Права і обов'язки наймача.

Наймач був зобов'язаний сплачувати найману плату за користування річчю у певні строки, якщо такі строки не були визначені в договорі, то після закінчення найму.

Наймач повинен користуватися річчю з урахуванням змісту договору або її господарського призначення. Він ніс відповідальність за будь-яке по­шкодження і погіршення найнятої речі, якщо це сталося з його вини (навіть легкої).

По закінченні строку найму наймач повинен повернути найняту річ най-модавцю в цілості і без пошкоджень. Якщо все ж затримка або пошкодження сталися з вини наймача, то він був зобов'язаний повернути наймодавцеві збит­ки, які він зазнав від пошкодження чи несвоєчасного повернення речі.

За час найму наймач міг зробити певні витрати на найняту річ. Якщо такі витрати були необхідні, корисні, господарсько доцільні, то наймач мав право вимагати від наймодавця повернення таких витрат. Коли ж такі витра­ти пов'язувались з особистими примхами і смаками наймача, то вони не підлягали поверненню. Наймачеві давалося право відокремити такі витрати, якщо це не погіршувало якості основної найнятої речі.

5) Наймач мав право передати найняту річ іншій особі в піднайм, якщо у договорі не було передбачено чогось іншого. В такому випадку за збереження речі та її використання за господарським призначенням відповідав основний наймач як за свою вину. Інтереси наймача забезпечувалися позовом з приводу найнятого.

Наймодавець до спливу строку договору найму міг продати найняту річ. Нов'ий власник не був пов'язаний договором свого попередника і наймач міг користуватися річчю лише з його згоди. Якщо новий власник не давав найма­чеві згоди на користування річчю, то попередній власник ніс відповідальність перед наймачем за договором.

У процесі договірних відносин з приводу найму можуть виникнути підста­ви для розірвання договору з причин, які виходять як від наймодавця, так і від наймача. Не вдаючись у деталі, наведемо лише деякі з цих підстав припинення договору: а) після закінчення строку договору найму; б) після заяви однієї з сторін, якщо строк договору не був визначений; в) якщо наймач в разі строко­вого договору найму протягом двох років не сплачував найману плату; г) якщо річ потребувала ремонту, без якого неможливо було нею користуватися; д) якщо внаслідок непередбачених обставин самому власнику стала потрібна віддана у найм річ; є) у випадку продажу речі іншій особі, яка не бажала про­довжувати договір; ж) якщо наймач зловживав своїм правом користування найнятою річчю, що призводило до її псування.

Здебільшого найм припинявся зі спливом строку договору, якщо його дія не продовжувалася на невизначений строк шляхом мовчазного поновлення, коли наймач продовжував користуватися майном, а наймодавець - приймати найману плату. Смерть однієї із сторін не припиняла договору найму.

2. Договір найму послуг або робочої сили (locatio-conductio operarum). Це консенсуальний контракт, за яким одна особа - найнятий (locator) віддає в роз­порядження іншій особі - наймачеві (conductor) свою робочу силу, свою працю за певну винагороду.

Слід зазначити, що в умовах рабовласницького суспільства цей договір не мав значного поширення. Перешкоджала поширенню найму вільної робочої сили рабська праця. На фізичну працю в рабовласницькому суспільстві диви­лися як на таку, що ганьбить вільну людину. І, навпаки, праця вільних професій, таких як лікаря, поета, художника, розумова праця були в Римі у великій по­шані і вважалася настільки благородною, що оплачувати її на основах найму вважалося ганебним.

Однак не слід гадати, що особи вільних професій виконували замовлення безоплатно. Коли замовлення виконувалося особою вільної професії, то в та­кому випадку не мали на увазі договір найму послуг, а мова йшла не більш ніж про заохочення, почесну винагороду - так званий гонорар, який не можна було

188

189

стягнути поза загальним порядком процесу. Гонорар визначався розсудом ма­гістрату і позови щодо стягнення гонорару не могли подаватися.

Предметом договору найму послуг були фізичні роботи, які виконувалися за вказівкою і наглядом наймача (наприклад, догляд за певними особами, праця на плантаціях, у саду). Найнятий зобов'язаний протягом'строку договору на­давати свою робочу силу, а наймач сплачувати обумовлену найману плату. Він звільнявся від платежу в тому випадку, коли найнятий не виконав роботи навіть через незалежні від нього обставини. Інтереси обох сторін захищалися позовами - actio conducti і actio locati.

Договір особистого найму міг бути укладений на певний строк і безстро­ково. У безстроковому договорі кожна сторона могла в будь-який час заявити про відмову від договору. Смерть наймача не припиняла договору найму.

3. Договір підряду (або замовлення). Підряд або замовлення - це консенсу-альний договір, за яким одна сторона - підрядник бере на себе зобов'язання виготовити для іншої - замовника певну річ за грошову винагороду. У цьому полягає відмінність договору підряду від особистого найму, згідно з яким той, хто наймається зобов'язаний надати певні послуги, працює за вказівками най­мача, віддає свою працю в його розпорядження. За договором підряду підрядник самостійно виробляє план досягненння мети, яку вказує контрагент, наприклад побудувати корабель, будинок. Отже, об'єктом договору підряду є не особиста праця як така, а результат, якого треба досягнути.

Матеріал для виконання підряду, головно, повинен давати замовник, бо коли підрядник використовував свій матеріал, то вважалося, що в такому ви­падку має місце не договір/підряду, а купівлі-продажу. Підрядник мав виконати роботу згідно з договором і здати її у встановлений термін. Він відповідав за будь-яку вину, навіть легку. Виконуючи умови договору, підрядник міг дору­чати роботу іншим особам, так званим субпідрядникам, і за їх вину він відповідав як за свою власну.

Що вважалося виною підрядника? За словами Гая, якщо підрядник ста­виться до справи, як турботливий господар до свого майна, то його вини немає. Випадкова загибель речі або її псування також лягають на підрядника доти, доки він не здасть речі. З цього моменту відповідальність переноситься на за­мовника.

У процесі виконання роботи може з'ясуватися, що за встановлену ціну ви­конати її неможливо. Замовник міг погодитися на збільшення винагороди підрядника або припинити роботу і відмовитися від договору. Проте, якщо за­мовник безпідставно відмовився прийняти виконану підрядником роботу, то він все ж не звільнявся від обов'язку заплатити підряднику передбачену договором винагороду.

III. Договір доручення (mandatum). Цим договором одна особа - довіри­тель доручає іншій особі - довіреному виконання якоїсь справи або цілої низки

справ. Часто доручення виражалося в якихось індивідуальних діях: купівля або продаж раба, одержання вантажу за місцем його доставки морським шля­хом тощо. Траплялися випадки, коли довіреному доручали управління цілим майном довірителя, управління спадщиною, торговельною установою.

Договір вважався укладеним з моменту досягнення згоди, іноді навіть мов­чазної. На відміну від найму договір доручення будувався на безоплатній основі. І якщо довірений за виявлені послуги одержував винагороду, то лише у вигляді гонорару, сплаченого довірителем за власною ініціативою, а не ви­конання умови, завчасно включеної до договору. Тільки в період екстраординарного процесу допускалося примусове стягнення винагороди за позовом довіреного в розмірі, визначеному рішенням магістрату.

Договір доручення був двостороннім контрактом, але права і обов'язки між контрагентами розподілялися нерівномірно, а тому він не був синалагматичним. Дещо більші вимоги ставилися до довіреного, оскільки прийняти доручення це була його особиста справа, але коли він прийняв його, то пови­нен докласти максимум зусиль, щоб виконати прийнятий на себе обов'язок. Загальний принцип, який полягав у тому, що сторона, яка не одержує з дого­вору вигоди, матеріально в ньому не зацікавлена, несе обмежену відповідальність, у даному випадку не застосовувався. Довірений відповідав за будь-яку вину і був зобов'язаний повернути всі збитки, заподіяні довірите­леві в процесі виконання договору доручення, хоча б вони були заподіяні внаслідок легкої вини довіреного.

Не завжди довірений повинен був сам виконувати доручення; він міг залу­чити до виконання доручення й інших осіб, так званих субститутів, але це треба було обумовити в договорі, в іншому разі залучення третіх осіб не дозволяло­ся. Від цього залежала й відповідальність довіреного за дії третіх, осіб. Якщо довірений не мав права користуватися їх послугами, але все ж таки залучив до виконання доручення, то він відповідав за їхні дії як за свої власні і був зобов­'язаний повернути довірителю заподіяну цими особами шкоду. Якщо ж довірений мав право, то в разі заподіяння шкоди він відповідав тільки за невдалий вибір цих осіб, а не за їх дії.

Доручення мало бути виконане в точній відповідності із змістом догово­ру. Довірений не міг змінити доручення навіть з вигодою для довірителя, а у випадку перевищення довіреним меж доручення, довіритель не був зобов'яза­ний приймати виконання, проте виконане в межах доручення повинен прийняти. Після виконання в межах доручення довірений був зобов'язаний передати довірителю результати виконаня, зокрема все стягнене з його борж­ників, те, що випадково потрапило до нього, призначене для довірителя та ін. Разом з тим він мав звітувати перед довірителем, передати йому всі докумен­ти, які стосувалися доручення. Ухилення довіреного від передачі набутого

190

191

давало довірителю право пред'явити до нього позов, який називався прямим позовом з доручення - actio mandati directa.

Обов'язки довірителя зводилися до прийняття результату, досягнутого до­віреним у порядку виконання доручення, а також до компенсацї зроблених з цим витрат і сплатити гонорар. Якщо довіритель від компенсації витрат ухи­ляється, довірений набуває право пред'явити до нього позов, який називався зворотним позовом з доручення - actio mandati contraria.

Договір доручення здебільшого припинявся з його виконанням. Крім ви­конання, цей договір міг бути припинений: а) на односторонню вимогу довірителя, заявлену ще до того, як виконання не відбулося; б) на односторон­ню вимогу Довіреного, який, однак, під страхом відповідальності за спричинені збитки мав вести доручену справу, поки довіритель не зможе забезпечити свої інтереси іншими засобами; в) зі смертю довірителя або довіреного. Проте спад­коємці померлого довірителя були зобов'язані визнати всі дії, здійснені довіреним до того як він довідався про смерть довірителя, а сподкоємцям по­мерлого довіреного приписувалося продовжувати ведення невідкладних справ, поки довіритель не зможе прийняти їх на себе або доручити іншій особі.

IV. Договір товариства (societas). Це консенсуальний договір, за яким дві або більше сторін погоджувалися спільно брати участь у досягненні якоїсь мети, дозволеної правом, корисної суспільству і самим товаришам, які бра­ли у цьому участь.

У своєму історичному розвитку товариство, без сумніву, бере свій поча­ток від ранньої римської сім'ї, яка об'єднувала під владою домовладики людей і майно. В літературі іноді її називали консорціум.

На початку републіки почали виникати товариства на Грунті різного підприємництва, які певною мірою копіювали сімейні порядки, але поступово набували своїх специфічних рис. Товариство відрізняється від усіх інших до­говорів тим, що в ньому могли брати участь багато осіб, які об'єднували свої . майнові вклади для досягнення певної мети - побудувати дім, вести торговельні справи тощо. Кожний з товаришів вносив свій вклад: гроші, майно, професійні вміння - відповідно до договірних умов.

Необхідним положенням товариства визнавалася згода товаришів, яка, на відміну від інших консенсуальних договорів, повинна бути постійною, а отже, смерть одного з товаришів припиняла діяльність товариства.

З часом товариства в Римі диференціюються за видом своєї діяльності: одні були постійно діючими, інші створювалися для певної мети і після її досягнен­ня розпадалися. Товариші за згодою об'єднували свої вклади, щоб перетворити їх у спільне майно. Римському праву були відомі такі види товариства.

1. Товариство всякого майна (societas omnius bonoram). Це товариство свто-рювало найбільш повну спільність - спільність усього майна, навіть випадково

192

одержаного (на<¹Р^иклад' ^{за зап}овітом). Саме таке товариство вважають про­довженням стаг>^{овинного К0НС0}РЦІУ^МУ- Воно виникало із згоди між членами сім'ї після смерт* батька не розділяти майно, а вести господарство спільно. До складу такого _т<?^вариства входило все майно товаришів (спадщина) і майбутні

прибутки.

Обмежені прибуткове товариство (societas guaestus). Особи, які уклали цей договір об'£Д^нУ^{вали не все своє маино}> ^а лише те, яке складалося з почат­кових вкладів і майбутніх прибутків, основаних на відплатних договорах.

Товариств⁰ будь-якої справи (societas unius nagatiationis). Воно створю­валося тільки л^^я °Д^ШЄЇ якоїсь економічної діяльності (приміром, спільно ведеться торгов^^{льна сп}Р^ава) і обмежувалося об'єднанням майна, необхідно­го для такої діях*^ьнос'гї' ^{та маина}> одержаного від цієї діяльності.

Товариств⁰ °Д^ні^є1 Р^е*й ^або однієї справи (societas unius rei). Це найниж­чий ступінь тов*Р^иства' Д° як⁰¹"⁰ вдавалися тоді, коли треба було об'єднатися для експлуатації ОД*"⁶¹ Р^ечі, наприклад земельної ділянки, раба, або для про­ведення якогось °Д^Н0Г0 заходу - морського рейсу, або для якогось одного правочину при^Р⁰¹^ ті^льки Д^ля купівлі спільного маєтку.

Договір тов^Р^{иства вважався} укладеним, якщо сторони погодилися щодо мети і засобів її досягнення, а також про розмір вкладів кожного члена това­риства Мета по^^{инна мати} правовий дозвіл і може бути найрізноманітнішою (мати економічг/^е значення або не мати). Вклади могли бути рівними або не­рівними вираж^^{тися в маин}і ^або в послугах. Договір мав визначати режим вкладів Наприк^^гтаД'^{це могла} бути спільна власність усіх товаришів, кожний з яких зберігав і_н/З^ив'ДУ^альне право власності на зроблений вклад, передаючи його тільки v _ко<?истування. Товариші в рівних долях убрали участь у компен­сації витрат а та-^кож У розподілі прибутків, одержаних'товариством. Розподіл прибутків міг 6у^ґГИ' ^за погодженням товаришів, і нерівним, а, наприклад, про­порційний вкл^-^{дам а}^° послугам. Згідно з римським правом, у такому об'єднанні як _то^^аРИство не допускалося, щоб вигоду мали одні, а збитки інші.

Отже більш ^точне визначення договору товариства буде таке: це консен­суальний договір' ^за яким двоє або більше осіб об'єднуються для здійснення певної спільної /Дозволеної правом та корисної суспільству й самим товари­шам господарсь^^{01 ме}ти; роблять у цю справу майновий внесок або надають інші послуги з тк^^м' ^щ°б прибутки і збитки від ведення спільної справи розпо­ділялися між усііИ^а членами товариства у зазначених договором долях, а якщо в договорі це не передбачено, то порівну. Після того як договір вступав у силу, всі його учасники¹ набували рівних прав і обов'язків.

Строк у дого ^В0Р^:' ^Т0вариства конче не передбачався. Звідси випливали такі головні правила Діяльності товариства.

1 Внесений к^ожним товаришем для спільної мети встановлений вклад стає спільною власніс?^тю членів товариства. Ризик випадкової загибелі речей, вне-

193

сених у товариство за договором лягав на всіх товаришів: а) стосовно індиві­дуально визначених речей - з моменту укладення договору; б) стосовно родово визначених речей - з моменту передачі речі. Усі товариші разом несли також ризик випадкових витрат і збитків товариства.

Члени товариства на різних підставах керували спільними справами, якщо таке управління за спільною згодою не було доручено одному з това­ришів.

Кожний з товаришів був зобов'язаний ставитись до спільних справ і до інтересів інших товаришів з великою увагою і відповідальністю як до своїх справ і майна. В іншому випадку винний ніс відповідальність за негативні на­слідки, викликані будь-якою його провиною, в тому числі і легкою необережністю.

Кожний товариш був зобов'язаний одержані під час ведення спільної справи грошові суми, речі га інше передати в спільний фонд для розподілу між усіма членами товариства. Цей обов'язок передбачався правом кожного това­риша вимагати від інших, щоб і витрати, які він поніс під час ведення справи, були розподілені між усіма відповідно до договору. З цією метою кожному з товаришів стосовно іншого давався позов actio pro socio (позов з договору товариства), який належав до числа позовів добросовісності (actiones bone fidei) і таврував безчестям (infamia) того, хто присуджувався за цим позовом. Такий характер позову пояснюється тим, що договір товариства передбачав винят­кове взаємне довір'я та доброчесність його учасників.