Серед безіменних контрактів, як вже було зазначено, є договори, які ма­ють власну назву. Найбільш поширеними серед них були договір міни і оцінний договір.

Договір міни. За цим договором одна сторона передає іншій у власність якусь річ, а інша сторона передає першій у власність свою річ. Отже, цей до­говір підпадав під формулу do ut des (даю щоб ти дав). Після появи грошей договір міни втрачає своє поперднє значення, бо обмін речей на гроші значно спростив цивільний оборот.

Слід зазначити, що римські юристи робили спроби об'єднати міну з дого­вором купівлі-продажу, проте цьому перешкоджав реальний характер міни, яка визнавалася укладеною лише з моменту передачі речі. Крім того, деякі правила, розраховані на купівлю-продаж, не могли застосовуватися до міни. Зокрема, в разі договору міни не можна було порушувати судової справи з приводу того, що нееквівалентний обмін заподіяв одному з контрагентів знач­ну шкоду. І, навпаки, чимало правил договору міни не відповідало договору купівлі-продажу. Так трапилося з правом одного з учасників міни, який вима­гав повернення виконаного, а не належного йому зустрічного задоволення.

Оцінний договір. За цим договором одна сторона передавала іншій якусь річ для продажу за обумовлену ціну, а інша зобов'язувалась передати першій виручену від продажу речі грошову суму або повернути річ. Предметом оцін­ного договору могли бути всі речі, не вилучені з обороту. Такий договір вважався укладеним з моменту передачі речі для продажу. Якщо річ була про­дана відповідно до обумовленої ціни, то власнику речі передавалася вся виручена від продажу сума, а коли за продану річ одержано вищу ціну, ніж було домовлено з власником, то різницю між домовленою ціною і фактично одержаною від продажу речі продавець залишав собі.

Оцінний договір за своєю суттю близький до договору доручення. Різни­ця між ними полягає в тому, що доручення - безоплатний договір і комісіонер у своїх діях був більш вільним, ніж довірений в договорі доручення. Він міг продати річ за будь-яку ціну, повернувши власнику лише обумовлену суму, або залишити річ собі.

Особа, яка одержувала річ для продажу, не ставала власником, але той, хто купив її; ставав власником. Подібний відхід від загального правила, згідно з яким передача речі від особи, котра не має права власності, не може привес­ти до набуття права власності особою, якій передана річ, пояснюється тим, що в даному випадку річ передається з волі її власника, яку він виявив під час укладання оцінного договору.

196

Особливістю оцінного договору є те, що особа, яка прийняла річ для про­дажу, несла відповідальніть перед вірителем за всяку вину, а деякі римські юристи вважали, що й за випадкову загибель речі, хоч і не була її власником. Разом з тим деякі джерела римського права стверджують, що іноді ризик ви­падкової загибелі речі, переданої на комісію, покладався на власника. Вірителю для захисту його інтересів давався позов - actio de aesmator.

Складність у виборі однієї з формул, під яку можна було підвести оцінний договір, відчували самі римляни. Але оскільки цей договір вступав у силу з. моменту передачі речі і породжував синалагматичне зобов'язання, його без вагань віднесли до безіменних контрактів.

§6. Пакти та їх види

Як відомо з попереднього викладу, римська договірна система розрізняла контракти і пакти. Пакти - це неформальні угоди, тобто їх укладання не суп­роводжувалося формалізмом, передбаченим римським цивільним правом (jus civile). В силу своєї неформальності пакти спочатку не забезпечувалися позов­ним захистом і їх називали голими пактами - pacta nuda. Проте пакти не зовсім були позбавлені всякого значення. Преторський едикт, який відноситься ще до кінця другого - початку першого століття республіки, не те що надавав юри­дичної сили всяким пактам, а створюЕ ав exeptio pacti - різновид exeptio doli.

У подальшому під впливом роззі-тку торгівлі і взагалі ділових відносин неформальні угоди почали укладатися чимраз частіше і залишати їх без захи­сту не відповідало інтересам розвинутого обороту, підривало стійкість ділових зв'язків. Враховуючи настійні вимоги економічного обороту, римляни з ча­сом надали позовний захист окремим угодам, внаслідок чого їх називають, як уже відомо, одягнутими пактами - pacta vestito.

Римське право розрізняло три категорії одягнутих пактів: приєднані, пре­торські і законні.

1. Приєднані пакти (pacta adjecta) - це угоди, приєднані до якогось голов­ного договору. При цьому треба розрізняти приєднані пакти до договору в момент його укладання і після укладення. У першому, випадку вони станов­лять частину головного договору і можуть забезпечуватися позовом з цього договору. Наприклад, під час продажу була домовленість, що в разі, коли по­купець в свою чергу зажадає продати річ, то він найперше повинен запропонувати її продавцю (право переважної купівлі). У випадку невиконан­ня цієї домовленості продавець може пред'явити віндикаційний позов.

Інакше виглядатиме справа, якщо пакт буде приєднано до вже укладеного договору. Значення такого пакту визнаватиметься тільки тоді, коли метою його є полегшення становища боржника. Прикладом пакту такого роду може слу­гувати угода про відстрочку чи несплату боргу взагалі.

197

2. Преторські пакти. Таку назву вони набули внаслідок того, що початко­во їм був наданий захист претором. Це пакти: а) підтвердження боргу; б) обіцянка банкіра сплатити обумовлену угодою суму за рахунок клієнта третій особі; в) угода з власником готелів, кораблів про прийняття і збереження ре­чей пасажирів та мешканців; г) угода з третейським суддею про виконання ним обов'язків третейського судді.

Підтвердження боргу. В силу тих чи інших причин існуючий борг міг бути _т згодом підтверджений самим боржником або третьою особою, для чого укла­дався зазначений пакт. Наприклад, боржник просить кредитора про відстрочку платежу і позивач на відстрочку погоджується. Прохання про відстрочку пла­тежу є визнанням, підтвердженням боргу - звідси і назва пакту, а обіцянка сплатити чужий борг є не що інше як порука.

Обіцянка банкіра заплатити чийсь борг. Так називалася неформальна уго­да, за якою банкір брав на себе зобов'язання перед своїм клієнтом сплатити його борг якійсь третій особі. При цьому він міг зобов'язуватися як в тому випадку, коли гроші боржника (клієнта) були в нього на зберіганні, так і тоді, коли таких грошей в нього не було. Якщо банкір відмовлявся платити, клієнт одержував проти нього позов з укладеного пакту - actio receptica.

Угода з власниками готелів і кораблів про збереження переданих їм речей пасажирів і мешканців. За цією угодою на власників готелів і кораблів покла­лася підвищена відповідальність за збереження прийнятих речей. Вони звільнялися від такої відповідальності тільки за наявності так званої непобор­ної сили vis major - стихійне лихо (пожежа, корабельна аварія, нещасний випадок). Підвищену відповідальність названих осіб можна пояснити тим, що вони самі часто вступали в змову чи були організаторами грабежів або піратсь­ких нападів. Виникала потреба захистити пасажирів та мешканців готелів, гарантувати безпеку подорожі. З цією метою преторський едикт встановив підвищену відповідальність власників готелів і кораблів за цілісність речей їхніх клієнтів та пасажирів. Відмовитися від обов'язку прийняти на збереження речі названі особи не могли, оскільки це була одна з їхніх підприємницьких функцій. Для захисту мандрівників, які потерпіли від крадіжки або розбою, претором давався позов про відшкодування збитків, яких зазнали власники речей - actio in factum.

До преторських пактів відноситься і угода з третейським суддею про роз­гляд спору між певними особами. Але оскільки ці угоди згодом одержали визнати в імператорському законодавстві, то мова про них йтиме у наступ-' ному розділі.

3. Законні пакти. Деякі угоди набули юридичного визнання в пізнішому праві безпосередньо в силу закону. Права кредитора, що виникали з цих угод, захищалися кондикційним позовом, який випливав з закону. До таких угод

відносяться угода про передачу спору на розгляд третейському судді (compromissium), угода про встановлення приданого, угода про дарування.

Під compromissum розуміли угоду, якщо між особами виник майновий спір з приводу передачі його на розгляд третейському судді. Будь-який майновий спір, який виник між громадянами, звичайно підлягав розгляду в суді. Але якщо сторони не бажали розголошення своїх взаємовідносин, вони могли до­мовитися, що цей спір буде переданий на розгляд третейському судді - арбітру. З цією метою сторони укладали з арбітром пакт, який дістав назву receptum arbitri - третейський суддя. Той, хто брав на себе обов'язки третейського судді, повинен був їх виконувати і в разі невиконання його примушували до цього заходами адміністративної влади, зокрема він піддавався штрафу. Тільки важ­ливі причини звільняли арбітра від відповідальності (хвороба, виконання публічних обов'язків, які перешкоджали розгляду спору тощо). Щоб реально забезпечити виконання рішення арбітра, спірна річ або гроші Ще до винесення рішення по справі передавалися останньому на збереження. їх він повинен пе­редати тому, в чию користь буде вирішено спір. Рішення третейського судді набувало обов'язкової сили (чинності) тільки в тому випадку, коли сторони підтверджували свою згоду письмово або не заперечували проти нього упро­довж десяти днів з моменту, коли між ними відбулася відповідна усна згода. За невиконання рішеня арбітра на винну сторону накладався штраф.

Угода про надання приданого (pactum dotis). Це неформальна угода, за якою батько нареченої зобов'язувався передати майбутньому чоловікові своєї дочки певне майно (придане) для підтримання молодої сім'ї. Для забезпечення свого права вимагати чоловік отримував спеціальний кондикційний позо'в, за допомогою якого він міг домагатися від батька своєї дружини або опікуна обіцяного приданого. Правовий режим приданого визначався нормами при­ватного права, про що йшла мова в розділі сімейних відносин.

Угода про дарування (pactum donationis). Дарування передбачає безоп­латне надання однією особою іншій певного майна. Воно могло бути здійснено найрізноманітнішими засобами: шляхом безпосередньої передачі речі, відмо­вою від певного права вимагати (наприклад, повернення боргу), встановленням сервітутів, шляхом простої дарувальної обіцянки та ін. Дарувальна обіцянка не тільки в період республіки, але й в праві класичних юристів була дійсною тільки тоді, коли вона виражалась у формі стипуляції. Неформальна дарувальна обіцянка зобов'язання не породжувала. За законом Ціцерона 204 р. до н.е. був встановлений розмір дарування, за винятком близьких родичів, але відомості про максимальний розмір дарування за цим законом до нас не дійшли.

Імператорським законодавством була введена вимога здійснювати так зва­ну судову інсинуацію дарувальних актів, тобто вимагалося заявляти про дарування перед судом і заносити до реєстру. Спочатку вимога про інсинуа­цію стосувалася дарування на будь-яку суму, але закон Юстиніана обмежив її

198

199