Ю.Ю. Штурцев Юридико-антропологічне розуміння правового плюралізму

Щоб викувати свою сутність, людина повинна творити відмінність

Н. Рулан

Юридична антропологія як нова і молода наука створює плацдарм для переосмислення колишніх концепцій і виявлення нових явищ і закономірностей у правовій сфері. Вона піднімає особливий пласт проблем, безпосередньо зв'язаних з існуванням homo jurіdіcus. Однієї з таких проблем є правовий плюралізм, який привертає особливу увагу в сучасні дні, в умовах панування ідей глобалізації.

У світі налічується близько 200 національно-державних утворень, 4 мільйони общин місцевого значення і сотні мільйонів інших формальних і неформальних груп [1; c. 333]. При цьому кожна спільність має свою культуру, своє внутрішнє специфічне середовище, свої традиції і звичаї. Все це соціальне різноманіття не могло не відобразитися на правовідносинах. Тому правопорядок у кожній соціальній спільності здобуває особливе неповторне забарвлення. В цьому і виражається правовий плюралізм. В абсолютному вигляді він є середовищем для саморегулюючого суспільства (громадське суспільство), кожний індивід якого самостійно, на свій розсуд обирає варіант поведінки, що найбільш адекватно відповідає конкретній життєвій ситуації.

Визначення правового плюралізму, яки приводяться різними авторами, або часто грішать термінологічними неточностями, або занадто розпливчасті й абстрактні. На мій погляд, найбільш точне і чітке визначення наступне: правовий плюралізм – це співіснування в єдиному обмеженому просторі як юридичного права і права різних соціальних спільностей, так і права однієї соціальної спільності з іншими спільностними правопорядками. У цьому визначенні можно побачити, що правовий плюралізм розглядається "по вертикалі" – співіснування юридичного права й спільностного права, і "по горизонталі" – співіснування різних спільностних правопорядків. Такий поділ є умовним і необхідним лише для наукового аналізу. У реальності і "вертикаль", і "горизонталь" правового плюралізму складають єдину правову конструкцію будь-якої держави.

Право різних соціальних спільностей (спільностне право або правопорядок) виступає як елемент загальсоціального права, визначаємого як сукупність прав і обов'язків учасників суспільних відносин, яка є необхідною для самозбереження і функціонування суспільства [2; с. 8].

Зупиняючись на проблемі загальсоціального права, варто зробити декілька важливих зауважень. Держава не має монополії на правотворчість. Первинним суб'єктом правотворчості, яка виражається у формуванні загальсоціального права, є суспільство і його сегменти. Адже право покликане забезпечувати нормальний розвиток суспільства, згладжувати протиріччя, вирішувати соціальні конфлікти [3; c. 172], а всі ці потреби існували на всіх етапах розвитку суспільних відносин, і до появи держави. Також нові відносини, що виникають у суспільстві, не можуть бути вмить поміченими державою й врегульовані юридичним правом. Тому, в наслідок того, що кожне суспільство в тій чи іншій мірі схильне до саморегулювання, воно намагається врегулювати відносини самостійно, шляхом формування норм загальсоціального права. Загальсоціальне право і зокрема суспільностне право, реалізуються ще і в тих випадках, коли юридичне право не може адекватно регулювати відносини, яки склалися в суспільстві. І саме спільностне право формує умови для можливості використання розумних альтернатив поведінки в ідентичних ситуаціях.

Будь-яке суспільство має внутрішню неоднорідність і складається з різних соціальних груп, верств і інших спільностей [4; с. 132-133]. Соціальна диференціація існує завжди, тому що вона обумовлена потребою індивіда в самоідентифікації (бажання належати певній спільності) і відповідає соціально-економічним процесам (розподіл праці, майнова самостійність, соціальна ієрархія), яки відбуваються в суспільстві.

Кожна соціальна спільність, через особливе мікросередовище і свою соціальну автономність, формує свої ритуали, традиції, звичаї, а, отже, і свою культуру. Найбільш стійкою і стабільною формою соціокультурного життя людей є етнічна спільність. А тому що сьогоднішні наукові праці по антропології права часто роблять право безформним, маючи на увазі під ним все, що завгодно, то зв'язувати правовий плюралізм необхідно не з будь-якою спільністю, а лише з етнічною. Адже всі основні риси права най явніше виявляються саме в етнічних спільностях. При цьому та чи інша етнічна спільність має, у результаті історично сформованих уявленнях про світ, традиції, своє право (спільностне право), яке відповідає правовій свідомості членів цієї спільності і необхідно для їх існування в певних умовах, яки складають як зовнішні фактори (географічні, кліматичні, природні) так і соціально-економічні (демографічний стан, рівень розвиненості економіки, рівень освіти, тощо).

У історії проблеми зіткнення різних правових систем і співіснування правопорядків різноманітних етнічних спільностей особливо яскраво проявилися в період великих географічних відкриттів і в періоди колоніальних процесів [5; с. 37, 48]. Колонізованому населенню насаджувалося (у більшості випадків насильно) право, що існувало в метрополії, тому що було необхідно створити єдину і зручну, для колонізаторів, систему керування новими територіями. Але при цьому колонізоване населення продовжувало використовувати своє право, яке сформувалося протягом тривалого часу і відповідало правовій свідомості індивіда відповідної етнічної спільності. У деяких випадках "привнесене" право мирне співіснувало з правом колонізованої етнічної спільності. Проте в тих ситуаціях, коли метрополія в імперативному порядку безкомпромісними і жорсткими методами насаджувала право, яке "чуже" для певної етнічної спільності й одночасно намагалася скасувати її власне право, відбувалися серйозні соціальні конфлікти ("визвольні" війни, тощо). Це пояснюється тим, що спільностне право є частиною соціально-правової реальності. І у випадку порушення стабільності існування тієї чи іншої спільності, наростає опір і включається інстинкт самозбереження, який виражається в агресивній боротьбі за свої цінності, свій устрій життя. Тому передача права, особливо якщо вона ініційована не спільністю, якою набувається інше право, або фіктивна, або створює структурні кризи в суспільстві, у тому числі і через спотворення права, яке передається [6; с. 191].

Співіснування різних правопорядків обумовлено не тільки колоніальними процесами, але і змішанням культур, цивілізаційними процесами [7; c. 209].

У сучасний час правовий плюралізм виражається в тому, що майже в будь-якому суспільстві в межах однієї держави в результаті міграційних процесів або формування соціально-автономних територій, де "консервується" певна культура, живуть різні етнічні спільності: національні меншості, корінні нечисленні народи. Як вже згадувалося вище, кожна з цих етнічних спільностей має свою культуру, яка відмінна від культур інших спільностей. Основною характеристикою етносу так само є його самосвідомість (колективна свідомість, утворююча відчуття ідентичності) і стереотип поведінки, який визначає відносини усередині спільності і зв'язок між індивідом і спільністю в цілому [8; с. 80]. Саме ці психологічні риси етнічної спільності і формують її правову своєрідність, особливе спільностне право, яке відрізняється від права інших соціальних спільностей. Відомий фахівець в області порівняльного правознавства Рене Давид писав про те, що необхідно враховувати спосіб мислення в розумінні права: "Одна система може носити релігійний характер, і ніякий законодавець не може змінити норми такого права. В інших країнах закони – лише модель, яку вважають природним порушувати, якщо того вимагає звичай..." [9; с. 16].

Ситуація співіснування різних правопорядків в обмеженому просторі є результатом формування різними соціальними спільностями загальсоціального права, тобто правових механізмів адекватно реагуючих на відповідні соціальні відносини, і звичаєвого права, яке визначається як признана суспільством, певною спільністю багаторазово використана сукупність правил поведінки, порушення яких тягне за собою санкції. Вчені, яки займаються дослідженнями в області правового плюралізму, розглядають його лише як співіснування юридичного права і звичайного права. Тоді як слід використовувати поняття “спільностне право”, тому що термін "звичаєве право" є специфічним і виражає виключно вузьке коло правових можливостей.

Розглядаючи спільностне право, варто приділити увагу общинному праву. Це поняття ввели у своїй статті присвяченої мононорматікі й початковому праву Х.М. Думанов і А.И. Першиц [10; с. 90]. Общинне право – це сукупність правил поведінки, яка збереглася з стародавніх часів або сформувалася відносно недавно, в певній общині, в результаті її ізольованості від іншої частини суспільства. Якщо общинне право спробувати цілком замінити юридичним правом, то через особливу правосвідомість членів общини, специфічний уклад общинного життя воно (юридичне право) не зможе задовольнити інтереси учасників тих чи інших суспільних відносин. А відтак юридичне право втрачає своє основне призначення – регулювання суспільних відносин. У результаті цього воно стає соціально непридатним.

На мій погляд, общинне право слід розглядати як форму спільністного права, яке стосується будь-якої спільності, яка має можливість і умови для формування свого права. Общинне право виявляється в окремих сучасних селянських общинах і сільських місцевостях, які через свою ізольованість від суспільства, або слабкий з ним зв'язку, не відходять від своїх традицій і звичаїв, у тому числі і правових. У таких ситуаціях общинне право санкціонується самою общиною, її владними органами. Але цією ж общиною визнається і юридичне право. Воно може бути використане для розв’язання правових конфліктів, що виникли поза общиною. Тоді як у самій общині безпосередньо реалізуються норми общинного права.

Сьогодні в кожній демократичній країні існує цілий комплекс юридичних норм спрямованих на створення рівних можливостей розвитку всіх національних меншостей. Законодавство більшості держав створює умови для захисту своїх прав корінними народами, іншими етнічними спільностями, з метою збереження їх самобутності, розвитку їх культури. На жаль, багато законів, яки спрямовані на підтримку культурної автономності етнічних спільностей, а також на створення умов для використання ними в деяких випадках своїх правових звичаїв, не діють. Це в основному обумовлене тим, що немає ще відповідних знань і досвіду для можливості паралельної реалізації норм різного права (юридичного, спільністного, звичаєвого, общинного). Звичайно, не слід занадто ідеалізувати ситуацію правового плюралізму. Адже як будь-яке явище правовий плюралізм має свої негативні сторони. Особливо чітко вони виявляються тоді, коли натхнені ідеями правового різноманіття дослідники починають пропагувати за те, щоб скоріше ліквідувати юридичне право, щоб швидше дати волю розвитку спільністного права. Такі автори часто в усьому обвинувачують державу, і розглядають її винятково як зло для суспільства.

До проблеми правового плюралізму в практичному значенні необхідно підходити обережно, щоб не створити правового хаосу, тобто ситуації, при якій індивід тієї чи іншої спільності буде дотримуватися обов'язків виключно свого спільністного права, і вимагати прав, що визнаються в його спільності. Тому, щоб створити стабільне співіснування різних правопорядків необхідно встановити відповідні вимоги до норм різного права. Вимоги до правової норми, яка має можливість бути використаною паралельно юридичному праву та до створення умов формування саморегулюючого суспільства можуть бути наступні.

По-перше, варто виявити й узагальнити норми спільністного права (у тому числі норми звичаєвого права і норми общинного права) і уможливити їх застосування в юридичній практиці.

По-друге, необхідно ширше використовувати принцип “дозволене все, що прямо не заборонено законом” і в приватному юридичному праві використовувати тільки диспозитивні норми, що надасть можливості застосовувати спільностне право.

По-третє, при врахуванні спільністного права в процесі правотворчості необхідно в першу чергу звернути увагу на три основні умови: чи є необхідною та чи інша норма спільністного права; чи можна її замінити “стандартними” юридичними правилами поведінки; чи не суперечить вона законодавству (насамперед конституційному).

Кожне суспільство, яке прагне бути вільним і незалежним в першу чергу повинне сформувати умови для вільного і природного розвитку усередині самого суспільства, серед різних соціальних спільностей. А державі, для того щоб адекватно і повноцінно врегулювати суспільні відносини, необхідно враховувати право кожної значимої соціальної спільності, тому що остання наділена колективною автономністю і повинна мати можливість відстоювати свій уклад життя, вимагати поваги до своїх традицій і звичаїв, у тому числі і правовим. Великий російський філософ Микола Бердяєв стверджував: “Можно желать братства и единения русских, французов, англичан, немцев и всех народов земли, но нельзя желать, чтобы с лица земли исчезли выражения национальных ликов, национальных духовных типов и культур” [11; c. 93]. Це можна сказати і про правові особливості різних спільностних правопорядків. Концепція правового плюралізму не руйнує ідеї універсальності права, а лише спростовує субстанціональний підхід до розуміння правових явищ та права в цілому.

1. Майерс Д. Социальная психология. – 7-е изд. – СПб.: Питер, 2005. – 794 с.

2. Шмельова Г.Г. Теорія держави і права у визначеннях основних понять українською та російською мовами: Навчальний посібник. – Сімферополь, 2005. – 32 с.

3. Лапаева В.В. Социология права / Под ред. В.С. Нерсесянца. – М.: НОРМА. – 2000. – 304 с.

4. Социология: Учебник для вузов / Под ред. В.Н. Лавриненко. – М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2003. – 207 с.

5. Ковлер А.И. Антропология права: Учебник для вузов. – М.: Издательство НОРМА, 2002. – 480 с.

6. Рулан Н. Юридическая антропология. Учебник для вузов. Перевод с франц. Ответственный редактор – В.С. Нерсесянц. – М.: Издательство НОРМА, 1999. – 310 с.

7. Ерасов Б.С. Цивилизации: Универсалии и самобытность. – М.: Наука, 2002. – 524 с.

8. Садохин А.П. Этнология: Учебник для вузов. – М.: Альфа-М; ИНФРА-М, 2004. – 352 с.

9. Давид Р., Жоффре-Спинози К. Основные правовые системы современности: Пер. с фр. В.А. Туманова. – М.: Междунар. отношения, 2003. – 400 с.

10. Думанов Х.М., Першиц А.И. Мононорматика и начальное право статья вторая // Государство и право. 2001. № 9. с. 85-91.

11. Н.А. Бердяев Судьба России. – М.: Советский писатель, 1990. – 346 с.

Методологія антропології права: підходи, методи та засоби досліджень. Праворозуміння як визначальна детермінанта антропологічно-правових досліджень

О.О. Бандура

Антропологічний підхід до аксіології права

Антропологію у філософському розумінні можна визначити як науку про людину, про ”власне людське буття”.

Антропологічному підходу інколи протиставляють соціологічний, який полягає у ствердженні першорядного і виключного значення соціальної реальності, соціуму та його буття для буття окремої людини. Цей підхід ґрунтується на ідеях К.Маркса, який акцентував увагу передусім на тому, чим людина зобов’язана суспільству, соціальному середовищу, в надрах якого вона формується і діє. На думку Маркса, людина є носієм певних соціальних функцій та ролей, її сутність визначається сукупністю всіх суспільних відносин [3, с. 3]. Звідси й відоме ленінське висловлювання: „Не можна жити у суспільстві та бути вільним від нього”.

Загалом відносно соціологічного підходу слід сказати, що коли розуміти антропологію як науку про людину як індивіда і як рід, то він поглинається антропологічний підходом.

З позицій антропології в такому розумінні аксіологія є насамперед наукою про найвищі людські цінності – загальнолюдські цінності. У цілому соціальне життя реалізується через дві основні сфери – природну і духовну, і науковий опис явищ природи спирається на їх закони. Тисячолітній досвід вивчення духовного життя засвідчив, що виявити тут закони (закономірності) надзвичайно важко: іманентною характеристикою духовних явищ виступають цінності. Тією мірою, якою соціальне життя зумовлене природними чинниками, його можна і треба описувати за допомогою відповідних законів. Тією ж мірою, якою визначальними факторами виступають духовні, до суспільних процесів доцільніше застосовувати категорію цінності. За умов переходу до суспільства, де радикально посилюється роль інформаційних технологій і знання перетворюється на безпосередню продуктивну силу, зростає вагомість аксіологічного підходу. Нині, на наш погляд, метою соціально-філософських досліджень краще поставити не закони розвитку суспільства, як це прийнято у природознавстві, а тенденції, зумовлені діями більших чи менших спільнот людей, об’єднаних прагненням до певних цінностей. Застосування аксіологічного підходу значно сприяє також більш глибокому осмисленню права як соціального феномена.

Правова аксіологія – філософсько-правова теорія, предмет якої становлять право як цінність і цінності права. Її зв’язок з філософською антропологією виражається в тому, що вона повинна звертати першорядну увагу на „людський вимір” свого предмету, головними її орієнтирами мають бути загальнолюдські цінності.

Перше місце серед них посідає життя особистості в єдності з суспільством. Суспільство – складна, але цілісна система, яка функціонує і розвивається на власній основі, сама регулює власне існування і розвиток. Головним чинником розвитку людства є реалізація особистісного потенціалу кожного члена соціуму. Тому особистість, її життя для суспільства мають бути найвищою цінністю. А для окремої людини найвищою цінністю повинне бути суспільство, оскільки тільки воно створює умови для існування її як людини. Основна проблема, яка вирішується в процесі самоорганізації соціуму, полягає в забезпеченні гармонії між соціальним життям, з одного боку, і життям людини – з іншого. Важлива особливість названих цінностей полягає в тому, що втілення в життя першої потребує реалізації другої, і навпаки. Вони входять до числа загальнолюдських пріоритетів, які світове співтовариство розглядає як основи виживання цивілізації. Їхня значущість має тенденцію постійного зростання.

Дослідження даних цінностей як цінностей права становить головну проблему аксіології права, а їхня гармонійна реалізація – головну проблему, що стоїть перед правом.

На другому місці знаходиться ціла група цінностей, реалізація яких потрібна для розв’язання зазначеної проблеми. Це свобода, відповідальність, справедливість, рівність як особистісні цінності, а також толерантність, колективізм та інші цінності суспільства, яке прагне до стійкого прогресивного розвитку і внутрішньої гармонії.

Звернемось до такої людської цінності, як свобода. Вона є однією з найвизначніших людських цінностей і за певних умов може вважатися важливішою від життя. Вона становить ту глибинну цінність, яка визначає можливість усякої іншої цінності. Свобода як сутність і є глибинним сенсом людського буття, без якого вона втрачає в кінцевому рахунку свою суб’єктивність. Втративши можливість самовизначення, людина перестає бути людиною. Особистість завжди прагне до неї, слово „свобода”, як правило, асоціюється в людській уяві з бажаним способом буття. Поняття свободи характеризує спектр можливостей, сукупність різних варіантів вибору мети, засобів, шляхів реалізації інтересів і намірів особи, часу та обставин здійснення вчинку, який складається в кожній ланці генезису її поведінки. Право на свободу є невід’ємним правом людини. Його має, за Гегелем, навіть раб: „у природі речей лежить, що раб має абсолютне право звільнитися”[1, с. 122].

Нормальне, упорядковане, стійке функціонування суспільства та його поступ вимагають постійної енергійної діяльності особи, основною умовою якої виступає свобода, а вільною особа може бути лише в нормально організованому суспільстві. Ефективна самоорганізація суспільства потребує упорядкування свободи. Найпотужнішим її засобом є право (у поєднанні з державою). Саме воно і вказує розумну міру свободи, проводить межу поміж діяннями, які сприяють нормальному життю суспільства (принаймні, є нейтральними в цьому відношенні) і такими, що перешкоджають йому, визначаючи найбільш небезпечні з числа останніх як злочинні. Гегель писав: „Право є, отже, взагалі свободою як ідеєю” [1, с. 89] Визнання суспільством прав і свобод особи потребує їхнього позитивування, перетворення на основні права, закріплені конституцією.

У сучасному правознавстві один з найпоширеніших поглядів на право полягає у тому, що воно є нормою свободи. Автономія й самодостатність, тобто особиста свобода, входять до числа найвищих пріоритетів, виражених у правових приписах. Разом з тим, якщо порушено міру свободи, вона обертається сваволею, насильством, злочинністю, самознищенням людей. К.Поппер писав: „У числі серйозних недоліків західних суспільств належить згадати злочинність, що виявляє себе у багатьох формах – наприклад, у зловживаннях свободою ринку. Ці зловживання значно почастішали після Другої світової війни і в наш час становлять серйозну проблему для нашого суспільства” [5, с. 8].

Свобода пов’язана з самообмеженням, а не з його відсутністю, вона потребує досить високого рівня розвитку особистості [7, с. 23]. Особистості личить самій знати, що таке добро та зло, самій знати, де закінчується право і починається обов’язок; самій шукати і знаходити, знаходити і вирішувати, вирішувати і діяти згідно зі своїм рішенням; і, вчинивши діяння, відкрито засвідчувати, що вчинила його свідомо й умисно, виходячи з власних переконань і наперед приймати на себе всю відповідальність за вчинене. Г.Йонас пропонує звернутися до принципу відповідальності, що бере до уваги нетривкість життя, яке постійно перебуває під загрозою і може урватися будь-якої миті. Адже вперше за всю історію діяльність людини може мати незворотні наслідки і завдати непоправної шкоди як довкіллю, так і їй самій. Потрібне почуття відповідальності не лише за минуле чи близьке майбутнє, але й за дуже далеке майбутнє [2].

Отже, свобода як вибір передбачає відповідальність. Це продуманість, виваженість, обґрунтованість рішень, урахування всіх обставин і можливих наслідків; це також готовність відповідати за свої вчинки. Якщо дії людини не детерміновані обставинами однозначно, якщо можливі різні рішення, то вона несе відповідальність за свій вибір.

На тісний зв’язок відповідальності зі свободою вказує американський психолог Ф. Пьорлз. Він зазначає, що людина бере на себе відповідальність за події власного життя тоді, коли усвідомлює, якими вони є та яку функцію виконують в її житті, але цю відповідальність слід розуміти не як тягар, якого людина раніше не мала, а як свідомість того, що саме вона в більшості випадків вільна вирішувати, чи триватимуть ці події далі [4, с 43].

Таким чином, відповідальність як здатність адекватно відповісти, з одного боку, на вплив середовища, з іншого – за цю свою відповідь, є необхідною умовою свободи і одночасно виступає формою її прояву. Можна сказати, що сутність свободи полягає в її зв’язку з відповідальністю.

Далі, домагання свободи з боку конкретної особистості повинне узгоджуватися з такими ж домаганнями інших членів суспільства. Аналогічно треба подолати суперечності між домаганнями окремих членів суспільства щодо відповідальності. В обох цих відношеннях між членами суспільства має бути рівність, основою якої було б однакове ставлення до громадянських прав і обов’язків. Принцип рівності все повніше втілюється в історії людства, яку можна розглядати як історію поступового та закономірного розширення сфери його дії в суспільному житті [6, с. 26]. Рівність – значна соціальна цінність і виступає важливим юридичним принципом.

Рівність виступає необхідною стороною, умовою справедливості [8, с. 189]. Категорія справедливості (соціальної справедливості) оцінює суспільну дійсність, яку слід зберегти або змінити з позицій належного. Вона фіксує в узагальненому вигляді принципи взаємовідносин особи та суспільства, класів, соціальних груп, ґрунтовно характеризує людську діяльність. Вона потребує відповідності між практичною діяльністю окремих індивідів і соціальних груп та їхнім становищем у суспільстві, між правами й обов’язками, працею та винагородою, заслугами людей і їх суспільним визнанням. Будь-яка невідповідність у цих співвідношеннях розглядається суспільством як несправедливість. Соціальна справедливість – це не лише правильний розподіл між людьми продуктів виробництва та різноманітних благ, але й однакова можливість користуватися соціальними та політичними правами.

Соціальну справедливість можна розглядати як першу доброчесність законів та інститутів суспільства. Якими б ефективними та добре організованими вони не були, їх необхідно реформувати або скасувати, якщо вони несправедливі. Кожна особа недоторканна на підставі справедливості, яку суспільство не повинне порушувати в жодному разі. Через це справедливість відкидає саму думку про те, що втрата свободи для одних може бути виправдана більшим благом для інших. До уваги треба брати інтереси всіх членів суспільства, а не тільки окремих, нехай і дуже великих за своєю чисельністю груп. Тому в демократичному суспільстві свободи рівних громадян сприймаються як політичні права, гарантовані справедливістю. Несправедливість може допускатися тільки в разі необхідності уникнути ще більшої несправедливості. Справедливість також слід віднести до числа загальнолюдських цінностей.

Усі зазначені цінності відіграють у соціальному житті фундаментальну роль. Найповніше їх реалізація у процесі самоупорядкування життя соціуму здійснюється за допомогою права в єдності з державою.

Антропологія вбачає головну мету права в олюдненні людини. Перед правовою аксіологією вона ставить завдання дослідження загальнолюдських цінностей як цінностей права, а також правових можливостей та засобів їх реалізації у житті окремого громадянина і держави в цілому.

1. Гегель Г.В.Ф. Философия права. – М.: Мысль, 1990. – 524 с.

2. Йонас Г. Принцип відповідальності. У пошуках етики для технологічної цивілізації. – К.: Лібра, 2001. – 400 с.

3. Маркс К. Тези про Фейєрбаха // К. Маркс, Ф. Енгельс. Твори. – 2-ге вид. – Т.3.

4. Перлз Ф., Кефферлин Р., Гудмен П. Опыты психологии самопознания (практикум по гештальттерапии). – М.: Гиль-Эстель: 1993.

5. Поппер К. Отрытое общество и его враги. – Т.1. Чары Платона. – М.: Феникс, 1992. – 444 с.

6. Collins H. Discrimination, Equality and Social Inclusion // The Modern Law Review. – V. 66. – 2003. – № 1. – Р. 16 – 43.

7. Fischer J.M., Ravizza M. Responsibility and Control: A Theory of Moral Responsibility – Cambridge, Engl.: Cambridge University Press, 1998. – 277 pp.

8. Gray C.B. Two Visions of Equality // Law and Politics in Search of Balance (IVR 21st Congress, Lund, Sweden, 12 –18 August 2003). Abstracts: Special Workshops and Working Groups. Ed.: Cr. Wong. – Lund: Media-Tryck, Lund University, 2003. – P. 189.

В.С. Бігун