1 Намагання пізнати, осмислити суспільство, реалізувати своє ставлення до нього супроводжувало людство на всіх етапах його історії. На цій хвилі й постала у 30-х роках XIX ст. соціологія як наука про функціонування і розвиток суспільства та його структурних елементів.

Термін «соціологія» походить від латинського слова «societas» (суспільство) та грецького «logos» (слово, вчення). Впровадив його до наукового вжитку у 30-х роках XIX ст. французький філософ, соціолог Огюст Конт (1798—1857), який ототожнював соціологію з суспільствознавством, що охоплює всі галузі знань про суспільство. Філософія О. Конта, будучи одним із провідних напрямів тогочасного суспільствознавства, отримала назву «позитивізм».

Позитивізм — філософська течія, представники якої єдиним джерелом знання вважали емпіричні (засновані на чуттєвому досвіді) дані, заперечували пізнавальну цінність теоретичного мислення, філософських знань.

Предмет та об'єкт соціології, як і будь-якої іншої науки, не тотожні. Об'єктом є все, на що спрямоване дослідження. Один і той самий об'єкт можуть вивчати різні науки. Предмет завжди чітко окреслює сферу й мету дослідження. Тому предметом соціології є окремі аспекти, особливості, відносини об'єкта дослідження. Сучасне тлумачення предмета соціології має враховувати насамперед те, що вона є специфічним науковим знанням про суспільство, яке відрізняється від інших суспільних наук і має свій самостійний предмет.

Соціологія — наука про становлення, розвиток і функціонування суспільства, його елементів, соціальних відносин і соціальних процесів, про механізми і принципи їх взаємодії.

Будучи нефілософською наукою, спираючись на узагальнення соціальних чинників, соціологія визначає свій предмет на рівні макротеоретичного аналізу. Тому вона тісно пов'язана з соціально-філософським рівнем знань.

Окрім загальнотеоретичного осмислення свого предмета, соціологія охоплює соціологічні теорії, які вивчають особливі стани і форми буття соціальних спільнот — соціальну структуру, культуру, соціальні інститути й організації, особистості, а також процеси соціалізації індивідів у соціальних спільнотах.

Як наука про соціальні спільноти, соціологія досліджує масові соціальні процеси і поведінку, стани і форми соціальної взаємодії та соціальних взаємозв'язків людей, що утворюють соціальні спільноти. Вона вивчає як індивідуально-неповторні особистості, так і соціальні типи. Соціологія розглядає особистість не крізь призму індивідуально неповторних властивостей та якостей (це предмет психології), а з позиції соціально-типових рис як суб'єкта розвитку суспільства. Для неї особистість — не тільки частинка малої контактної групи, а й типовий представник певної великої соціальної спільноти, носій властивих їй норм, традицій, цінностей, поглядів і відносин. Як сукупність усіх суспільних відносин, вона керується у своїй поведінці передусім набутими та встановленими нормами, а її відносини формуються згідно з соціальними цінностями, правилами, законами.

Специфіка соціологічного знання полягає в тому, що об'єкт соціологічного пізнання не збігається з певним конкретним явищем суспільного життя чи явищем суто соціальним, оскільки він може бути виокремлений з об'єктивної реальності та класифікований за різними аспектами.

Об'єктом соціологічного пізнання є сукупність соціальних зв'язків і соціальних відносин. Оскільки ці зв'язки і відносини у кожному конкретному соціальному об'єкті завжди організовані, об'єкт соціологічного пізнання виступає тільки як соціальна система.

2.П 1)

Структура соціології — це певний спосіб упорядкування системи знань про суспільство як динамічно функціонуючий соціальний організм. Є велика кількість способів класифікувати за різними критеріями соціологічні знання, але найпростішим є поділ соціології на відносно самостійні галузі знання: теоретичну соціологію і практичну або прикладну соціологію, які відрізняються між собою не об’єктом чи методом досліджень, а метою, які ставить перед собою соціологія, і які вирішує завдання: теоретичні чи практичні. Отже, теоретична соціологія зосереджує увагу на вивченні фундаментальних наукових проблем, пов’язаних з формуванням знання про соціальну дійсність, описуванням, поясненням і розумінням процесів соціального розвитку, розробкою концептуальних основ соціології, методів соціологічного дослідження. Концепції і теорії, які вона розробляє, відповідають перед усім на питання: „що пізнається?” (об’єкт), „як пізнається” (метод), пов’язані з вирішенням гносеологічних завдань. Прикладна соціологія — практична частина соціологічної науки про специфічні закони становлення, розвитку та функціонування конкретних соціальних систем, процесів, структур, організацій та їх елементів. Вона вивчає процеси, які відбуваються в певних соціологічних підсистемах, конкретних соціальних спільностях, організаціях. Вона ставить завдання знайти засоби для досягнення практичних цілей суспільства, шляхи і способи використання пізнаних теоретичною соціологією засобів.

Прикладна соціологія безпосередньо вивчає практичні галузі людської діяльності, збагачує такі спеціальні галузі соціологічного знання, як, наприклад, соціологія особи, соціологія релігії, соціологія сім’ї, що безпосередньо орієнтована на вирішення соціальних проблем.

2) найважливіші функції соціології: У багатьох наукових джерелах по-різному розгалужують та окреслюють функції соціології. Однак оптимальним можна вважати: теоретичну, описову, інформаційну та прогностичну функції.Теоретична функція - це свого роду концентрація, поповнення, пояснення та збагачення наявних соціологічних знань. Сюди ж належить розробка соціальних законів, концепцій, теорій, з'ясування соціальних закономірностей, які виявляються у суспільстві. Збагачення наукових соціологічних знань відбувається на основі вдосконалення теоретичної соціології із застосуванням елементів спеціальних соціологічних теорій та досліджень емпіричної соціології.До описової функції слід віднести систематизацію, опис, поновлення отриманого матеріалу у вигляді записів, звітів, схем, статей, книг. У них створюється, окреслюється ідеальна картина соціального об'єкта, дії, зв'язку. На підставі одержаного матеріалу формулюються практичні висновки та рекомендації щодо прийняття рішень.Інформаційна функція являє собою збір, систематизацію, поновлення соціальної інформації, одержаної в результаті соціальних досліджень. У великих наукових (зокрема, соціологічних) центрах соціологічна інформація, як найперспективніший вид соціальної інформації, нагромаджується та зберігається в сучасних електронних носіях.Прогностична функція є найхарактернішою, бо саме вона відрізняє соціологію від інших суспільних наук. Вона ідентифікує соціологію. Сюди відносять: прогнозування, узагальнення, розкриття тенденцій у процесах та явищах. Як правило, соціологічні дослідження завершуються створенням короткострокових або довгострокових прогнозів.

3)Методи соціологічного дослідження діляться на методи збору інформації (метод аналізу документів, метод спостереження, метод опитування, метод експерименту) і методи аналізу матеріалу (використання статистичних групувань, шкалування, виявлення кількісних залежностей. Метод аналізу документів-Зазначений метод дозволяє отримувати дані про події, що відбулися, спостереження за якими вже неможливо.Метод спостереження- ведеться у бланку або щоденнику спостереження, фото-, теле- або кіноапарат та інші технічні приладдя. Метод опитування-це метод збору соціальної інформації про об'єкт в ході безпосереднього (інтерв'ю),анкети.

4)В соціологічну практику останніх років увійшло виділення двох груп категорій соціології:

-категорії що пояснюють статику суспільства, його структуру, з виокремленням його основних підсистем та елементів. Серед них такі категорії, як "особистість ", "соціалізація", "соціальна група, ", "соціальна спільнота", "соціальний клас", "соціальна спільнота", "соціальна діяльність", "соціальний контроль" та інші;

-категорії, що характеризують динаміку суспільства, його основні зміни, особливості його розвитку. Серед них такі категорії, як "соціальний процес ", "соціальна зміна", "соціальна трансформація", "соціальний рух", "соціальна мобільність ", "соціальний розвиток " та інші.

До категорій соціології належать й такі категорії, як, наприклад, "соціальне відтворення ", "соціальна адаптація ", "соціальна диференціація ", "соціальна напруженість", "соціальна солідарність", "соціальне відхилення ", "соціальна паталогія ", "соціальна рівновага ", "соціальна сфера", "соціальне життя", "соціальна дія" та багато інших.

3.П Вихідним для розуміння особливостей об'єкта соціологічного пізнання і визначення предмета соціологічної науки є поняття соціального. Можна виділити такі основні риси, що характеризують специфіку соціального:

-це загальна якість, притаманна різним групам індивідів;

-це характер і зміст відносин між різними індивідами і групами в за­лежності від місця, яке вони займають в різних суспільних структурах, від тієї ролі, яку вони виконують в них;

-соціальне проявляється у відносинах різних індивідів і груп один до одного до свого становища в суспільстві, до явищ і процесів суспільного життя.

Соціальне - це сукупність тих чи інших властивостей і особливос­тей соціальних відносин, які проявляються в конкретних умовах між індивідами і спільностями в процесі сумісної діяльності (взаємодії).

Поєднуючи теоретичні й емпіричні засоби, соціологія досліджує саме загальні якості будь-якого прояву соціальності. Специфіка соціології полягає в тому, що кожний прояв людської життєдіяльності вона вивчає в соціальному контексті, у взаємозв'язку з усім суспільним організмом як цілісною системою, у взаємодії різних сторін, рівнів, підсистем.

4.П Звісно, предметна сфера будь-якої галузі знань, а отже і соціології, з часом (з появою нових пізнавальних можливостей і зростанням практичних потреб) зазнає певних змін. Кращому розумінню предметної сутності соціології буде сприяти розгляд історії її становлення і розвитку.Виникають перші елементи наукового знання. Це стає можливим у зв’язку з розвитком суспільного поділу праці. Особливо велике значення для виникнення науки мало відокремлення розумової праці від фізичної, коли з’являється категорія людей, що професійно займаються духовною діяльністю. Спроби творення соціальних теорій належать уже Демокріту, Платону, Арістотелю. Є чимало матеріалів, що свідчать про їх намагання пояснити сутність соціальних явищ, процесів та окремих фактів. Задовго до появи соціології як науки використовувалися такі методи збирання інформації, як спостереження, опитування тощо. Слабкою стороною науки аж до XIX ст. був її споглядально-констатуючий характер. Віками вона обмежувалася фіксацією подій, фактів у просторі й часі і не вникала в глибинні механізми суспільного розвитку.

Давньогрецький філософ матеріаліст Демокріт (460—370 рр. до н. е.) розрізняє два види пізнання. До першого належать зір, слух, нюх, дотик. Те, що недоступне чуттєвим органам, людина осягає за допомогою мислення, що є істинним пізнанням, коли пізнавальним «органом» стає дослідження. Демокріт учив, що суспільство виникає в лоні природи. Людина наслідує природу — у павуків навчилася ткати, у ластівок — будувати, у співочих птахів — співати. В основі цього була потреба, яку Демокріт називав учителькою життя. Люди розвиваються саме завдяки прагненню задовольнити свої потреби.Демокріт вивчав значення поділу праці для розвитку суспільства і наукового знання, виробничу діяльність та деякі інші явища. Його твори не збереглися, окрім деяких фрагментів, цитованих іншими вченими. Проте і в цих фрагментах трапляється багато надзвичайно цікавих думок стосовно сутності й механізму пізнання суспільства, окремих соціальних явищ, процесів.

Геракліт (520—460 рр. до н. е.), залежно від співвідношення в людях здорового глузду та потреб поділяв їх на дві групи. Перша група — це люди, у поведінці яких розум панує над потребами. Вони керуються насамперед здоровим глуздом і, якщо це необхідно, здатні відмовитися від нерозумних потреб. Натомість рабами своїх потреб є представники другої групи.

Видатний давньогрецький філософ Платон (427—347 рр. до н. е.) — представник ідеалізму — висунув завершену систему політичного устрою суспільства, яку обгрунтував у творах «Політик», «Держава», «Закони». Він уважав, що кожній людині притаманні: розум, афекти і пристрасті, але їх співвідношення в кожної людини різні. Перемога розуму над пристрастями досягається здебільшого навчанням і вихованням. А коли людина сама не може побороти власні пристрасті, то стають необхідними держава та закони. На основі дії законів держава має забезпечити умови надавання первинних потреб громадян, наділити їх матеріальними благами, організувати виховання та розвиток душі й тіла, згуртувати людей і захищати їх своїми засобами. Головне зло суспільства — людський егоїзм, що породжується комерціалізацією людських відносин.

Значно досконалішим є вчення Арістотеля (384—322 рр. до н. е.) — геніального учня Платона, найвидатнішого давньогрецького ученого, усебічно освіченої людини з видатними інтелектуальними здібностями, вихователя Олександра Македонського.Сенс життя людини, за Арістотелем полягає в досягненні вищого блага через діяльність. Не самі властивості людини роблять її ліпшою, це досягається через розумні дії, у яких ці властивості розкриваються. Як і Платон, так і Арістотель, аналізуючи форми держави, «правильними» вважав монархічну та аристократичну, олігархію, демократію й тиранію.

Розглядаючи цінності, Арістотель людське життя характеризує як вищу цінність, а доброчинність розміщає на найвищому місці шкали цінностей. Цікаво, що цінність, авторитет державних діячів філософ визначає за їхніми інтелектуальними та фізичними можливостями.Великого значення Арістотель надавав спілкуванню, через нього люди тільки й можуть здійснювати спільну діяльність. Спілкування з іншими допомагає людині стати «суспіль­ною істотою», тобто набути тих якостей, які споріднюють людей. Водночас через спілкування формуються національні, професійні та інші особливості.

Сократ (470—399 р. до н. е.), досліджуючи процес спілкування особливого значення надавав мовленню. У цьому переконує власний досвід філософа, що брав участь в обговоренні найрізноманітніших проблем політики, етики, виховання з будь-яким і будь-де. Його спілкування з людьми було активним, причому він не передавав знання в готовій формі, а лише допомагав співрозмовникові самостійно дійти істини. Майстерність Сократа вести дискусію полягала не в тім, що він завжди знав відповідь на питання, а в тім, що філософ міг переконати опонента, що той її також не знає.

Так, Конфуцій (551—479 рр. до н. е.) стверджував, що людина за своєю природою доброчинна, її псують, прищеплюючи їй негативні якості, зовнішні обставини. Відтак він робив висновок про необхідність навчати людей засобам внутрішнього самовдосконалення.

Сюнь-Цзі (298—238 рр. до н. е.) обстоював протилежну думку — людина від природи недобра, а позитивних якостей вона набуває завдяки вихованню.

У середньоріччі нічого не з’явилося принципово нового для соціологічного розуміння суспільства, Аврелій Августин, прозваний Блаженним (354—430), вивчав людство як Боже створіння. Бог наділив людину душею і тілом, які спочатку перебували в гармонії. Але внаслідок первородного гріха тіло вийшло з покори і перетворило душу на свою служницю. Людина догоджає своєму тілу, забуваючи про ліпшу свою частину — душу. Августин розрізняє два види любові — чуттєву (від тілесності людини) і духовну (від душі). Перша віддаляє людину від Бога, а друга — наближає до нього.

Значний внесок у пізнання людини і суспільства зробили пред­ставники середньовічного ренесансного гуманізму, А. Данте (1265—1321) і Петрарка (1304—1374). Гуманізм — система поглядів, яка визнає цінність людини як особистості, її права, проголошує принципи рівності, свободи, справедливості як норми взаємовідносин між людьми.

Соціалісти-утопісти — англієць Томас Мор (1478—1535) та італієць Томмазо Кампанелла (1568—1639) — обстоювали ідеї соціальної рівності, братерства, взаємодопомоги, які, на їхню думку, можливі лише за умов суспільної власності.

Багаті, що з’явилися, потребували обгрунтування ідеології державності для захисту власних інтересів. Це політичне замовлення в ХVI столітті виконували видатні європейські вчені.

Італієць Нікколо Макіавеллі (1469—1527), стверджуючи, що суспільство розвивається не за волею бога, а за природними принципами, уважав матеріальний інтерес, спрямований на примноження власності, основним (люди швидше вибачать комусь смерть батька, ніж втрату майна).

Власний інтерес людини переважає над її турботами про честь та гідність, а відтак політик має поєднувати в собі риси «лева» і «лисиці». Такі ідеї об’єдналися в понятті «макіавеллізм», що обстоює право володарів застосовувати будь-які засоби для досягнення поставленої мети.

Англієць Френсіс Бекон (1561—1626) вважає, що людей об’єд­нує справедливість, яка полягає в тім, щоб не робити іншому того, чого не бажаєш собі. Для захисту від несправедливості потрібні закони. Проте, коли закон починає загрожувати інтересам більш сильної групи людей, ніж та, інтереси якої він охороняє, то перша група скасовує цей закон (що трапляється дуже часто).

Вивчаючи соціальну природу людини французький юрист, соціолог Ж. Боден (1530—1596) визначальним чинником вважав географічне середовище (клімат, рельєф), яке, на його думку, зумовлює особливості життя людей, їхні інтелектуальні якості.

Жителі півночі — фізично міцні, але не дуже розумні, жителі півдня — фізично слабкі, відлюдні, скупі, а жителі помірної зони (Греція, Італія, Франція, Німеччина) поєднують і силу, і розум.

XVII—XVIII ст. характеризуються руйнуванням середньовічної системи цінностей та світосприйняття, ширшим «вторгненням» у науку натуралістичних ідей, пошуком справжньої «природи людини».

Томас Гоббс (1588—1679) — англійський філософ, матеріаліст у своїй праці «Левіафан» (біблійське чудовисько) прагне перетворити вчення про право і державу на таку саму точну науку, як геометрія, яка, за Гоббсом, є матір’ю всіх природничих наук. Геометричне вчення на відміну від вчення про право і справедливість не є предметом суперечок, бо не зачіпає інтереси людей, особливо тих, хто має владу. Коли б було інакше, то всі книжки з геометрії було б спалено.

На думку Т. Гоббс природний стан людини проявляється в її пристрастях. Їй притаманне суперництво (прагнення наживи), підозрілість (прагнення безпеки), користолюбство, марнославство (любов до слави). Саме пристрасті роблять людей ворогами: «людина людині — вовк». Тому там, де немає влади (у природному стані), яка тримає людей у страху, вони перебувають у стані війни один з одним («війна всіх проти всіх»).

Голландський філософ-матеріаліст Бенедикт Спіноза (1632—1677) вважав, що необхідність у державі та законах зумовлено суперечностями між пристрастями (егоїзм, користолюбство, ненажерливість) і розумом. Людина тільки тоді вільна й могутня, коли керується розумом. Але більшість людей діє під впливом негативних пристрастей, які штовхають їх на негативні учинки. Це й зумовлює необхідність існування права та держави. Саме Спіноза вперше висловив думку про те, що свобода — це пізнана, усвідомлена необхідність.

Англієць Джон Локк (1632—1704) у своїй науковій праці «Два трактати про правління» обгрунтовує ідею прав і свобод людини, вважаючи будь-яку владу продуктом взаємного договору між людиною і суспільством. Коли влада не захищає права людей, або надає комусь більше прав ніж іншим, суспільство може скасувати цей договір.

Отже, згадані філософи XVII ст. на відміну від Арістотеля та інших античних мислителів, виводили «суспільність» людини не з її суспільної природи і «вродженої» схильності до спілкування, а навпаки — з її одвічних асоціальних властивостей: прагнення абсолютної свободи й уседозволеності, егоїзму, ворожості й агресивності (звідси — «війна всіх проти всіх», «людина людині — вовк»). Щоб запобігти взаємному винищенню, люди повинні дотримуватися «суспільного договору», тобто відмовитися від частки своєї свободи чи прав на користь держави як виразника спільних інтересів.

Іншого погляду на причини виникнення суспільства дотримувався відомий шотландець Адам Сміт (1723—1790), який виводив суспільну взаємозалежність людей із поділу праці та необхідності обміну її результатами.

У XVIII ст. у Франції з’являється низка теорій, які обгрунтову­ють необхідність формування суспільства на засадах справедливості, рівності, соціалістичних ідей. Зокрема Поль Гольбах (1723—1789) обгрунтовує цікаву думку, що основні природні права людини — свобода, власність, безпека, а шлях до звільнення людей — освіта. А Клод Гельвецій (1715—1771) у своїх працях «Про розум», «Про людину» викладає ідеї про гармонійне поєднання особистих і суспільних інтересів, про вирішальну роль навколишнього середовища у формуванні особистості людини. Люди не народжуються, такими, якими вони є, а стають під впливом зовнішніх чинників.

Головним, на чому має будуватися суспільна система, за Гельвецієм, є природна рівність людських розумових здібностей, природна доброта людини, усемогутність виховання, взаємозалежність успіхів розуму та успіхів промисловості.

5.П "Батьком" соціології як науки вважають французького філософа Огюста Конта (1798-1857 pp.). Його доля склалася так, що за життя він не був визнаний як учений, а тим паче як фундатор нової науки. Визнання прийшло вже після його смерті: через 20 років про О. Конта з'явилося в американській і європейській пресі близько 900 статей. Його основні твори: "Курс позитивної філософії", "Позитивістський катехізис", "Система позитивної політики", "Заповіт Конта" (останній вийшов уже після його смерті). Огюст Конт є фундатором позитивізму як особливого методу дослідження соціальних процесів, який тяжіє не до умоглядного, теоретизованого знання, а до знання, котре засно­ване на спостереженні й експерименті та пов'язане з ви­користанням математичних методів. Переваги такого знання про суспільство очевидні й характеризуються точністю, до­стовірністю, конструктивністю, об'єктивністю.

Учений дав назву соціології як науці, окресливши в основ­них рисах її предмет і методи. Цікаво, що спочатку О. Конт назвав нову науку "соціальною фізикою". Хід його роздумів був такий: якщо фізика вивчає взаємодії в неживій матерії, то повинна бути окрема наука, що вивчає людські взаємодії на рівні суспільства. Сучасна наука не використовує поняття "соціальна фізика", а поняття "соціологія", автором якого є також О. Конт, стало широко вживаним.Розуміючи соціологію як комплексну, складну науку, мислитель вибудовував класифікацію наук, починаючи від найпростішої до найскладнішої. Ця класифікація в його інтерпретації була такою: математика > астрономія > фізика > хімія > фізіологія > соціальна фізика (соціологія).

Нова наука, за О. Контом, має два розділи - соціальну статику, що вивчає анатомію суспільства, його структуру, побудову тощо, і соціальну динаміку, яка вивчає закони руху та розвитку суспільства, його прогрес.

Філософ сформулював "закон трьох фазисів-стадій" розумо­вого розвитку, котрий разом із законом розподілу праці зумов­лює соціальний прогрес. За О. Контом, існують три стадії, через які послідовно проходить людська свідомість: теологіч­на, коли світ пояснюється дією надприродних сил; метафізична (абстрактна), коли світ пояснюється за допомогою пізнання сутності речей, а не релігійними впливами; позитивна (науко­ва), коли формується науковий світогляд, основу якого стано­вить позитивне знання.

Також дослідник започаткував теоретичний аналіз інду­стріального суспільства, за що його вважають родоначальником індустріальної соціології. Він аналізував процес індустріа­лізації, що супроводжувався впровадженням науки у вироб­ництво, концентрацією робітників, появою непримиренних суперечностей між власниками та найманими працівниками. Конфлікт між власниками й робітниками він кваліфікував як результат неефективної організації праці.

Конт уніс серйозний вклад у формування онтологічних парадигм соціологічного знання, тобто ключових представлень про соціальну реальність. Він доводив що став парадигмальним тезу про те, що соціальна реальність - частина загальної системи світобудови. Він обґрунтував ідею автономії «соціального існування» стосовно індивідуального. Він одним з перших розробляв такі парадигмальне поняття, як «соціальний організм» і «соціальна система». (Правда, він ще не розрізняє суспільство і людство, вважаючи, що це ті самі сутності, що розвиваються однаковим образом.) Конт сформулював еволюціоністську парадигму, доводячи, що всі суспільства у своєму розвитку чи раніш пізніше проходять ті самі стадії. Він обґрунтував поділ суспільств на військовий і індустріальний типи, що згодом продовжили і розвили інші соціологи.

6 Основні напрямки і риси соціології 19 століття

19 ст це доба розгортання статистичних соціальних обстежень, розвитку демографічної науки, досліджень у галузі соціальної гігієни тощо. Поступово як окрема галузь починають розвиватися емпіричні соціологічні дослідження. Важливе значення для розвитку яких вніс А. Кетле., який вивчав закономірності у соціальних відносинах людей. Проблеми соціальної гігієни, зокрема умов життя і праці робітників, дитячої праці, охорони здоровявперше проаналізовані в працях Ч.Бута, Л. Віллерме, А Геррі. Ідеї психологічної соціології знайшли розвиток у працях Коркунова, Кареєва. значного поширення набувають у Росії соціологічні ідеї марксизму. Ліберально настроєні теоретики (Бердяєв, Булгаков ) прагнули синтезувати марксизм з іншими течіями європейської духовної думки і запобігти його тлумаченням у насильницькому, антигуманному дусі.

8 Сучасна західна соціологія : основні напрямки і концепції

Сучасна Західна соціологія представлена різноманітністю шкіл і течій, які розвиваються за багатьма, напрямами.

Функціоналізм

Вперше ідеї щодо функціонального принципу осмислення суспільства були висловлені у працях О. Конта і Г. Спенсера. Так, соціальна статика Конта спиралася на положення, за яким інститути, вірування, моральні цінності суспільства взаємопов'язані і становлять одне ціле.

Структурно-функціональний аналіз як метод соціального дослідження

У структурно-функціональному аналізі розрізняють два основних підходи:

— структурний, що здійснюється від аналізу різних структур до виявлення виконуваних ним функцій;

— функціональний, який застосовується за умов формування певної сукупності функціональних вимог і наявності структур, що здійснюють ці функції.

У західній соціології структурно-функціональний аналіз набув найбільшого поширення в соціології політики, соціології злочинності, соціології сім'ї, вивченні соціальної стратифікації.

Теорії соціального конфлікту

Авторитетними щодо вивчення проблем соціального конфлікту вважаються праці К. Маркса і Г. Зіммеля.

Теорії соціального конфлікту, визнаючи конфлікт одним з головних рушіїв соціального прогресу, одночасно розглядають явища, які характеризуються поняттями «злагода», «стабільність», «порядок», «спокій». При цьому злагода вважається нормальним станом суспільства, конфлікт — тимчасовим.

Теорія соціального обміну

Згідно з цією теорією люди взаємодіють між собою на основі аналізу власного досвіду, потенційних винагород і покарань.

Феноменологічна соціологія

Її вважають різновидом «розуміючої соціології», бо вона розглядає суспільство як явище, створене і постійно відтворюване у духовній взаємодії індивідів (міжіндивідуальній комунікації). Основоположник феноменологічної соціології — австрійський соціолог Альфред Шюц.

Її прихильники, звинувачуючи позитивізм і натуралізм у відчуженні, упредметнюванні соціальних явищ, намагаються теоретично осмислити соціальний світ у його суто людському бутті, співвідношенні з уявленнями, ідеями, цілями, мотивами практично діючих соціальних індивідів. Однак феноменологічна методологія не пристосована до аналізу об'єктивних предметно-діяльних процесів, тому призводить до підміни об'єктивності явищ, що трактуються, феноменологічною суб'єктивністю. Внаслідок цього соціальне життя відображене у феноменологічній соціології, втрачає об'єктивний характер, зводиться до уявлень про суспільство, взаємодії і взаємовпливу цих уявленв у свідомості індивідів. Феноменологічна соціологія дедалі більше інтегрується у традиційні напрями, школи, привносячи туди вміння сприймати і концептуалізувати суб'єктивні чинники об'єктивних соціальних процесів.