§ 3. Коректор як учасник

РЕДАКЦІЙНО-ВИДАВНИЧОГО ПРОЦЕСУ

3.1. Поняття про рух коректур

З коректурними відбитками працює шерег видавничих працівників. У ході удосконалення і підготовки до друку оригіналу коректурні відбитки переходять з рук у руки, з кабінету в кабінет, з відділу до відділу. Тому багатоетапний процес приведення видавничого оригіналу до фактичної достовірності, стильової досконалості, відповідності чинним нор­мам правопису, технічним правилам складання та верстання, естетичним критеріям називається рухом коректур.

Термін «рух коректур» вживається поруч з іншим — «ко­ректурний обмін», який широко використовувався у недавньому минулому, та й, зрештою, не зник із сучасної практики. Однак саме явище руху коректур зазнало суттєвих змін.

Ще два десятиліття тому рух коректур виглядав так: у про­цесі виготовлення й удосконалення друкарської форми, з якої мав друкуватися тираж, друкарня на замовлення видавницт­ва виконувала коректурні відбитки. Спочатку вони проходи­ли друкарську коректуру, тобто опрацьовувалися у коректораті друкарні, а потім і видавничу — у видавництві.

Кожен різновид коректурних відбитків надсилався дру­карнею видавництву, де їх опрацьовували у всіх задіяних у цьому виданні відділах, у тім числі, зрозуміло, у видавничому коректораті. Після зроблених у видавництві виправлень ко­ректурні відбитки поверталися до друкарні, де складач ви­правляв помилки у складанні. З виготовлення наступного коректурного відбитка починався новий етап обміну корек­турою між друкарнею і видавництвом. Часом між цими дво­ма «полюсами» коректурного обміну виникали непоро­зуміння: то друкарня не внесла усі виправлення чи затримала коректуру, то видавництво не повернуло її вчасно або після відправлення ще знайшло помилки.

Ось, приміром, як було це в історії видання «Літературно-наукового вісника». У листі від 30 травня 1898 р. М. Гру-шевський писав до О. Маковея, котрий був «Leiter'ом (від нім. «керівником» — Т. К.) журналу зі сторони технічної».

Я поставив дуже остро справу, аби «Вісник» виходив перед першим н[ового] с[тилю], тож б[удьте] л[аскаві] уважати, аби друкарня не мала поводу покликуватись на брак скрипту (шрифту - Т. К.) / взагалі закриватись тим, що затягається спра­ва через редакцію. Сього вже Ви б[удьте] л[аскаві] допильну­вати, як близший наглядчик друку.

При тодішньому металевому складанні помилок виникало багато, тож коректуру у гранках читали, як правило, двічі, а у верстці — не менше трьох разів. Таким чином, технічний ре­дактор повинен був стежити за тим, щоб друкарня вчасно на­давала коректурні відбитки — і коректурний обмін не збивав­ся з нормального ритму.

Не тільки редакція і друкарня були втягнуті в коректурний обмін — відбитки читав також і автор. Отож і в нього при цьому виникали часом проблеми і претензії до своїх колег по випуску видання. Перечитуючи листи М. Куліша до його близького товариша І. Дніпровського, зокрема лист від 23 бе­резня 1925 р., знаходимо справжню супліку на видавців і дру­карів п'єси «97»:

Посилаю «97». Набрався з ними лиха. Та не з ними, а з місце­вою філією Держвидаву. Як почали друкувати, як почали та й досі, мабуть, не скінчили. Трохи не два місяці друкують. У продажі ще не має. Навідувався сам, лаявся, соромив — не помогло. Ну й бюрократична машина, Жане. Як Ті тільки земля радянсь­ка держить. Одна брошуровка провадилась три тижні. Щоб замазати мені очі — принесли 25 примірників авторських. Якщо доведеться друкувати що-небудь, то категорична умова буде: не в Одесі.

Боюсь, щоб місцева філія не накинула провини на мене. Мов­ляв, автор затримав і т. п.

Так знай, Жане, що коректу я виправляв день, один день, а двадцять дев'ять їхні були.

Ще складніше було працювати в ті часи газетярам, адже їхня продукція не могла друкуватися «трохи не два місяці». Цікавий факт: у XX ст. між поруч розташованими редакціями окремих щоденних газет і друкарнями діяла пневмопошта. Це була довжелезна алюмінієва труба, яка тягнулася від дру­карні до редакції газети. По ній під тиском рухалася спеціаль­на колба, в яку вкладали коректурні відбитки. Часом вони там застрягали... Однак, як на ті часи, це був швидкий спосіб їх передачі на опрацювання.

Нині пневмопошта відійшла до історії видавничої справи. Отож-бо змінюються явища редакційно-видавничої практи­ки — змінюється і відповідна термінологія, зокрема на позна­чення динаміки коректурних відбитків. Якщо раніше корек­турні відбитки постійно циркулювали між друкарнею та ви­давництвом (справді виникав обмін між ними — по трубі чи без неї), то нині коректура просувається, в основному, всере­дині видавництва — тож радше «рухається».

3.2. Рух коректур і видавнича документація

У книжкових видавництвах проходження коректури чітко планується та простежується. По кожній книжці, що готуєть­ся до друку, завідувач редакції створює графік проходження коректури, а молодший редактор веде «Картку обліку руху коректи», тобто коректури (до речі, у газетних редакціях зга­дана картка не використовується), її зразок подаємо нижче.

Як бачимо, у картці документується кожен етап випуску друкованого продукту, зазначається ім'я співробітника, час отримання та повернення ним коректури, вид коректурних відбитків, їх кількість. При такій чіткості легко з'ясувати, хто не працював із відбитками, порушив графік чи загубив части­ну оригіналу.

Тож учасник редакційно-видавничого процесу отримує коректуру за визначеним графіком і, опрацювавши її, зо­бов'язаний вчасно передати відбитки на подальше читання наступному співробітникові видавництва чи редакції. На підставі «Картки обліку коректури» у кінці місяця розрахо­вується заробітна платня.

У книжкових видавництвах розроблюють й інші докумен­ти — спеціальні інструкції і т. п., що регламентують внутрішньовидавничий рух коректур. Це — давно вже вироб­лена традиція у видавничій справі. Назвемо, для прикладу, такі розробки:

• Инструкция о прохождении рукописей й корректур.— М.: Главная редакция восточной л-рьі изд-ва «Наука», 1983.—24с.

• Комплексная система управлення качеством продукции в издательстве «Наукова думка». Система стандартов на прохождение рукописей й корректур в издательстве. Руко-пись авторская. Основнне требования. СТП 30206 /II — 3.1.02 — 80. — К.: Наукова думка, 1985. — 24 с.

Ці документи визначали вимоги до складу авторського ру­копису, його технічного оформлення, необхідну супровідну документацію, давали зразки титульного аркуша, сторінки змісту, покажчиків та ін., а також описували прийняту у ви­давництві етапність читання коректури, взаємини із друкар­нями. Виконання приписів сприяло раціоналізації видавничо­го процесу, полегшувало і пришвидшувало підготовку оригіналу до друку.

Нині такі інструкції модернізувалися у т. зв. вимоги до авторських оригіналів, які існують фактично у кожному ви­давництві і, як правило, є ще жорсткішими, ніж загально­прийняті. Особливо часто вимоги до авторських оригіналів пропонують автурі журнали — в мережі Інтернет поміщені десятки таких документів. Ними визначаються електронні формати, обсяги матеріалів, вимоги до ілюстрацій і таблиць, кеглі, гарнітури, береги, представлення індексу УДК тощо. Дотримання цих вимог із боку дописувачів дозволяє ре­дакціям працювати швидко й якісно.

Результатом руху коректур є відпрацьований оригінал-макет, підготовлений в електронному вигляді. Цим закінчу­ється редакційно-видавнича підготовка оригіналу до друку і розпочинається перший етап поліграфічного виробництва — додрукарський. Із файлу оригінал-макета на лазерному прин­тері або за допомогою фотоскладальної машини випускають фотоформи — т. зв. плівки. Далі фотоформи експонують на формний матеріал і таким чином отримують друкарську фор­му — носій усієї інформації, що буде тиражуватися. Вона — головний чинник друкарського процесу.