Конфуціанство

Конфуціа́нство — китайська етично-філософська школа, основа китайського способу життя, принцип організації суспільства, засновником якої був китайський філософ Кунфу-цзи, відомий на Заході як Конфуцій, що жив у 551—479 роках до н. е. Спираючись на давні традиції, Конфуцій розробив концепцію ідеальної людини, якій притаманні гуманність, почуття обов'язку, повага до старших, любов до людей, скромність,справедливість, стриманість тощо. Проповідуючи ідеальні стосунки між людьми, в сім'ї та в державі, Конфуцій виступав за чіткий ієрархічний розподіл обов'язків між членами суспільства. Конфуціанство вважало основою соціального устрою моральне самовдосконалення індивіда й дотримання норм етикету, проголошувало владу правителя священною, а метою державного управління — інтереси народу.

Конфуціанство має деякі риси, спільні з релігією - культ предків, ритуали, жертвопринесення.

З II ст. до н. е. і до XX ст. конфуціанство було офіційною державною ідеологією Китаю. Нині позиції конфуціанства дещо ослабли під тиском європейських філософських ідей. У різний час конфуціанство поширювалося в Японії, В'єтнамі, Кореї.

Передумови виникнення

Конфуціанство склалося в період осьової доби, коли здійснювався перехід від міфологічного до філософського світогляду. Філософський світогляд розвивається за умов, коли індивіду дозволяється мати власну, особисту думку, що не властиво китайському менталітету. Однак, в той час відбувався процес заміни дрібних державних об'єднань, централізованою державою. Цей період відомий у історії Китаю, як боротьба царств. Саме в цей час склалися основні філософські системи стародавнього Китаю: даосизм, легізм, моїзм та конфуціанство, які в основному цікавилися питаннями етики та управління державою. На відміну від античної філософії китайські мудреці набагато менше цікавилися питаннями онтологіїта гносеології.

Вчення Конфуція опиралося на традиційну китайську культуру і на патріархальну релігію китайців. Воно відображало перед усім погляди верстви державних чиновників, літераторів, істориків. В Китаї його називали «школою службовців». Внаслідок війни між царствами аристократія була відсторонена від управління державою. Цю функцію виконували в основному чиновники, для яких було характерним ототожнення своїх інтересів із державними.

Конфуціанство проголошувало пріоритет моралі над правом і спочатку не здобуло загальної популярності, на відміну від легізму. Однак, починаючи з утвердження в Китаї династії Цінь, воно було проголошене державною ідеологією і залишалося нею впродовж численних віків аж до початку XX століття.

Основні засади

Конфуціанство є складним комплексом філософських, етичних, релігійних поглядів, особливим способом життя, основу якого становить солідарність. Серцевину його утво­рює своєрідне розуміння моральної природи людини, її вза­ємозв'язків у родині, суспільстві, державі.

Спершу конфуціанство заявило про себе як етико-філософське вчення, а його творець бачив себе навчителем мудрості, завдання якого полягало в коментуванні висловлювань давніхмудреців. Загалом конфуціанство було спрямоване на стабілізацію китайського суспільст­ва, якому дошкуляли різноманітні міжусобиці та смути. Це спонукало Конфуція, звернувшись до давніх націо­нальних вірувань, традицій, культів, переосмислити їх від­повідно до тогочасних суспільно-політичних, духовних об­ставин.

Культ Неба

Передусім він зосереджується на двох давньокитайсь­ких культах — культі Неба і культі предків. Небо кон­фуціанство розглядає і як частину природи, і як вищу ду­ховну силу. Даром Неба є етичні якості людини, з якими вона повинна жити в злагоді, що передбачає підкорення Небу. Визнання конфуціанством необхідності поклонін­ня Найвищій сутності, Вищому правителю, Небу є найваж­ливішою підставою того, щоб вважати його релігією.

Благородна людина

Світ, за Конфуцієм, є упорядкованим, гармонійним, віч­ним началом. Завдання людини полягає в тому, щоб знай­ти своє місце у цій вічній гармонії. А це можливо лише внаслідок постійного прагнення до досконалості, гармо­нійних відносин з Космосом, наслідування ідеалам. Та­ким ідеалом для людства є «мудрець», «благородна людина», цзюньцзі, якій властиві обізнаність, обов'язковість, чуття міри, законослухняність, самовимогливість, підпорядкування своїх помислів і дій велінню Неба, думкам мудре­ців і великих людей. Саме мудрецю слід довіряти великі справи.

На протилежному полюсі конфуціанство розглядає про­столюдина (сяожень), помисли якого спрямовані на те, як би вигідніше пристосувати­ся у житті. Сяожень нешанобливо ставиться до великих людей, ігнорує слова мудрих, прискіпливий до інших і невимог­ливий до себе. Великі справи довіряти йому не можна. Якщо якості благородної людини можуть поліпшуватися завдяки самовдосконаленню, то простолюдина може спонукати до вдос­коналення лише страх перед покаранням.

Людинолюбство

Центральним етичним поняттям конфуціанства було вчення про жень - людинолюбство. На думку Конфуція, кожна людина здатна знайти в собі етичні правила власного життя. У стосунках з ближ­німи головним має бути намагання не робити нікому того, чого не хочеться, щоб вчинили тобі.

Істинність такої моральної вимоги Конфуцій обґрунтовує не посиланням на Бога чи Божу волю, а міркуваннями корисності для суспільсва. Китайській культурі не властивий поділ моралі на божественну й людську. Благо - це те, що більшість людей вважає благом.

В основі всіх справ має бути принцип справедливості. Навіть якщо людина прагне посісти бажане для себе міс­це, де б то не було — в сім'ї, суспільстві, на державній службі, вона повинна намагатися бути достойною його. Для того потрібно вдосконалювати свій характер, що потребує очищення серця, думок, розширення знань.

Найважливішим критерієм людської величі є взаємоповага вдома, старанність на робо­ті, правдивість у стосунках із оточуючими. Особливо важ­ливою є любов і повага до влади,батьків. Сім'ю конфуці­анство вважає основою політичної та соціальної структу­ри суспільства. Навіть володар держави повинен чинити, як батько в сім'ї. Інтереси сім'ї конфуціанство вивищує над інтересами людини.

Ціллю самовдосконалення є досягнення рівня благородної людини цзюньцзі – цей рівень не залежить від соціального статусу, а досягається шляхом виховання в собі високих якостей.

Конфуцій запропонував ідею мирного співіснування. В основі його ідеальної держави було покладено поняття патерналізму. Патерналізм – філософська течія, представники якої стверджували, що управитель повинен піклуватись про своїх підлеглих, як батько піклується про своїх дітей. Для того, щоб правитель став батьком для підлеглих, він повинен мати високу мораль освіченості.

Ритуали

У вченні Конфуція важливе місце посідає поняття лі, що можна перекласти як ритуал, правило, церемоніал. Конфуціанство вимагає неухильного дотримання лі, без якого неможлива держава. Без лі немає відмінності між небом і землею, між правителями й підлеглими, верхами й низами, літніми й юними. У свою чергу лі визначається усталеними звичаями йтрадиціями. Таким чином, конфуціанство за своїм характером консервативний, патріархальний світогляд.

Конфуціанство вважає, що добровільне дотримання людиною ритуалів набагато ефективніше виховує в ній принципи гідної поведінки, ніж зовнішній щодо людини закон, що опирається на покарання.

Конфуціанство після смерті Конфуція

Конфуціанство розповсюджувалося за допомогою школи, яку відкрив Конфуцій. Після загибелі Конфуція починається занепад конфуціанства і подальший розкол на 8 течій.

Китайська школа думи йти своїм корінням в глибину віків. Її історія нараховує более ніж два із половиною тисячоліття, протягом які формувалась традиція, якої називають «китайським мисленням». Вже в 221 р. до н.е., коли династія Цинь об`єднала Китай, в стране існували різні філософські течії, основними із них були школи конфуціанського й даосського напрямків. Конфуціанство. Конфуціанство (жу цзя – школа великих книжників) – то й даосизм, зародилося в Китаї в VI – V до н.е. Входити в Сан цзяо – одну із трьох головних релігій Китаю. Філософська система конфуціанства був створеня Кун Цзи (Конфуцієм). Попередниками конфуціанців були виходцями із потомственних чиновницьких батьківщин, котрі у випадку втрати офіційної посади перетворювались на мандрівних учителів. Ці люди заробляли на життя викладанням давніх книжок, котрі стали пізніше частиною Тринадцятикнижжя Шицзін, Шуцзін, Лицзі, а також втраченої потім Юецзін (Книги про музику). Першим етапом конфуціанства був діяльність самого Кун Цзи, який також належав до мандрівних учителів. У його викладенні конфуціанство було б етико-політичним вченням, в якому центральне місце займали запитання моральної природи людини, сім`ї та керування Державою. Базовою для Кун Цзи можна вважати концепцію «неба» та «небесного веління», тобто долі. Людина, Яка наділена небом певними якостями, має діяти згідно із ними, із моральними законами й удосконалювати їхнього за допомогою освіти. Мета цого удосконалення – досягнення рівня ідеальної людини (цзюнь-цзи), Яка дотримується Лі – етикету. Центральне місце у вченні Кун Цзи займає концепція Жень (гуманності) – ідеальних стосунків між людьми в родині, суспільстві та державі. Основним принципом цієї концепції є «Чого не бажаєш собі – не роби іншим». Поняття гуманність трактувалось Кун Цзи дуже широко й включала у собі цілий набір якостей: скромність, справедливість, стриманість, любов людям тощо. Жень – це високий та майже недосягаємий ідеал, сукупність досконалостей, котрі малі лише предки – з сучасників Кун Цзи, включаючи собі, вважав гуманним лише своєго рано помершого учня Янь Хуея. На цій базі Кун Цзи розвивав свої політичні концепції, виступаючи за чіткий розподіл обов`язків між члена ми суспільства, ображчиком якого має бути батьківщина. При цьому Кун Цзи відкидає закон. Характерною рисою вчення Кун-Цзи є антропоцентризм. Його майже не цікавить проблема космогонії, він мало уваги приділяє парфумам та потойбічному світу, хоча вважає небо не лише частиною природи, але й й вищою духовною установчою силою у світі, а жертвопринесення предкам – найважливішим вираженням поваги перед тим. Особливе місце у Кун Цзи займала концепція Сяо – синівської шанобливості до батьків й старших взагалі. Сяо вважалось основою Жень та інших чеснот й найефективнішим методом керування країною. Велика увага приділялась Юе – музиці, як найкращому засобу зміни поганих нравів та звичаїв, а також Лі – етикету, правилам благопристойності, котрі регулювали поведінку людини в різних життєвих ситуаціях. Загальне визнання конфуціанство отримало лише после смерти Кун Цзи. На відміну від даосизму, конфуціанство підтримувало китайську державну ієрархічну систему. Однією із головних засідок конфуціанства є вчення чжен мін (виправлення імен), яку вимагало від кожної людини твердо пам`ятати своє місце у суспільстві. Після смерти Кун Цзи конфуціанство розпалося на дві школи: 1. Мін Цзи 2. Сюнь Цзи Мен Цзи (371-289 до н.е.). Мен Цзи вважав, що шлях до справедливого врядування лежить через удосконалення особистості. Якщо правитель діє у згоді із народом, це схвалюється волею неба, якщо ані – він втрачає довіру неба й може бути скинутим. Потрібно керувати, спираючись на природу людини, вона добра та справедлива, негідне ж управління її псує. Шлях вдосконалення людини – через розвиток людської доброти, гуманності, милосердя, співчуття, скромності й інших вроджених етичних якостей. Мін Цзи писавши «Прагнення природи людини до добра подібно прагненню води текти вниз». Ці слова вказують на ототожнення соціального й природного, етична якість людини уподібнюється до природної необхідності. Сюнь Цзи (313-238 до н.е.). Іншу позицію зайняв Сюнь Цзи, один із найвизначніших мислителів конфуціанської школи. У трактаті «Сюньцзи», в двадцять третій главі «Про злу природу людини» сказано, що людина народжується із бажанням наживи, заздрісною та злобною. «Тому необхідим є вплив на людину за допомогою виховання й закону, потрібно змусити її дотримуватися норм ритуалу й виконувати свій борг, лише тоді у людини з`явиться поступливість й вон стані культурною, що приведе до порядку». Сюнь Цзи піддав критиці вчення Мін Цзи про природну доброту людини: навіщо тоді потрібні були б ритуали та виховання почуття боргу? Вони з`явились не із вроджених якостей людини, а результаті діяльності мудреців та законодавців. Люди тому і намагаються бути доброчинними, бо людина по природі зла. Нікчемна людина може статі досконалою, але й вон цого не хоче. Тому, щоб статі досконалим потрібна моральна діяльність. Погляди Сюнь Цзи цілком відповідали ортодоксальним конфуціанським положення про суспільну ієрархію й почуття боргу шкірного соціального прошарку. Це був видатний філософ, якого цікавили проблеми будови світу. Розподіливши природу на гору та низ, небо і землю, Сюнь Цзи мовивши про природнє походження промов: «сили інь й янь викликають визначні зміни», «через гармонію цих сил народжуються речі, смердоті отримують (від неба) все необхідне, щоб існувати й вдосконалюватися. Людина не проти того, що діється (всередині), вон бачить лише результат й тому називає це тім, що скидатися від духу... Колі діяльність неба здійснена й результат досягнутий, народжується людина, спочатку плоть, а потім дух». Сюнь Цзи вважає, що людина сама встановлює закони Піднебесної, тобто людського суспільства, природнє – лише передумова її існування, людина має навчитися використовувати силу неба в своїх інтересах. Здатність пізнавати – вроджена властивість людини, також як й можливість бути пізнаною – закономірність речей. Сюнь Цзи надавав великого значення чуттєвому досвіду (за допомогою зору, слуху тощо), який складає основу «збору знань». Особливе місце в його теорії пізнання належить проблемі «звільнення від ілюзій» (Гол. 21 трактату «Сюньцзи»). Однобічність підходу до промов – основа ілюзій. Мислення дозволяє виділити спільне у словах – пізнати їхнього сутність. На чому, як вважають дослідники, проявилася оригінальність його теорії пізнання – це зв`язок теорії із практикою, вміння дотримуватись принципів своєї теорії у житті. Вчення Сюнь Цзи систематизувало ідеї конфуціанства й стало передумовою й джерелом його подальшого розвитку в середні віки. Ідеї Сюнь Цзи малі великий вплив на філософів періоду Хань (206 р. до н.е. – 220 р. н.е.), але й потім аж до XIX століття домінувало вчення Мін Цзи. Конфуціанство зайняло домінуюче положення в Китаї при імператорі У-ді, коли Дун Чжуншу запропонував ліквідувати інші вчення й зробити єдиним об`єктом шанування конфуціанство. Дун Чжуншу поєднав конфуціанство із вченням про космічні сили Інь й Янь й п`яти першоелементах У-сін. Почуття – джерела зла – частина природи людини; через виховання вон стає доброю та довершеною. Виховувати людину винен правитель, виконуючи цим волю неба (в цьому моменті Дун Чжуншу протистоїть Мін Цзи). Ця трактування стосунків між підданими та правителем розвилася в майбутньому в концепцію «трьох зв`язків»: правитель-підданий, батько-син, чоловік-жінка, де Перші компоненти відповідають домінуючій силі Янь й є ображчиком й інших, котрі відповідають підлеглій силі Інь. Філософський напрямок в конфуціанстві в виді натурального дуалізму почався лише із кінця XI століття н.е. Чи є конфуціанство релігією? У конкретних умовах китайської імперії конфуціанство грало роль основної релігії, виконувало функції офіційної державної ідеології. Висунута їм на перший план й старанно культивована соціальна етика із її орієнтацією на моральне вдосконалення індивіду у межах корпорацій й у межах суворо фіксованих, освячених авторитетом давнини державних норм, був, по суті, еквівалентом тої сліпої й дещо містичною (іноді навіть із екстазом) віри, котра лежить в основі інших релігій. Ця заміна буда логічною, природньою саме в Китаї, де раціональне початок ще із давнини витіснило емоції та містику, Вищим Божеством вважалось суворе та орієнтоване на доброчинність Небо й де в якості великого пророку виступав не віроучитель, схильний до видінь та одкровень (на зразок Іісусу, Моісею, Мухаммеду чи Будди), а мудрець-мораліст Конфуцій. Михайловський релігією в повному сенсі слова, конфуціанство стало більшим, ніж просто релігія. Конфуціанство – це також й політика, й адміністративна система, й верховний регулятор економічних та соціальних процесів – словом, основа всього китайського способу життя, принцип організації китайського суспільства, квінтесенція китайської цивілізації. У певному сенсі можна сказати, що саме завдяки конфуціанству з всім його культом давнини й консерватизмом, китайська держава й сус-пільство не лише проіснувало понад двох тисяч років в майже незмінному вигляді, а і набуло такої гігантської сили консервативної інерції, що революційне ХХ століття, яку на перший погляд покінчило з конфуціанством як офіційною ідеологією й активно розвінчало цю доктрину, поки що далеко ще не вправі вважати собі переможцем над усіма традиціями, котрі восходять до конфуціанства. Навіть понад – в світлі сучасних процесів трансформації й вестернізації Сходу багато в цьому сенсі як раз навпаки. Протягом двох тисячоліть конфуціанство формувало уми й почуття китайців, впливало на їхнього психологію, поведінку, мислення, мову, сприйняття, на їхнього побут на уклад життя. У цьому сенсі конфуціанство не уступає ані одній із інших видатних релігій світу, а де в чому навіть переважає їхнього Конфуціанство помітно пофарбувало в свої кольори всю національну культуру Китаю, національний характер його населення. Воно змогло статі незамінним, причім ця його незамінність зовсім не лишилася у минулому. Праворуч до того, що велика кількість вихованих конфуціанством рис національного характеру – соціальна дисципліна в поєднанні із вмінням при необхідності задовольнятись малим та не нарікати; працелюбність та любов до знань, постійна імпульс до самовдосконалення, міцність соціально-родинних зв`язків та інші - активно сприяла тому феномену, який проявивши собі на початку століття, а післявоєнний час. Даосизм Даосизм – інше, не менш значуще, ніж конфуціанство (даосизм виник одночасно із ним) філософське вчення Давнього Китаю. Його творцем був міфічний філософ Лао Цзи (чи Лао Данина). Китайський письменник Лу Сінь в своїх сатиричних казках навіть зобразив мниму зустріч двох великих мислителів давнини. Даосизм зазнав частку буддизму, поступово перетворившись на релігіозну секту, котра й сьогодні діє в Китаї. Лаоцзи. Лаоцзи приписують авторство відомої книжки давнини «Даодецзін», котра, безумовно, має не лише національне, а і світове значення, як яскравий документ мислення давньої людини. Дослідники творчости Лаоцзи зауважують близькість ідей Лаоцзи до ідей Геракліта, давньогрецького філософа. Вони жили майже до одного годину й хочу складно говорити на вплив їхні одного одного, але й збіги вражають уяву. «Даодецзін» в перекладі означає «Книжка про шлях й доброчинності». «Дао» означає «шлях», «шлях», «русло ріки», «де» - закон поведінки, образець моральності. Книжка «Даодецзін» складається із афоризмів, в які проводитися паралель між законом природності й закономірностю людської поведінки – де. Трактат складається із двох частин – в першій річ іде понад про природу, в другій – про людину. «Дао» - це не річ, а прихований від почуттів людини закон змін промов – «дао є пустимо, але й, коли воно та діє, воно та здається невичерпним». Небо й земля довговічні. Дао є невидимим, нечутним, воно та називається найдрібнішим, але й у дії воно та нездоланне, воно та розтікається всюди. «Дао народжує одне, одне народжує два, два народжує три, а через три – усі створіння. Всі істоти носять у собі інь й янь, смердоті наповнені ці й створюють гармонію» (Даодецзін, 2ч., 42). «Ці» - це енергія матеріальних часток, світовий ефір. Інь-Ян. Теорія інь-ян йти своїм корінням у глибину віків, але й за своє концептуальне оформлення вона вдячна Цзоу Яню, який живий в IV ст. до н.е. Століття опісля вийшли коментарі до «Книги змін», де також роглянуті теоретичні основи цого вчення. Інь (темне, жіноче) й янь (світле, чоловіче) олицетворяють два типи всесвітніх сил, котрі втілені в п`яти елементах, котрі на свій чергу складають суть проявленого світу. Так саме як Дао встановлює рівновагу, інь й янь потребують в ній. Подібно до сонячної та тіньової сторін міські (саме цей образ ліг основою термінологічного оформлення концепції), інь та янь неподільні та доповнюють одне одного. Життя не може бути пофарбованим лише в темні кольори чи навпаки; думати інакше – означає проявляти нерозсудливість. Графічно концепцію виражає символ тайцзи: Чорний колір символізує інь, а білий – янь. Дві протилежності складають єдине ціле, доповнюючи одна іншу й перетікаючи один на одну. Символ демонструє одвічний дуалізм всього сущого. Доти ж усі речі характеризуються наявностю як чоловічого, то й жіночого почав, проявів як темних, то й світлих аспектів, причому жіноче початок обов`язкого містить елемент чоловічого, й навпаки. Зауважимо, що символ уособлює невпинний рух, нескінченний процес. У цьому сенсі теорія не залишає місця статичній рівновазі, утверджуючи динамічність балансу сил. Даосизм розглядає світло як потік вічної зміни й розвитку: буття перетворюється на небуття, порожнечу, а із неї знову народжуються речі, й смердоті знову повертаються в дао, як в своє першоджерело. Дія дао – боротьба протилежностей. «Даодецзин» демонструє взірці високої діалектики взаємопроникнення протилежностей: «неповне стає повним, криве стає прямим, порожнє стає наповненим, старе змінюється на нове, ті, чого мало, стає більшим» («Даодецзін», 1ч.). Ідея розвитку виражена в положенні: «У світі найслабші перемагають найсильніших». «Людина при народженні є слабкою, а после смерти твердою та міцною. Всі істоти й рослини при народженні слабкі та тендітні, а при загибелі – тверді та міцні. Тверде та міцне – це ті, що гине, а ніжне та слабке є ті, що починає жити». «Найм`якша й найслабша істота є нездоланною в подоланні твердого та міцного. Слабкі долають сильних, м`ягке долає тверде.» («Даодецзін», 2ч., 76,78). Етика Лаоцзи – це вчення про золоту середину. Мудрець уникає крайнощів, він діє, але й не бореться, постійно вдосконалюється. Треба зливатися із «природностю», розуміючи, що вона не знає мети. Природнє дао нагадує натягнення цибулі. Колі його розтягують, він стискається, результат – політ стріли. Якщо народ пригнічувати, він повстає й знищує своіх гнобителів. Мудра людина задовольняється малим. Ідеал Лаоцзи – простота та природність людей давнього суспільства, куди він пропонує повернутись, бо там не було б ані багатих, ані бідних, не було б насильства та війн, не було б знарядь роботи та зброї, не було б листи, але й люди були счастливими. Таємні товариства Китаю, котрі виступали в опозиції до державної влади знаходили підтримку в цих даоських ідеях. Крім Лаоцзи не можна не назвати іншого даосього мислителя, Чжуан Цзи (IV-III ст. до н.е.), автора трактату, який назв його ім`ям. Втім, «Чжуан-цзи» навіть не хочеться називати сухим словом «трактат»: це у ньому парадоксів, притч, ексцентричних образів, перетлумачених в дусі даоської філософії й літературного блиску. Чжуанцзи (369-286 до н.е.). Книжка «Чжуанцзи» складається із трьох частин: внутрішня, зовнішня та змішана. Внутрішня частина викладає філософські проблеми. Чжуанцзи (Чжуан Чжоу) схилявся до містицизму. Щоб досягти пізнання дао, потрібно відмовитися, відволіктися від усього реального як іллюзорного. «Одного разу Чжуан Чжоу наснилося, що він метелик, що весело літає. Він насолоджувався від душі й не освідомлював, що він – Чжоу. Алі раптом прокинувся й здивувався, що (він) – Чжоу й не міг зрозуміти: чи то Чжоу наснилося (що він) – метелик, чи то метелику – (що він) Чжоу. Це називається перетворенням промов, тоді як між мною (Чжоу) й метеликом безсумнівно є різниця». Чжуанцзи – філософ-поет, який покладався на метафору, уособлення природи, інтуіцію. Для його розуміння потрібен відповідний интуітивний підхід. «Безумні промови» Чжуанцзи як вираження парадоксальності його мислення, яку вивертає навиворіт сутність істини – такий погляд на Чжуанцзи В.В. Малявіна, автора дуже оригінального й цікавого дослідження про Чжуанцзи. Чи може західноєвропейська настанова на раціоналізм допомогти зрозуміти китайського мислителя? Ні, вважає В.В. Малявін. Піздні даоси спиралися не так на натурфілософію й діалектику Лаоцзи, але й і на містицизм та релятивізм Чжуанцзи. І ці тенденції сприяли перетворенню даоської філософії в релігію. Так що ж таке даосизм? Це запитання здавно привертає увагу дослідників Китаю, але й дати на нього коротку та ясну відповідь виявилося дуже важко. Бо «даосизм» - поняття дуже багатовимірне й багатозначне. Саме слово «дао» зовсім не є ексклюзивним надбанням даосизму. Воно належить усій китайській думці, й кожен філософ давнього Китає бачив в ньому позначення істини чи, точніше, найглибшої правди та праведного шляху життя. Всі китайські мудреці – прихильники Дао. І хоча це поняття дало назву даосизму (дао цзяо), нічого власне даоського в ньому немає. Це одна із найважливіших категорій всієї китайської культури. Специфічним є лише її осмислення даосизмом. Якщо в конфуціанстві Дао – шлях морального вдосконалення й правління на основі етичних норм, то даосизмі Дао космологізується, набуваючи значення вищого першопринципу, світової субстанції, джерела всього сущого. Даос живе тім, що є живим завжди – капіталом духу. Даосизм є перш на виправдання традиції. Щоправда Дао – це ті, що дається нам перше, ніж ми пізнаємо сам собі, й вона є тім, що перейде від нас до наступних поколінь после того, як ми підемо. Коли ж це? «Класики» даоської традиції дають по формі туманну, але й по суті дуже точну відповідь: всі ті, що існує «саме по собі» (цзи жань), що не народжено людськими міркуваннями та занепокоєнням, що не так на собі відбитку натуги, напрягу, насильства. Мудрість прихильника Дао – це не знання й не мистецтво, а деяке вміння «не затемнювати марними діями величний спокій буття». Даосизм, таким чином, втілює всю серцевину східної думи, котра завжди вимагала від людини знайти повноту свого буття через самоусунення, появити глибину небажання, котра ховає у собі найдуховніше бажання. Тому даосизм не є філософією в класичному розумінні цого слова, бо він не цікавиться визначеннями зрозуміти, логічними доказами й іншими процедурами чистого умогляду. Не є він й релігією трансцедентного Бога, який вимагає від своїх шанувальників віри та слухняності. Його не можна, нарешті, звести й до мистецтва, майстерності, практики у власному значенні слова, бо мудрість Дао не затверджує необхідності щось робити. Скоріш, даосизм – це «шлях цільного існування», в якому умогляд й дія, подих і матерія, свідомість й життя виявляються зібраними у вільній, безмежній, хаотичній єдності (і сюй). Така єдність, як й більшість основних зрозуміти даосизму, наскрізь парадоксальна, й тому даоські вчителі замовкають, коли у яких просять це пояснити. як йдеться у «Дао-де-цзін», головному каноні даосизму: «Тієї, хто знає – невтомно говорять, тієї хто говорити – не знає». І в іншому місці «Колі нечестива людина чує про Дао, вон сміється. Якщо б вон не сміялась, це не було б б Дао». Даоські мудреці нічого не доводять й не проповідують. Вони навіть не вчать якомусь певному способу життя. Їх позначка – дати правильну життєву орієнтацію, вказати шлях до осередку життєвого досвіду – вічно відсутній та всюдисущого. Не в суворому сенсі, як уже говорилося, ані філософією, ані релігією, даосизм поєднує в собі риси й того і іношого. За вченням даосів, воістину існує лише величне Дао – передвічного, безкінечного, немисливого, що не має «образу, смаку чи аромату», що ніким не створене, воно та «саме собі стовбур, саме собі корінь», що охоплює й містить в собі все суще. Даоси називають його «вищим Вчителем», «небесним предком», «матір`ю світу» чи «творцем промов», але й усі смердоті не чекають від нього конкретної зацікавленості в їхні особистій долі чи долі Всесвіту, бо в відбувається «саме по собі», кожна мить години й кожна частинка буття абсолютно самодостатні. Це означає, що саме Дао не є, по суті, принципом світобудови. Дао, як стверджується в даоській літературі, «не може володіти навіть собою», воно та «має, не володіючи». Дао миттєво й безперестану змінюється, «втрачає собі у світі кінечного й тимчасового». Алі «воістину, немає нічого постійнишого за непостійність» - в своєму самоперетворенні Дао якщо вічним. Звідси й ті важливе місце, яку займає в даосизмі вчення про космогенез – створення усього сущого. Даоси вчать, що світло виник із первозданого Хаосу, який смердоті також називають Единим диханням (і ци), Одвічним диханням (юань ци) чи Великою пустотою (тай сюй). Створення світу є результатом спонтанного поділу первинного Хаосу. Спочатку Хаос, чи Едине дихання, розподілився на два полярних початку – чоловіче - світле, активне Ян й жіноче - темне, пасивне Інь; із «двох почав» виділился «чотири образи», котрі відповідали чотирьом сторонам світу; «чотири образи» породили «вісім просторів» світобудови й т.п. Ця схема записана в найдавнішому китайському каноні «І цзін» («Книжка Змін»), який містить спільний для всієї китайської традиції збірник графічних символів світового процесу Дао. світ, за уявленнями даосів, є «перетворене Єдине», плід метаморфози Дао. У даоській традиції у зв`язку із цим говорилося й про перевтілення першолюдини, якою вважався напівлегендарний основоположник даосизму Лао Цзи. світ для даосів – це «перетворене тіло» (хуа шень) Лао Цзи. А це означає, що між серцем людини й тілом передвічного Дао існує глибинний внутрішній зв`язок. Людина й світло в даосизмі нерозривні та взаємозамінні. Тема перевтілення, творчих метаморфоз буття – центральна тема даоської думи. Для даосів ані форми, ані безформене не є реальними. Або, як розповідається в даоських книжках, «порожнеча не може здолати десять тисяч промов». Справжня реальність для даосів – це саме перевтілення. Даоси міркують в категоріях не сутностей чи ідей, а відношень, функцій, впливів. Їх в світі «нічого немає», але й сам зв`язки між промовами, без сумнівів, є реальними. Істини, можливо, взагалі немає. Алі метафора істини, численні відблиски реальності точно існують. Отже, даоська картина світу – це нескінченно складний, на самом деле хаотичний візерунок явищ, де немає ані одного привілейованого образу, однієї «єдино вірної» ідеї. як писавши Чжуан Цзи: «Уся безліч промов – немов розкинуті тенета, й ніде не знайти початку». Для традиційної китайської філософії був нехарактерною віра в безсмертя конкретно душі. Реальною визнавалась лише єдина психофізична цілісність живої істоти. Сам дух розумівся досить натуралістично: як витончена матеріально-енергетична субстанція (ци). Після смерти тіла це «ці» розсіювалось в природі. Доти ж даозизм успадкував від шаманізму вчення про численність душ – тварин (по) й мислячих (хунь). Тіло виступало єдиною ниткою, котра зв`язувала їхні воєдино. Смерть тіла призводила до роз`єднання й гибелі душ. Тому уже в давній давнині велике значення надавалося засобам продовження фізичного життя, довголіття (шоу) стало однією із найважливіших цінностей китайської культури. Проте даосизм не задовольнився ідеалом простого фізичного, ганьби навіть й нескінченного продовження життя. Істинний даоський безсмертний (сянь) в процесі руху по шляху безсмертя радикально трансформував, перетворював своє тіло, яку згідно із даоським вченням набувало надприродної сили й здібності: вміння літати в повітрі, ставати невидимим, одночасно знаходитися в декількох місцях й навіть стискати годину. Алі основна трансформація в процесі зайняти даоською медитацією – духовна: безсмертний в повній мірі відчував й переживав даоську картину світу, реалізуючи ідеал єдності з усім справжнім та із Дао як таємничою першоосновою світу. Шлях до безсмертя за даоським ученням передбачав заняття складними методами особливого психофізичного тренування, яку нагадувало індійську йогу. Вона передбачала два аспекти: вдосконалення духу та вдосконалення тіла. перший полягав у заняттях медитацією, спогляданням Дао й єдності світу, єднанням із Дао. Використовувались також й різноманітні складні візуалізації божеств, котрі символізували собою особливі стани свідомості та типи життєвої енергії. Даосизм іноді називають національною релігією Китаю, але й це визначення не зовсім вірно. По-перше, даосизм розповсюдився й серед деяких інших народів, котрі живуть по сусідству з китайцями. По-друге, даоси не лише не проповідували свою релігію в суспільстві, а і, навпаки, старанно приховували свої таємниці від непосвячених й навіть не дозволяли бути присутнім на найважливіших молебнях. Доти ж даосизм завжди був розділений на безліч самостійних сект, де «мистецтво Дао» передавалося від вчителя до учня в таємниці від сторонніх. Тім не менш даосизм без перебільшення можна назвати істинним фокусом китайської культури, адже він забезпечував наступність між елітарною мудрістю Дао та віруваннями прстого люди, принципами внутрішнього вдосконалення й усім життєвим укладом китайців. Для даосів їхнього релігія був лише чимось схожим на «корисну ілюзію», адже зразки богів, як й весь видимий світло, уявляли собою, за їхні поняттями, лише «відблиски» потаємного Дао. Говорячи про китайську культуру, ми звикли розглядати її як дещо єдине й цільне. Проте, це зовсім невірно стосовно китайської давнини. Подібно доти, як сам Китай (тоді царство Чжоу) був поділений, починаючи із середини 1го тисячоліття до н.е. на безліч окремих царств, котрі ворогували між собою, також й культура його являла собою картину значного різноманіття; існувало декулька типів культур, котрі лише пізніше були сплавлені у великому загальнокитайському синтезі. Найбільше відрізнялись одна від одної культури півночі та півдня Китаю. Якщо для півночі, котра дала вушко конфуціанству, характерна увага до етичної проблематики та ритуалу, розумове прагення до раціонального переосмислення архаїчних основ цивілізації, то, на півдні переважала стихія міфопоетичного мислення, процвітала екстатичність шаманських культів. І даосизм, який дозрів, мабуть, на лоні південної традиції, тім не менш поєднав у собі екзальтовану архаїку півдня та раціональність півночі. Перша дала йому зміст, інша наділила формою, надав створений нею філософський спосіб освоювання дійсності для вираження неясних й неусвідомлюваних творчих потенцій. Без південної традиції даосизм не ставши бі даосизмом, без північної – не зміг бі сказати про собі мовою великої культури й книжної освіченості. Висновок. Отже, споконвіку в Китаї поряд існували дві релігії (обидві із які назвати релігіями в суворому сенсі цого слова неможливо) – конфуціанство та даосизм, котрі малі великий та воістину неоціненний вплив на розвиток китайської культури, на формування китайської нації взагалі, світогляду китайців тощо. Дуалізм конфуціанство-даосизм спостерігався протягом усієї історії Піднебесної, елементи конфуціанства та даосизму перепліталися чи навпаки відторгали одне одного, створивши в результаті неперевершений за своєю оргигінальностю та самобутністю феномен китайської культури та філософії.