7. Обпилювання, види напилків. Техніка та прийоми опилювання

Обпилюванням (обпиловкою) називають зняття шару з по­верхні оброблюваної заготовки за допомогою різального інстру­менту— напилка. Напилок являє собою стальний загартований: стержень певного профілю з великою кількістю дрібних ріжучих зубів, які утворюють насічку.

Ручну обробку напилком тепер значною мірою замінило обпилювання на спеціальних верстатах, але цілком витіснити руч­не обпилювання ці верстати не можуть, бо припасовувальні роботи під час складання і монтажу устаткування часто доводить­ся виконувати вручну.

Напилки з одинарною насічкою можуть зні­мати широку стружку, що дорівнює довжині всієї насічки. їх застосовують при обпилюванні м'яких матеріалів (латуні, цин­ку, бабіту, свинцю, алюмінію, бронзи, міді і т. д.) з незначним опором різанню. Крім того, ці напилки використовують для за­точування пилок, ножів, а також для обробки дерева і корка. Одинарна насічка наноситься під кутом 70—80° до осі напилка.

Напилки з подвійною насічкою застосовують для обпилювання сталі, чавуну та інших твердих матеріалів з великим опором різанню. Практикою доведено, що найбільшу продуктивність при найменшому опорі забезпечують напилки з насічками, які утворюють кут 125—130°.

У напилках з подвійною насічкою од­на насічка називається нижньою, або основною, а друга — верхньою, або до­поміжною. Нижню насічку роблять під кутом 55°, а верхню — під кутом 70— 80° до осі напилка.

Рашпільна насічка виконана у вигляді розташова­них у шаховому порядку пірамідальних виступів і канавок, які утворюють порівняно великі і рідкі зуб'я. Напилки з такою на­січкою застосовують для обпилювання бабіту, свинцю, цинку, а також шкіри, дерева, каучуку, гуми, кісток і т. д. Ці напилки виготовляють із сталі У7, У10, У12. Напилки з дуговою насічкою (фрезеровані) мають більшу стійкість, бо спрацьовуються по всій довжині рівномірно.

Відстань між сусідніми зуб'ями насічки називається кроком Крок основної насічки більший, ніж допоміжної. Є також напил­ки, в яких крок верхньої насічки змінюється нерівномірно, посту­пово збільшуючись або зменшуючись. Внаслідок цього окремі зуб'яЗа характером виконання робіт напилки поділяють на п'ять груп: 1) слюсарні загального призначення, 2) надфілі, 3) раш­пілі, 4) спеціальні, 5) машинні.

Слюсарні напилки загального призначення. Залежно від ве­личини зуба, насічки і кількості зубів, що припадають на 1 см довжини, ці напилки виготовляють з насічкою шести номерів: 0; 1; 2; 3; 4; 5. № 0 — драчові напилки, у яких на 1 см довжини припадає 5—13 зубів (крупна насічка); № 1—личкувальні на­пилки, в яких на 1 см довжини припадає 13—25 зубів (середня насічка); §§| 2; 3; 4; 5 — бархатні напилки з кількістю зубів на 1 см довжини 25—80 (найдрібніша насічка).

Драчові напилки № 0 застосовують при грубій об­робці, коли треба зняти великий шар матеріалу (не менш як 0,25 мм). Припуск, який знімають драчовим напилком, залежить від характеру оброблюваної поверхні і дорівнює 0,5—1,0 мм. Напилок з драчовою насічкою за один хід знімає шар завтовш­ки 0,05—0,1 мм і дає точність обробки 0,1—0,15 мм.

Личкувальні напилки №1 застосовують після то­го, як основний шар матеріалу вже знято драчовим напилком. Для обробки личкувальним напилком звичайно залишається при­пуск не більш як 0,15—0,35 мм. Личкувальний напилок знімає шар завтовшки 0,02—0,08 мм, при цьому досягають досить висо­кої точності обробки — 0,025; 0,05 мм.

Бархатні напилки Яз 2; 3; 4; 5 застосовують тільки для найточнішої обробки, підгонки, доводки деталей і шліфу­вання поверхонь. Ці напилки знімають дуже невеликий шар металу завтовшки 0,0025—0,05 мм і дають високу точність об­робки — 0,01—0,05 мм.

Залежно від форми оброблюваної деталі застосовують на­пилки різних профілів.

Плоскі тупоносі І гостроносі напилки (рис. 126,0) застосовують для обпилювання зовнішніх або внут­рішніх плоских поверхонь. У тупоносого напилка тільки одне ребро має насічку, це дає можливість обпилювати одну пло­щину і не псувати іншої, спряженої з нею під кутом 90°.

Квадратні напилки (рис. 126, б) використовують для розпилювання квадратних, прямокутних і многокутних отворів, а також для обпилювання вузьких плоских поверхонь.

Тригранні напилки (рис. 126, в) призначено для обпилювання гострих кутів, як із зовнішнього боку деталі, так і в гіазах, отворах і канавках.

Півкруглі напилки (рис. 126, г) застосовують для випилювання закруглень у кутах, пазах складного профілю, а також кутів не менше 60°. Плоским боком обпилюють поверх­ні, а півкруглим — угнуті (півкруглі) виїмки.

Круглі напилки (рис. 126, д) використовують для розпилювання круглих або овальних отворів і вгнутих повер­хонь Ромбічні напилки (рис. 126, е) застосовують для обпилювання внутрішніх кутів, зубів шестерень, клиноподібних для зачищання задирок на зуб'ях цих деталей після об­робки їх на верстатах.

Ножівкові напилки (рис. 126, є) призначено для обпилювання внутрішніх кутів, зубів шестерень, клиноподібних канавок, вузьких пазів, площин у тригранних, квадратних і пря­мокутних отворах.

Рис. 126. Форми перерізу напилків:

а — плоскі; б — квадратні; в — тригранні; е — півкруглі; д — круглі; ш — ромбічні; в — ножівкові.

Рашпільні застосовуються для обпилювання дерева, шкіри, кістки та інших м'яких матеріалів. Великі зуб'я і місткі канавки рашпіля дають можливість обпилювати м'які метали і сплави — свинець, цинк, бабіт і т. д.

За ГОСТ 6876—68 рашпілі виготовляють із сталі марок У7, У10, У12. .

Рашпілі загального призначення випускають чотирьох ви­дів: плоскі, тупоносі і гостроносі, круглі і півкруглі. Довжина рашпілів 250 і 350 мм. Спеціальні напилки застосову­ють для обробки фасонних повер­хонь і важкодоступних місць, наприклад великих кілець, запа­дин овальної форми, рівчаків штампа, перериваних поверхонь

• т. д., виготовляють їх за заводськими нормалями. Насічка, форма і розміри таких напилків дуже різноманітні.

Продуктивність праці спеціальними напилками вища в 1,5—

рази порівняно з обробкою звичайними напилками. § 3. ТЕХНІКА І КОНТРОЛЬ ОБПИЛЮВАННЯ

Якість і продуктивність обпилювання залежать від правиль­ного вибору напилка, положення корпуса, ніг і рук слюсаря; ве­лике значення має міцне кріплення заготовки, а також рівномірні рухи напилка і натиск інструмента.

Рис. 132. Положення працюючого при обпилюванні:

а — положення корпуса; б — вигляд зверху; в—положення ніг.

Заготовку, як правило, затискують у лещата так, щоб оброб­лювана поверхня її виступала над губками лещат не більш як на 5—8 мм. У цьому разі, щоб не допускати вм'ятин на чисто оброблених поверхнях від губок лещат, застосовують нагубники або підкладки з м'якого металу. Для затискання невеликих за­готовок застосовують ручні лещата.

Найзручнішим слід вважати положення, коли слюсар стоїть у пів обороту до лещат на відстані приблизно 200—300 мм від верстака.

Висота лещат має бути такою, щоб при накладанні руки з напилком на губки лещат утворювався прямий кут між ліктьо­вою і плечовою частинами руки (рис. 132, а).

Під час обпилювання корпус має бути прямим і розверну­тим під кутом 45° до осьової лінії лещат (рис. 132, б).

Ліва нога має бути висунута в бік робочого руху напилка на відстані 150—200 мм від переднього краю верстака, а права нога відставлена від лівої на 200—300 мм у бік так, щоб ступні утворювали кут 60—70° (рис. 132, в).

Під час робочого ходу напилком (від себе) основ­не навантаження припадає на ліву ногу, а при зворот­ному (холостому) ході — на праву ногу, тому м'язи ніг будуть поперемінно відпо­чивати.

Знімаючи напилком тов­сті шари металу, коли дово­диться натискувати на на­пилок з великою силою, пра­ву ногу треба відставляти від лівої назад на 500—700 мм, бо в цьому випадку вона є основ­ною опорою. При слабому натискові на напилок, наприклад при доведенні або обробці поверхні деталі, ступні ніг треба ставити майже рядом.

Положення рук (хватка напилка) має дуже важливе значен­ня. Слюсар бере в праву руку напилок так, щоб рукоятка впи­ралася в долоню руки, чотири пальці захоплювали рукоятку зни­зу, а великий палець був зверху (рис. 133). Долоню лівої руки накладають упоперек напилка на відстані 20—ЗО мм від його носка. При цьому пальці мають бути трохи зігнуті, але не зви­сати; вони не підтримують, а тільки притискують напилок. Лі­коть лівої руки має бути трохи піднятим. Права рука від ліктя до кисті повинна утворювати з напилком пряму лінію.

При обпилюванні треба додержувати координації зусиль на­тиску (балансування), яка полягає 1 правильному збільшенні натиску правої руки на напилок під час робочого ходу і при од­ночасному зменшенні натиску лівої руки (рис. 134). Рух напил­ка має бути точно горизонтальним, тому натискання на рукоятку і ніс напилка повинні змінюватись залежно від положення точ­ки опори напилка на оброблюваній поверхні. Під час руху на­пилка натиск лівою рукою треба поступово зменшувати. Регу­люючи натискання на напилок, досягають рівної обпилюваної поверхні без завалів по краях.

При послабленні натиску правої руки і посиленні лівої може статись завал уперед. При посиленні натиску правої руки і по­слабленні лівої руки станеться завал назад.

Рис. 134. Розподіл зусилля натиску на праву і ліву руки при обпилюванні.

Притискувати напилок до оброблюваної поверхні треба тіль­ки під час робочого ходу (від себе). При зворотному ході не слід відривати напилок від поверхні деталі. Під час зворотного ходу напилок повинен тільки ковзати. Чим грубіша обробка, тим біль­шим має бути зусилля під час робочого ходу.

Рис. 133. Положення рук при обпилю­ванні*

а — захват рукоятки напилка; б — положення

лівої руки.

При чистовому обпилюванні натиск на напилок має бути значно меншим, ніж при чорновому. Б цьому разі лівою ру­кою натискують на ніс напилка не долонею, а тільки великим пальним.

При обпилюванні зуб'я напилка залишають на оброблюваній поверхні сліди, які називаються штрихами. Напрям руху напил­ка, а отже, і положення штрихів, може бути поздовжнім і пере­хресним.

При роботі поздовжнім, косим штрихом (рис. 135, а) важко добитись чистої поверхні і досягти високої продуктивності. Тому обпилювати рекомендується перехресним штрихом (рис. 135,6).

Для контролю обпиляних поверхонь користуються перевір­ними лінійками, штангенциркулями, кутниками та перевірними плитами.

Перевірну лінійку треба вибирати залежно від довжини по верхні, яку перевіряють, тобто перевірна лінійка ПО ЛОПЖИНІ має перекривати поверхню, яку перевіряють.

Перевірку якості обпилювання поверхні перевірною ЛІНІЙКОЮ роблять «на просвіт» (рис. 136, а). Для цього деталь вивільня­ють з лещат і піднімають на рівень очей; перевірну лінійку бе­руть правою рукою за середину і прикладають ребро перевірно! лінійки перпендикулярно до поверхні, яку перевіряють.

Рис. 136. Визначення паралельності площин:

а — перевірною лінійкою; б — кронциркулем; в — штенгенциркулем.

Для перевірки поверхні в усіх напрямах спочатку лінійку ставлять по довгій стороні у 2—3 місцях, потім по короткій — також у 2—3 місцях, і, нарешті, по одній І по другій діагоналі. Якщо просвіт між лінійкою і поверхнею, яку перевіряють, вузь­кий і рівномірний, значить площину оброблено задовільно.

Щоб уникнути спрацювання, лінійку не слід пересувати по поверхні, її треба щоразу піднімати з поверхні, яку перевіряють, і переставляти в потрібне положення.

У тих випадках, коли поверхня має бути обпиляна особливо старанно, точність обпилювання перевіряють за допомогою пере­вірної плити «на фарбу». В цьому разі на робочу поверхню пере­вірної плити тампоном (згорнутою ганчірочкою) наносять тон­кий рівномірний шар фарби (синька, сажа або сурик, розведе­ний в олії).

Потім перевірну плиту накладають на поверхню, яку пере­віряють (коли деталь громіздка), роблять кілька колових рухів, після цього плиту знімають. Досить точно оброблених (ви­ступаючих) місцях деталі залишається фарба. Ці місця обпилюють.