Розділ 2 геліополська космогонія

2.1. Зміст космогонії

Згідно даним Діодора Сицилійського місто Геліополь було засновано Актієм, сином грецького бога Геліоса, який був вимушений втекти з острова Родос після смерті брата. Місто він назвав на честь батька [2, С. 36]. Єгипетська назва міста Іуну («Білі стіни») пов’язана з культом обелісків. Місто відоме ще з епохи додинастичного періоду за археологічними знахідками [28, С. 15]. Спочатку Геліополь було засновано як центр поклоніння богу Атуму, якого дослідники вважають першим загальноєгипетським солярним божеством. Із приходом до влади V династії фараонів, геліопольські жерці затвердилися у якості найбільш впливової групи в країні. Політичним центром держави Геліополь ніколи не був, проте з епохи Стародавнього царства і до кінця Пізнього періоду місто не втратило значення важливого теологічного центру.

Космогонічна версія Геліополя була найдревнішою, а головні боги геліопольського пантеону – особливо популярними у всій країні. Згідно геліопольської космогонії [9, С. 31 – 34], на початку був Хаос, який називався Нун – безкрайня, непорушна водяна стихія, що була оповита темрявою. З Первинного Океану з’явився бог Атум [Додаток 3] – перший бог у Всесвіті. Він створив пагорб Бен-Бен – Первинний пагорб. Згідно іншого варіанту міфу, Атум сам був пагорбом. Як розповідає геліопольський космогонічний міф, Атум створив світ вивергнувши сім'я собі до рота, запліднивши самого себе, і невдовзі виплюнув із рота Шу, бога повітря і вітру, і богиню світового порядку Тефнут.

У деяких варіантах геліопольського космогонічного міфу згадується первинна божественна птиця Вену (або Бену). Пізніше жерці Геліополя назвали її душею бога Ра. Це був праобраз грецького Фенікса [28, С. 15], яка була як і Атум, ніким не створена. На початку всесвіту Вену літала над водами Нуна і звила гніздо у гілках верби на пагорбі Бен-Бен (тому верба вважалася священною рослиною). Уявлення про Первинний пагорб, яке згодом було запозичене жерцями Мемфісу, є одним з найважливіших елементів геліопольської космогонії. Цей елемент демонструє основи реального буття, оскільки єгиптяни жили в країні, яка протягом століть під час щорічних паводків ставала схожою на море.

У XXVIII – XXIII ст. до н.е. пеласги (можливо частина доіндоєвропейського населення заходу Малої Азії) занесли культ сонячного бога Ра в Єгипет. З поширенням у країні культу Ра, з’являється трохи інший варіант космогонії, згідно якої Океан дав життя богу сонця, сказавши: «Дивіться! Я – Хепрі з ранку. Ра опівдні й Атум на заході сонця» [20, С. 44]. За цією космогонічною версією бог світла спочатку з’явився як палаюче яйце, що плавало на поверхні. Потім Ра став могутнішим за свого батька Нуна [20, С. 44]. На одному з папірусів, що зберігається в Ермітажі, розповідається, що при створенні світу Ра вступив у бій з водяною стихією та переміг її [29, С. 36].

Згідно геліопольської космогонії, Ра вимовив слово на початку творіння й наказав землі піднятися з водяних глибин. Бог Шу підняв богиню Нут на небо, вона утворила купол, який вигнувся над Гебом, богом землі. На східному горизонті знаходилися ноги Нут, а на західному опинилися руки Нут і вона спиралася на кінчики пальців [Додаток 4]. В папірусі Бремнер-Рінд бог Ра каже: «… і стали існувати люди, що вийшли з мого Ока» [25, С. 93]. Тобто, поступово в геліопольській космогонії Ра посідає місце Атума. Від Атума бог Ра відібрав честь створення світу, а від Сонця йому дісталася популярність та престиж небесного світила. Найбільш ранньою датою змішання Ра і Атума можна вважати середину ІІ династії, коли фараон Неферкара першим включив Ра до свого імені [35, С. 168]. Процес надання Ра статусу бога-деміурга демонструє найцінніша для вивчення геліопольської космогонії XVII глава «Книги Мертвих»: «Я Атум у [своїх] сходах [сонця]. Я – єдиний. Я почав існувати в Нуні. Я – Ра, що піднявся на самому початку. Я – той, який непереможний серед богів» [5, С. 183]. Згідно геліопольської космогонії, Ра був першим царем на землі [9, С. 61].

Отже, більш архаїчним в геліопольській космогонії було вчення про Атума, як творця світу. Згодом з Азії було принесено культ бога сонця Ра, який в геліопольській космогонії займає місце Атума.

Проте Ра не міг би ствердитися в Геліополі без родини богів. Коли Ра почав ототожнюватися з Атумом, жерці вирішили залучити до своєї усіх великих богів природи у повному складі, зробивши їх геліопольськими. Так сформувалася «велика спілка богів Геліополя, що народилися у витоках світу», як вона названа у Текстах Пірамід [35, С. 168]. У процесі того як теологія сонячного культу розвивалася в Геліополі, інші боги, як імпортовані, так і ті, що мали єгипетське походження, поступово включалися до божественного сімейства. Згідно вчення геліопольських жерців, від шлюбу дітей Ра бога Шу й богині Тефнут народилася друга божественна пара: бог землі Геб та його сестра й дружина, богиня неба Нут. Нут народили Осіріса, Гора, Сета, Ісіду й Нефтіду. Атум (Ра), Шу, Тефнун, Геб, Нут, Нефдіда, Сет, Ісіда й Осіріс сформували геліопольську енеаду (або Велику Дев’ятку богів). Ця група з дев’яти богів змінювала свій склад з плином часу. В один з періодів Гор змінив Сета, в інший період був відсутній Осіріс і його місце зайняв бог-скарабей Хепрі [20, С. 196].

До культу Ра найбільш близькиму Геліополі був культ Гора. Гор був природнім суперником Ра, і як Сонце, був великим володарем неба і природи. В геліопольських текстах іноді згадується про рівність статусу Гора і Ра. Обидва носили титул «великого бога» [35, С. 169]. Проте на чолі енеади має бути один володар і ним став Ра. Гора було включено лише до другої енеади, «Малої», і він зайняв там невеликий статус Гора Дитяти, сина Ісіди, чиє царство донині знаходилося на землі [35, С. 170]. Але поклоніння Гору так і не стало популярним в Єгипті. Воно було абсорбовано різними культами у результаті чого його первинна форма була втрачена.

В епоху Нового царства, в період правління ХІХ – ХХ династії ( XIV – XII ст. до н.е.), вперше в міфах з'являється теза про гріховність людства і покарання людей за гріхи перед богами [35, С. 46]. Цей міф було записано на стінах гробниць фараонів XVIII, XIX і XX династій, відомий як «Книга Корови» [28, С. 112]. Згідно міфу Ра почав втрачати сили та слабшати і люди збунтувалися проти нього. Отже, якщо в період формування геліопольської космогонії Ра поставав як всесильний бог, то в період Нового царства його починають наділяти людськими рисами (старість, хвороби) [20, С. 47].

Геліопольські жерці розробили генеалогію богів Великої енеади, метою якої було не лише обґрунтування права Ра на першість у божественному пантеоні, а й бажання підігнати під своє вчення місцеві популярні культи, адже, роблячи місцевих богів молодшими за Ра, геліопольські жерці робили їх менш всесильними.

Влада богів, як і влада фараонів, передавалася від батька до сина, отож після Ра на землі почав царювати його син Шу, а після Шу Геб. Геба наслідував Осіріс [Додаток 5, 6, 7, 8, 9]. З поширенням культу Осіріса з’являється мотив бога, що вмирає та воскресає, пов'язаний із коловоротом природи. М.Матьє вважала, що культ Осіріса корінням сягає епохи родоплемінного ладу, а сам культ трансформувався і змінювався в процесі розвитку суспільства [29, С. 36].

Якщо бог Ра був втіленням сонця, то Осіріс був втіленням землі і саме тому культ Осіріса зміг легко проникнути в геліопольську космогонію. Цікаво, що Осірісу також приписували право створення світу, і титул першого бога. На стелі XVIIІ династії, яка тепер зберігається у Луврі, перед реформою Ехнатона було висічено гімн Осірісу. Він розпочинався зі слів «Слава тобі Осіріс, володар вічності, цар богів» і далі «рослини ростуть за його волею; божественна Дев’ятка поклоняється йому. Славний володар божественної Дев’ятки… Він – старший з братів і самий старший з божественної Дев’ятки» [35, С. 113]. Наділений специфічним поховальним статусом, Осіріс став царем у некрополях, а Ра царем на небі [29, С. 57]. Престиж Ра залежав від його статусу Деміурга, а престиж Осіріса від можливості перемоги над смертю.

Отже, щодо історичного значення першої божественної Дев’ятки, то наміри жерців були очевидними. Великі боги Геліополю були не місцевими божествами, а богами всесвіту, і зрозуміло, що поширення їх культу сприяло переходу від нома до царства, від роздробленості до централізації. Політична централізація, супроводжувалась витісненням дрібних місцевих культів і сприяла тріумфу універсальних богів, які внаслідок цього були визнані у всьому Єгипті [35, С. 80 – 82].

Таким чином, догмати Геліополя справили рішучий вплив на соціальне і духовне життя Єгипту. Теологи Геліополя намалювали всезагальну, логічну картину створення світу. По-перше, вони описали стан всесвіту до акта Створення. Завдяки тісному союзу з владою, космогонія Геліополя була сприйнята на всій території Єгипту. Геліополь, звісно, не був єдиним центром інтелектуальної культури. Бог кожного міста був достатньо могутнім для того, щоб стати Деміургом, хоча б в очах його прихильників. Проте усі інші концепції були видозміною геліопольської космогонії. У кожному святилищі жерці підбивали геліопольську доктрину під свого бога. Вчення Геліополя стало джерелом, що народило складні божества, у яких Ра ототожнювався з богами міста: Амон-Ра у Фівах, Гор-Ра в Едфу тощо.