4. Українська мова серед інших мов. Точної кількості мов не встановлено. За деякими даними нині мов на планеті нараховується до 5 тисяч, за іншими – близько 6 тис.

Усі мови світу класифікують за двома ознаками: походженням (генеалогічно) і типом, будовою (типологічно). Відповідно розрізняють генеалогічну й типологічну класифікації мов.

За генеалогічною класифікацією українська мова належить до індоєвропейської сім’ї (є ще угро-фінська, тюркська, іберійсько-кавказька, монгольська, китайська, тибетська та ін.). До індоєвропейської сім’ї належить кілька груп мов: слов’янська, романська, балтійська, кельтська, індійська, грецька, вірменська, албанська та ін. Слов’янська група мов має три підгрупи: східнослов’янську (українська, російська та білоруська), західнослов’янську (польська, чеська, словацька), південнослов’янську (старослов’янська, болгарська, сербохорватська, словенська, македонська). Усі слов’янські мови мають одне джерело – праслов’янську основу, яка існувала у вигляді слов’янських племінних мов приблизно з ІІІ тисячоліття до н.е. і до V ст. н.е. Починаючи з ІІІ тис. до н.е. і до VІ ст. нової ери на землях від Дніпра на сході до Карпат на заході, від нижньої течії Дунаю на півдні до витоків Вісли та поліських боліт на півночі жили слов’янські племена, які розмовляли на близькоспоріднених діалектах мови, яку науковці називають праслов’янською, або спільнослов’янською.

У IV-V ст. н. е. частина слов’янських племен під тиском великого переселення народів рушила зі своєї прабатьківщини на захід. Вони зайняли всю територію сучасної Польщі, Чехії, Словачччини, Угорщини, Австрії і дійшли на заході до ріки Лаби (Ельби) на території сучасної Німеччини. В давнину цих слов’ян називали венедами, тепер їх називають західними слов’янами. Їхні мови називають західно-слов’янськими: польська, чеська, словацька та ін.

У другій половині VІ ст. н.е. великі групи слов’ян, що займали землі на північ від Дунаю, перейшли Дунай і зайняли весь Балканський півострів, острови Егейського моря й західне узбережжя Малої Азії. Цих слов’ян називали склавинами, зараз – це південні слов’яни, а їх мови – південнослов’янськими: болгарська, сербська, хорватська, словенська, македонська, а також мертва старослов’янська.

Слов’ян, що залишилися на батьківщині (сучаcній Україні), називали антами, а зараз – східними слов’янами. До східно-слов’янських мов належать українська, білоруська та російська мови, а також мертва давньоруська (давньокиївська) мова. З перетворенням і формуванням слов’ян в окремі народності формувалися відповідні слов’янські мови. Кожна з них має багато спільних рис з іншими, зокрема основні закономірності у фонетиці, граматиці, лексиці; але водночас кожна з мов набула своїх специфічних рис, мала свої індивідуальні тенденції розвитку.

Українська мова є спадкоємицею мов ще тих слов’янських племен, які населяли територію сучасної України – полян, древлян, сіверян, тиверців, угличів та ін. Коли йдеться про походження мови, слід розмежовувати два поняття: появу живої народної мови та виникнення і формування літературної мови. Звичайно, безмовного народу не буває. І відколи на наших землях з’явилися предки сучасних українців (протоукраїнці), то й говорили вони мовою, яка пізніше набула назви українською.

Історичні та археологічні дослідження доводять, що українці, які в різні часи мали кілька назв: поляни, анти, арії, руси, – є автохтонами, тобто споконвічно жили на своїй землі і, отже, спілкувалися завжди своєю мовою. Зрозуміло, що, оскільки цій живій народній мові кілька тисяч літ, вона не могла бути завжди однаковою, точно такою, як нині, але поступово складалися її фонетичні, лексичні та граматичні риси у напрямку й розвитку до сучасної української мови. Науково доведено, що з давньослов’янських часів відокремлювались як риси майбутньої української мови такі явища та ознаки:

специфічний український звук [и];

гортанний [г];

ненаголошені [е] - [и];

перехід Ь в І (ліс, піч);

закінчення -у в родовому відмінку (роду, пороху);

закінчення -ові, -еві в давальному відмінку (богові, синові);

кличний відмінок (княже, брате, земле);

закінчення -ої в прикметниках жіночого роду (великої, доброї);

слова основного лексичного складу: жито, яр, криниця, гребля тощо.

Минули довгі історичні етапи формування регіональних мовних утворень, періоди інтеграції територіальних діалектів у живу давньоруську мову київського зразка, розквіту усномовної та писемної культури Київської держави, доки витворилася давньоукраїнська літературна мова. Історія її формування охопила кілька віків. Нова українська літературна мова увібрала в себе писемні традиції давньої української літературної мови, скарби усної народної творчості українців і багатоманіття живого мовлення на терені етнічної України. Нова українська літературна мова мала підґрунтям народнорозмовну мову.

5. Національна мова та її форми. Українська національна мова існує у вищій (сучасна українська літературна мова) і нижчій (територіальні діалекти, соціально-професійні жаргони, просторіччя) формах загальнонародної мови. Поняття “загальнонаціональна мова” значно ширше, ніж поняття “літературна мова”, оскільки загальнонаціональна мова охоплює різноманітні територіальні наріччя і говори, соціально-професійні діалекти певної мови (просторіччя, жаргонізми тощо), а також літературну форму мови, яка виникла значно пізніше за діалекти.

Літературна мова – це унормована, відшліфована форма загальнонародної мови, що обслуговує найрізноманітніші сфери суспільної діяльності людей.

Сучасна українська літературна мова – унормована літературна форма загальнонародної української мови від часів І.П. Котляревського, Т.Г. Шевченка і до нашого часу, що основні свої найсуттєвіші риси успадкувала від давньоукраїнської і середньоукраїнської книжної мов. Зачинателем нової української літературної мови є І.П. Котляревський (у 1798 році опубліковано його “Енеїду”), а основоположником – Т.Г. Шевченко, оскільки у його творах вона постала в усій полігамності та основній унормованості з народно-розмовним підґрунтям у своїй основі. Важливу роль у розвитку нормативно-літературної традиції в західноукраїнських землях відігравав М. Шашкевич, якого цілком правомірно вважають основоположником сучасної української мови в Галичині. У всіх народів літературні мови є значно молодшими від живих народних мов. Вони виникають на певному етапі розвитку суспільства, державності, письма, літератури і є культурним варіантом загальнонародної мови.

6. Система норм української мови. Один із показників досконалості кожної літературної мови – сталість її норм, які є обов’язковими для всіх її носіїв. Мовна норма – це сукупність загальновизнаних мовних засобів, що вважаються правильними та зразковими на певному історичному етапі.

Норма літературної мови – це реальний, історично зумовлений і порівняно стабільний мовний факт, що відповідає системі та нормі мови і становить єдину можливість або найкращий для даного конкретного випадку варіант, відібраний суспільством на певному історичному етапі із низки співчинних фактів національної мови у процесі спілкування.

Критерії, на основі яких формується і встановлюється літературна норма:

1. Системний критерій – ґрунтується на відповідності мовних явищ законам, системі мови. Наприклад, у системі української мови відсутня лексема учба (учоба), тому часто вживане у мовленні учбовий є порушенням вимоги системності. Натомість нормативним є слово навчальний – від навчання.

2. Національний критерій – відповідність мовного явища національному характеру, “народному духові”. Наприклад, з найдавніших часів в українській мові високою продуктивністю відзначалися суфікси –ник (-льник), -ач(яч), у творенні назв осіб за виконуваною дією, та низькою продуктивністю – дієприкметникові суфікси –уч(ий), -юч(ий), тому останнім часом форми відпочивальник, бажальник уважають більш правомірними порівняно з відпочиваючий, бажаючий.

3. Естетичний критерій – відповідність певної форми вимогам того чи іншого стилю. Наприклад, у офіційно-діловому мовленні недоречною є емоційно-забарвлена форма молодята замість нейтрального подружжя; або директорка замість директор.

4. Критерій авторитетності – відповідність зразкам із творів видатних письменників минулого і сучасності, а також добірним зразкам, позбавленим виразного авторства (наукова і науково-навчальна література, державно-урядові документи, правописні кодекси і словники).

5. Статистичний критерій – ґрунтується на врахуванні регулярності вживання мовного явища.

6. Культурно-історичний (територіальний) критерій – ураховує належність мовних фактів до мови населення чітко окресленої території, на якій побутують певні літературно-мовні традиції.

При визначенні викінченої форми критерії нормативності застосовуються завжди комплексно.

Нормативність мови виявляється на усіх рівнях мовної системи, за якими і здійснюється класифікація мовних норм, з-поміж яких вирізняють:

а) орфоепічні – нормативна вимова звуків і звукосполучень: [зробиу], а не [зробиф]);

б) акцентуаційні – регулюють вибір варіантів розташування і переміщення наголошеного складу серед ненаголошених: одина`дцять, сімдеся`т;

в) графічні – нормативна передача звуків на письмі: гніт та ґніт;

г) орфографічні – регулюють написання слів (за новим правописом: феєрверк, фін, на-гора);

ґ) лексичні та фразеологічні – регулюють правильне вживання слів та фразем (порядок денний, а не повістка дня; вступити до університету, а не поступити в університет);

д) словотворення – регулюють відбір морфем, їх розташування і сполучення у складі нового слова (завідувач, а не завідуючий; конвенційний, а не конвенціональний);

е) морфологічні – регулюють правильне вживання морфологічних форм та їхніх варіантів (найперший, а не самий перший);

є) синтаксичні – відображають усталені зразки побудови словосполучень та речень (завідувач кафедри, а не кафедрою; навчати мови, а не мові);

ж) стилістичні – регулюють відповідність мовних елементів умовам та меті спілкування (кваліфікований працівник – діловий стиль мовлення; добрий роботяга – розмовний стиль);

з) пунктуаційні – регулюють вживання розділових знаків.

Норми словотворення, морфологічні та синтаксичні іноді об’єднують в одну групу – граматичні норми.