26.Розвиток педагогічної думки в Україні за роки Радянської влади. Діяльність с.Васильченка, т.Лубенця, в.Затонського, м Скрипника, я.Ряппа

Степан Васильович Васильченко (справжнє прізвище — Панасенко) (1879—1932) — український письменник, журналіст і педагог. Вчителював у сільських школах Київщини і Полтавщини, а за часів радянської влади — у школах м. Києва.

Ще в дореволюційний період написав низку творів («Під школою», «В сучасній школі», «Записки вчителя» та ін.), в яких викривав незадовільний стан освіти в Україні, відсталість народної школи, тяжке правове та матеріально-побутове становище вчителів початкових шкіл.

Педагогічний процес у школах, на думку Васильченка, має бути добре організований як для учнів, так і для вчителів; слід розвивати ініціативу й активність, інтерес та пізнавальні здібності учнів; удосконалювати педагогічну майстерність учителів та ін. У «Замітках з теорії літератури» С. Васильченко висловлював цікаві думки про теоретичні засади навчання, висував високі вимоги до шкільних підручників.

Він вважав, що у вихованні дітей велике значення мають правила і звички; склав цікаві «Правила для чергового учня». Добре знав психологію дітей, про що свідчать його твори «Дощ», «Дома», «Волошки» та ін. Багато працював над сценарієм для дитячого кінофільму за своїм твором «Олив'яний перстень», прагнучи показати значення для виховання дітей їх суспільне корисної праці.

Його перу належать педагогічні праці «Народна школа і рідна мова на Україні», «Записки учителя», «Записки з життя сільських вчителів» та ін.

Тимофій Григорович Лубенець (1855—1936) — відомий український педагог, методист, громадський діяч. Закінчив Чернігівську учительську семінарію, тривалий час працював народним учителем у сільських школах, викладав у Київській гімназії, 12 років був директором народних училищ Київської губернії. Обирався головою правління Спілки допомоги нужденним учням початкових шкіл, став засновником єдиного в Росії Товариства дитячих садків. Читав лекції на учительських курсах у містах України. Працював викладачем педагогіки і методики, був деканом педагогічного факультету на Київських вищих жіночих курсах.

Ще в дореволюційний період Т. Лубенець написав і видав до 30 підручників і книг для учнів початкових шкіл та методичних посібників для вчителів («Книга для первоначального чтения в школе й дома», «Хрестоматия для первоначального чтения й письменних упражнений», «Письменные самостоятельные работы в начальной школе» та ін.). Головна його педагогічна праця — «Педагогічні бесіди», а також книги «Про наочне викладання», «Зернинка» (для читання в молодших класах). Серед заборонених царським урядом його книг — «Граматика» (український буквар), «Читанка» та «Загальнокорисний задачник».

Чимало статей Т. Лубенця присвячено актуальним педагогічним проблемам: поширенню грамотності в народі, методиці навчання грамоти й арифметики. Він обґрунтував психолого-педагогічну необхідність навчання дітей у школах їх рідною мовою.

Характерними рисами народної школи вважав: принцип народності в освіті й вихованні, навчання рідною мовою, вивчення історії народу, знання природних багатств батьківщини і свого краю, зв'язок навчання з життям, підготовку дітей до трудової діяльності та ін. Виступив за запровадження в країні загального навчання, поширення освіти серед дорослого населення, розвиток ініціативи вчителів та підвищення їх педагогічної майстерності.

Т. Лубенець залишив багато цінних порад з різних питань діяльності школи й учителя:

• розвиток інтересу дітей до навчання та їх пізнавальних здібностей;

• велике значення художнього читання та проведення бесід за змістом твору;

• широке і вміле використання наочності у навчанні;

• активізація методів навчання та різних вправ самостійної роботи учнів;

• розвиток спостереження учнів удома і в школі.

Педагогічна спадщина Т. Лубенця й у наш час не втратила свого значення й заслуговує на творче використання, насамперед у роботі вчителів початкових класів.

Згідно інформації Естонського земляцтва Харкова, Я. Ряппо мешкав у Харкові до 1938 року. Він працював заступником міністра освіти України. Завдяки ініціативі Я. Ряппо до 1941 р. в області працювали початкові школи вірменської, естонської, грецької та інших громад міста. "Все своє життя і талант Я. Ряппо віддав Україні", - відзначили в земляцтві.

Володимир Затонський народився 27 липня (8 серпня за новим стилем) 1888 року в селі Лисець Ушицького повіту Подільської губернії (нині Дунаєвецького району Хмельницької області) в сім'ї Петра Матвійовича та Олександри Йосипівни Затонських. Батько працював волосним писарем.

1913 року Затонський влаштувався на роботу в Київський політехнічний інститут. На запит директора інституту до канцелярії київського губернатора надійшла відповідь за підписом віце-губнатора про те, що «Володимир Петрович Затонський, згідно із зібраними відомостями, не може бути визнаним політично благонадійним». Проте ліберальні професори, які, не поділяючи політичних поглядів Затонського, бачили в ньому надію вітчизняної науки, неофіційним шляхом добилися того, що Затонський тимчасово виконував обов'язки керівника практичних занять у фізичній лабораторії. Тільки 15 грудня 1914 року Володимира Петровича зарахували штатним викладачем фізики.

У Київському політехнічному інституті Затонський пропрацював до 1917 року.

Одночасно з педагогічною діяльністю Володимир Петрович проводив і науково-дослідну роботу. Так, від 1914 року він завідував хімічною лабораторією дослідних полів Товариства цукрозаводчиків. Тут він розробляв проблеми, пов'язані із застосуванням хімічних препаратів для підвищення врожайності сільськогосподарських культур, вивчав процес добування азоту з повітря тощо.

19 липня 1915 року Затонський одружився з кам'янчанкою Оленою Самійлівною Раскіною, яка тоді працювала лікарем однієї з київських клінік.

Мико́ла Олексі́йович Скри́пник (*25 січня 1872, Ясинувата — † 7 липня 1933, Харків) — радянський партійний і державний діяч.

Після лютневої революції працював у більшовицьких організаціях Петрограда. З грудня 1917 р. — в Україні, спочатку народний секретар у справах праці, з березня 1918 р. — голова Народного секретаріату. Один з організаторів КП(б)У. Боровся за встановлення більшовицького режиму в Україні. З 1921 р. — на відповідальних посадах в Україні, в тому числі у 1927—1933 рр. — нарком освіти. Був активним провідником українізації.

До революції 1917 ішов цілковито в течії російського большевизму і з українським визвольним рухом зустрівся, щойно прибувши з доручення Леніна на Україну. Розуміючи вагу нац. питання, він, одначе, як послідовний ленінець, понад усе ставив ідею світової пролетарської революції, яка, на його думку, мала принести справедливе розв'язання всіх соціально-політичних питань, у тому числі й національних. Але в практичній діяльності Скрипник наразився на вороже ставлення чужинецької за національним складом (особливо в її керівництві) КП(б)У до всього українського, трактованого нею як «контрреволюційне», і повів боротьбу проти нігілізму («люксембурґіянства») в національному питанні, зокрема проти тодішніх керівників КП(б)У Е. Квірінґа і Д. Лебедя, автора теорії боротьби двох культур.

По усуненні їх з України Скрипник став ініціатором запровадження українізації. Особливо велику діяльність у цій ділянці він розгорнув, ставши народним комісаром освіти, якому тоді підлягали всі галузі культурного будівництва. Під його керівництвом була завершена українізація преси, початкового і середнього шкільництва, значною мірою було українізоване викладання у вищій школі. Крім того, Скрипник скликав у 1927 всеукраїнську (з участю вчених і з-поза УСРР) правописну конференцію, внаслідок якої був опрацьований т. зв. «скрипниківський» правопис, затверджений у 1928 р, який усував русифікаційні впливи з української мови.