та їхня підзвітність зборам членів, наявність писемних статутів, врочистий обіт при вступі, були подібні у православних і католицьких братствах. Однак у католиків нерідко виникало при одному храмі по кілька братств, пов’язаних зі специфічними формами культу, поряд з цим відомі й "архібратства", які об’єднували однотипні братства різних міст і сіл. У православних, як правило, в парафії могло бути лише одне братство, рідше два — "старше" — для одружених, "молодше" — для неодружених. Пізніше з’явилися і "сестринства", які обмежувалися збором коштів для парафій. Проте найважливішим було те, що у католиків, починаючи з середини XVI ст., діяльність братств носила контрреформаційний характер, отже, була повністю підпорядкована клірові, а ті православні братства, які починають виникати з 80-х рр. XVI ст., були виявом реформаційних тенденцій і прагнули перейняти у свої руки управління церковним майном і освітню діяльність. На кінець 1585 р. українські міщани центральної частини Львова виробили статут своєї організації — Успенського братства. Незабаром воно стало називатися також Ставропігійським (патріаршою Ставропігією) на знак підпорядкування безпосередньо східним патріархам. Братство з самого початку вважало одним з основних завдань піднесення освітнього рівня населення. Першими його керівниками і визначними організаторами братського руху на терені Львова були міщани з Руської вулиці Юрій та Іван Рогатинці, Іван та Дмитро Красовські, Лесько Малецький, Лука Губа, Хома Бабич. Більшість їх — представники гуманістичної культури, яскраві творчі індивідуальності, люди, беззастережно віддані спільній справі. Найбільшим авторитетом користувався Юрій Рогатинець, славнозвісний по всій Речі Посполитій і за кордоном ремісник, винахідник (разом з братом Іваном) "нового виду сідлярського мистецтва", а водночас "патріарх і доктор" для львів’ян, громадський діяч, талановитий публіцист. Його помічник і однодумець — крамар Іван Красовський — не шкодував зусиль для налагодження братської друкарні, писав вірші і відозви, очолював боротьбу за права українських міщан. З міського середовища вийшли і визначні церковні та освітні діячі, які співпрацювали з братствами. Так, львів’янином був засновник Києво-Печерської друкарні Єлисей Плетенецький, із західноукраїнського містечка Потелича, яке було одним з осередків гончарства, походили славетні письменники й науковці брати Стефан і Лаврентій Куколі (Зизанії), Касіян Сакович. Авторитет львівського Успенського братства визнавали не лише братства, що діяли на передмістях Львова, а й аналогічні організації, що виникали в інших містах. Наприкінці XVI — на початку XVII ст. братства організовувалися в більшості міст Галичини, Холмщини, Підляшшя. Так, 1589 р. організаційно оформилися братства в Рогатині та Красноставі, 1591 р. у Бересті та Городку, 1592 р. у Комарні. 1594 р. братства засновані у Більську й у Любліні, де була невелика громада українців 6. 1594 р. згадане як здавна існуюче братство при парафії св. Миколая в Буську. Серед почесних членів братства були відомі релігійні і освітні діячі: волинський чашник Лаврентій Древинський, Ігнатій з Острога, Васько з Гологір 7. На початку XVII ст. відзначилися активною діяльністю братства в Галичі, Дрогобичі, Перемишлі, Більську, Холмі, Замості, Бережанах; виникають братства також; в окремих селах. Близько 1615 р. стало діяти Богоявленське братство в Києві 8, а близько 1617 р. — Чеснохрестське братство в Луцьку 9. Виникають братства і в окремих містах Лівобережної України, але там їхні функції залишалися обрядово-побутовими. Утриманням шкіл і шпиталів, виборами духовенства на Лівобережжі займалися не братства, а міські й сільські громади. Соціальний склад різних братств не був однаковим і з часом мінявся. Львівське Успенське братство часу найбільшої своєї активності (кінець XVI — початок XVII ст.) об’єднувало переважно представників середніх верств міського населення — насамперед ремісників і крамарів. У другій чверті XVII ст. керівні позиції у львівській Ставропігії належали вже найзаможнішим українським та грецьким купцям, які своїм багатством не поступалися католицьким патриціям. На відміну від кількох найвпливовіших братств, ті братства, що були в малих містах і на передмістях великих міст, були демократичнішими за складом. Нерідко їхніми членами вважали всіх дорослих чоловіків, що мешкали на території тієї чи іншої парафії. Більшість братств не допускали до своїх рядів духовних осіб. Винятки становили Київське та Луцьке братства, де найвпливовішими членами були православні ченці та шляхтичі. Зокрема, Київське братство змогло розпочати діяльність завдяки пожертві українською шляхтянкою Галшкою Гулевичівною свого двору на Подолі для влаштування монастиря, школи і притулку для прочан 10. Серед засновників Київського братства були вчені монахи Захарія Копистенський, Тарасій Земка, Єзекиїл Курцевич; найактивнішим діячем при братстві був Іван Борецький, який після вчителювання у Львівській братській школі прибув до Києва (мабуть, на запрошення Єлисея Плетенецького) і з 1610 р. був священиком Воскресенської церкви на Подолі. Він був всебічно обдарованою людиною, здобув значний авторитет як громадський діяч, перекладач, автор талановитих публіцистичних творів. Львівське братство і ті братства, які його наслідували, часто діяли всупереч ієрархії і навіть всупереч священикам-настоятелям парафій, якщо ті не рахувалися з ініціативами членів братств. На початку XVII ст. тривав конфлікт ряду братств Львівської єпархії з єпископом Гедеоном Балабаном. Сприяючи розвиткові освіти, він водночас хотів, щоб вона залишалася привілеєм елітарних верств, насамперед духівництва. Однак, користуючись суперництвом в лоні самої ієрархії, активні діячі братського руху інколи залучали на свій бік київських митрополитів та східних патріархів. Так, скориставшись з перебування на Західній Україні наприкінці 1585 — на початку 1586 р. антіохійського патріарха Йоакима IV Доу, а 1589 р. Константинопольського патріарха Єремії II Траноса, львівські українці домоглися від обох них грамот, що підтверджували статут Львівського братства, визнавали за ним право контролю за діяльністю єпископа. Однак союз патріархів з братством зумовлювався тактичними міркуваннями. Представники ієрархії нерідко обурювалися, що члени найвпливовішого в Україні Львівського братства "не слухають ні єпископа, ні митрополита, ні патріарха". Скликувані братствами збори сучасники порівнювали із зібраннями протестантів. Явно реформаційні тенденції братства виявляли і в догматичних питаннях, зокрема виступали за усунення деяких обрядів як "ідолопоклонських" (переважно тих, що були дохристиянськими народними звичаями, що їх з часом прийняла і трансформувала церква). Самі члени братств протестували, коли їх називали "лютрами", а союз з протестантами вважали тактичним маневром. І все ж супротивники братств мали рацію, коли визначали певні аналогії між вченням радикально настроєних членів братств і доктриною протестантів. 1590 р. прибічники єпископа Гедеона Балабана критикували діячів братств за те, що останні відкидають як ідолопоклонство освячення паски й води: "Так само починають, як Мартин Лютер, який також почав із свяченої води, а потім виросли великі єресі. Бо і вони [діячі братств] уже почали замахи на інші таїнства, твердячи, що сповіді та причастя не потрібні, хіба що у важкій хворобі при смерті... Виступили і проти хрещення, кажучи, що слід хрестити не в дитячому, а в тридцятирічному віці" 12. Якщо навіть такі звинувачення до певної міри перебільшені, їхній характер відбиває напрям, в якому могли еволюціонувати погляди деяких діячів братств. На противагу тим міщанським братствам, що прагнули обмежити впливи ієрархії, духівництво за підтримки українських шляхтичів і частини міщан створювало братства іншого типу, тою чи іншою мірою підпорядковані йому. Як тільки позиція православної церкви зміцнювалася, духівництво поспішало і зовсім позбутися контролю з боку світських братчиків. Місце братств у громадському та культурному житті займали монастирі, єпископські кафедри. Братства налагоджували взаємодопомогу своїх членів, у разі потреби надавали їм позики, для працездатних відкривали "шпиталі" (притулки). Все це допомагало згуртувати навколо братств широкі кола населення. Більше того, активних діячів братського руху звинувачували в тому, що в містах вони "відмовляються коритися владі магістрату, самі собі чинять нові суди і кари, під страхом вічного прокляття не дозволяють звертатися до маґістрату". Тих ремісників і підмайстрів, котрі працюють у католиків, "мають за проклятих..., плюють на них". Статути багатьох братств передбачали, що виборна братська старшина має судити членів братств, і категорично забороняли звертатися до світських судів. Таким чином, братства, принаймні найактивніші з-поміж них, зробили якийсь крок до створення місцевих самоврядних органів, протиставляючи їх органам державної влади тодішньої Польщі. Через деякий час після Берестейської унії виникли й унійні братства. Хоч їх статути переважно передбачали повне підпорядкування духівництву, тим не менше, ряд братств довго зберігав засаду виборності священиків парафіянами. В окремих випадках протистояння православних і унійних братств спонукало обидві сторони активізувати культурно-освітню діяльність, підвищувати її рівень. Позиція братств відігравала певну роль і у протидії тій частині ієрархії, яка прагнула латинізації обряду унійної церкви. Те, що братства внесли своєрідний дух змагання в життя православної та унійної церков, сприяло підвищенню рівня релігійного життя, культурно-освітнього руху. Хоч найстарші братства виступали проти унії, їхня діяльність позитивно оцінюється не тільки православними авторами, але й більшістю католицьких вчених обох обрядів.

17. Розвиток освіти і науки в Україні у 16 і першій половині 17 ст. В умовах боротьби проти іноземної експансії пробуджувався інтерес українців до

власної історії, мови, традицій. Культурний зліт в Україні, коріння якого сягають удуховне життя Київської Русі, був результатом подальшого соціальноекономічногорозвитку, пробудження національної самосвідомості, поширення ідей гуманізму епохиВідродження.Поширенню цих ідей сприяли й представники України, які навчалися у Краківському, Болонському, Празькому та інших закордонних університетах. Відомо, що уХVXVI ст. освіту у Краківському університеті отримали близько 800 українців, а усписках Падуанського університету у XVIII ст. було 2 тисячі вихідців з українськихземель. Багато українців, які навчалися в іноземних університетах, стали відомими діячами науки і культури свого часу. Імена цих наших співвітчизників дійшли й до нас, їхнащадків. Це і Юрій Дрогобич, доктор філософії і медицини Болонського університету,і Лукаш з Нового Града, який викладав у Краківському університеті, і Станіслав Оріховський із Перемишля, який здобув визнання у Польщі, Італії, в Україні як публіцист,оратор, письменник і багато інших.Більша частина українців поверталася по закінченні навчання на батьківщину.Маючи широкі знання, вони намагалися донести досягнення європейської науки, культури і суспільної думки до своїх земляків. Окрема роль у справі поширення науковихзнань належить і вихідцям з інших країн, які проживали в Україні.Особливого значення набуває розвиток національних шкіл світського характеру.Шкільна освіта будувалася на досвіді, який був накопичений ще за часів Київської Русі.Численні факти свідчать про те, що у XIII XIV ст. існували школи у багатьох містах імістечках України. У XVI ст. значно збільшилася кількість монастирських шкіл. І хоч цішколи здебільшого готували церковнослужителів і переписчиків книг, все ж вонизробили свій внесок у справу поширення грамотності в Україні. Однак рівень цих шкілне міг задовольнити потреби суспільства в освічених громадянах. Україні потрібні булинові школи, які б могли підняти освіту до рівня вимог часу. Вирішення цієї проблемивзяли на себе не церковнослужителі, а братства, козацтво і окремі магнати, які виступали як меценати шкіл.Першим навчальним закладом вищого ступеня була Острозька грекослов’янолатинська школа, заснована у 1576 р. князем Костянтином Острозьким для боротьбипроти польськошляхетського і католицького засилля.

К.К. Острозький як представник староруського православ’я діяв в умовах, колимайже вся українськобілоруська знать прийняла католицтво або унію. Навіть діти Острозького, виховані в польськокатолицькому оточенні, всі, крім молодшого синаОлександра, стали католиками. Усе родинне оточення було польськокатолицьким.К.К.Острозький залишався відданим давнім руськоукраїнським традиціям. Усі своїсили він віддавав поширенню освіти, письменства і взагалі культури, яка протистояланатиску католицизму й унії.Шкільна освіта, як і загалом національнокультурний рух в Україні, у цей часпереважно пов’язана з життям міст. Організація міських братств супроводжувалася улаштуванням при них братських шкіл. Найбільшою серед братських шкіл і зразком дляінших була школа Львівського Успенського братства, яка гідно доповнювала острозькушколу. Її управителем був відомий знавець грецької мови єпископ Арсеній.Важливим осередком освіти у Києві було братство, засноване у 1615 році. Історичним досягненням братства була організація Київської братської школи, яка у майбутньому стала КиєвоМогилянською академією. У порівняно короткий термін школапідійшла до тодішнього європейського рівня вищого навчальногозакладу.У період свого становлення Київська братська школа отримала велику матеріальну підтримку. Передусім, необхідно згадати славетну киянку Гальшку (Єлизавету) Василівну Гулевичівну, дружину Мозирського маршалка Лозка, з іменем якої пов’язанезаснування школи. Це була освічена жінка, патріотка. Вона добре розуміла необхідністьрозвитку вітчизняної освіти. 15 жовтня 1615 р. у присутності багатьох почесних свідківГулевичівна урочисто підписала дарувальну грамоту, за якою її земля у Києві, на Подолі, передавалася у власність братству для монастиря і школи.У 1632 році на базі Київської братської школи та Лаврської школи був створенийновий навчальний заклад — КиєвоМогилянська колегія, названа так на честь її протектора митрополита Петра Могили. Пізніше (1708 р.) колегія отримала статус академії.Організована як світський вищий навчальний заклад КиєвоМогилянська академія, за задумом П. Могили, мала стати заборолом православ’я та української національності, створити людину, яка, міцно зберігаючи свою віру і мову, національну гідність, засвоїми здібностями і рівнем освіти стояла б поряд з іншими народами, гарантувала допитливій молоді підготовку до подальшого покликання в житті —більш ґрунтовну івсебічну. Створена ним колегія стала вищим навчальним закладом нового типу у СхіднійЄвропі, зберігши освітні традиції і гуманістичний дух братських шкіл при досягненнієвропейського рівня вищої освіти.Організаційно КиєвоМогилянська академія наслідувала структуру європейських

вищих навчальних закладів.До академії приймалися представники всіх станів. Переважну більшість студентів тутстановили діти козацької старшини, міщан, селян. Крім українів, навчалося багато сербів,македонян, валахів, вихідців з «німецьких земель». Кількість студентів в академії такожзмінювалася, доходячи в окремі випуски до 10001200 чол. Перші шість класів вважалисянижчими, термін навчання в них становив один рік. У них викладали катехізис, арифме

тику, геометрію. При вивченні піїтики і риторики студенти отримували домашні завдання. До цих класів зараховувалися юнаки, які вже пройшли початковий курс.

18. Книгодрукування у 16-17 ст. Острозька Біблія. Розвиток освіти і шкільництва того часу був тісно пов’язаний з розвитком друкарської справи. У Польщі перші книги друкувались латинською мовою наприкінці XV ст.У ХVХVІ ст. із середовища польських культурних діячів вийшла ціла плеяда майстрів,які друкували книжки не лише на батьківщині, а й в інших країнах Західної Європи.Постійна друкарня з латинським шрифтом у Польщі була заснована Яном Галлером на початку XVI ст. Поряд з книжками, що виходили з друку латинською, з’являються друковані видання слов’янською мовою. Перша книжка слов’янською мовоюглаголицею була надрукована в 1483 р. у Венеції. У 1491 р. у Кракові вийшли книжкикирилицею, яка лягла в основу пізніших азбук російської, української, білоруської,болгарської, сербської та народів сучасної Югославії. Є припущення, що й до 1491 р. уКракові вже друкував книжки кирилицею відомий друкар Швайпольт Фіоль — виходець з Німеччини. Для друку використовувались виконані в Україні копії церковнослов’янських рукописів у російській редакції, а також рукописи південнослов’янськогопоходження. Видання Фіоля призначалися для православного населення України, Білорусії, Молдавії. Досить швидко вони здобули визнання і в Росії. У 14911492 рр.Ш.Фіоль був звинувачений інквізицією в антикатолицьких поглядах і мусив припинити видавничу діяльність та виїхати із Кракова.Наприкінці XV ст. друкування книг починається у південних слов’ян. У Чорногорії в 1494 р. вийшла друком перша книжка південнослов’янського друку «Октоіх», або «Осмигласник». Це видання й до цього часу приємно вражає читача своєю технікою

і красою оформлення давнього слов’янського друку. На початку XVI ст. матеріальнимизаходами воєводи І.Бесараба друковані книжки слов’янською мовою почали видавати уВалахії. Тоді ж книгодрукування шириться і в Сербії.У східнослов’янських народів найпершими з’являються білоруські друковані книги, видання яких пов’язане з іменем ГеоргіяФранцішека Скорини. У 1517 р. Скоринанадрукував першу книжку— «Псалтир» церковнослов’янською мовою в чеській Празі.Великою подією в історії білоруської й української культур була поява в 15171519 рр.22 окремих випусків біблії в перекладі на тодішню білоруську мову, яка була поширенаі в Україні. У 1525 р. Скорина заснував словеноруську друкарню у Вільно. ВиданняСкорини поширювались в Україні і в Білорусії. Таким чином, із західнослов’янськихземель друковані книжки поширились на білоруські й українські землі.Велику культурноосвітню роль у розвитку українського друкарства відігралапоява друкарської справи в Москві і перенесення її з Росії в Україну.Першу друкарню для Москви з верстатом, шрифтами було закуплено в 1553 р. уКопенгагені (невідомо, чи це було зроблено для цієї друкарні, чи, може, іншої, заснованої згодом у Москві). До роботи в друкарні Іван IV поставив диякона церкви МиколиГустинського Івана Федорова і його товариша Петра Мстиславця, які вже раніше, аленевідомо де й за яких обставин, займалися друкарською справою.1 березня 1564 р. Іван Федоров і Петро Мстиславець відтиснули останні аркушіпершої відомої в Росії друкованої книжки «Апостол». У 1565 р. вийшов з друку «Часовник». Але незабаром друкарі Іван Федоров і Петро Мстиславець переїхали за литовськийкордон. Існувала версія, що їхмосковська друкарня була спалена «неблагонаміреними»людьми. Але тепер є підстави вважати, що шрифти та деяке інше друкарське обладнанняросійські друкарі вивезли в Литву. У Москві залишалась якась інша друкарня, в якійдрукарі Андронік Невєжа та Никифор Тарасієв продовжували друкувати книги. У 1568 р.було надруковано «Псалтир» і ряд інших церковних книг. Ця друкарня діяла і в той час,коли Іван Федоров перебував в Україні.Іван Федоров і Петро Мстиславець знайшли собі пристановище у князівстві Литовському. Тут, у маєтку Григорія Ходкевича в Заблудові, вони заснували друкарню, зякої в 15681569 рр. вийшли «Євангеліє учительноє» і «Псалтир».У 1569 р. Петро Мстиславець переїхав у Вільно і там продовжував свою справу.Іван Федоров залишив подароване йому Ходкевичем село і прибув до Львова. Тут задопомогою львівських міщан він створив друкарню, і в 1574 р. надрукував відомийльвівський «Апостол», який став первістком української друкованої книжки.Початок книгодрукування у Львові внаслідок старання друкаря Івана Федороваслід вважати величезною подією в історії культури українського народу. Друкуваннякниг в Україні відкрило нову важливу сторінку в подальшому розвитку українськогописьменства. Воно також було одним із дієвих ідейних знарядь у боротьбі з польськошляхетським пануванням та наступом католицької реакції в Україні.Львівський «Апостол» дуже подібний до свого московського попередника, щовийшов на десять років раніше. Він мав такий само формат, як московський, такі ж початкові літери. Проте помітні й певні відмінності в оформленні та прикрасах львівського «Апостола» від московського у візерунках, орнаменті, що прикрашають книжку, удеяких деталях образа апостола Луки на титульній сторінці тощо. Наприкінці книгильвівського видання вміщено герб міста Львова, герб Федорова. Цей герб був своєрідним книжковим фірмовим знаком друкаря. З того часу він почав з’являтись на всіхвиданнях Івана Федорова. Герб являв собою зігнуту лінію, вершина якої нагадує стрілу.По обидва боки цієї лінії зображені ініціали друкаря «І.Ф.» Гербом міста Львова, яквідомо, донедавна було зображення лева на фоні зубчастого укріплення львівського замкового муру.Очевидно, через несприятливі умови друкування у Львові, Іван Федоров на запрошення князя К.К. Острозького переїхав до Острога, де діяла тоді відома Острозькашкола. Тут ще з більшою інтенсивністю розгорнулась його видавничодрукарськадіяльність. В Острозі було вдосконалено друкарню, відлито деякі нові шрифти, вирізьблено багато нових прикрас. У 1580 р. Іван Федоров надрукував в Острозі на Волині«Новий завіт», а в 1581 р. вийшла друком відома Острозька біблія.Підготовляли біблію до друку К.К. Острозький і його літературний гурток ще довідкриття Острозької друкарні. Для цього треба було провести велику перекладацьку іредакторську роботу величезної за розміром і складної за текстом книги. На думку М.Максимовича, основою для цього став якийсь рукописний примірник біблії, привезений з Москви посланником Михайлом Гарабурдою в 1570 р.Отже, підготовка до надрукування Острозької біблії почалась за десять років до їївиходу з друку. З передмови до Острозької біблії ми дізнаємось про те, що над неюпрацювало сімдесят два перекладачі, які робили переклад з єврейської і давньої грецької мови. Очевидно, московський примірник не міг задовольнити освічених осіб, котрігуртувались навколо школи Острозького.Біблія за розміром тексту, складністю змісту її книг становить найбільший і найголовніший твір церковної літератури, що поєднав у собі староіудейські і християнськідогмати та ідейні основи двох вірувань. До видання Острозької біблії не існувало взагаліповного перекладу головної книги християнства слов’янською мовою, а були тільки переклади окремих частин.

Острозька друкарня, заснована Іваном Федоровим разом з групою працівниківОстрозької школи, продовжувала видавничу діяльність протягом останніх двох десятиліть XVI ст. після видання Острозької біблії і в першій половині XVII ст. До її виданьналежать твори Герасима Смотрицького «Ключ царства небесного» (1587 р.), «Острозькакнижиця» (1588 р.), відомий викривальний і наступальний твір «Апокрисис» Христофора Філарета (1598 р.), спрямований проти католицизму, в якому відображено протестукраїнських демократичних кіл проти Берестейської унії.Острозькі видання наслідувало Львівське братство, яке по смерті Івана Федоровапридбало частину його друкарського приладдя. У друкарні Львівського братства булонадруковано книгу «Адельфотес». Це був підручник з граматики грецької мови для братських шкіл. У 90х роках Львівське братство надрукувало книжку «Просфоніма» («Привіт»),що являє собою першу в історії української літератури збірку віршів, складену учнямиЛьвівської братської школи. Друкування книжок в Україні було могутнім поштовхомдля розвитку письменства, освіти і всіх галузей художньої культури України.

Остро́зька Бі́блія 1581 р. — перше повне друковане видання всіх книг Св. Письма церковно-слов'янською мовою, здійснене в Острозі друкарем І. Федоровим, заходами князя К. Острозького, підготовлене гуртком учених при Острозькій школі. Надрукована на 628 аркушах, з численними заставками, кінцівками та ініціалами, О. Б. є досконалим зразком друкарського мистецтва України кінця 16 століття. В книзі вміщено передмову К. Острозького, де він тлумачить виникнення тексту, другу, віршовану передмовуГ. Смотрицького, де вміщено похвалу видавцеві та його гербові, і післямову І. Федорова.

Монета НБУ присвячена Острозькій Біблії

Острозька Біблія відіграла важливу роль у боротьбі проти наступу католицької церкви на православ'я. Видавець зібрав церковно-слов'янські та грецькі списки з монастирівусього православного Сходу. Зокрема Діонісій Раллі Палеолог за вказівкою папи Григорія XIII близько 1578—1579 рр. привіз з Рима до Острога список Біблії^[1]; в тому числі з Москви привезено копію повної Біблії Новгородського архієпископа Генадія з 1499 р. Зібрані списки звіряли з Грецькою Септуаґінтою або наново перекладали, хоч не обійшлося й тут без помилок. З уніфікованим правописом була передрукована 1663 р. в Москві, а з дальшими текстовими виправленнями гуртка під проводом Є. Славинецького, а згодом Я. Блотніцького та В. Лящевського, стала основою Синодальної (Єлисаветинської) Біблії 1751 і 1756 рр. (справлене видання, з якого передруковані усі наступні). Над текстом О. Б. працював П. Беринда і з неї виписував матеріал для свого «Лексикону» 1627 р. Редакційно-перекладацька робота над О. Б. свідчить про високу мовну культуру в Україні в кінці 16 ст. У перередагуванні Острозької Біблії брав участь і Лопатинський Теофілакт.

19. Полемічна література 16-17 ст. Полемі́чна літерату́ра (від грец. πολεμιχός — войовничий) — літературна творчість церковно-теологічного і художньо-публіцистичного характеру в Україні.

Українська церковно-полемічна література XVI-XVII століть виникла й розвивалась як один із засобів захисту православ'я від католицизму, який прагнув підкорити українську церкву владі Папи Римського, від примусової полонізації українського народу. Окремі полемічні виступи  проти намагань папи римського і католицизму загалом підпорядковувати своїй владі не лише Захід, а й Схід, зокрема східне слов'янство, почалися вже в часи Київської Русі, незабаром після розколу 1054 р. єдиного доти християнства на два ворожі табори — римо-католицький і греко-візантійський. На розвиток полемічної літератури вплинули такі події як реформа календаря з наказу папи Григорія у 1581 році та офіційне оповіщення унії на Берестейському Соборі 1596 року. Особливого розвитку П. Л. набула в 16—17 ст., коли католицизм почав релігійно-ідеологічний наступ на православ'я, а також у зв'язку з Брестською церковною унією 1596 р. Поштовхом для розвитку П. Л. стала книга польського публіциста — єзуїта П. Скарги «Про єдність церкви Божої» (O jedności kościoła Bożego) (Вільно, 1577 р.). Серед українських політичних, церковних та літературних діячів не було єдиної позиції щодо подій, які відбувалися. Зокрема, як писав В. Щурат: «Унія наблизила Русь до Західної Європи, унія викликала багате письменство, унія прискорила культурний розвиток руського народу». Проте серед прихильників українського православ'я унія породила тривогу і спричинила цілу хвилю протестів у вигляді полемічних трактатів та памфлетів. У відповідь з'явилися анонімні памфлети українських православних літераторів, твори видатних українських письменників-полемістівГ.Смотрицького, Х. Філалета, І. Вишенського, С.Зизанія, М. Смотрицького, З. Копистенського, М. Андрелли та ін. Зокрема, «Апокрисис» («Відповідь»), виданий в Острозі польською (1597 р.) і староукраїнською (1598 р.) мовами, написаний Христофором Філалетом у відповідь Петру Скарги, гнівно виступає проти підступної політики папства та зрадницьких дій верхівки українського духовенства, застерігає, що польсько-шляхетська політика соціального і національно-релігійного гноблення українців і білорусів може викликати народне повстання. «Апокрисис» мав велику популярність в Україні і Білорусі. «Календар римский новый» Смотрицького «змагається» за незалежність «руської віри» з єзуїтом Б. Гербестом, критикує католицьке вчення про божественне походження папської влади і відкидає григоріанський календар. Твір Смотрицького не завжди дотримується теологічних аргументів, натомість використовує гумор з приповідками і прислів'ями, написаний мовою наближеною до народу, і тому стає доступним широким масам. Однак полемісти не обмежувалися проблемою боротьби з наступом католицизму. У своїх творах вони порушували питання реформування самої православної церкви, колективного управління її справами, висміювали відсталість і консерватизм православних ієрархів. Крім того, піднімалися і соціально-політичні проблеми: нерівноправності людей, експлуатації людини людиною й одного народу іншим. Особливий полемічний пафос виділяє твори Івана Вишенського. Наприклад, у «Посланні до єпископів» він викриває духовенство як користолюбців, що забули Бога. Єдиним способом порятунку людини від егоїзму і жорстокості світу він вважав чернецтво. Сам Вишенський емігрував до Греції і став ченцем-відлюдником в одній з святих печер на горі Афон.Поняття "полемічна література" Під полемічною літературою розуміють сукупність художньо-публіцистичних творів, які були написані у формі церковно-історичних трактатів, відкритих листів, послань, промов. Така форма літератури закликала до дискусії, суперечки протилежних сторін, тобто до полеміки. Звідси, на мою думку, і виник термін "полемічна література". Полеміку розпочав визначний польський єзуїт, письменник Петро Скарга своїмтвором «Про єдиність Церкви Божої під єдиним пастирем і про грецьке, від тієї єдності відступлення» (1577 р.). У книзі автор намагається обґрунтувати законність королівсь

кої влади в Польщі та її панування над українськими і білоруськими землями. Висновок

Скарги простий: всі повинні об’єднатися під верховенством римського папи і польського

короля, порвати з руською вірою, з національними традиціями.

Визначним полемістом був вихованець (а згодом ректор) Острозької Академії Герасим Смотрицький, автор книги «Ключ царства небесного», в якій він гостро критикувавтвір Скарги «Про єдиність Церкви Божої» і книжку єзуїта Венедикта Гербеста «Висновоквіри римської Церкви». Поряд з ним чильне місто у цій полеміці посідає вчитель школиСтавропігійського братства у Львові Зизаній Пустановський. У Львові також вів боротьбу проти латинізування православної Церкви єпископ Гедеон Балабан.У 1595 р. у Вільні Зизаній Пустановський видав «Катехизис» — підручник длянавчання у православних школах.Сильним ударом по оборонцях унії був «Апокрисис», або відповідь ХристофораФіларета Бронського, написана, очевидно, на замовлення Костянтина Острозького.Книга написана з великою літературною та публіцистичною майстерністю, пронизанасатирою і критикою тодішнього папи римського, гостро викривала і засуджувала політику польського уряду стосовно українського народу і вимагала демократичних прав дляукраїнців.З’явилися й палкі протиаргументи творців і прихильників унії, найсильнішим зяких можна вважати київського митрополита Іпатія Потія, який у 1599 р. видав свій«Антіррезіс», а згодом ще один твір — «Гармонія».Талановитим письменникомполемістом, полум’яним патріотом, визначним культурним і громадським діячем кінця XVIпочатку XVII ст. був Іван Вишенський. Йогомогутній голос пролунав у дуже тяжкий для українського народу період становленнянації і державності, у період страшного розгулу польської і литовської шляхти та місцевого панства, наступу Ватикану на православне східнослов’янське населення. Іван Вишенський сміливо виступав не тільки проти окремих пороків суспільства, не тількипроти чужих і «своїх» світських та духовних гнобителів, а й проти всієї державної таполітичної системи феодальнокріпосницької Речі Посполитої, що на той час загарбаламайже всі українські землі.У своїх творах письменникполеміст став на захист знедолених і гноблених, відтворив правдиві картини життя і побуту українського народу. Полум’яним словом публіцисттрибун таврував зрадників, що перекинулися на бік ворога, закликав до гуманності, справедливості і згуртованості. Тому ще за життя він здобув заслужену шану земляків, а потім пильну увагу до його спадщини літературознавців і мовознавців філософіві письменників.За обсягом спадщина Івана Вишенського не така вже й велика, але цілісна й містказа ідейним і художнім спрямуванням. До нас дійшло 16 творів полеміста в різних рукописних списках. Ще у 15991600 рр. частину своїх творів письменник переписав у спеціальну «Книжку», яку він готував до друку в Острозькій друкарні.У першій половині XVII ст. вийшло ще кілька полемічних творів, але здебільшогопольською мовою. Це були твори Мелетія Смотрицького, Андрія Мужиловського, Лаврентія Древинського та ін. Але загалом полемічні дискусії починають поступово стихати. Причини для цього були: у 1632 р. шляхетськопольська комісія на чолі з новимкоролем Владиславом IV виробила примиренські «Статті для заспокоєння релігії грецької» і змушена була визнати незаперечний факт існування православної ієрархії, крімтого, цього часу складаються передумови народновизвольної війни українського народу проти польської шляхти, у 1654 р. відбувається возз’єднання України з Росією. У Галичині та на Закарпатті полемічна література не втрачала своєї злободенності аж до повної ліквідації наслідків Брестської унії.

Полемічні твори досліджуваного періоду нерідко виходять за межі церковних суперечок, богословських дискусій. У них виразно проступають риси викривальні, відчувається голос полеміста на захист пригноблених верств населення, бідного і нещасного селянина. Отже, боротьба релігійна нерозривно пов'язана з боротьбою соціальною і національною, а полемічна література викриває пригноблення народу - церковне, соціальне і національне. 

Іван Вишенський (*між 1545-50, Судова Вишня — †після 1620) — руський письменник-полеміст