Конфуціанство

3.3. «Китайський» буддизм — це окремі замкнені релігійні корпорації-школи, які виникли на китайському грунті й мають між собою багато спільного (але не мали аналогів в Індії). Наприклад, вони сходяться у тлумаченні поняття «єдиного», вищого стану, або стану Будди, при якому зникають відмінності між речами. Велике включає мале, мале включає велике; все проникає одне в одне, все зливається в «єдине». Це — стан, в якому звільняються від простору й часу; минуле переноситься в майбутнє, майбутнє — в минуле; все стає гармонійним. У всьому сущому присутня природа Будди. Китайські буддисти вчать, що досягти нірвани можливо й у справжньому житті. Важливо одне — виявити в собі природу Будди, побороти несправжнє «Я» і злитися з Буддою. Універсум, згідно з «китайським» буддизмом, складається із землі та надземних світів — їх є аж 26. Жителі найближчого до землі — охоронці-зберігачі чотирьох сторін світу; у Китаї їх звуть «тянь-вани» — правителі. Дещо вище — буддійське небо «тридцяти трьох богів» на чолі з Індрою.

Є в цьому вченні й поняття раю. Їх три, і кожен має свого правителя: Фо — володар Центрального раю, Яо-ші — пан Східного раю, а славетний Аміто-фо (індійський Амітабха) — покровитель Західного раю, або Чистої землі.

Головним предметом китайської буддійської проповіді безумовно є нірвана, але для китайців — це радше бездіяльність райської насолоди.

КИТАЙСЬКІ «ПАТРІАРХИ» ТА КИТАЙСЬКІ ШКОЛИ

Початок «китаїзації» буддизму махаяни, який прийшов у Піднебесну в II ст., припадає на кінець IV ст. Саме в цей час освічений конфуціанець Дао-ань захопився буддійським вченням і невдовзі став його блискучим знавцем, перекладачем сутр, а до того ж проповідником, першим «патріархом», засновником монастиря.

Дао-ань запровадив для китайських буддистів зразковий монастирський статут, єдиний фамільний знак Ші, виходячи з китайської транскрипції назви роду Гаутами — Шак’я. Однак і це ще не все. Він заснував культ Міле-фо — майбутнього Майтрейї, прихід якого означав щастя, загальне благоденство.

Другий китайський «патріарх» Хуей-юань (334-417 рр.), теж колишній конфуціанець та даосист, заснував культ Аміто-фо — покровителя Західного раю, або Чистої землі; він же став організатором школи «Цзин-ту цзун» — «Школи Чистої землі».

Особливою популярністю в Піднебесній користувався бодхісаттва Авалокітешвара в жіночій іпостасі, тобто Гуань-інь. Колись її звали Мяо-шань, і вона була смертною дочкою одного знатного вельможі. Відмовившись виходити заміж, вона пішла в монастир. Зазнавши безлічі випробувань, пов’язаних з помстою батька, Мяо-шань зустрілася з Аміто-фо і стала бодхісаттвою Гуань-інь. Іноді виникнення Гуань-інь пов’язують з променем світла, що виходить з правого ока Аміто-фо. Але так чи інак, Гуань-інь стала керманичем дивовижного «корабля спасіння», який переправляє душі послідовників будди Аміто-фо в Західний рай.

Творець школи «Зосередження», або «Бачення розумом» — однієї з найголовніших у «китайському» буддизмі — індійський чернець Бодідхарма, або Бодхідхарма, який переселився до Китаю на початку VI ст. Послідовники цієї школи не надавали й не надають особливого значення книгам і догматам. Самозаглиблення, розумове зосередження та роздуми — ось принципи цієї школи.

Засновник школи «Тянь-тай» Чі-кай, вважаючи недостатньою суто «споглядальну» доктрину, доповнив її вивченням священних книг, буддійських канонів, оскільки, на його думку, істина є «середній шлях», який допускає все, не відкидаючи нічого: ні споглядання, ні розуму, ні знання книг, ні зовнішніх обрядів.

Для школи «Ціао-мань» способом осягнення істин буддизму є тільки глибокі знання й вивчення канонічних книг. Бачення розумом та самозаглиблення несумісні з істинним буддизмом. Книжкові вказівки, людські обов’язки, чітке виконання всіх нюансів — ось «рецепт» досягнення істини.

Основа вчення школи «Тантра» — віра в окультизм, чари та магічне значення всього незрозумілого й загадкового, наприклад, у повторення 427 так званих «дарністичних» слів. Складені з них фрази — якесь фантастичне сполучення перекручених санскритських слів — відігравали роль молитовних заклинань, містичних закликів до узгодження серця з принципом існування. Однак найвідоміша школа «китайського» буддизму, певна квінтесенція його філософських ідей — це, безумовно, славетний буддизм «Чань», запозичений пізніше Японією, який під назвою «Дзен» став відомим у всьому європейському світі.

Сама назва «Чань» походить від санскритського «дхіана» — «мовчазне зосередження», або «мовчазне самозаглиблення». Мета дхіани — досягнення трансу у процесі медитації, оскільки тільки в цьому стані звичайна людина може досягти прозріння, збагнути істину. Засновником «Чань»-буддизму був той самий Бодідхарма. Збереглася легенда про його медитацію, яка тривала аж дев’ять років.

Однак справжня історія школи «Чань» почалася з VII ст., зі смерті її чергового керівника, «п’ятого патріарха», й поділу на два відгалуження: північне й південне. Звання керівника, «шостого патріарха», виборювали двоє мудреців, які запропонували зовсім різні варіанти досягнення стану просвітлення й, відповідно, пізнання істини. Якщо Шень-сю — глава північного відгалуження припускав, що просвітлення — то результат тривалих зусиль у процесі медитації, то глава південного відгалуження Хуей-нен запропонував ідею раптового осягнення від якогось інтуїтивного поштовху. Невдовзі північне відгалуження щезло, а ідеї Хуей-нена, викладені у відомій сутрі «шостого патріарха», дожили до наших часів.

Чань-буддизм багато в чому — повна протилежність традиційному класичному буддизму.

Чи варто в ім’я якоїсь невизначеної перспективи стати буддою, або бодхісаттвою? Чань-буддизм вчить, що все це — тільки прах, тільки марнота. Звернути свої погляди до реального життя, навчитися жити саме зараз, поки ти живий, поки маєш змогу взяти від життя все, що в ньому є, — ось жадана мета. (Безумовно, мова йде не про чуттєві насолоди). Істина і Будда — навкруги і в усьому: у співах птахів та ніжній зелені весни, у красі гір та в радощах праці, у скромності та величі простої роботи. Той, хто не бачить Будду та Істину в цих речах, ніколи не знайде їх ні на небі, ні в раю, ні сьогодні, ні завтра, ні у віддаленому непередбачуваному майбутньому. Ось чому людина повинна бути вільною від обов’язків, уподобань, світських турбот, присвятивши себе одному — вмінню та мистецтву жити для себе, для пізнання Будди та Істини, що міститься в раптовому осягненні.

Книжні канонічні знання непотрібні. Пізнати істину і сподобитися осягнення може лише людина, психологічно підготовлена до цього. Але й тренування не дають ніяких гарантій, адже осягнення завжди приходить раптово. Отже, потрібно тільки чекати, просто терпляче чекати свого часу.

«Золотий вік» «китайського» буддизму — епоха Тан (VІІ-Х ст.). Здавалося б, він отримав повну перемогу — але пора його розквіту майже зразу ж і закінчилася, почався занепад. Причина полягала в посиленні традиційного конфуціанства. Але «китайський» буддизм все ж не зник, він просто перейшов на другі ролі, як і вчення даосів.

Однак повернімося до пори його розквіту і з’ясуймо — чи прийняли в Піднебесній традиційні культові буддійські споруди — ступи та храми? Чи, може, китайські буддисти віддали перевагу читанню священних сутр, медитаціям на свіжому повітрі?

БУДДІЙСЬКІ ПАГОДИ ТА ХРАМИ

Ні, ніяких кардинальних змін не відбулося. Збереглися і ступи, і храми, просто все мовби подавалося під «китайським соусом».

Напівсферичні індійські ступи для збереження священних буддійських реліквій — це багатозначне матеріальне втілення буддійських канонів, священної картини універсуму — дещо витяглися по вертикалі, перетворившись на «пагоди» — багатоповерхові вежі (можливо, колись їх споруджували для захисту перших ступ) Їхні дахи з традиційно загнутими краями були прикрашені дзвіночками, дзвін яких нагадував про «вічну музику світів». Пагоди споруджували спочатку з дерева, пізніше — з глини з цегляною обкладкою, каміння, навіть заліза та бронзи.

Що ж стосується сутр та проголошення молитов, то їх читали тільки у храмах. Саме ця буддійська традиція — любов до критих приміщень дала поштовх спорудженню храмів для вірних інших традиційно китайських віровчень. Різнилися вони тільки інтер’єрами.

Отже, буддійський храмовий павільйон «сі», або «фосі» — це традиційна для Китаю одно — або двоповерхова дерев’яна будівля червоного кольору (що символізує дружбу, щастя) з характерним одинарним або подвійним дахом під жовтою чи зеленою черепицею, оздобленим дзвіночками.

Іноді у дворі храмового комплексу можна побачити усипальниці-«субургани» проповідників, або святих. Біля вхідної арки перед павільйонами стоять кам’яні статуї левів «ші-цзи» — то обереги від лихих сил, що символізують самого Шак’ямуні.

Всередині павільйонів кількість статуй сягає тисячі. У головному павільйоні на вівтарному постаменті традиційно розміщено величезні статуї трьох будд «сан-бао» — «трьох коштовностей»: ліворуч — будди минулого Кашби, посередині, на лотосі — символі народження в раю — Аміто-фо з чотирма обличчями, праворуч — будди майбутнього Міле-фо. Іноді на постаменті стоять статуї Ші-дзя-фо — Шак’ямуні та його найближчих учнів Вень-шу-пусса — Ананди та Пу-сянь-пусса — Кашіапи. Причому всі троє — у традиційних позах, що символізують їхню земну діяльність: один — з палкою, другий — з книгою, третій — поклавши руку на лева. Уздовж стін звичайно розставлені статуї «алоханей» — людей, що досягли безсмертя.

У чотирьох кутах храмового павільйону традиційно розміщено статуї тянь-ванів з притаманними їм атрибутами. Крім «глобального» обов’язку охороняти сторони світу, кожен з них опікувався й «земними» справами. Північний Тянь-ван, наприклад, був охоронцем земного щастя та особистого майна людей, а східний вважався уособленням сили та могутності. Досить часто в інтер’єрі павільйону стоять дві статуї — Будди та Індри, володаря тянь-ванів, спинами одна до одної.

Якщо у храмовому комплексі є кілька павільйонів, то в першому традиційно розміщується симпатична статуя доброго череватого Міле-фо з великим мішком — символом його «безмежної душі».

Крім статуй, у храмах стоять ще довгі вузькі столи, куди складають пожертви: дині, яблука, лимони тощо.

Усю ту силу-силенну статуй виготовляли з глини, дерева, золота, яшми. Деякі з них розмальовували, переважну ж більшість вкривали золотом — символом вічних, позачасових якостей будд та божеств.

Завітаймо в один з численних храмових комплексів, що збереглися до наших днів, наприклад, у «Біюнь-сі» — «Храм Блакитних Хмар», зведений у часи Даймінго. Він складається з п’яти храмових павільйонів. При вході — традиційна арка з двома левами ші-дзі. В першому павільйоні стоять два величезних тянь-вани, в наступному — золота статуя Аміто-фо, оточена алоханей у золотому одязі, в середньому — зображення тянь-ванів, у четвертому — традиційні статуї сан-бао. У п’ятому павільйоні сидять і стоять довгими рядами 508 статуй алоханей, зазвичай позолочених.

БУДДІЙСЬКІ КИТАЙСЬКІ ЦЕРЕМОНІЇ

«Китайський» буддизм створив власні церемонії. Наприклад, послідовникам школи «Цзинту цзун» було цілком достатньо сотні й тисячі разів повторювати ім’я Аміто-фо — покровителя Західного раю. Під час кожної служби у храмовому павільйоні це ім’я звучало під звуки дерев’яного гонгу, звичайні ж віруючі мали повторювати одну коротку фразу «О Аміта» під час будь-якої роботи. Рахувати число повторень можна було перебираючи чотки або перекладаючи монетки, але найкраще — розмальовуючи паперові гравюри, які зображали Аміто-фо на лотосовому троні, Аміто-фо, який вказував шлях до раю «кораблю спасіння» з віруючими тощо. На гравюрах були не тільки зображення, але й написи типу: «Будда Аміта приймає добродійників, (які) повторювали ім’я Будди і їдуть, (щоб) відродитися на Заході». На малюнку корабля й на рамці розміщались маленькі круги, кожен з яких зафарбовувався віруючим після певного числа повторень імені Аміто-фо. Коли всі круги заповнювалися, гравюру спалювали перед зображенням Будди. Для спасіння небіжчика потрібно було зовсім небагато: спалити гравюру із зафарбованими кругами на могилі або на вівтарі, спорудженому для заупокійної служби на честь померлого.

Геть незвичайні були церемонії осягнення істини у школі «Чань». Спочатку треба прибрати особливої пози: сісти, підібгавши під себе ноги, розслабитись і відрегулювати дихання. Відтак належить або зануритись у стан абсолютного «недумання», або зосередитися на одній певній думці. І раптом на людину, яка увійшла в себе, обрушуються вигуки, поштовхи, навіть удари. Іноді при цьому використовують «гуань-ань» — спеціальні загадки типу «Удар двома руками — удар, а що таке удар однією долонею?» Усе це робиться для стимулювання жаданого стану осягнення.

«Китайський» буддизм живий і зараз. Попри тривале панування комуністичної ідеології, він має своїх священнослужителів і своїх послідовників. Так само живі й суто китайські віровчення — конфуціанство та даосизм.

3.3(2). Китайська культура в контексті взаємодії буддизму, даосизму і конфуціанства

Загибель династії Хань і як слідство цього - загальний спад у країні Троєцарствія в період, послаблення центральної влади (цього гаранта соціальної стабільності, на конфуціанським уявленням) привели, здавалося, до глибоких незворотних змін. Рушилися колишні світоглядні стереотипи. Сама жизнь (затверджувана китайською культурою як вища цінність) в умовах глобальних колізій тієї епохи опинилася під загрозою знищення. Виявилася крихкість буття і мінливості людської долі.

Настрій, народжене невлаштованістю світу і ілюзорністю існування, сумніви в обивательських цінностях, що опанували суспільством того часу звучали у творчості «гріх Цао». Честолюбний полководець Цао Цао (155-220) та його сини Цао Пей (187-226) і Цао Чжи (192-232), «складати вірші в сідлі або у керма бойового корабля», прославляли військову доблесть і закликали цінувати швидкоплинні радості тлінного буття . Натхненні поетичні рядки Цао Цао «За вином потрібно співати! Адже життя людини, як ранкова роса »стали лейтмотивом тієї епохи. Здавалося, в III-IVвв. проводилося свого роду випробування життєвості самої традиції китайської культури. Водночас йшло її поглиблене розуміння, а справжня спадкоємність з древньою мудрістю сприймалася як слідування перш за все самому духу традиції.

У період глибокої духовної кризи значну роль в долі Китаю зіграв буддизм. Вчення Будди, проникло на рубежі нової ери з Індії на Далекий Схід і тут стало світовою релігією, зробило вплив на всі сторони життя середньовічного суспільства. Монахи і проповідники приходили сюди через Центральну Азію і обгрунтовувалися спочатку в Ганьсу, Шеньсі і Хенань. У V ст. в південні царства стали також прибувати через Бірми видні віровчителя буддизму Хинаяна, які добилися різних пільг при дворі. Але в основному на Далекому Сході поширився буддизм у формі Махаяни ( «Велика

колісниця », або« Широкий шлях спасіння »), що відрізнявся менш суворими вимогами до віруючих. Суворий аскетизм був обов'язковий лише для прийняли постриг і прагнули до нірвани ченців. Мирянам ж досить було дотримуватися лише п'ять з десяти заповідей, і за свою відданість новій релігії; вони могли розраховувати на буддійський рай.

Буддизм вчив, що основу світобудови становить рух частинок - дхарм. З'єднуючись або розпадаючись, вони породжують чи припиняють життя, складаючи довгий ланцюг перероджень, перетворень однієї істоти до іншого. Оскільки світом управляє закон відплати, добродійні можуть отримати в наступному народженні більш досконалу форму, посівши вище місце в житті. Навпаки, проступки тягнуть за собою пониження статусу соціального і навіть перевтілення у тварину. Таким чином, сходження або падіння людини залежить від карми, тобто суми вчинків в цьому житті (так само як і у всіх попередніх втіленнях), що визначають майбутнє після смерті.

Чотири найважливіші істини, наказав від засновником віровчення Буддою - Сіддартхой Гуатамой (Шакья-Муні, VI-Vbb. До н.е.), - свідчили, що життя невіддільна від страждань. Позбутися від них можна лише з припиненням круговороту перероджень, що досягається зразковою поведінкою. Будда намітив восьмічленний дорогу спасіння, проходження якого забезпечувало припинення перероджень і розчинення в нірвані. Що стосується махаянской традицією, те тривала ланцюг перевтілень самовдосконалюються особистостей повинна була призводити до раю, а не до нірвани. При цьому віруючий не був самотнім: в досягненні порятунку йому допомагали бодхісатви. Ці істоти, що прагнуть до просвітління, здійснюючи свій високий моральний подвиг і досягнувши стану нірвани, з альт-руістскіх мотивів не ставали Будди, а залишалися в колесі перероджень. Вони вважали за краще підкорятися законам карми заради того, щоб надати допомогу в отриманні порятунку всіх живих істот, в тому числі й людині.

Однією з причин популярності буддизму полягала в тому,, що він відкривав кожному перспективу індивідуального спасіння і тим самим стверджував самоцінність окремої особистості, у той час як конфуціанство розглядало людину виключно в рамках сім'ї та держави.

Як світова релігія буддизм з його етикою рівності людей і загального співчуття грав важливу інтегруючу роль у суспільстві, задовольняючи потреби людини в стабільних формах життя та психологічного комфорту.

Поступового посилення позиції буддизму багато в чому сприяла загальна соціально-політичний стан III-VIвв. з її кризами, міжусобицями нестійкістю і буття. Стіни монастиря давали реальний захист від постійних смути, тут відбувалися поховальні церемонії, поминання полеглих воїнів, які обіцяли їм життя в раю. Але найбільше монастирі залучали можливістю звільнитися від податків і утисків влади. Обитель буддизму притягувала до себе й убогі люди, вигнаний зі своєї землі кочівниками. Тут же багаті аристократи знаходили душевний спокій і самотність. Залучення до китайського буддизму було тим легше, що він передбачав поряд з громадою (сангхи) існування ченців буддистів мирян, на чию обов'язок входила підтримка ченців і пожертвування монастирям.

У III-IVвв. навколо столичних центрів - Лояна і Чан'ань - діяло близько 180 буддійських монастирів, храмів та ідола, а до кінця V ст. в державі Східна Цзінь їх налічувалося вже 1800 з 24 тис. ченців. Колись чужоземна релігія, швидко адаптувалися до нової обстановки, ввібрала місцеву обрядовість, визнала культ предків і інші народні культи, включила в свій пантеон святих давніх мудреців та міфічних героїв Китаю. В буддизмі на перший план вийшли ті ідеї і принципи, які найбільше відповідали традиційним китайським нормам та ідеалам.

У ході свого розповсюдження буддизм зазнав значної китаїзації. Спочатку він взагалі сприймалося як одна з сект даосизму. Так, вже в IVв. вважалося, що Будда - це втілення Дао. У цілому даосизм, що забезпечував спадкоємність культурної самосвідомості китайців, виконував роль посередника між буддизмом і народними віруваннями. Недарма для тлумачення найважливіших індо-буддійських понять спочатку використовувалися знайомі китайцям терміни релігійного даосизму, і лише пізніше, в VB., Перейшли до безпосередньої транскрипції буддійських термінів.

В умовах неприязні стосунки до буддизму як іноземному вченням доводилося повний збіг буддійської моралі і морального ідеалу китайської традиції. Буддизм навіть знаходив пояснення необхідності відходу від світу, що було немислимо з точки зору конфуціанства.

Китайський буддизм був багатоликий. Його численні секти зобов'язані своїм походженням різним віровчителя - патріархів і перекладачам сутр. Секти тяжіли до того чи іншого регіону (шляхи розвитку Півночі і Півдня Китаю суттєво різнилися), обслуговували соціокультурні потреби різних

піваласебякакнаіболееполнуюізаконченнуюформуученія Будди.

З часом проповідників буддизму з Індії та «Західного краю» змінили китайські. На Півночі діяльність кучарского ченця Кумараджіви (прибув до Чан'ань в 402 р.) з перекладу сутр проходила під знаком засвоєння канону в його індійському варіанті.

Учень Кумараджіви Дао-шен (помер в 434 р.), спираючись на махаяністскую нірвану-сутру, висунув тезу про природу Будди в усьому живому і відстоював можливість раптового просвітлення і порятунку для кожного.

Великий внесок у китаїзація буддизму вніс перший китайський патріарх буддизму і перший перекладач сутр Дао-ань (312-384), засновник монастиря у пров. Хубей. Він розробив також зразковий монастирський статут і ввів єдиний родовий знак Ши (від роду Шакья, з якого відбувався Будда). З його ім'ям пов'язано також затвердження культу Будди прийдешнього - Майтреї, що став найпопулярнішим божеством на всьому Далекому Сході. Зображення Майтреї у вигляді толстобрюхого ченця з дурнувату усмішкою, до терміну приховує мудрість Будди, символізувало очікування ери загального благоденства. Вожді селянських рухів нерідко оголошували себе відроджені Майтрея, а його культ займав центральне місце в ідеології таємних товариств.

Другим китайським патріархом буддизму, його блискучим популяризатором був учень Дао-аня - Хуей Юань (334-417), засновник монастиря у пров. Цзянсі. Він поклав початок південнокитайському амідізму, в основі якого був культ Будди - Владики Західного раю - Амітаба, пов'язаний з мрією про відродження після смерті і райському майбутньому в царстві «чистої землі». Передбачалося, що молитви Амітаба і Навіть одне лише проголошення його імені здатні дарувати вічне життя в цьому обітованому раю. Прихильники амідізма, поділяли тезу про рівність чоловіків і жінок, питали і стимулювали діяльність інших таємних товариств і численних селянських повстань.

Впровадження в китайське свідомість буддизму призвело до розширення культурного горизонту країни. Зростання контактів з народами Індокитаю та Індії стимулювався паломництвом вчених ченців до святих місць. Так, у 399-415 рр.. Фа Сянь описав свою подорож до Індії в «Записках про буддійських царства». Разом з відповідними релігійними місіями в Китай прибували іноземні купці. Зовнішні зв'язки сприяли розвитку мореплавання і суднобудування, розширювали знання про далеких, незнайомих країнах.

Успішне поширення буддизму пояснювалося рядом важливих причин. Перш за все конфуціанство як офіційна ідеологічна доктрина імперії в роки її глибокої кризи пішло на другий план. Створюється своєрідний духовний вакуум заповнили буддизм і даосизм. Даосизм, переживши поразку, пов'язане з повстанням «жовтих пов'язок» наприкінці Хань, в III-VIвв. знову знайшов колишні позиції і поряд з буддизмом став популярною релігією. Своєрідне держава даоських патріархів з роду Чжан, який сформувався на околицях розваленої ханьських імперії, впродовж століть забезпечувало країну освіченими і добре підготовленими для виконання щоденних обов'язків даоськими проповідниками, гадателями, лікарями, алхіміками, геомантамі і т.п. До їхніх послуг охоче вдавалися чи не всі китайці як в північних, так і в південних царства. За буддійському зразком даоси створили монастирі, що стали осередками культури. Саме там писали трактати даоські вчені ченці, які заклали основу «Дао-Цзан», аналога буддійської Типитаки (компендіум текстів). Найбільш цікавим з даоських праць цього часу став трактат Ге Хуна «Баопу-цзи», в якому разом з алхімічними дослідженнями і роздумами про безсмертя відчутні і спроби зближення даосизму з конфуціанством.

Що стосується конфуціанства, то його вплив у роки кризи було більш відчутно на рівні освіченої еліти, причому не тільки і не стільки при дворах правителів (спочатку лише на Півдні, пізніше, у міру китаїзації північних варварів, і на Півночі, особливо в державі тобійцев Північне Вей), скільки в китайському селі, що залишилася з часів Хань під впливом сильних будинків. Останні з давніх-давен були схильні до засвоєння конфуціанських чеснот, що створювало в селі стійкий фундамент для визнання їх патерналістської позиції. Вихідці з освічених представників сильних будинків сприймалися всіма як старші і вимагали до себе належної поваги. Утвердившись в рамках своїх і сусідніх сіл, ці ревнителі конфуціанства відроджували на масовому рівні стародавнє вчення. З числа цієї еліти у міру стабілізації політичної обстановки висувалися і чиновники, поступово що складають кістяк звичної для Китаю бюрократичної структури.

Розширення культурного горизонту призвело до якісного зрушення в самому способі мислення, яка несла цілісність і універсальність давньої мудрості. Неповторним колоритом відрізнялася суперечлива інтелектуальне життя освіченої еліти. У своєму колі вони звернулися до практики вільних дискусій, так званих «чистих бесід».Їх темою ставали

як традиційно конфуціанські, так і викликані до життя новими віяннями метафізичні проблеми, у тому числі міркування про безсмертя або про буддійської нірвани, про вищу призначення людини, його стосунки з природою, суспільством і державою.

При цьому вчені конфуціанці аж ніяк не гребували віруваннями народного, тобто широко поширився серед китайського народу, даосизму. Про це, зокрема, свідчить поява в IVв. знаменитої книги конфуціанця (чиновника при цзіньском дворі) Гань Бао «Соушеньцзі» ( «Записки про пошуки духів»), в якій були зібрані даоські історії про незвичайне і дивовижне.

Наочним виразом глибокого духовного перелому став стиль життя, відбитий у збірці «Про світі нові оповідання» ( «Ши шо синьї»). «Знамениті мужі», духовні лідери того часу, своєю поведінкою заперечували омертвілу форму офіційного ритуалу, все більш повно виконувати (як це було в давнину) роль соціального "регулятива в суспільстві. Стало моду демонстративне нехтування службовими обов'язками. Прямий виклик конфуціанської доброчесності (аж до зневаги похоронним ритуалу) висловлювався в підкресленою неохайності, у виявленні антипатії до сильних світу цього.

Проголошений знаменитим поетом Цзи Каном принцип «переступити ритуал і затвердити природність» став реакцією на схоластику ханьського конфуціанства. Розкута життя «знаменитих мужів», відображена в метафорі «стиль вітру і потоку», яскраво виражала екологічність китайської культури. Адже природа як фундаментальне початок усього життя, включаючи людину, виступала його вчителем (по-китайськи - «перш за народженим»). До пізнання істини, природного за своєю суттю, була звернена особистість художника-творця, вторять цілісності Неба і Землі.