80. Друга імперія у Франції (1852-1870)

Другого грудня 1851 року під виглядом захисту республіки Луї Бонапарт здійснив державний переворот: війська зайняли всі стратегічні пункти, в Парижі оголосили військовий стан; Національні збори розігнали, ряд депутатів заарештували. Так було встановлено відкриту військову диктатуру. Показово, що плебісцит схвалив цей переворот: селянство довіряло Луї Бонапарту. Чотирнадцятого січня 1852 року була затверджена нова Конституція. Вся повнота влади надається президенту, який тепер обирається на десять років. Він є главою збройних сил, призначає міністрів, від його імені здійснюється правосуддя, парламентарії та посадові особи приносять йому присягу на вірність. Величезну роль відігравав президент у законодавчому процесі, в якому брали участь Державна рада, Законодавчий корпус і Сенат. Президент проголошував стан облоги, видавав декрети і затверджував закони. У листопаді 1852 року сенатус-консульт визнає Луї Бонапарта імператором Франції Наполеоном III. Плебісцит схвалює це рішення. Офіційне проголошення 2 грудня 1852 року Другої імперії означало встановлення бонапартизму — монархічного режиму, який характеризувався широким використанням у державно-політичному житті армії, поліції, бюрократичного чиновництва, церковного апарату з метою придушення революційного руху народних мас. Коли 19 липня 1870 року Наполеон III оголосив війну проти Пруссії, він сподівався на швидку перемогу, проте зазнав поразки. За п'ять тижнів пишна імперія розвалилася. Другого вересня 1870 року фортеця Седан зі стотисячним гарнізоном і самим імператором Наполеоном III капітулювала. Звістка про седанську катастрофу швидко досягла Парижа. Під натиском народних мас 4 вересня 1870 року було проголошено скасування імперії і відновлення республіки. Був створений новий уряд на чолі з колишнім губернатором Парижа, монархістом генералом Трошю — «Уряд національної оборони». Новий уряд не збирався боротися з прусськими військами. Він більше боявся свого власного народу і тому за всяку ціну намагався домовитися з Пруссією і підписати мир. Політика національної зради, до якої вдався Трошю, викликала загальне невдоволення. Патріотичні настрої, гасла захисту вітчизни все частіше перепліталися з вимогами революційної перебудови суспільства. Скориставшись поразками французької армії на фронті, Уряд національної оборони підписав 28 січня 1871 року угоду з Пруссією про перемир'я. За вимогою Бісмарка були скликані Національні збори в Бордо, які 26 лютого 1871 року підписали попередній мирний договір з Пруссією, а також сформували новий уряд на чолі з А.Тьєром .

81. Становище англійських колоній у Північній Америці.

Східне узбережжя Північної Америки європейці почали освоювати в кінці XV ст. В 1496 році король Генріх VII видав привілегію венеціанцю Йогану Ка-бо на плавання і освоєння земель від північних островів до Флоріди при умові виплати 1/5 одержаних прибутків короні. Поселення були випадкові і не фор-мували стабільного нового суспільства. Перша постійна англійська колонія в Північній Америці була заснована в 1585 р. (в честь королеви названа Віргіні-єю). Але з різних причин до початку XVII ст. англійські поселення в Америці припинили своє існування. Новий етап освоєння Північної Америки розпочався в першій половині XVII ст. В цей час були засновані поселення, які сформували потім майбутнє американське суспільство, склались державно-політичні традиції, які стали пе-редумовою майбутнього самовизначення. Традиції ці дещо розрізнялись в різ-них колоніях, в залежності від умов їх утворення. В залежності від того, кому належало верховенство влади, колонії ділилися в середині XVII ст. на три групи: коронні, які перебували під управлінням ко-ролівських чиновників (південні); приватновласницькі – вважалися власністю окремих осіб (Пенсільванія, Делавер, Мериленд, колонії, які користувалися са-моврядуванням на підставі королівських хартій (Коннектикут, Род-Айленд). На чолі колоній стояли губернатори, які відповідно призначалися королем чи вла-сниками колоній, або обиралися всім населенням. В усіх колоніях були пред-ставницькі органи, які мали право видавати закони, встановлювати податки. Проте губернатори могли накласти вето на законопроекти, прийняті зборами. В результаті високого майнового цензу виборчими правами користувалися від 2 до 10 % населення. У північних колоніях панівне становище в сільськогосподарському вироб-ництві займало вільне, середнє і дрібне фермерство. У південних – велике плантаційне сільське господарство грунтувалося на праці білих і рабів. Перші негри були завезені в Північну Америку з Африки на початку XVII ст., а до кі-нця ХVII ст. праця негрів витиснула працю закабалених білих ( на початку вій-ни за незалежність з 2.5 млн. населення колоній, 500 тисяч були рабами негра-ми). У південних і центральних колоніях крупне землеволодіння регулювалося нормами феодального права про невідчужуваність маєтку, майорату тощо. Проте феодалізм, як економічна система, в англійських колоніях не прижився. Не останню роль у цьому відіграв достаток “вільних земель”, що дозволяло не-заможним колоністам йти від феодальних землевласників на Захід, витісняючи при цьому корінних жителів – індійців. Натхненні ідеалами “природного права”, переселенці, опинившись ізольо-ваними від усього іншого світу, почали самі створювати закони, за якими зби-ралися жити. Вже на кораблі “Травнева квітка”, яким відплили емігранти в Америку (1620р.), була укладена угода про об’єднання колоністів у єдину об-щину, спільно вироблялися закони. Ця угода стала джерелом особливої тради-ції американської державності: новий народ погоджувався вважати себе єди-ною общиною, що управляється на основі народовладдя і “праведної справед-ливості”. “… Цим актом об’єднуємося ми в одне політичне і громадське тіло для підтримання порядку серед нас і досягнення передбачуваної мети. В силу цього акту ми встановимо ті справедливі і праведні закони, ті порядки, правила і конституції, призначимо ту владу, яку будемо вважати потрібною і корисною для загального блага колоній”. Так поступали колоністи і пізніше. Поселення утворювали політичні спілки. Уряд Англії скріплював їх Хартіями. Так виника-ли колонії. На республіканській за духом Півночі дістали широкого розвитку органи самоврядування, які найчастіше збиралися в церковному приході. Уповноваже-ні від міст і селищ складали щось на зразок парламенту колоній, який обирав губернатора.  На Півдні (наприклад, у найстарішій з колоній – Віргінії) панували монархі-чні переконання. Губернатор тут призначався королем, існували дві палати па-рламенту, панувала англійська церква. Думка про об’єднання колоній у єдину федерацію виникла ще в середині XVIII ст. Об’єднання диктувалося спільністю інтересів колоній як у тому, що стосується торгівлі, так і в тому, що пов’язувалося зі спільним захистом коло-ній від Франції. Перший проект федерації був вироблений знаменитим Франк-ліном у 1748 році. Але уряд Англії відхилив його: він хотів бачити колонії роз-різненими, щоб легше їх було експлуатувати. Безпосереднім історичним поштовхом до боротьби колоній за своє держав-не відокремлення від метрополії стала економічна і торгівельно-фінансова по-літика Англії в першій половині XVIII ст.. Вона була спрямована на те, щоб стримати промисловий розвиток колоній, перетворити їх в сировинний прида-ток метрополії, усунути невигідну конкуренцію дешевих американських това-рів. На початку XVIII ст. англійський парламент ввів ряд заборон під приводом того, що розвиток мануфактур в Америці зменшує їх залежність від метрополії. Була встановлена заборона на вивіз із колоній залізних виробів, введені податки на цукор, патоку. Постанови про податки і мито, як правило в колоніях не ви-конувались, тому що фінансова адміністрація підкорялась місцевій владі. Але з 1760 року губернатори більшості колоній стали одержувати накази про суворе виконання податкових постанов, для чого їм дозволялось проводити обшуки будинків в пошуках контрабандних товарів. Укріпленню опозиції по відношен-ню до Англії сприяло і успішне для Англії закінчення війни з Францією за Ка-наду і об’єднання там колоній під єдиною владою британської корони (1760р.). Заключним приводом відкритого протистояння став введений англійським пар-ламентом в лютому 1765 року закон про гербовий збір на більшість товарів по-бутового споживання, які привозились в Америку. Законодавча асамблея Віргі-нії прийняла резолюцію про непідкорення закону. Рішення віргінців стало сиг-налом до загального протесту в колоніях. В результаті об’єднаного руху коло-ній більшість податкових законів були відмінені. Але англійська влада стала за-стосовувати нові форми тиску. Був введений постій англійських військ в буди-нках громадян, організовані самостійні митниці в колоніях.