11. Поняття соціальної групи (спільності, види соц. Груп)

Грýпа соціáльна — сукупність індивідів, що взаємодіють певним чином на основі сподівань кожного члена групи, що розділяються, відносно інших.Гол. механізм утворення і функціонування Г. с. зумовлюється матеріальними інтересами людей, їхнім відношенням до власності, місцем, яке вони посідають у системі суспільних відносин

Найважливішими Г. с. є класи суспільні

Грýпа перв́инна — група, в якій відбувається первинна соціалізація індивідів і відносини носять інтимний, особовий, неформальний характер. Основною метою членів групи є взаємне спілкування.

Грýпа втор́инна — група, соціальні контакти і відносини між членами якої носять безособовий характер. Такі групи скеровані, як правило, на досягнення загальних цілей і розпадаються за відсутності таких.

Грýпа малá — це група, в якій суспільні відносини виступають у формі безпосередніх особистих контактів. Група складається з невеликого числа індивідів і відрізняється по багатьох соціально-психологічних характеристиках від груп великого розміру.

Грýпа реферéнтна — реальна або умовна соціальна спільність, з якою індивід співвідносить себе як з еталоном і на норми, думки, цінності і оцінки якої він орієнтується в своїй поведінці і самооцінці.

Відмітною рисою соціальної групи другого виду є наявність програми і плану діяльності, до якої залучено кожного члена групи (напр., виробничий колектив). У структурі соціальної групи виділяються ядро - склад постійних учасників, що виступають від імені групи й периферія - ті, хто займаючи дану групову позицію, час від часу представляють себе на ній і погоджуються для того, щоб їх визначали як дану групу.

Механізм діяльності Г. с. відображає закономірності функціонування й розвитку суспільства в цілому.

12. Соціальні дії, взаємодія, зв’язки та відносини.

Як уже було сказано, існує багато теоретичних парадигм суспільства, різних тлумачень його сутності.

Проте спільним є системний підхід до розгляду суспільства, як до цілісної сукупності елементів, що перебувають у тісному взаємозв’язку.

Система — це певним чином упорядкована множинність елементів, взаємозв’язаних між собою, які утворюють єдине ціле.

Соціальна система — це ключове поняття сучасної соціології. Воно має великі пізнавальні можливості. Замість того, щоб вивчати десятки, сотні, тисячі різних соціальних груп, колективів, спільнот, кожна із яких має свої специфічні риси, соціологи використовують загальне поняття «соціальна система», яке виражає найбільш суттєві риси різних соціальних груп. Суспільство також аналізується як особливий тип макросистеми. Основою суспільства як соціальної системи є індивіди, соціальні дії, взаємодії та відносини, що є стійкими і відтворюються в історичному процесі, переходячи з покоління в покоління.

«Соціальна дія» є одним із найпростіших елементів соціальної системи, одиницею соціологічного аналізу.

Поняття дія, «соціальна дія» уперше вжив і обгрунтував М. Вебер. Дія, за Вебером, — людська поведінка, якій суб’єкт надає певний сенс (мотивацію). Соціальною дією вчений назвав дію, яка за своїм сенсом, що вкладає в неї діючий індивід чи група, орієнтована на відповідну поведінку інших співучасників взаємодії, тобто на певні очікування.

Отже, на думку М. Вебера, соціальна дія має принаймні дві необхідні ознаки:

по-перше, вона повинна мати суб’єктивну мотивацію індивіда чи групи, бути усвідомленою;

по-друге, орієнтованою на минулу, нинішню чи очікувану в майбутньому поведінку інших людей (друзів, колег по роботі, тощо).

Соціальні дії зумовлюються невдоволеністю, тобто невідповідністю між тим, чого потребує людина й тим, що вона має.

Невдоволеність виявляється в різних формах: голод, матеріальний дискомфорт, тривога, творчий неспокій. Рівень невдоволеності зміниться, якщо досягнуто мети. Мета — це очікуваний наслідок задоволення потреби.

Формування особистої мети, спрямованої на задоволення власної потреби з урахуванням можливої реакції оточення, є мотивом соціальної дії.

У реальному житті, за М. Вебером, наявні різні типи дій:

· цілераціональні, що орієнтовані на очікування певної поведінки інших людей і стану об’єктів зовнішнього світу, побудовані на свідомому виборі засобів досягнення усвідомлених цілей з визначенням усіх можливих побічних наслідків власної поведінки. Вони характеризуються досконалим розумінням, чого саме хоче людина, якими засобами буде цього досягати, які можуть бути наслідки;

· ціннісно-раціональні, що пов’язані з вірою в етичну, естетичну, релігійну чи якусь іншу самодостатню цінність (гідності, добра, обов’язку, честі) певної поведінки, незалежно від її успіху.

· традиційні, що базуються на звичках людей, а не на смислі і відбуваються за давно засвоєним взірцем. Вони частіше перебувають на межі, або й за межами неусвідомленого і є автоматичною реакцією на звичні подразники згідно з певною установкою. Це настільки глибоко засвоєні стереотипи поведінки, що вони вже не потребують перевірки на істинність;

· афективні, що грунтуються на емоціях і є реакцією на несподівані, незвичні подразники, однак нерідко виступають як свідома емоційна розрядка. Їм притаманний потяг до негайного задоволення пристрасті, прагнення негайної помсти тощо.

Зазвичай, цілеспрямовані дії створюють найбільше шансів для ефективного розв’язання проблем. Проте ймовірність реалізації того чи іншого типу мотивації соціальної дії залежить як від особливостей індивіда, його культури, освіти, інтелектуальних можливостей, так і від типу суспільства, соціокультурного середовища, масовості поширення певних видів мотивацій. Мотиви стимулюють одні дії та стримують інші. Кожній своїй дії людина надає певного сенсу, мотиву. Який сенс людина бачить, на які цінності орієнтується, такий світ вона творить.

У кожному суспільстві домінує один із цих кількох різновидів взаємодій, він і визначає відносини панування, підпорядкування, а також характер самого суспільства. Домінування традиційних і афективних взаємодій формує традиційне суспільство, цілеспрямованих і ціннісно-раціональних — індустріальне.

Для ліпшого розуміння функціонування суспільства треба докладніше розглянути його взаємодію з індивідами, взаємодію самих індивідів та груп.

Вихідним у визначенні соціальної системи є тлумачення її як «системи соціальної взаємодії множинності індивідів». Соціальними взаємодіями є взаємозумовлені соціальні дії, пов’язані причинною залежністю, за якої дії одного суб’єкта є одночасно причиною і наслідком відповідних дій інших суб’єктів.

Отже, окремі соціальні дії є ланками системи, яка називається взаємодією. У них кожна соціальна дія зумовлена попередніми і зумовлює наступну дію. Людина, спілкуючись із друзями, родиною, колегами, знайомими і незнайомими людьми, стає суб’єктом соціальних взаємодій.

Соціальні взаємодії — це форма соціальних зв’язків, що реалізуються в обміні діяльністю, інформацією, досвідом, здібностями, уміннями, навичками та у взаємному впливі людей, соціальних спільнот. Об’єктивною основою соціальної взаємодії є спільність чи розбіжність інтересів, близьких чи віддалених цілей, поглядів. Її посередниками, проміжними її ланками, наприклад у сфері праці, є знаряддя і предмети праці, матеріальні й духовні блага та досвід. Для позначення соціальної взаємодії в соціології використовується спеціальний термін «інтеракція». Інтеракція — динамічна взаємодія і співвідношення між двома чи більше перемінними, коли величина одної перемінної впливає на влечину інших перемінних. Головна особливість соціальної взаємодії полягає в тім, що вона є процесом впливу індивідів один на одного. Інакше кажучи, у процесі взаємодії має місце вплив свідомості, інтересів, потреб, поведінських установок однієї людини на іншу та навпаки. Соціальні взаємодії за формами прояву є більш складними, ніж соціальні дії. До складу соціальних взаємодій входять окремі соціальні дії, статуси, ролі, відносини, символи тощо.

Соціальна взаємодія відрізняється від дії зворотним зв’язком. Дія індивіда може бути спрямованою і не спрямованою на іншого індивіда. На думку російського соціолога А. І. Кравченка, тільки дію, спрямовану на іншу людину (а не на фізичний об’єкт), ту, яка породжує зворотну реакцію, слід кваліфікувати як соціальну взаємодію.

Отже, взаємодія — двосторонній процес обміну діями між людьми.

Дії поділяються на чотири види:

— фізичні дії (передача книги, запис на папері);

— вербальні, чи словесні (образа, привітання);

— жести (усмішка, рукостискання);

— мислені (внутрішні міркування, роздуми).

Перші три види відповідають критеріям соціальних дій М. Вебера: вони усвідомлені, мотивовані, орієнтовані на іншого. До соціальних взаємодій і не входить останній вид дій (хіба що крім прямої передачі думок телепатами). У цьому контексті соціальні взаємодії поділяються на:

— фізичні;

— вербальні;

— жестові.

Соціальні взаємодії здійснюються у різних сферах: економічній, професійній, сімейно-родинній, демографічній, політичній, релігійній, територіально-поселенській.

Взаємодія є способом, за допомогою якого партнери узгоджують свої цілі і засоби їх досягнення, здійснюють розподіл дефіцитних ресурсів тощо. Дефіцитними вони стають тому, що є обмеженими і тому не можуть бути поділені порівну між усіма.

Прийнято розрізняти такі форми взаємодій: кооперацію, конкуренцію, суперництво і конфлікт.

Кооперація — це взаємодія індивідів чи груп, об’єднаних вирішенням спільних завдань. Кооперація виникає там і тоді, де і коли стає явною перевага об’єднаних зусиль над індивідуальними. Кооперація передбачає поділ праці.

Конкуренція — це нормативно регульований соціальний процес. В якому індивіди чи групи прямують до однієї і тої ж мети, досягнення якої одними вилучає інших, на відміну від кооперації. Конкуренція — це особливий тип боротьби, морально і юридично визнаної суспільством, метою якої є отримання певного зиску, прибутку, доступу до дефіцитних цінностей (грошей, популярності, престижу, влади).

Суперництво — боротьба за суспільне (групове) визнання особистих досягнень і якостей.

Конфлікт (від лат. сonflictus — зіткнення) — це будь-які види боротьби між спільнотами чи індивідами з метою досягнення або утримання якихось об’єктивних цінностей (засобів виробництва, економічної позиції, статусу, влади тощо), підкорення, нейтралізації чи усунення дійсного або уявного суперника; чинення опору існуючим у суспільстві відносинам панування та підлеглості тощо. Основою розвитку конфлікту є зіткнення протилежних інтересів, цілей поглядів, ідеологій між індивідами, соціальними групами, намагання задовольнити власні інтереси за рахунок інтересів інших. Конфлікти можуть виникати і в кооперації, і в конкуренції. Змагання переходить у зіткнення, коли конкуренти намагаються перешкодити або усунути один одного від боротьби за володіння дефіцитними цінностями. Коли рівні суперники, наприклад держави, змагаються за ринки збуту, за дефіцитні ресурси мирним шляхом — це конкуренція, а коли це відбувається за допомогою зброї, то виникає конфлікт — війна.

Близьке до поняття «конфлікт», але не зовсім тотожне за змістом поняття «ворожість».

Ворожість — це радше психологічна установка, готовність до конфліктної поведінки.

Широке використання всіх цих термінів як фактичних синонімів пояснюється насамперед тим, що виокремити їх у «чистому» вигляді в поведінці людини чи соціальної групи практично неможливо. За будь-якого конфлікту ми завжди натрапляємо і на конкуренцію (суперництво) когось із кимось, і на ворожість до когось тощо.