60. Аналіз праці є.Славінецького «Громадянство звичаїв дитячих»

Єпіфаній Славинецький (?—1675) — учений з енциклопедичними знаннями, вихованець, а згодом викладач Київської академії, просвітитель, автор багатьох навчальних посібників. Перекладав навчальну літературу з медицини, географії, мистецтва, педагогіки, історії. До оригінальних його праць належать до 60 слів-проповідей, серед яких — проповіді про корисність освіти, влаштування благодійних товариств тощо. Автор кількох філологічних праць: «Лексикона латинського», «Філологічного словника», «Лексикона греко-славено-латинського». Перекладами світських книг сприяв розвитку освіти та формуванню наукової термінології. Великою популярністю у XVII ст. користувався твір Славинецького «Громадянство звичаїв дитячих» — збірник правил поведінки в школі, дома, на вулиці, вимог до мови тощо.

63.Поясніть сутність принципу «спорідненої праці» в теоретичній спадщині г.Сковороди. Яке значення він має для розвитку української національної педагогічної думки?

Необхідною передумовою на шляху людини до щастя, є дотримання нею принципу «спорідненої» («сродної») праці — її відповідності тому вищому, розумному і справедливому началу, що визначає сенс людського буття. У діалозі «Алфавіт, або буквар світу» Сковорода стверджує, що кожна людина має свою природу, свій особливий нахил до «сродної» собі справи, який неможливо змінити, оскільки вони є виявом у людині вічної, невидимої натури. Людина здатна лише пізнати її, а пізнавши, обрати собі заняття і життєвий шлях, споріднені з «Іскрою Божою». За таких обставин вона уникне рабства видимої «сліпої натури» з її неодмінними похідними — жадобою багатства, влади, слави, іншими згубними пристрастями, які несуть не щастя, а лише його привид, сіючи сум, нудьгу, непевність, незадоволення, страх тощо. Натомість «споріднена» праця дає людині впевненість, відчуття повноти свого буття, душевний спокій, веселість духу тощо. Будучи легко здійсненною, «споріднена» праця приносить людині насолоду не стільки своїми наслідками, винагородою чи славою, як самим своїм процесом. Вона не лише забезпечує людське матеріальне благополуччя, а й є важливим засобом духовного самоутвердження, самовдосконалення людини, здоров'я її душі, а отже, і щастя. Саме щастя вбачав філософ у чистоті сердечній, у рівновазі духовній, утверджуючи це своїм власним життям.

66. Діяльність представників демократичної педагогіки 30-40 років 19 ст.(в.Бєлінський, о.Герцен, м.Чернишевський, м.Добролюбов). Аналіз статті м.Добролюбова «Про значення авторитету у вихованні».

До 60-х рр.. 19 в. прогресивні педагогічні ідеї в Росії розвивалися переважно в руслі революційно-демократичної суспільної думки і складали її органічну частину (А. Н. Радищев, А. И. Герцен, В. Г. Бєлінський, О. М. Добролюбов, М. Г. Чернишевський, Д. І. Писарєв та ін.) Увага революціонерів-демократів привертали питання, пов'язані із з'ясуванням суті, мети і завдань виховання, зі змістом та методами виховання та освіти і т. д. Метою виховання вони вважали підготовку громадянина-патріота з революційно-матеріалістичним світоглядом, непримиренного борця з суспільним злом, широко освіченого і працьовитого.

ДОБРОЛЮБОВ Микола Олександрович [24.1(5.2). 1836, Нижній Новгород, — 17(29).11.1861, Петербург], лит. критик, публіцист, просвітитель. Рід. у родині священика. В 1847 зробив у Нижегородське духовне уч-ще, через рік перейшов у семінарію. В 1853—57 студент ист.-філол. фтта Гл. пед. ін^-та в Петербургові, по закінченню догрого очолив кри-тико-библиографич. відділ журн. «Сучасник». Пед. ідеї Д., викладені в ряді пубтлицистич. і літ.-критич. статей (« Про значення авторитету у вихованні», — «Микола Володимирович Станкевич», «Новий кодекс російської практичної мудрості», «Основні закони виховання», «Всеросійські ілюзії, що руйнуються різками», « Від дощу так у воду», «Що таке обломовщина?» і ін.), є істотною стороною його демокр. переконань. Проблема суверенітету особистості в сучасну Д. епоху формування в Росії гражд. суспільства, перевороту в суспільств, свідомості й у всім життєвому укладі з'являється як основа всіх його суджень із питань виховання. Прихильник практич. справи, здорового глузду й логіки, ціль виховання визначав як формування активної особистості, здатної застосувати «вищі людські переконання» у реальнім житті. Неодмінною умовою виховання вважав надання дитині права свідомої дії « по повазі до добра й правді, а не зі страху й не з корисливих видів похвали й нагороди». Вихованець, таким чином, повинен виробляти необхідні нравств. критерії, а завдання педагога полягає в тому, щоб направляти ця дія, сприяючи формуванню у свідомості дитини дійсних этич. цінностей. У ст. « Про значення авторитету у вихованні» Д. формулює гл. Н, А. Добролюбов. принцип цього підходу до виховання — «повага до людської природи в дитяті, надання йому вільного нормального розвитку». Д. відкидав авторитарний спосіб спілкування з дитиною, затверджуючи, що навіть при ідеальному в пед. і нравств. відношенні вихователі подібний метод убиває у вихованці «сміливість і самостійність розуму», притупляє сприйнятливість до знань. Тезі І. Ф. Гербарта про придушення « злої волі» дитину, доырый русявий. реакційним педагогом Н. А. МіллерсКрасовским був сформульований як принцип «не міркуй, а виконуй», Д. протиставляє поняття про «внутрішній людині» у вихованці; наказу, доырый не обговорюється, — заходу, «виправдані у власній свідомості дитини». Із цим зв'язаний ряд публицистич. виступів Д., що захищають права особистості в умовах кріпак Росії. Відкидав систему заохочень і покарань, розцінюючи її як приниження гідності людину, як відомість воспитат. роботи до «дресирування».