Рефлекторна природа психічного Психіка в світлі теорії відображення

Ідея рефлекторної природи психічного зародилася в XVII столітті. Розвиток науки спричинив корінний перелом у поглядах на тіло і душу людини. Розглядаючи тіло людини, як своєрідну машину, Р. Декарт дійшов висновку, що людська поведінка має рефлекторну природу, тобто є відповіддю на зовнішній вплив. Він доводив, що м’язи здатні відповідати на зовнішні впливи без допомоги душі, а лише за рахунок роботи нервової системи, тому психіка людини є суворо детермінованою цими впливами. Декарт пояснив механізм виникнення різних асоціацій, відчуттів, але поширити ідею рефлексу на всю психічну діяльність людини не зміг.

Дослідники і лікарі, вивчаючи анатомію людини, ще в давнину висували припущення про зв’язок психічних явищ з діяльністю мозку і розглядали хвороби психіки як результат порушення його діяльності.

Істотною базою цих поглядів були спостереження над хворими з порушеннями головного мозку в результаті травми чи захворювання. В таких хворих, як відомо, наявні порушення психічної діяльності – страждає зір, слух, пам’ять, мислення і мова, порушуються мимовільні рухи і т.д. але встановлення зв’язку психічної діяльності з діяльністю мозку – це лише перший крок на шляху наукового дослідження психіки. Ці факти ще не пояснюють які фізіологічні механізми лежать в основі психічної діяльності.

Обгрунтування рефлекторної природи всіх видів психічної діяльності – заслуга російської фізіології – І.М. Сєченова (1829-1905) і І.П. Павлова (1849-1936).

В своїй знаменитій праці “Рефлекси головного мозку” (1863) Сєченов поширив рефлекторний принцип на всю діяльність головного мозку і, тим самим, - на всю психічну діяльність людини. Він показав, що “всі акти свідомого і несвідомого життя за способом свого походження – рефлекси”. Це була перша спроба рефлекторного розуміння психіки. Детально аналізуючи рефлекси головного мозку людини, Сєченов виділяє в них три головних ланки:

початкова ланка – зовнішнє подразнення і перетворення його органами чуття в процес нервового збудження, що передається в мозок;

середня ланка – процеси збудження і гальмування в мозку і виникнення на цій основі психічних станів (відчуттів, думок, почуттів і т.д.);

кінцева ланка – зовнішній рух.

При цьому Сєченов підкреслював, що середня ланка рефлексу з його психічним елементом не може бути відділена від інших двох ланок (зовнішнього подразнення і відповідної дії), які є його природнім початком і кінцем. Тому всі психічні явища – невід’ємна частина всього рефлекторного процесу.

Отже, психічна діяльність не може розглядатися ізольовано ні від зовнішніх впливів, ні від дій людини. Вона не може бути лише суб’єктивним переживанням: коли б це було так, то психічні явища не мали б ніякого реального життєвого значення.

Послідовно аналізуючи психічні явища, Сєченов показав, що всі вони входять в цілісний рефлекторний акт, в цілісну відповідь організму на вплив навколишнього середовища, що регулюється головним мозком людини. Рефлекторний принцип психічної діяльності, дозволив зробити важливий висновок про детермінованість, причинну зумовленість всіх дій і вчинків людини зовнішніми впливами. Він писав: “Спочатку причина будь-якого вчинку лежить завжди в зовнішньому чуттєвому збудженні, тому що без нього ніяка думка неможлива”.

Причому вчений попереджував, що не слід спрощено розуміти дію зовнішніх умов. Має значення не лише наявність зовнішнього впливу, але й сукупність попередніх впливів. Відчутих людиною, весь її минулий досвід.

Яка ж роль психічних процесів? Це функція сигналу чи регулятору, яка приводить дію у відповідність з науколишніми умовами. Психічне є регулятором діяльності у відповідь, але не само по собі, а як властивість, функція відповідних відділів мозку, куди потрапляє, зберігається і переробляється інформація про зовнішній світ.

Психічні явища – це відповідь мозку на зовнішні (довкілля) і внутрішні (стан організму) впливи. Тобто, це постійні регулятори діяльності, що виникає в відповідь на подразнення, які діють зараз (відчуття, сприймання) і були колись в минулому досвіді (пам’ять), що узагальнюють ці впливи чи передбачують результати, до яких вони приведуть (мислення, уява).

Свій розвиток і експериментальне обгрунтування рефлекторний принцип діяльності отримав в працях І.П. Павлова. Павлов експериментально доказав вірність розуміння психічної діяльності як рефлекторної діяльності мозку, розкрив її основні фізіологічні закони, створив нову галузь науки - фізіологію вищої нервової діяльності, вчення про умовні рефлекси.

Між подразниками, що впливають на організм і реакцією в відповідь організму утворюються тимчасові зв’язки. Їх утворення є функцією кори головного мозку. Для будь-якого виду психічної діяльності як діяльності мозку тимчасовий нервовий зв’язок є основним фізіологічним механізмом. Психічний процес не може виникнути сам по собі, без дії на мозок тих чи інших подразників. Кінцевий результат будь-яких психічних процесів і будь-якого тимчасового зв’язку, є виявлена дія, як відповідь на зовнішній вплив.

Психічна діяльність є, відповідно, відображувальна, рефлекторна діяльність мозку, що викликається впливом предметіів і явищ двйсності.

Всі ті положення розкривають механізм відображення об’єктивної реальності. Таким чином, вчення про вищу нервову діяльність є фундаментом матеріалістичного розуміння психічних явищ.

Психічна діяльність характеризується не лише фізіологічним механізмом, але її змістом. Тобто тим, що власне відображається мозком в реальній дійсності. Вся супупність поглядів І.П. Павлова на закономірності регулювання мозком взаємодії тварини і людини з зовнішнім світом висвітлена у вченні про дві сигнальні системи.

Образ предмету є для тварини сигналом безумовного подразника, що приводить до зміни поведінки за типом умовного рефлексу.

Умовний рефлекс викликається тим, що якийсь умовний подразник (лампочка) поєднується з дією безумовного подразника (їжа), в результаті чого в головному мозку виникає тимчасовий нервовий зв’язок між двома центрами (зоровим і травним) і дві діяльності тварини (зорова і травлення) поєдуються. В своїй поведінці тварини керуються сигналами, які були названі перша сигнальна система (“перші сигнали”).

У людини сигнали першої сигнальної системи також відіграють важливу роль, регулюючи і направляючи поведінку. проте у людини поряд з першою виникає і розвивається друга сигнальна система , пов’язана з мовою. “Другі сигнали” – це почуті чи прочитані слова, а також знакові системи різного рівня узагальнення, що позначають предмети та явища і виступають як “сигнали сигналів”. Вони значно розширюють і якісно змінюють фонд умовних рефлексів людини.

Суттєвий недолік у тлумаченні психічної діяльності за допомогою поняття “рефлекс” полягає в тому, що знання механізму рефлексу недостатньо для розуміння того, чому людська психіка виконує роль активного чинника. Послідовники І.П. Павлова намагалися подолати його, замінюючи поняття “рефлекс” на поняття “рефлекторне кільце”, а механізм рефлекторної дуги на механізм рефлекторного кільця. Наприклад, Петро Анохін (1898-1974) вважав, що активна регуляція поведінки здійснюється за допомогою механізму зворотнього зв’язку. Це означає, що інформація про виконання кожної дії знову надходить у мозок і оцінюється в ньому з позиції задачі, що розв’язується. Аппарат зворотнього зв’язку дає змогу зіставити результат виконання дії з образом, виникнення якого випереджає цей результат, і при потребі коригувати його.