С.І. Максимов Предмет і методологічні засади правової антропології

Будь-яке праворозуміння спирається на відповідну концепцію природи, або сутності людини. Найяскравіше цей зв'язок виражався в класичній філософії права XVII – XVIII століть. У ній вчення про людину завжди мало безпосереднє нормативно-презумпційне значення, висновок про природу людини – добрі люди, злі або морально нейтральні – був тим постулатом, на якому повинна засновуватися вся культура поводження суспільства з людиною [1, с.159]. Уявлення про природу людини виступали як граничні засади для суджень про загальну правомірність владних рішень, антропологія завжди несла в собі загальний критерій правомірності.

У середині ХХ століття на тісний зв'язок феномена права з людиною, його сутністю, сенсом людського буття особливу увагу звертали представники правового екзистенціалізму. «Відповіді на всі філософські питання права, – писав Еріх Фехнер, – визначаються відповіддю на питання про сенс людського буття» [2, с.278]. Інший представник правового екзистенціалізму (екзистенціальної феноменології), Вернер Майхофер, підкреслював, що право існує тому, що існують люди, тому, що є людина як соціальна особистість, яка потребує права. «Основою і метою всякого права, – писав він, – є... безпосередність способів буття людини, в яких виражена самобутність її буття з іншими» [3, с.125]. Співвідносячи право з власне людським в людині, з його екзистенцією як справжнім, внутрішньоособистісним буттям, екзистенціалізм підійшов до права з позицій людського погляду на нього, відкривши, таким чином, нові антропологічні горизонти в його дослідженні.

Тут немає нічого дивного, бо право є продуктом творчості людини, вираження його сутнісних сил, його «образ і подоба». Оскільки в праві втілюються сутнісні сили людини, то в ньому можуть бути виокремлені моменти, без яких людина як певним чином влаштована істота жити не може. У цьому полягає суть антропологічної позиції щодо права і можливість правової антропології – показати право як таке, без чого людина не може, з одного боку, і виявити в структурі людського буття такі моменти, які в зовнішньому вираженні дають правові відносини (право) – з іншого боку.

Як відомо, філософською антропологією називається частина філософії, в якій вивчається людина як особливий рід сущого, осмислюються проблеми людської природи і людського буття, аналізуються модуси людського існування, виявляється потенціал антропологічної картини світу. Можна вирізнити три значення філософської антропології: перше – як галузь філософського знання, для якої людина найголовніший предмет філософського пізнання, бо він сам для себе є останньою метою (І. Кант); друге – певний філософський напрям, заснований Максом Шелером, Арнольдом Геленом, Гельмутом Плесснером, який прагне дати цілісну картину людини в єдності філософських інтуїцій і наукових даних про людину; третє – особливий метод мислення, що наголошує на аналізі людини в конкретній ситуації. Не пов'язуючи себе з певним філософським напрямом, ми акцентуємо увагу на особливому антропологічному вимірі традиційних феноменів філософської рефлексії, трактуючи філософську антропологію в досить широкому сенсі: як область філософського знання про людину, що характеризується особливим методом осягнення світу і основних об'єктів філософського пізнання крізь призму суто людського буття.

Філософська антропологія є фундаментом сучасної моральної і правової філософії [4, с.28]. Саме апеляція до сутності людини дозволяє обґрунтувати ідею права, критерій справедливості, вирішити фундаментальне питання філософії права. Ця обставина дозволяє вирізнити в межах філософії права такий розділ, як правова антропологія.

Одним з фундаторів правової антропології, побудованої на раціональних началах, був Гуго Гроцій (1583–1645). Він помітив у природі людини схильність, потяг до співжиття, що не залежить від ідеї користі. Ідея права, за Г. Гроцієм, пов'язана з уявою на призначення людини. З його точки зору, те, що відповідає сутності людини, – моральне, а те, що підтримує мирне і злагоджене співжиття, – правомірне. Оскільки ж таке прагнення до співжиття є схильність, закладена в людській природі, то й ідея права – ідея моральна, бо виявляє сутність людини.

Про правову (юридичну) антропологію, науку, «що вивчає людину... всебічно... як істоту соціальну» – складову частину філософії права, – згадує в своїх лекціях з історії філософії права Памфіл Юркевич (1827–1874) [5, с. 57]. В основі ідеї права, з його точки зору, знаходяться такі «факти про сутність людини та її здатність діяти»: «1) людина може визначатися не лише зовнішніми, емпіричними причинами, але й усвідомленням ідей, 2) людина має певні правила, звичаї, підкорятися яким є справою доброю і свою, 3) підкоряючись цим правилам і звичаям, вона має здатність міркувати про їхню гідність» [5, с. 58]. Завдяки здатності людини міркувати, філософствувати про те, що є право і що ні, стає можливою філософія права, що «методично досліджує ті сталі і суттєві підвалини, з яких виходять з необхідністю форми права позитивного» [5, с. 58].

У правовій антропології питання правової онтології: чому взагалі існує право (як воно можливе?), стає передусім питанням про те, в чому полягає специфічна позиція людини стосовно права. Тому дослідження природи людини в правовій антропології є не самоціллю, а має прикладний характер, його мета – розкрити основний закон буття права, обґрунтувати правову онтологію. На цей момент звертав увагу німецький філософ права Артур Кауфман, який підкреслював, що структура і спосіб буття права, його закономірності можуть бути описані за аналогією до способу і структури буття людини [6, с.120]. Отже, правову антропологію можна назвати вченням про спосіб і структуру буття людини як суб’єкта права, або – вченням про право як спосіб людського буття.

Правова антропологія – нове для нашої культурно-історичної ситуації бачення права – є альтернативою сцієнтистського, функціонально-інструментального підходу до права. Якщо з точки зору структурно-функціонального підходу норми – продукт тільки суспільного ладу і ніяких інших джерел, що утворюють норми, бути не може, то правова антропологія вирішує проблему альтернативного джерела норм як основи критичної здатності судження стосовно земної влади, обмежуючи її монополію в ціннісній сфері. Саме такий підхід закладений в основних міжнародних документах, що фіксують права людини.

Якщо погодитися з функціонально-соціологічною точкою зору про те, що сутність людини є квінтесенцією суспільства на певному етапі свого розвитку, то слід буде визнати те, що і прав у людини стільки, скільки це суспільство на даному історичному етапі свого розвитку може і готове йому дати. Адже право не може бути вищим за економічний лад суспільства і закладених в ньому можливостей. Таким чином, на шляху визнання Загальної декларації прав людини й ідеї правової держави ставилися бар'єри не суто ідеологічного, але й філософсько-методологічного характеру. Людина ж залишалася без точки опори для протистояння тому, що робить або намагається з ним робити «його» суспільство.

У зв'язку з цим як соціальна, так і правова реформа передусім повинна розглядатися як антропологічний рух, як відновлення нормативних умов для реалізації здібностей, закладених у природі людини. Нині потрібна справжня духовна революція, перегляд світоглядно-методологічних основ, нова картина світу для того, щоб подолати марксистський сцієнтизм, який свого часу розвінчав самоцінність і автономію духовного середовища і поставив його під знак економічного інтересу і класової користі. Правознавство повинно вести боротьбу за рішучу гуманізацію права під знаком альтернативного соціологічному детермінізму антропологічного бачення права.

Правову антропологію не слід ототожнювати с юридичною антропологією – особливою суміжною наукою, яка синтезуючи філософські, юридичні, психологічні, історичні, соціологічні, етнографічні, лінгвістичні та інші знання вивчає правове буття людини на всіх стадіях розвитку цього буття, від архаїчних до сучасних. Правова ж антропологія є філософсько-методологічним фундаментом юридичної антропології та водночас специфічним розділом філософії права, задачею якого є знаходження універсальних антропологічних основ права, його антропологічне обґрунтування.

Умовою можливості правової антропології виступає наявність в структурі людського буття таких моментів, які зумовлюють можливість і необхідність права як особливої нормативної системи.

Однак, не будь-яка філософська антропологія як вчення про природу людини може служити методологічною основою для правової антропології, тобто забезпечити переконливе обґрунтування феномена права в цілому і прав людини - особливо. Залежно від відповіді на питання про можливість виведення норм з уявлень про людську природу можуть бути виокремлені різні методологічні підходи до правової антропології.

Прибічники метафізично-об’єктивістського підходу (в англо-американській літературі це Р. Хіттінгер, Л. Вейнерт, Г. Вітч, Р. Маклінері) вважають, що справжня природно-правова етика виводить моральні і правові норми з онтологічних основ, тобто з метафізично початкового пізнання природи людини і місця людини у світі. Вони вважають, що шляхом осмислення фактів людської природи ми і відкриваємо, що повинні робити.

Прибічники деонтологічно-суб’єктивістського підходу (в англо-американській філософії права це Г. Грійенз, Дж. Фінніс, Дж. Байль, В. Мєй, П. Лі) відмовляються від пошуків метафізичних, або онтологічних, основ для встановлення моральних і правових думок, вважаючи, услід за Юмом, що будь-які спроби виводити смисли моральних і правових норм з фактів людської природи є неспроможними. Критерій же істинності положень в нормативній етиці і політичній теорії вони убачають в їх самоочевидності.

Обидві позиції, на наш погляд, є певними крайнощами. При цьому багато непорозумінь виникають через нерозрізнення двох моментів. По-перше, тієї очевидної істини, що право безперечно засноване на людській природі, що основні правові цінності і норми такі, тому що людська природа така. По-друге, того, що основні цінності і норми не виводяться з попереднього пізнання людської природи. Дійсно світ так влаштований, і нікому поки ще не вдавалося напряму вивести ці норми з людської природи, а положення про зв'язок людської природи і морально-правових норм є простою демонстративною істиною [7, с. 258].

У межах першого підходу, висхідного до Аристотелю, права людини обґрунтовувались з телеологічної перспективи, тобто виходячи з уявлень про те, яка мета, до якої прагне людина і що їй для цього необхідно. В античності це був ідеал «людини розумної», в середньовіччя таким ідеалом стає «богоподібна людина», в Новий час – людина, що прагне до досконалості. Телеологічне обґрунтування прав людини існувало і в деяких варіантах марксистської філософії права, де права людини розглядалися як засоби, необхідні для забезпечення вищої мети і цінності людського життя – її всебічного вдосконалення [8]. Однак, з позицій сучасного погляду на характер філософської істини існують онтологічні заперечення проти метафізично-телеологічного обґрунтування права.

Другий підхід спирається на нормативний (моральний) образ людини. Людина, за Кантом, ? це морально автономний суб'єкт, тобто вона володіє здатністю «давати собі закон» і без усякого зовнішнього примушення боротися за здійснення цього закону. Цей підхід сприяв затвердженню ідеї прав людини через пафос їх безумовної значущості. Однак уявлення про самоочевидні моральні істини, знаходять епістемологічне заперечення.

Спробою подолання однобічності, яка характерна для розглянутих позицій, є правова антропологія, яка заснована на парадигмі інтерсуб’єктивності і формується в межах політичної антропології [9, c. 49].

В обґрунтуванні прав людини прибічники цього підходу прагнуть йти далі простій констатації безумовної значущості «природжених», «священних» і «невідчужуваних» прав людини, а розглядати їх у сутнісному аспекті – як умови власне людської дії. Така антропологія є «мінімальною», тобто такою, яка на відміну від «максимальної» антропології, що робить акцент на здатності людини до змін і реформаторства, робить акцент на необхідності людині зберігати свою ідентичність. Якщо максимальна («амбіційна») антропологія орієнтується на образ людини в піднесеному значенні і, як правило, виявляється байдужою до права і прав людини, то мінімальна («скромна») антропологія визначає людину за мінімальними умовами того, що необхідно людині як людині (conditio humana), принципами реалізації яких і виступають права людини.

Основний принцип обґрунтування прав людини з антропологічних позицій виражається у твердженні: «людина як людина повинна мати право». При цьому вона повинна мати його як людина – не як «богоподібна істота», не як «надлюдина», а саме як людина, а отже, істота незавершена, «приземлена». Це право аж ніяк не забезпечує їй гарантоване прямування до нового, а лише не дозволяє опуститися нижче певної межі, за якою закінчується людське. Права людини мають антропологічну основу у внутрішній мірі прагнення людини до ризику і новацій, яка полягає в прагненні зберегти себе, свою екзистенцію. У моральному плані це прагнення зберегти себе виявляється вище, ніж досягнуті успіхи в освоєнні все нових і нових життєвих вершин.

Початковим антропологічним фактом для обґрунтування права виступає думка Аристотеля про те, що людина – істота політична. Це означає, що людина живе разом з іншими людьми, але не зливаючись з ними, вона живе автономно. Таке положення людини в співтоваристві людей зумовлює можливість подвійного вияву її соціальності: як «позитивної соціальної істоти», що допомагає іншим людям і доповнює їх, і «негативної соціальної істоти», що несе загрозу іншим людям, з якої і випливає необхідність прав людини.

Людина опиняється в ситуації вибору: що вважати за краще – бути одночасно і злочинцем, і жертвою, або ні тим, ні іншим? Критерієм вибору виявляється реалізація фундаментального антропологічного інтересу – зберегти своє Я, свою екзистенцію. Тому людина вибирає відмову від насильства, покладаючи на себе обов'язок не вбивати, не грабувати, не переслідувати інших, і з цієї взаємної відмови виникає право на життя, власність і свободу.

Таким чином, антропологічне обґрунтування права визначає дескриптивні умови застосування політичної справедливості, пов'язані з людською природою. Тут представляє особливу важливість з'ясування того, які здатності людини при їх зовнішньому виразі роблять можливими справедливий правопорядок, заснований на правах людини. На наш погляд, такими є здатність до самообмеження (автономії) і здатність до визнання іншого, які являють собою взаємодоповнюючі сторони єдиної «здатності до права».

1. Соловьев Э.Ю. И. Кант: взаимодополнительность морали и права. – М.: Наука, 1992.

2. Fechner E. Rechtsphilosophie. – Tubingen, 1956.

3. Maihofer W. Sein und Recht. – Frankfurt am Main, 1954.

4. Рикер П. Торжество языка над насилием. Герменевтический подход к философии права // Вопросы философии. – 1996. - № 4. – С. 27-36.

5. Юркевич П. Історія філософії права. Вступ // Філософська і соціологічна думка. – 1996. - № 3-4. – С. 38-72.

6. Kaufmann A. Rechtsphilosophie im Wandel: Stationeneines Weges. – Frankfurt am Main, 1972.

7. Veatch H. Natural Law and the “Is” – “Ought” Question // Catholic Lawyer, 26 (1981).

8. Райзер Дж. Философское обоснование прав человека // Философские науки. – 1987. - № 10. – С. 77-85.

9. Гьоффе О. Вибрані статті. – К.: Український філософський фонд, 1998. – 104с.