34. Образи головних героїв п’єси «Пігмаліон» Бернарда Шоу.

У 80-тi роки XIX столiття Бернард Шоу починає боротися за новий театр, який у тi роки переживав кризу. Шоу свiдомо вiдмовляється вiд принципiв “добре зробленої” драми i широко користується парадоксом як одним iз визначальних мистецьких прийомiв.

Наприклад, у п’єсi “Пiгмалiон” драматург показує божевiлля i оманливiсть довкiлля, Б. Шоу нiколи не закiнчував свої п’єси трагiчним кiнцем. П’єса “Пiгмалiон” – це красива iсторiя, побудована на основi мiфа про Пiгмалiона – скульптура, який вирiзьбив iз мармуру Галатею – жiнку такої вроди, що закохався в неї i вмовив богiв оживити статую.

Головнi герої цiєї п’єси – це професор англiйської фонетики Генрi Хiггiнс та знавець iндiйських дiалектiв полковник Пiкерiнг. Вони рiзнi за характером i зовнiшнiстю. Професор Хiггiнс – це чоловiк рокiв п’ятдесяти, з сивим волоссям i зi зморшками на обличчi, невеликий на зрiст. А полковник Пiкерiнг, навпаки, рокiв шiстдесяти, низький на зрiст, товстий, обличчя немов пожоване вiд старостi. Їхнi характери можна визначити пiд час роботи професора, який проводив експеримент над дiвчиною Елiзою, вуличною квiткаркою, яку за її неввiчливiсть прозвав дикункою. Хiггiнс був постiйно чимось незадоволений, розлючений i здавався, на перший погляд, невихованим, бо спочатку вiн ставився до Елiзи гiрше, нiж до служницi. Але збоку завжди був полковник Пiкерiнг, який намагався заспокоїти Хiггiнса.

I, мабуть, Пiкерiнг виглядав бiльше джентельменом в очах Єлiзи та й читача, нiж професор Хiггiнс. I, здається, такою нестримною поведiн-кою викликав Хiггiнс вiдразу у своєї ученицi Елiзи.

А Пiкерiнг поводить себе виховано, спокiйно, не звертає на деякi випади Елiзи уваги. Завершення роботи професора виявилося несподiванкою навiть для нього самого. Характери Хiггiнса i Пiкерiнга можна також простежити пiд час великосвiтського рауту. Тут вони в чомусь схожi: їхнi жести, манера розмовляти вишуканою мовою i показувати себе вищому свiту з кращого боку. Та iнтерес до дiвчини у професора зникає, бо парi вiн виграв: дикунка тримала себе i говорила як справжня герцогиня. Що тепер з нею буде? Адже вона змiнилася. А Хiггiнсу наплювати на її майбутнє життя, вiн лише радiє, що виграв парi.

“Елiза: Що зi мною буде?

Хiггiнс: А я звiдкiля знаю, що з вами буде? I що менi, чорт забирай, до цього?

Елiза: Вам нiчого! Я знаю, що вам нiчого! Нехай я навiть помру, – вам нiчого! Я для вас нiщо, гiрше ось цих туфлiв.

Хiггiнс (гучним голосом): Туфель!!!

Елiза (з гiркою покiрнiстю): Туфель! Менi здається, тепер це вже не важливо”.

На мою думку, у п’єсi стверджується, що освiта завжди потрiбна людинi, бо, якщо ти невихований, не вмiєш ввiчливо розмовляти, говорити правильно i добре ставитися до iнших – ти нiхто. Адже в наш час освiта – це головне, незалежно вiд того, чи багата людина, чи бiдна. Тому i професор Хiггiнс, i полковник Пiкерiнг викликають повагу як високоосвiченi люди.

35. Пошук сенсу буття героями прози Льва Толстого.

Що у світі є прекраснішого за людину? Адже вона — найдосконаліше творіння цього світу. Можливо, саме тому людина є об'єктом дослідження інших людей. Кожна епоха по-своєму уявляє ідеал людини. На формування цього ідеалу впливають різні чинники, здебільшого соціальні.

У творі «Війна і мир» Л. Толстой розкриває проблеми людини в пошуку сенсу буття. Тому найголовніші персонажі, зображені автором, проходять через своєрідні психологічні випробування і переломи.

Значне місце в романі-епопеї «Війна і мир» посідають образи Кутузова і Наполеона. Через змалювання двох великих полководців автор намагається розв'язати проблему, хто ж є головним в історичному процесі: особистість чи маси.

Толстой у романі відобразив свій погляд на війну, на роль видатної особистості і народу. Він відкрито говорить про своє неприйняття Наполеона, його загарбницької політики, тим самим принижуючи достоїнства і заслуги цього полководця. Симпатії письменника на боці Кутузова, істинно народного полководця, якого не сприймало вище суспільство, засуджуючи його тактику ведення війни. Простота, доброта, скромність, близькість до простого солдата — ось ті риси, що підкреслює Толстой у Кутузова. Саме тому фельдмаршал не відповідає уявленням світу про командувача російської армії.

Наполеон — кумир свого часу, перед ним схилялися, його наслідували, бачили в ньому генія і велику людину. Слава про нього облетіла практично увесь світ. Але Толстой не ідеалізував цього загального кумира, навпаки в романі розвінчує його як полководця і як велику особистість. Ось як Толстой описує «велику армію» Наполеона: «Це була юрба мародерів, з яких кожний віз чи ніс купу речей, які йому здавалися коштовними і потрібними». Полководець, який вважав себе володарем світу, був (за версією Л. М. Толстого) дуже далеким від простого солдата і своєї армії, завдяки якій він досяг висот величі. Це егоїст, який думає лише про себе і свої бажання, підпорядковуючи все тільки своїм примхам. «Усе, що було поза ним, не мало значення, тому що все у світі, як йому здавалося, залежало тільки від його волі». Толстой показує, що все це тільки примхи, самообман. Крім зарозумілості Бонапарту притаманні і лицемірство, і позерство, і фальш. Навіть перед портретом сина він грає роль: «з властивою італійцям здатністю довільно змінювати вираз обличчя, він підійшов до портрета і зробив вигляд замисленої ніжності».

Наполеон твердий і віроломний. Йому байдужа доля армії. Він байдуже дивиться на загибель уланів, що переправляються через ріку, він байдужий до загибелі простих солдатів, тому що вони тільки знаряддя для досягнення ним своїх цілей. Йому лестить любов народу, але при цьому Бонапарт не відчуває ні краплі подяки, оскільки вважає, що всі були зобов'язані беззаперечно підкорятися його волі: «Мільйони людей убивали і мучили один одного, тому що Наполеон був властолюбний».

Більш за все вражає ставлення французького імператора до цієї війни, що має на меті поневолення Європи, Росії, усього світу. Він ставиться до війни як до чогось природного в людській історії: «Вій на — гра,люди — пішаки, які варто правильно розставити і рухати», «шахи розставлені; гра почнеться завтра».

Своє ставлення до Наполеона автор виражає через портретні замальовки, що вирізняються реалістичністю й іронічністю: «Маленька людина в сірому сюртучці... Він був у синьому мундирі, розкритому над білим жилетом, що спускався на круглий живіт, у білих лосинах, що обтягають жирні стегна коротких ніг».

Зовсім по-іншому ставиться Толстой до Кутузова. Тут і любов, і повага, і розуміння, і жаль, і захват, і замилування. З кожною новою зустріччю автор усе більше й більше розкриває образ народного пол-ководця. З перших хвилин знайомства ми починаємо поважати цю людину, так само, як і автор. Він близький до народу, щирий патріот. Ми бачимо його скромність і простоту, йому близький і дорогий простий солдат. Він один з небагатьох, хто розумів безглуздість, непотрібність і жорстокість цієї війни. Великий полководець живе одним життям із простими солдатами, їх думами. Він скромний і простий у побуті. Кутузов має військову мудрість, він небагатослівний, не кричить і не намагається довести свою правоту, він завжди вичікує. Його люблять і шанують прості солдати. У романі Толстого — командувач і його армія єдині. Дві історичні особистості, великі полководці своїх країн і епох виступають не тільки персонажами роману, але й символами, що визначають спрямованість духовного руху, тяжіння інших героїв.

Уся глибина розуміння історичних процесів, уся повнота знань «останньої правди» про Росію і духовне злиття з російським народом сконцентровані в образі Кутузова. Це — світлий полюс роману. Образ народного полководця для Толстого з усіх боків ідеальний, так що Кутузову вже ніби й нікуди розвиватися: його духовне завдання — постійно жити на цьому вищому щаблі свого розвитку, не допустити для себе ні одного егоїстичного кроку. Образ Наполеона — темний полюс роману. Холодний егоїзм, неправдивість, самозакоханість, готовність заради досягнення своїх ницих цілей жертвувати чужими життями, навіть не зважаючи на них, — такі риси цього героя. Він теж позбавлений перспективи, тому що його образ — межа духовної деградації. Уся диявольська «наполеонівська ідея», що з 1805 року цікавила російське суспільство, сконцентрована, усебічно проаналізована і затаврована Толстим в образі Наполеона. Духовний «вектор» героїв «Війни і миру» може бути спрямований до Кутузова, тобто до усвідомлення вищої правди, народної ідеї розвитку історії, до самовдосконалення через самозречення, чи до Наполеона — униз, по похилій площині: шлях тих, хто боїться постійної напруженої духовної роботи. Саме тому шлях шукань улюблених героїв Толстого йде через подолання в собі «наполеонівських» рис і ідей, а шлях інших — через їхнє прийняття, прилучення до них. Саме тому всі герої «без розвитку», що зупинилися, що обрали легкий шлях відмови від духовної роботи, об'єднані «наполеонівськими рисами» й утворюють у російському суспільстві свій особливий світ — прошарок світської черні, що символізує «наполеонівський полюс» роману.

Образи Кутузова і Наполеона створюють не лише психологічні, мало й історико-філософські полюси. Осмислюючи причини виникнення воєн, психологію й ідеологію завойовників, їх історичні і моральні риси, Толстой виявляє таємні механізми дії законів історії. Він шукає ті сили, що протистоять завойовницьким амбіціям, шукає, як і коли з'являється і набирає моці ідея волі, що протистоїть ідеї поневолення.

Іншими словами, Лев Толстой прагне до глибокого філософського осмислення ідеї війни й ідеї миру, втілених у романі в образах Наполеона і Кутузова. І герої, що тяжіють до Наполеона, наділені «наполеонівськими» рисами, в романі є ніби «людьми війни».

Сприймаючи війну як щось не просто важке і страшне, але як подію протиприродну, спровоковану найнижчими помислами і бажаннями, Толстой показує, як з'являються ці помисли і бажання, як розвивається ця психологія війни в людях, далеких від полю бою, — у Курагіних, у фрейліні Шерер, в Анні Михайлівні Друбецькій, у Бергові, у Вірі Ростовій...

В образі ж військової людини Кутузова втілена для Толстого саме ідея миру — неприйняття війни, прагнення перемогти не тільки французьку армію, але й саму антилюдську ідею завоювання.

Як Толстой характеризує війну 1812 року? Війна — злочин. Толстой не поділяє тих, хто воює, на нападників і тих, що обороняються. « Мільйони людей робили один проти одного таку незліченну кількість злодіянь... якої в цілі століття не збере літопис усіх судів світу і на який, у цей період часу, люди, що робили їх, не дивилися як на злочини». А яка ж, на думку Толстого, причина цієї події? Толстой наводить різи і погляди істориків. Але з жодним з них не погоджується. «Всяка окрема узята причина чи цілий ряд причин представляються нам... однаково помилковими по своїй незначності в порівнянні з масштабністю події...» Величезне, страшне явище — війна, повинне бути породжено такою ж «величезною» причиною. Толстой не береться знайти цю причину. Він говорить, що «чим більш розумно ми намагаємося пояснити ці явища в природі, тим вони стають для нас не зрозумілішими». Але якщо людина не може пізнати закони історії, виходить, вона не може вплинути на них. Людина — неспроможна піщинка в історичному потоці. Але в яких межах людина усе-таки вільна? «Є дві сторони життя в кожній людині: життя особисте, котре тим вільніше, чим відстороненій її інтереси, і життя стихійне, ройове, де людина, неминуче виконує запропоновані їй закони». Це — ясне вираження тих думок, в ім'я яких створений роман: людина вільна в кожен даний момент діяти як їй заманеться, але «зроблений учинок не повернути, і дія його, збігаючись у часі з мільйонами дій інших людей, матиме історичне значення».

Сам Наполеон щиро не хотів війни, але він — раб історії — віддає усе нові розпорядження, що прискорюють початок війни. Наполеон упевнений у своєму праві грабувати й упевнений, що награбовані цінності — його законна власність. Захоплене обожнювання оточувало Наполеона. Його супроводжують «захоплені люди», він кладе підзорну трубу на спину «щасливого пажа, що підбіг». Тут панує один загальний настрій.

Французька армія — це теж якийсь замкнутий «світ»; у людей цього світу свої спільні бажання, радості, але це «помилкове спільне», оскільки воно засноване на неправді, удаванні, грабіжницьких прагненнях, на нещастях чогось іншого спільного. Причетність до цього спільного штовхає на дурні вчинки, перетворює людське суспільство на череду. Захоплені єдиною спрагою збагачення, спрагою грабежу, утративши внутрішню волю, солдати й офіцери французької армії щиро вірять, що Наполеон веде їх до щастя. А він, ще більшою мірою раб історії, ніж вони, вважає себе Богом, тому що «для нього було не нове переконання в тім, що присутність його на всіх кінцях світу... однаково вражає і вводить людей у божевільне самозабуття». Людям властиво створювати кумирів, а кумири з легкістю забувають, що не вони створили історію, а історія створила їх.

Толстой ставить Наполеона в один ряд з Анатолем Курагіним. Для Толстого — це люди однієї партії — егоїстів, для яких увесь світ укладений у "їхнє «я». Художник розкриває психологію особистості, що увірувала в свою безгрішність, у безпомилковість своїх суджень і вчинків. Він показує, як створюється культ такої особистості і як сама ця особистість починає наївно вірити в загальну до неї любов людства.

А. В. Луначарський писав: «Усе позитивне в романі «Війна і мир» — це протест проти людського егоїзму, марнославства... прагнення підняти людину до загальнолюдських інтересів, до розширення своїх симпатій, підняти своє серцеве життя». Наполеон уособлює цей людський егоїзм, марнославство, проти яких виступає Толстой. Наполеонові далекі загальнолюдські інтереси. Це — домінанта його характеру. Але Толстой показує й інші його риси — риси досвідченого політика й полководця. Звичайно, Толстой вважає, що цар чи полководець не може пізнати законів розвитку і тим більше вплинути на них, але в нього виробляється уміння орієнтуватися в обстановці.

Діалектика душі.

Толстой першим в російській і світовій літературі зумів показати діалектику людської душі у всій її глибині. У своїх пошуках, у своїх знахідках, у своїй творчості Толстой продовжив починання Лермонтова. Ось що писав Лєрмонтов у передмові до журналу Печоріна: «Історія душі людської, хоч би найд рівнішої душі, чи не цікавіша і не корисніша за історію цілого народу, особливо коли вона — наслідок спостереження зрілого розуму над самим собою і коли вона написана без пихатого бажання здивувати». Ці лермонтовські слова могли б по праву стати епіграфом до творчості Толстого. Зухвала і глибока думка Лєрмонтов про першорядну вагу вивчення душі людської - першорядну навіть порівняно з історією народу — стала улюбленою і задушевною думкою Толстого-митця. Толстой йшов по шляху, прокладеному Лермонтовим, але пішов далі, ніж Лєрмонтов.

Л. М. Толстой є великим художником-реалістом. З-під його пери вийшла нова форма історичного роману: роман-епопея. У цьому романі разом з історичними подіями він зображає побут поміщицької Росії і світ аристократичного суспільства, Тут показані представники різних шарів дворянства. Людьми передового, мислячого дворянства є Андрій Болконський і Пьєр Безухов, до яких письменник ставиться з великою симпатією.

Андрій Болконський.

Уперше Толстой знайомить нас з Андрієм Волконським в салоні Анни Павлівни Шерер, фрейліни імператриці. Описуючи його зовнішність, письменник багато уваги приділяє виразу нудьги і незадоволеності на обличчі князя: у нього був «втомлений нудьгуючий погляд», часто «гримаса псує його красиве обличчя». Андрій Болконський здобув хорошу освіту і виховання. Його батько — сподвижник Суворова, символ епохи XVIH століття. Саме батько навчив князя Болконського цінувати в людях такі людські якості, як вірність честі і обов'язку.

Андрій Волконський з презирством ставиться до світського суспільства, це презирство йому передалося від батька. Людей, які збираються в салоні А. П. Шерер, він називає «дурним суспільством», оскільки його не задовольняє це дозвільне, порожнє, нікчемне життя. Недарма він говорить П'єру Безухову: «Життя, яке я тут веду, це життя не по мені». І ще: «Вітальні, бали, плітки, пихатість, нікчемність — ось зачароване, коло, з якого я не можу вийти». Князь Андрій — обдарована натура. Він живе в епоху французької революції і Вітчизняної війни 1812 року. У такій обстановці князь Андрій шукає сенс життя.

Спочатку це мрії про «свій Тулон», мрії про славу, тобто «наполеонівські» шукання. Він жадає слави і любові людей через здійснення подвигу, але не може припустити того, щоб його життя було залежним від інших людей. Заради своїх бажань він ладен пожертвувати і собою, і близькими людьми. Однак під час Шенграбенської битви уже з'являються перші сумніви — що є справжнім подвигом? чи завжди він приносить славу? Історія капітана Тушина продемонструвала Болконському, що далеко не завжди слава є наслідком подвигу.

Далі князь Андрій відвідує Відень, де, спостерігаючи за життям городян, ніяк не може зрозуміти, що люди ставляться до цієї війни як «до війни трьох імператорів». Таким чином, йому ще треба зрозуміти, що існують ще й інші критерії участі особистості в історичному процесі, крім слави та подвигу.

Поранення на Аустерліцькому полі приводить героя до розчарування, адже він здійснив саме тут такий бажаний подвиг, який нічого не змінив у ході битви. Дивлячись у небо, князь Андрій зрозумів безглуздість всього, що відбувається. Небо — це істина, той єдиний закон буття, на фоні якого видно хибність чи істинність того, що створила людина. Таким чином, саме на Аустерліцькому полі відбувається перелом у свідомості Андрія Волконського, але цей перелом був підготовлений усіма попередніми подіями його життя.

Після поранення Волконський повертається до свого маєтку. Тут він усвідомлює свою провину перед княгинею Лізою: він бачить на обличчі ангела звинувачення. Всю свою діяльність у маєтку він вважає несерйозною, оскільки важливою може бути лише та, що відбувається на арені суспільного життя. Під час своєї поїздки до Отрадного дві події змінили князя Андрія — нічна розмова Наташі Ростової і Соні та дуб, який зазеленів за одну ніч. Волконський зрозумів, що життя не закінчується в 31 рік, що критерієм істинності чи неістинності поведінки, відчуттів можуть бути саме природні закони, символом яких став для нього дуб.

Взагалі історія його життя — це ланцюг розчарувань: спочатку в славі, потім в суспільно-політичній діяльності, і, нарешті, в любові. Далеко не випадково, що Андрію призначено померти на героїчному зльоті російського життя, а П'єру пережити його; далеко не випадково, що Наташа Ростова залишиться для Андрія всього лише нареченою, а для П'єра стане дружиною. У розмові з П'єром напередодні Бородінської битви князь Андрій глибоко усвідомлює народний характер цієї війни. Князь Андрій говорить П'єру про те, що успіх битви «ніколи не залежав і не залежатиме ні від позиції, ні від озброєння, ні навіть від числа; а вже менше-всього від позиції». «А від чого ж?» — питає П'єр. І чує у відповідь: «Від того відчуття, яке є в мені, в нім, — він вказав на Тимохіна, — в кожному солдатові». Проте стати такими, як вони, поріднитися душею з простими солдатами князеві Андрію не призначено. Повернувшись до Петербурга, Болконський знайомиться зі Сперанським. Князю Андрію знадобиться досить багато часу, щоб побачити його дзеркальний погляд, щоб зрозуміти, що це повторення першого етапу його власного життя, щоб усвідомити всю ілюзорність цього етапу. Якісний перелом у світогляді Андрія Волконського відбувається під час Бородінської битви. Найголовніше у світі — це всеохоплююча любов. У фатальну хвилину смертельного поранення князь Андрій випробовує останній, пристрасний і болісний порив до життя ємного: «абсолютно новим заздрісним поглядом» він дивиться на «траву і полин». І потім, вже на ношах, він подумає: «Чому мені так шкода було розлучатися з життям? Щось було в цьому житті, чого я не розумів і не розумію».

Земля, до якої пристрасно потягнувся князь Андрій, так і не далася йому в руки, попливла, залишивши в його душі відчуття тривожного подиву, нерозгаданої таємниці. Восторжествувало величне, відчужене від мирських хвилювань небо, а услід за ним настала смерть. Князь Андрій помер не тільки від рани. Його смерть пов'язана з особливостями характеру і положенням у світі людей. Його побавили до себе, але вислизнули, залишившись недосяжними, ті духовні цінності, які зробив доленосними 1812 рік.

П'єр Безухов.

Молодого П'єра Безухова Л. М. Толстой показує нам уперше (так само як і Андрія Волконського) в салопі Анни Павлівни Шерер як відвертого порушника не лише суспільного спокою, а і плавного перебігу вечора взагалі. Серед загалу він вирізняється розумним, спостережливим поглядом. П'єра вітають уклоном, що відноситься до людей найнижчої ієрархії. Він незаконний син єкатерининського вельможі, графа Безухова, і пізніше його законний спадкоємець. Він через короткий час стає володарем тисяч душ і мільйонів. І тепер він бажаний гість всіх салонів і будинків обох столиць.

Граф Лев Толстой, поза всяких сумнівів, дуже любить графа П'єра Безухова. Він робить його найбажанішим женихом Росії і видає за нього заміж дурну і розбещену жінку, блискучу петербурзьку красуню Елен Курагіну. І робить це Толстой швидко, немов поспішає, немов йому необхідно створити своєму улюбленцеві такі умови, у яких життя стає неможливим. Судячи з непрямих авторських натяків, П'єру в момент появи у Петербурзі близько 21 року. Він неуважний, товстий і незграбний. На початку роману до того ж гуляка і бешкетник. Його життя хаотичне і безрозсудне. Проте воно має головний і, отже, істотний сенс — напружену внутрішню духовну діяльність. П’єр ніби символізує постійне становлення і вдосконалення. Скрізь і всюди він інший. Пошуки приводять П'єра в масонську ложу. На якийсь час він знаходить ілюзію душевного заспокоєння. Проте тут, як і раніше, як на ниві господарської або іншої діяльності, його очікує розчарування.

П'єр Безухов дуже добра людина. Його доброта — етична константа його душі. Він любить Наташу Ростову. Після скандалу, пов'язаного з невдалим викраданням її Курагіним, вона посварилася з князем Андрієм, а П'єр єдиний, хто по-справжньому здатний зрозуміти її. Він добрий і вже тому заслуговує бути щасливим.

П'єр Безухов мріє про славу. Він молодий, і тому слава йому необхідна. Він стріляється на дуелі і важко ранить кривдника. Схильний до руйнівних і непередбачуваних вчинків, П'єр Безухов хоче убити Наполеона. Але, здається, серед своїх сумнівів, невдач і багатстві) він знайшов головне. Душу. Свою безсмертну душу. її не можна замкнути або убити.

Платон Каратаєв — ласкавий і ненав'язливий учитель праведного і спокійного життя. В його образі Толстой втілює представника народу, який допоможе П'єру зблизитися і зрозуміти народ. У нього П'єр Безухов перейняв здатність підкорятися природному перебігу подій, здатність молитися і бути почутим. Граф Безухов так і залишився товстою, незграбною і неуважною людиною. Проте його внутрішнє життя стало іншим. Воно набуло якоїсь подвійності, поза релігійної значущості. І це несподіваним чином змінює його життя: у столиці несподівано вмирає Елен Безухова. П'єр щасливо одружується з Наташею. Ще через сім років П'єр — відомий громадський діяч, батько сімейства. І він, і Наташа щиро і дуже сильно кохають одне одного. Але про що вони думають, залишившись удвох? «Ти знаєш, про що я думаю? — сказала вона. — Про Платона Каратаєва. Як він? Схвалив би тебе тепер?» І ми розуміємо, що період становлення і шукань закінчився. Наступив час справжньої духовної зрілості. Що відбудеться з П'єром далі, ми не дізнаємося ніколи. Для цього і був написаний в романі такий щасливий епілог, який може стати прологом до розповіді про подальшу долю цих людей.

Сказати, що Толстой створив цілу галерею жіночих образів, — означає нічого не сказати. У Толстого чоловічі образи все-таки затьмарюють жіночі, тому що його герої, як і герої Достоєвського, — це герої-ідеологи. Але серед героїнь Толстого є одна, так би мовити, не просто героїня, а героїня ідеальна. На думку Толстого, Наташа — це ідеал жінки. Це багата, щедро обдарована натура. Звідки узялася ця чуйна, зворушлива, дивна дівчина? Сім'я Ростових, як і сім'я Волконських, різко виділяється серед звичайних дворянських сімей. Сім'я Ростових подібна до тих сімей, з яких виходили дружини декабристів і багато інших передових людей XIX століття. Устрій життя Ростових, звичаї, симпатії й антипатії — усе це російське, національне. Вони увібрали в себе дух народу з його життєрадісністю, умінням стійко страждати, легко йти на жертви не напоказ, а зі всією душевною широтою.

Мати Наташі — її найкращий друг. Дочка розповідає їй про всі свої радощі, печалі, сумніви й розчарування. У їхніх задушевних вечірніх розмовах є щось зворушливе. Наташа близька і з братом Миколою, і з своєю кузиною Сонею.

Найяскравіша риса в Наташі — це поетичне світовідчуття, душевна доброта, відвертість для кожного, хто її оточує. Наташа, що у перше з'явилася на балу, так мало схожа на світських панночок, відчувається такий виразний контраст між нею і «світом». До Ростових, і насамперед до загальної улюбленці Наташі, тягнуться кращі люди — Андрій Волконський, П'єр Безухов, Василь Денисов.

Захоплення Наташі Анатолем Курагіним, цією нікчемною світською людиною, говорить про її недосвідченість. Наташа — натура щедро обдарована, вчинки її оригінальні, над нею не тяжіють ніякі забобони, нею керує серце. Наташа — це привабливий образ російської жінки; вона відчуває себе самотньою, чужорідною серед столичних аристократів. Лестощами, грою на довірливості і недосвідченості Курагін захоплює її, і в цьому йому допомагає його розпусна сестра Елен Курагіна. Після важкої хвороби, що стала результатом душевних потрясінь, Наташа повернулася до життя оновленою. Біда не зломила її, світ не переміг її. У Наташі є дар відчуття. Так, «вона відчувала, але не розуміла».

Ця інтуїтивність позитивного настрою, що є рушійною силою до змін на краще, є характерною рисою російського, національного, втіленням якого є Наташа Ростова.

Княжна Мар'я — представниця плеяди найкращих жінок дворянської Росії початку XIX ст. Образ цей надзвичайно складний. За художньою яскравістю він посідає одне з перших місць серед героїв Толстого. Етична висота, сила характеру, жіночність виділяють княгиню Мар'ю серед багатьох жіночих персонажів світової літератури. Толстой робить цей образ, незважаючи на складність і суперечність, надзвичайно поетичним, цілісним, закінченим, привабливим. Княжна боїться батька, не сміє кроку зробити без його відома, підкоряється йому, навіть коли той не має рації. Мар'я, що гаряче любить свого батька, не може, боячись викликати вибух батьківського гніву, навіть приголубити або поцілувати його. Життя її, ще молодої дівчини, дуже важке. Вся її утіха — це листи Жюлі Курагіної, яку Мар'я і знає більше по листах. У своїй самоті княжна зближується лише зі своєю компаньйонкою-француженкою

Вимушене самітництво, важка вдача батька і мрійлива натура самої Мар'ї роблять її побожною. Бог для княжни Болконської став всім у житті: її помічником, наставником, суворим суддею. Часом їй стає соромно власних земних вчинків і думок і вона мріє присвятити себе Богові, піти абикуди далеко-далеко, щоб звільнитися від всього грішного і чужого.

У княжни Мар'ї немає подібного всепоглинаючого відчуття любові до однієї людини, яке є у Наташі Ростової, тому вона прагне любити всіх, як і раніше, багато часу проводить у молитвах і життєвих турботах. Душа її, як і Наташина, чекає любові і звичайного жіночого щастя, але княжна не зізнається в цьому навіть самій собі. ЇЇ стриманість і терплячість допомагають їй у всіх життєвих труднощах.

Таким чином, попри зовнішню відмінність, несхожість характері її, даних не тільки природою, але й сформованих під впливом тих умов у яких жили Наташа Ростова і княжна Мар'я, ці дві жінки мають дуже багато спільного. І Мар'я Волконська, і Наташа наділені авто ром багатим духовним світом, внутрішньою красою, яку так любили в Наташі П'єр Безухов і Андрій Волконський і якою захоплюється Микола Ростов у своїй дружині — Мар'ї.

«Анна Кареніна»

Лев Миколайович Толстой — неперевершений майстер прози, причому прози великої та глибоко психологічної, проблема кохання й обов'язку в його творах посідають помітне місце. Ф. Достоєвський у «Щоденнику письменника» писав: «Анна Кареніна" є досконалістю як художній твір... до якого ніщо подібне із європейських літератур не може дорівнятися...».

Автора передовсім цікавить любов, яка здатна бути єдиною в житті, такою щоб ставила певні обов'язки перед людиною, а не тільки знаходила своє, власне задоволення. Потреба в такій любові корениться, за Толстим, в природі людини. Зображуючи таку любов, художникові необхідно було вирішити: чи здатна вона в період свого цвітіння набрати такої сили, зосередити в собі таке багатство почуття, щоб його вистачило на ціле життя. Чи здатна вона впродовж довгих років залишатися поетичною стороною життя сім'ї, не в'янучи, не впадаючи в прозу, не вироджуючись.

Зародження і підйом кохання на вершину охоплює у творах Толстого значний період — нерідко цілі роки. Трапляється, звичайно, що короткочасне зближення веде до щасливого шлюбу на довгі роки. Однак Толстой не дозволить собі скористатися досвідом такого везіння. Адже він змальовує зародження і кохання не просто в реальних, а в найреальніших з реальних умов.

В. Г. Бєлінський вважав, що цінність художнього твору визначається ще й тим, як і наскільки досконало в ньому виражені людські характери. Ця думка критика з найбільшою глибиною і силою втілена у творчості Л. М. Толстого, особливо в його романах «Війна і мир» та «Анна Кареніна».

Головна тема роману — дослідження проблеми сім'ї, аналіз кризових явищ у сучасній письменнику родині.,

Роман складається ніби з двох творів, які розвиваються паралельно: історія сімейного життя Анни Кареніної та доля дворянина, який живе в селі й займається вдосконаленням свого господарства та відносинами з селянами, Костянтина Левіна. їхні шляхи перетнуться лише одного разу, та й то це нічого не змінить в житті героїв. Але їх об'єднує внутрішній зв'язок: обидва герої шукають захисту від брехні.

Основні ідейні лінії роману.

Життя без кохання. Анна — заміжня жінка, у якої є маленький син Сергій і нелюбий чоловік, великий державний чиновник. І ось настав час, коли вона покохала іншого чоловіка, бо жити без кохання не могла.

Покохати гідного. Анна покохала Вронського з усією силою жінки, яка стомилася жити без любові. Але Вронський був і залишився дилетантом як у мистецтві, господарських справах, так і в коханні. Він егоїстичний і нечутливий.

Чому це кохання трагічне? У стосунках із Вронським реалізується лише частина душі Анни, яка не може порвати з минулим, адже там її син, її материнські почуття. А крім того, до покинутого чоловіка вона відчуває лагідну доброту як до батька своєї дитини. Душа Анни роздвоюється. Крім того, Анна втрачає свій соціальний статус після розриву з Кареніним. Виявилося, що суспільство заохочує зраду, але не відверті щирі почуття. Вона стає самотньою.

Кожна нещаслива сім'я нещаслива по-своєму. Толстой показує, що сім'я неможлива без кохання. Але не менш драматичний розрив сім'ї, бо це тягне за собою моральну відплату. Крім того, не можна забувати про духовний зв'язок подружжя. Такого зв'язку не було у Анни з Вронським.

Відкрити таємницю гармонії. Над цим працює Левін, мріючи знайти шлях до гармонії. Він поступово для себе з'ясовує, що розгадка гармонії у тому, щоб знайти рівновагу між духовним і фізичним. Жити треба не тільки для себе, керуючись лише егоїзмом. Жити — значить самовдосконалюватися. Зокрема і в сімейних стосунках.

36-37. Втілення в ліриці Волта Вітмена пафосу формування молодої американської нації, ідеї рівності та єдності всіх форм життя.

У суцільному потоці образів нероздільні «пари подиху» героя і «дух земного сухого листя, звуки слів і пориви вітру». Природа — це головне, відносно чого ліричний герой поеми визначає; себе. Він відчуває прагнення до гармонії навіть у найменший часточці живого.

Людина показана у поемі як законне і кохане дитя природи. Вона досконала й прекрасна. Кому і навіщо вона має підкорятися, запитує поет. Чим пожежник, який бореться з вогнем, гірший за грецьких богів? А дружина машиніста з немовлям біля грудей,— хіба вона не Богородиця?

Вустами ліричного героя поет стверджує:

Я божественний усередині і зовні

Я щодня, щогодини, щомиті бачу скрізь Бога,

На обличчях чоловіків і жінок, і на своєму обличчі.

У ліричного героя поеми багато облич. Він і загнаний раб, і старий артилерист, і заплакана вдова, і солдат, який спить. «Ці люди, я відчуваю що, вони мої,— говорить поет.—У мене є один центральний образ — спільна людська особистість, типізована через мене самого. Але моя книга змушує кожного читача стати головною дійовою особою, яка переживає кожен рядок».

У поемі розкриваються поняття кохання, щастя, життя і смерті. Взаємодіючи з природою, людина краще пізнає їх. Голос природи, герой вважає, досконалим і мудрим і, слухаючи його, зливаючись з ним, відкриває для себе світ:

Я виходжу до тривкого і суттєвого

від паростка великого чи малого.

(переклад Л. Герасимчука)

Уночі герой іде на побачення із Всесвітом. Він чує, як «шепочуться зорі на небосхилі про каламутний ставок в осінньому лісі, про місяць, і до спускається по крутосхилах шелесткого смеркання. Він освідчується у коханні землі, звертається до моря.

Заради втілення своїх творчих задумів Вітмен докорінно перебудовує поетичну систему романтизму, вводить вільний і ритм, які передають рух самого життя.

Вільний вірш, чи верлібр, стоїть на межі вірша й прози, йому не зберігається більшість особливостей, притаманних віршованій мові. Відсутні рима та постійний розмір, рядки різняться кількістю складів, а строфи — кількістю рядків. В. Вітмен вважається одним із основоположників верлібру. Його твори іноді називають «словесними ораторіями». Кожен рядок вірша становить смислову одиницю, а складний ритмічний малюнок органічно пов'язаний з ідейним змістом твору.

Повітрям я відлітаю,

я махаю своїм білим волоссям сонцю, що тікає,

Я заповідаю себе землі, щоб прорости травою, яку люблю,

Як я вам буду знов потрібний, шукайте мене під підошвами.

своїх черевиків.

Вільний вірш Вітмена виявися одним із магістральних шляхів, на яких відбувалося становлення реалістичної поетики. Новаторство у віршах Вітмена обумовлене багатьма його філософськими й художніми вподобаннями. Вітменівський вільний вірш увібрав у себе ритміку англійської Біблії і прози Р. Емерсона, особливості, що вирізняли мовлення проповідників і ораторів Америки тієї епохи, поетичні прийоми індіанського фольклору.

«Стиль моїх поем,— писав Вітмен,— це просто їх власний стиль». Як істинний поет він примушує слова співати, танцювати, цілуватися,— робить усе, що можуть робити люди чи стихії. Слово стає посередником між людиною, її душею і навколишнім світом. Поет зумисне поєднує різні стилістичні пласти, не боячись контрастів:

Ця голова — вище церков, біблій та всіх на світі вір.(переклад Л. Герасимчука)

«Поезія покликана розкривати прекрасне у житті,— зауважує поет,— але прекрасне не в пишних окрасах — прекрасне саме життя як таке, в його істині і простоті». Мова для Вітмена — живий організм, який розвивається. «Так писати, як пишу я, можна лише тоді, коли у вухах звучить мелодія. Кожна душа має свою мову»,— підкреслює поет. Він мріє про поезію, яка не вимагала б перекладу, а впливала на читача так само безпосередньо і хвилююче, як музика. І справді, розвиток вітменівського вірша має багато спільного з музичною композицією. Його поетичні рядки, змінюючи один одного, утворюють потужний суцільний потік.

Протягом майже чотирьох десятиліть Вітмен перебував незмінно вірним своїй книзі, але не тому, що будував поетичний мавзолей для себе. Ця самовіддана праця стала супутником і дзеркалом його життя, вищу владу якого поет вбачав у збереженні своїх ідеалів і у невпинній творчій діяльності, спрямованій на їх утілення.

Спадщина Волта Вітмена американського поета і публіциста — яскраве і видатне явище світової літератури. Невизнаний на батьківщині за життя, він був допущений в офіційний літературний пантеон лише на початку XX століття. Зате сьогодні вірші В. Вітмена знайшли нове життя більше ніж 30 мовами народів світу.

ОСНОВНІ ТВОРИ:збірка «Листя трави», поема «Коли бузок розквіт торік у моєму дворі», цикл віршів «Прощай, моя фантазіє!».

38. Розвінчання теорії «сильної особистості» в романі «Злочин і кара» Федоар Достоєвського.

В центрі кожного великого романа Достоєвського стоїть якась-небудь одна незвичайна, значна, загадкова людська особистість, і всі герої займаються найважливішим і найголовнішим людським справою - розгадки таємниці цієї людини, цим визначається композиція всіх романів-трагедій письменника. В "Ідіоті" такою особистістю стає князь Мишкін, в "Небесах" - Ставрогин, в "Підлітка" - Версилов, в "Братів Карамазових" - Іван Карамазов. Головним чином в "Злочин і покарання" є образ Раскольникова. Всі особи і події розташовуються навколо нього, всі насичене пристрасним до нього ставленням, людським притягненням і відштовхуванням від нього. Розкольників і його душевні переживання - ось центр всього роману, навколо якої обертаються всі інші сюжетні лінії.

Перша редакція роману, відома ще як Висбаденская "повість", була написана у формі "сповіді" Раскольникова, розповідь ведеться від імені головного героя. В процесі роботи художній задум "Злочину і кари" ускладнюється, і Достоєвський зупиняється на новій формі - розповідь від імені автора. У третьої редакції з'являється дуже важлива запис: "Розповідь від себе, а не від нього. Якщо ж сповідь, то вже занадто до останньої крайності, треба все усвідомлювати. Щоб кожна мить розповіді було ясно. Сповідь в інших пунктах буде нецеломудренно важко собі уявити, для чого написано". У підсумку Достоєвський зупинився на більш прийнятною, на його погляд, формі. Але, тим не менш, в образі Розкольників чимало і автобиографичного. Наприклад, дія епілогу відбувається на каторзі. Таку достовірну і точну картину життя каторжан автор зобразив, спираючись на власний досвід. Багато сучасників письменника помічали, що мова головного героя "Злочину і кари" дуже нагадує мова самого Достоєвського: схожий ритм, склад, мовні звороти.

Але все ж у Раскольникове більше такого, що характеризує його як типового студента 60-х років з різночинців. Адже достовірність - один з принципів Достоєвського, яких він не переступав у своїй творчості. Його герой бідний, живе в кутку, нагадує темний, сирої труну, голодує, погано одягнений. Його зовнішність Достоєвський описує так: "...він був чудово гарний собою, з прекрасними темними очима, темно-рос, зростом вище середнього, тонкий і стрункий". Здається, що портрет Раскольникова складений з "прийме" поліцейського досьє, хоча в ньому відчувається виклик: ось вам "злочинець", проти очікування зовсім хороший.

З цього короткого опису вже можна судити про автора до свого героя, якщо знати одну особливість: у Достоєвського велику роль у характеристиці героя грає опис його очей. Говорячи про Свидригайлове, наприклад, письменник ніби мимохідь кидає одну, здавалося б, зовсім незначну деталь: "його очі дивилися холодно, пильно і вдумливо". І в цій деталі весь Свидригайлов, для якого все байдуже і все дозволено, якому вічність представляється у вигляді "закоптелой лазні з павуками" і якому залишилися тільки світова нудьга і вульгарність. У Дуні очі "майже чорні, блискучі і горді і в той же час іноді, хвилинами, незвичайно добрі". У Раскольникова "прекрасні, темні очі", у Соні "чудові блакитні очі", і в цієї незвичайної краси очей заставу їх майбутнього з'єднання і воскресіння.

Розкольників безкорисливість. Є у нього якась сила розуміння розгадуванні людей, щирий або не щирий з ним людина, він з першого погляду вгадує брехливих і ненавидить їх. Разом з тим він повний сумнівів і коливань, різних протиріч. У ньому химерно поєднуються непомірна гордість, озлобленість, холодність і м'якість, доброта, чуйність. Він совестлив і уразливий, його глибоко чіпають чужі нещастя, які він бачить перед собою кожен день, будь то зовсім далекі від нього, як у випадку з п'яною дівчинкою на бульварі, або самі близькі йому, як у випадку з історією Дуні, його сестри. Всюди перед Раскольніковим картини бідності, безправ'я, гноблення, придушення людської гідності. На кожному кроці йому зустрічаються знедолені та гнані люди, яким нікуди подітися, нікуди піти. "Адже потрібно ж, щоб всякому чоловікові, хоч куди щось можна було піти... - з болем каже йому задавлений долею і життєвими обставинами чиновник Мармеладу, - адже треба, щоб у кожної людини було хоч одне таке місце, де б його пошкодували!.. Розумієте, чи розумієте ви... що означає, коли вже більше нікуди йти?..." Розкольників розуміє, що йому самому вже нікуди йти, життя постає перед ним як клубок нерозв'язних суперечностей. Сама атмосфера петербурзьких кварталів, вулиць, брудних площ, тісних квартир-трун пригнічує, приносить похмурі думки. Петербург, в якому живе Розкольників, ворожий людині, тіснить, тисне, створює відчуття безвиході. Блукаючи разом з Раскольніковим, задумывающим злочин, по міських вулицях, ми насамперед відчуваємо нестерпний задуху: "Задуха стояла стара, але з жадібністю вдихнув він цього смердючого, брудного, зараженого містом повітря". Так само важко знедоленого людині в задушливих і темних квартирах, що нагадують сараї. Тут люди голодують, вмирають їх мрії, народжуються злочинні думки. Розкольників говорить: "А чи знаєш, Соня, що низькі стелі і тісні кімнати душу і розум тіснять?". У Петербурзі Достоєвського життя набуває фантастичні, потворні обриси, а реальність нерідко здається кошмарним баченням. Свидригайлов називає його містом напівбожевільних.

До того ж, під загрозою опиняється доля його матері і сестри. Йому ненависна сама думка про те, що Дуня вийде заміж за Лужина, цього, "здається, доброго людини".

Все це змушує Раскольникова задуматися про те, що ж відбувається навколо, як влаштований цей нелюдяний світ, де панують неправедна влада, жорстокість і користолюбство, де всі мовчать, але не протестують, покірно несучи тягар убогості і безправ'я. Його, як і самого Достоєвського, мучать ці думки. Почуття відповідальності лежить в самій натурі його - вразливою, діяльною, небайдужої. Залишитися байдужим він не може. Моральна хвороба Раскольникова з самого початку постає як доведена до крайнього ступеня біль за інших. Відчуття морального безвиході, самотності, пекучого бажання щось робити, а не сидіти склавши руки, не сподіватися на диво доводять його до відчаю, до парадоксу: з любові до людей він майже починає їх ненавидіти. Він хоче допомогти людям, і в цьому полягає одна з причин створення теорії. У своїй сповіді Розкольників говорить Соні: "Потім я дізнався, Соня, що якщо чекати, поки всі стануть розумними, то надто довго буде.... Потім я дізнався, що ніколи цього не буде, що не зміняться люди і не переробити їх нікому, і праці не варто витрачати! Так, це так! Це їх закон!.. І я тепер знаю, Соня, що, хто міцний і сильним розумом і духом, то над ними і володар! Багато хто посміє, той у них і прав. Хто на більшу може плюнути, той у них і законодавець, а хто більше всіх може посміти, той і всіх правіше! Так досі велося і так завжди буде!". Розкольників не вірить в те, що людина може переродитися на краще, не вірить у силу віри в Бога. Його дратує марність і безглуздість свого існування, тому він вирішує діяти: вбити нікому не непотрібну, шкідливу та іншу старушонку, пограбувати, а гроші пустити на "тисячі і тисячі добрих справ". Ціною одного людського життя поліпшити існування багатьох людей - ось те, для чого Розкольників вбиває. Власне кажучи, девіз: "Мета виправдовує засоби" і є справжньою суттю його теорії.

Але є ще одна причина скоєння злочину. Розкольників хоче перевірити себе, свою силу волі, а заодно дізнатися хто він - "тварина тремтяча" чи має право вирішувати питання життя і смерті інших людей. Він сам зізнається, що за бажання міг би заробити на життя уроками, що на злочин штовхає не стільки потреба, скільки ідея. Адже якщо його теорія вірна, і дійсно всі люди діляться на "звичайних" і "незвичайні", то він або "воша", або "має право". У Раскольникова є реальні приклади з історії: Наполеон, Магомет, які вершили долі тисяч людей, яких називали великими. Герой говорить про Наполеона: "Справжній володар, кому все дозволяється, громить Тулон, робить різанину в Парижі, забуває армію в Єгипті, витрачає півмільйона людей у московському поході і відбувається каламбуром у Вільне, і йому ж, по смерті, ставлять кумири, - а стало бути, і всі дозволяється".

Розкольників і сам неординарна особистість, він знає це і хоче перевірити, чи насправді він вище інших. А для цього все і стоїть, що вбити стару-бабусю-лихварку: "Зламати треба раз і назавжди, так і тільки: і страждання взяти на себе!". Тут чується бунт, заперечення світу і бога, заперечення добра і зла, а визнання тільки влади. Йому це потрібно для задоволення власної гордості, для того, щоб перевірити: витримає він сам чи ні? Це в його уяві тільки проба, особистий експеримент, а вже потім "тисячі добрих справ". І вже не просто заради людства йде на цей гріх Розкольників, а заради себе, заради своєї ідеї. Пізніше він скаже: "Стара була тільки хвороба... я переступити скоріше захотів... я не людину вбив, я принцип убив!".

Теорія Раскольникова побудована в своїй основі на нерівність людей, на обраності одних і приниженні інших. Вбивство старої Олени Іванівни лише її перевірка. Такий спосіб зображення вбивства яскраво виявляє авторську позицію: злочин, який здійснює герой, - це низька, підле справу, з точки зору самого Раскольникова. Але він робить його свідомо.

Таким чином, в теорії Раскольникова є два основних моменти: альтруїстичний - допомога приниженим людям і помста за них і егоїстичний - випробування себе на причетність до "право мають". Процентщица тут обрана майже випадково, як символ марного, шкідливого існування, як проба, як репетиція цих справ. А усунення справжнього зла, розкоші, скінчиш для Раскольникова - попереду. Але на практиці його добре продумана теорія валиться з самого початку. Замість цього благородного злочину виходить жахливий злочин, а гроші, взяті у старої на "тисячі добрих справ" нікому не приносять щастя і трохи не згнивають під каменем.

У реальності теорія Раскольникова не виправдовує свого існування. У ній дуже багато неточностей і суперечностей. Наприклад, вельми умовний поділ всіх людей на "звичайних" і "незвичайні". А куди ж тоді віднести Сонечку Мармеладову, Дуню, Разуміхина, які, звичайно, не є, за поданнями Раскольникова, незвичайними, але добрі, чуйні і, найголовніше, дороги йому? Невже до сірої маси, якою можна пожертвувати заради благих цілей? Але Розкольників не здатний бачити їх страждання, він прагне допомогти цим людям, яких у своїй теорії називав "тваринами тремтячими". Або як виправдати тоді вбивство Лизаветы, забитої і скривдженою, нікому не причинившей шкоди? Якщо вбивство баби - це частина теорії, то що тоді вбивство Лизаветы, яка сама відноситься до тих людей, заради блага яких Розкольників зважився на злочин? Знову більше питань, ніж відповідей. Все це - ще один показник неправильності теорії, незастосовності її до життя.

Хоча, в теоретичній статті Раскольникова є раціональне зерно. Недарма слідчий Порфирій Петрович навіть після прочитання статті ставиться до нього з повагою як до заблуждающемуся, але значного за своїм думкам людині. Але "кров по совісті" - це щось жахливе, абсолютно неприйнятне, позбавлене людяності. Достоєвський, великий гуманіст, звичайно, засуджує цю теорію і теорії, їй подібні. Тоді, коли у нього перед очима ще не було страшного прикладу фашизму, який, по суті, був доведеної до логічної цілісності теорією Раскольникова, він вже чітко уявляв собі всю небезпеку і "заразність" цієї теорії. І, звичайно ж, змушує свого героя у підсумку в ній зневіритися. Але сам чудово розуміючи всю складність цього відмови, Достоєвський спочатку проводить Раскольникова через величезні душевні муки, знаючи, що в цьому світі щастя купується тільки стражданням. Це знаходить відображення і в композиції романа: про злочин розповідається в одній частині, а про покарання - в п'яти.

Теорія для Раскольникова, як і для Базарова в романі"Батьки й діти"Тургенєва, стає джерелом трагедії. Багато належить пережити Раскольникову для того, щоб прийти до усвідомлення катастрофи своєї теорії. І найстрашніше для нього - це почуття роз'єднаності з людьми. Переступивши моральні закони, він як би відрізав себе від світу людей, став знедоленим, ізгоєм. "Я не убив бабусю, я убив себе", - зізнається він Соні Мармеладовой.

Людська натура його не приймає цього відчуження від людей. Навіть Розкольників, з його гордістю і холодністю, не може жити без спілкування з людьми. Тому душевна боротьба героя стає дедалі напруженішою обл, вона йде по безлічі напрямків відразу, і кожне з них заводить Раскольникова в глухий кут. Він, як і раніше вірить в непогрішність своєї ідеї і зневажає себе за слабкість, за бездарність; то й справа називає себе негідником. Але в той же час він страждає від неможливості спілкування з матір'ю і сестрою, думати про них йому так болісно, як думати про вбивство Лизаветы. За своєю ідеєю Розкольників повинен відступитися від тих, за кого страждає, повинен їх зневажати, ненавидіти, вбивати без усіляких мук сумління.

Але він не може цього пережити, любов до людей не зникла в ньому разом з вчиненням злочину, а голос совісті не можна заглушити навіть впевненість у правильності теорії. Величезні душевні муки, які відчуває Розкольників, незрівнянно страшніше будь-якого іншого покарання, у них і полягає весь жах положення Раскольникова.

Достоєвський "Злочин і покарання" зображує зіткнення теорії з логікою життя. Точка зору автора стає все більш зрозумілою по мірі розвитку дії: живий життєвий процес завжди спростовує, робить неспроможною будь-яку теорію - і саму передову, революційну, і саму злочинну, і створену на благо людства. Навіть найтонші розрахунки, самі розумні ідеї і самі залізні логічні докази відразу руйнуються мудрістю справжнього життя. Влада ідеї над людиною Достоєвський не брав, він вважав, що людяність і доброта вище всяких ідей і теорій. І в цьому правда Достоєвського, що про влади ідеї знає не з чуток.

Отже, теорія валиться. Виснажений страхом викриття і почуттями, розривних його між своєю ідей і любов'ю до людей, Розкольників ще не може визнати її неспроможність. Він переглядає лише своє місце в ньому. "Я це повинен був знати, і як смів я, знаючи себе, передчуваючи себе, брати сокиру і кровавиться...", - запитує себе Розкольників. Він вже усвідомлює, що він - аж ніяк не Наполеон, що, на відміну від свого кумира, спокійно жертвовавшего життями десятків тисяч людей, він не в змозі впоратися зі своїми почуттями після вбивства одного "гидотною старушонки". Розкольників відчуває, що його злочин, на відміну від кривавих діянь Наполеона, - "соромно", неестетичний. Пізніше, у романі "Біси", Достоєвський розвинув тему "непривабливого злочину" - там його здійснює Ставрогин, персонаж, споріднений Свидригайлову.

Розкольників намагається визначити, де ж він зробив помилку: "Старушонка дурниця! - думав він гаряче і рвучко, - баба, мабуть, що і помилка, не в ній справу! Стара була тільки хвороба... я переступити скоріше хотів... я не людину вбив, я принцип убив! Принцип-то я і вбив, а переступити-то не переступив, на цій стороні залишився... Тільки і зумів, що вбити. Так і не зумів, виявляється".

Принцип, через який намагався переступити Розкольників - совість. Стати володарем "" йому заважає всіляко заглушаемый поклик добра. Він не бажає його чути, йому гірко усвідомлювати крах своєї теорії, і навіть коли йде донести на себе, все ще в неї вірить, не вірить лише у свою винятковість. Розкаяння і відмова від нелюдських ідей, повернення до людей відбувається потім, за яким-то знову ж недоступним логіці законами: законам віри і любові, шляхом страждання і терпіння. Дуже ясно і тут простежується думка Достоєвського, що людське життя не може контролюватися законами розуму. Адже духовне "воскресіння" героя здійснюється не на шляхах раціональної логіки, письменник спеціально підкреслює, що навіть Соня не говорила з Раскольніковим про релігії, він прийшов до цього сам. У цьому ще одна з особливостей сюжету роману, який має дзеркальний характер. У Достоєвського герой спочатку відрікається від християнських заповідей, а вже потім вчиняє злочин, - спочатку зізнається у вбивстві, а вже потім духовно очищається і повертається до життя.

Ще один духовний досвід, важливий для Достоєвського - спілкування з каторжанами як повернення до людей і прилучення до народної "ґрунті". Тим більше цей мотив практично повністю автобіографічний: про своє схожому досвіді Федір Михайлович розповідає в книзі "Записки з мертвого дому", де описує своє життя на каторзі. Адже тільки в приєднанні до народного духу, в розумінні народної мудрості Достоєвський бачив шлях до благоденства Росії.

Воскресіння, повернення до людей головного героя в романі відбуваються в точній відповідності з уявленнями автора. Достоєвським належать слова: "Купується щастя стражданням. Такий закон нашої планети. Людина не народився для щастя, людина заслуговує щастя і завжди стражданням". Так і Розкольників заслуговує для себе щастя - взаємну любов і набуття гармонії з навколишнім світом - непомірними стражданнями і муками. У цьому полягає ще одна ключова думку романа. Тут автор, глибоко віруюча людина, повністю згоден з релігійними поняттями про осягненні добра і зла. Так і через весь роман червоною ниткою проходить одна з десяти заповідей: "Не убий". Християнське смиренність і доброта притаманні Сонечки Мармеладовой, яка є провідником думок автора "Злочин і покарання". Тому, говорячи про ставлення Достоєвського до свого героя, не можна не торкнутися ще одну важливу тему, відображену поряд з іншими проблемами у творі Федора Михайловича Достоєвського - релігію, яка постає як вірний спосіб дозволу моральних проблем.