МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

Донецький державний університет економіки і торгівлі

ім. М. Туган-Барановського

Кафедра українознавства

Д.П. Шапран

ПРОФЕСІЙНЕ СПІЛКУВАННЯ: ФАХОВА ТЕРМІНОЛОГІЯ

ДЛЯ МАРКЕТОЛОГІВ

Навчальний посібник

для студентів факультету маркетингу, товарознавства та митної справи

денної форми навчання

Затверджено на засіданні

кафедри українознавства

Протокол № 7 від 16.11.2005 р.

Схвалено навчально-методичною радою ДонДУЕТ

Протокол №__від ____2005 р.

Донецьк - 2005

ББК 81.2 Укр-923

Є 24

УДК 811.161.2 (075.8)

Рецензенти:

канд. філолог. наук, доц. В.Е. Войлошникова

ст. викладач В.М. Дейнека

Шапран Д.П.

Ш 24 Професійне спілкування: фахова термінологія для маркетологів: Навч. посіб. для студентів факультету маркетингу, товарознавства та митної справи денної форми навчання / Д.П. Шапран – Донецьк: ДонДУЕТ, 2005.

Посібник висвітлює основні питання української лінгвістики у функціональному аспекті (мова майбутньої спеціальності). Розглядаються основні ознаки ділового та наукового стилів мовлення, а також писемної форми їх реалізації – текстів ділових документів та текстів науково-галузевої тематики. Подаються теоретичні відомості з найважливіших тем української граматики.

Цей посібник має на меті сприяти актуалізації й поглибленню знань з основних розділів мовознавства, формуванню вмінь та навичок користування мовою в діловій та професійній сфері.

Для студентів, викладачів, фахівців, які цікавляться мовними проблемами професійного спілкування.

ББК 81.2 Укр-923

ПЕРЕДМОВА

Зміст посібника поєднує теоретичний і практичний матеріал із граматики, лексики і слововживання, стилістики мовних одиниць сучасної української літературної мови, тобто являє собою матеріали до інтегрованого курсу, вивчення якого є невід’ємним складником вищої освіти й відповідає прийнятим рішенням і постановам про функціонування державної мови в Україні.

Мета курсу «Українська мова (за професійним спрямуванням)» – поглиблення мовної і мовленнєвої компетенції студентів, розвиток вмінь та навичок усного й писемного спілкування у професійній та офіційно-діловій сфері – зумовила структуру посібника та зміст і характер пропонованих до виконання вправ та завдань. Теоретичний та практичний матеріал посібника згруповано за змістовими модулями, кожен з яких включає: 1) теоретичний матеріал з основних розділів лінгвістики; 2) теоретичний та ілюстративний матеріал щодо мовного оформлення документів; 3) матеріали з вивчення термінології обраного фаху. Відповідно до кожного з цих напрямів роботи складено різні за характером вправи та завдання на закріплення граматичних та орфографічних знань, формування вмінь і навичок щодо оформлення ділових документів та сприйняття й продукування текстів наукового стилю мовлення.

У посібнику вміщено також словник-довідник основних мовознавчих термінів, які для зручності користування згруповано тематично.

Модуль і. Мова як явище суспільного буття. Система та структура мови

1. Суспільна природа мови.

2. Функції мови у суспільстві.

3. Система та структура мови.

4. Українська мова серед інших мов.

5. Національна мова та її форми.

6. Система норм української мови.

1. Суспільна природа мови. Мова являє собою суспільне явище, що слугує засобом спілкування між людьми, пізнання ними навколишнього світу і самопізнання, збереження й передавання інформації, організації суспільного буття.

Мова – явище суспільне (а не біологічне) і за своїм походженням, і за своєю функцією. Вона виникає, функціонує й розвивається тільки в людському суспільстві. Мова, позбавлена суспільних функцій, зупиняється в своєму розвитку, стає мертвою (наприклад, латина, давньоруська, старослов’янська).

Мова виникла і розвинулась як вияв спільної потреби людей у спілкуванні одне з одним у процесі колективної праці та забезпечення життєдіяльності. Мова охоплює усі сфери суспільного життя: політику, економіку, освіту, науку, культуру. Вона нерозривно пов’язана із суспільним процесом: усі зміни, що відбуваються з розвитком суспільства (соціально-економічні, політичні, культурні тощо), знаходять своє відображення в мові.

Мова розвивається за об’єктивними законами незалежно від волі людини, однак роль останньої в цьому процесі не є пасивною. Видатні особистості (вчені, письменники тощо) мають дуже помітний вплив на формування і розвиток мови (наприклад, згадаймо роль Т.Г. Шевченка як основоположника нової української літературної мови). Політичні та історичні чинники так само впливають на розвиток мовної системи та її функціонування. Так, наприклад, розвиток української мови, зокрема її наукового та ділового стилів мовлення, у певний історичний період гальмувався колоніальним становищем України та русифікаторською політикою. І, навпаки, надання українській мові статусу державної сприяло інтенсивному розвиткові саме цих функціональних стилів, що призвело до мовної модернізації, значного збагачення корпусу української мови.

У статті 10 Конституції України зазначено, що державною мовою України є українська мова, а завданням держави є забезпечення всебічного розвитку і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. Нинішній державний статус української мови відображає ступінь вияву піклування самої держави про її представницький вияв у колі цивілізованих країн. Однак сам тільки закон не може остаточно вирішити мовного питання. Сьогодні найважливішою проблемою в цьому напрямі постає розширення функціонального тла української мови в різних сферах виробничо-

професійного, навчально-прикладного, соціально-адміністративного життя. Мовна політика як складова державотворення в Україні виходить з того, що Україна є державою з багатонаціональним складом населення, де переважну більшість складає одна нація, що є автохтонною на своїй історичній території і дає назву державі – титульна нація. Саме її мова і виступає в усіх державотворчих і державно-представницьких функціях.

2. Суспільні функції мови. У лінгвістичній літературі немає одностайного чіткого визначення й диференціації функцій мови. Основними з-поміж багатьох функцій мови називають такі:

1. Комунікативна функція, або функція спілкування. Мова є унікальним, універсальним засобом обміну думками й почуттями, передавання досвіду, тобто засобом спілкування. Інші засоби обміну інформацією (звукові та візуальні сигнали, азбука Морзе, дорожні знаки, шифри, коди, жести тощо) мають обмежену сферу застосування й стосовно мови є вторинними, похідними.

2. Номінативна функція, або функція називання. Усе, пізнане людиною (предмети, явища, процеси, якості, властивості та ін.), одержує назву і під цією мовною назвою існує у свідомості. Мовну назву одержують не лише реально існуючі предмети, а й ірреальні, уявні, вигадані, фантастичні. Завдяки цьому кожну мову можна розглядати як окрему своєрідну мовно-культурну картину світу, що відображає національне світобачення і світовідчуття.

3. Мислетворча функція відображає суспільну роль мови як засобу формування й вираження думки. Мислення як вища форма пізнавальної діяльності людини неможливе поза мовою. Мова – “безпосередня діяльність думки” (Ф. Енгельс). Вона закріплює в словах наслідки людського пізнання. Виникаючи й розвиваючись разом з мисленням, мова стає його основним і специфічним знаряддям, матеріальною опорою. Мова не тільки матеріалізує мислення, а й формує його: будь-який винахід чи наукове відкриття знаходять своє вираження в словах і реченнях. Людина не може думати відірвано від мови: думка лише тоді стає думкою, коли вона висловлена мовою, тобто опосередкована нею й таким чином об’єктивована для інших.

4. Гносеологічна функція, або пізнавальна. Людина пізнає світ не стільки власним досвідом, скільки через мову, бо в ній акумулюється досвід кожної окремої людини, а також досвід попередніх поколінь, уся сума людських знань про світ.

5. Культуроносна функція. Мова є носієм культури народу-мовотворця. Людина, оволодіваючи мовою, засвоює разом з нею культуру народу, традиції духовного життя нації.

6. Ідентифікаційна функція. Мова є засобом ідентифікації мовців, тобто засобом вияву належності їх до однієї спільноти у часовому вимірі (єдність різних поколінь) або у просторовому (українськомовне населення різних країн).

7. Державотворча функція. У світовій історії адекватна оцінка і застосування фактору мови при формуванні держави значною мірою визначали її майбутнє. Так, коли в 1861 році Італія стала незалежною країною, тільки 600 тис. італійців з 25 млн. володіли рідною мовою. Один з італійських лідерів проголосив: “Італію створено – тепер треба створити італійців”. І уряд послідовно став впроваджувати в життя програми з розвитку єдиної літературної мови, освітні програми “італізації”. Наприкінці XVIII cт. у Франції тільки третина населення говорила французькою мовою. Уряд Франції також вживав заходів для впровадження національної мови в усі сфери життя країни. Схожі процеси “германізації” відбулися свого часу і в Німеччині. Мова, на думку сучасних учених, поєднує людей більше, ніж класова, партійна, релігійно-конфесійна приналежність. Єдине консолідоване суспільство може витворитися лише на ґрунті спільної духовності, що зробити без єдиної державної мови неможливо. У національній державі ототожнюються такі поняття, як мова, нація, держава.

3. Структура та система мови. Мова і мовлення. У науковій літературі немає чіткої диференціації термінів “система” та “структура”. Іноді їх вживають як синоніми. Загальноприйнятою стала інтерпретація О.С. Мельничука, який виводить термінологічне значення цих слів із їх загальновживаного значення: система – це сукупність взаємопов’язаних і взаємозумовлених елементів; структура – це склад і внутрішня організація єдиного цілого (пор.: система міністерства – структура міністерства, але не можна замість система важелів – структура важелів, структура ґрунту – система ґрунту та ін.). Мовна система не є однорідною, тобто вона має складну структуру, оскільки складається з більш часткових систем, які називаються рівнями, або ярусами, або рядами. Рівні мови – це певні “ділянки” мови, підсистеми мовної системи, кожну з яких характеризують сукупність відносно однорідних одиниць і сукупність правил, які регулюють їх використання. Для розрізнення рівнів мови використовують такі принципи: 1) кожен рівень має свою одиницю; одиниці одного рівня повинні бути однорідними; 2) одиниці будь-якого рівня виділяються шляхом сегментації складніших утворень; 3) одиниці нижчого рівня входять до структури одиниць вищого рівня, тобто між ними існують ієрархічні відношення. Функція одиниць нижчого рівня полягає в тому, щоб бути засобом побудови одиниць вищого рівня.

На підставі цих принципів розрізняють такі рівні мови та структурні одиниці, що їх утворюють:

1. фонетичний рівень (звуки мови);

2. морфемний рівень (морфеми);

3. лексичний рівень (слова, фразеологізми);

4. синтаксичний рівень (словосполучення, речення).

Отже, мова як засіб – це система взаємопов’язаних і взаємозумовлених структурних одиниць (мовних засобів), що використовуються всіма носіями мови для вираження своїх думок і почуттів у процесі спілкування.

Своєрідну форму використання структурних елементів мови кожним індивідом окремо для вираження власних думок і почуттів називають мовленням.

Отже, мовлення – це спілкування людей між собою за допомогою мови, мовна діяльність; це практичне користування мовою в конкретних ситуаціях і з наперед визначеною метою; це спосіб існування мови та її вияв у багатьох видах і формах (говоріння, писання, слухання, читання, мислення). Функціонально мова характеризується як засіб, а мовлення як процес. Мовлення має усну й писемну форми вираження, кожна з яких характеризується певними особливостями. Писемне мовлення є вторинним стосовно усного і характеризується більшою регламентованістю мовних засобів. Характерною рисою усного мовлення є спонтанність і менша (порівняно з писемним) регламентованість засобів вираження. Писемне мовлення фіксується за допомогою графічних знаків і сприймається органами зору, усне формується за допомогою звуків і відповідно сприймається слуховими органами.