С.П. Добрянський Права людини та мораль: проблеми співвідношення

Значимість проблеми. Права та свободи людини – один із найбільш цікавих та складних феноменів сучасного суспільствознавства. І, очевидно, є підстави, погодитися з висловленим у літературі баченням, за яким “права та свободи людини – це, перш за все, система філософських, світоглядних уявлень про призначення людини, її місце та ролі у спільноті інших людей” .

У зв’язку з багатоаспектним характером прав людини вряд чи можна подати єдину дефініцію цього явища, втім цілком можливим, та й доцільним з наукової точки зору, є аналіз окремих засад цього феномена.

Метою цієї доповіді є розгляд окремих аспектів питання моральних засад чи начал прав людини. Складність та важливість цієї проблеми неможливо не помітити та переоцінити. У науковій літературі влучно помітили той факт, що “моральний вимір підключено до усіх етапів формування та прояву прав людини”. Іншими словами як зародження та становлення концепції прав людини, так і її сучасний розвиток супроводжується так чи інакше впливом моральних явищ. “Шлях послідовної юридичної формалізації вичерпав себе. В нових умовах перспективним виступає етико-центристський розвиток прав, котрий прагне до пошуку вищих буттєвих цінностей і тяжіє до утворення оптимального взірця морального звучання”[2, с. 22].

1. Аналіз актів як французької буржуазної революції з її вимогами визнання природних прав людини, так і прийняття Загальної Декларації прав людини 1949 р. (далі – ЗДПЛ, від якої веде відлік сучасна концепція прав людини) дозволяють виявити використання власне моральних понять як тих вагомих засад, що визначають легітимність та надають цінності концепції прав людини всупереч будь-яким формально-юридичним установленням.

2. З іншого боку – варто згадати той факт, що ще при розробці ЗДПЛ, представниками низки держав було звернено увагу на той факт, що проект цього документу втілює іудео-християнські ідеї (моральні цінності), непритаманні для суспільств незахідних держав.

3. У сучасному дискурсі питання моральних засад прав людини виражається у проблемі визнання існування універсальних стандартів прав людини, що у свою чергу впливає на ефективність функціонування вже існуючих міжнародних регіональних систем захисту прав людини та ставить питання перспективи появи нових форм міжнародного співробітництва у сфері прав людини.

4. І нарешті, поява як нових прав людини, так і нових видів прав людини однією із своїх граней торкається моральних норм, які дають “життя” чи то навпаки виключають перетворення певних можливостей у права людини.

Гадаємо, що вищенаведених аргументів достатньо для ілюстрації значення дослідження проблеми співвідношення прав людини та моралі.

Розглянемо спочатку деякі аспекти співвідношення норм права та моралі.

Право та мораль. Право та мораль виступають поза усяким сумнівом основними системами регуляції поведінки людини в суспільстві.

Взагалі чим гармонійніше узгоджуються за своїм змістом моральні та правові норми, чим більше спільного закладеного в їхній основі, тим краще для відповідного суспільства. Разом з тим принциповим є усвідомлення і суттєвих розбіжностей між правом та мораллю.

Історично склалося так, що система правових норм використовувалася не просто як спосіб нормування свободи людини у суспільстві, обмеження проявів людської сваволі, а значно більшою мірою – як інструмент поневолення людини, підкорення її певній суспільній групі. Причому межі цієї “правової свободи” людини у суспільстві зазвичай не враховували необхідності “природного” розмежування сфери дії права та моралі, які, діючи на “своїй” території, сприяли гармонійному існуванню та розвитку відповідного суспільства.

Вирішення проблеми сфери регулятивної дії моральних та правових норм не є ані простим, ані однозначним і у різні історичні періоди певних людських спільнот вирішувалася по-різному. Втім у всьому багатоманітті способів поєднання дії правових та моральних норм можна виділити два основних підходи, які тією чи іншою мірою були втілені у різні епохи існування суспільств відповідних держав. Доктринально вони мають наступний вираз:

1. Так, на думку давньогрецького філософа Платона, для держави не існує обмежень у втручання у приватне життя громадян. У працях “Держави”, “Закони” змальовано тотальний державний устрій, у межах якого індивід виявляється цілком прозорим для будь-яких маніпуляцій з ним, аж до перетворення його на справжню маріонетку.

2. Альтернативний підхід висловив Вільгельм фон Гумбольд. У своїй праці “Ідеї до розвідки про межі діяльності держави” він стверджує, що надмірне втручання держави у справи підданих вносить згубну одноманітність, послаблює силу й заповзятість народу [3, с. ].

Історія численних людських спільнот є безпосереднім підтвердженням згубності надмірного втручання державно-правових інститутів у приватне життя громадян. Багатий емпіричний досвід численних людських спільнот підтверджує необхідність втілення принципу розмежування дії моральних та правових норм у регламентуванні поведінки людини.

До сутності права належить те, що за умови виконання певної скінченної множини його вимог, воно залишає людину вільною, гарантує їй свободу. Вийшовши за межі правового регулювання, людина cтикається з більш тонкими й глибокими духовними проблемами, впоратися з якими людина здатна тільки самостійно. Іншими словами, право передбачає моральне повноліття особи, адже воно залишає їй можливість бути аморальною, навіть за умови виконання особою певної множини правових норм.

Спробуємо виявити напрямки застосування висновків щодо розмежування сфери дії правових та моральних норм щодо прав людини.

Права людини та мораль. Перш за все, слід пам’ятати, що мораль як система регуляції поведінки людини виявляє свою дію через “людину зсередини”, тобто вона є регулятором власне “внутрішньої дії”, переломлюючись через сумління (совість), свідомість людини, її віру і базується на вольовому, добровільному виборі людини.

Іншими словами, мораль передбачає певну сферу автономії особи, в рамках якої людина самостійно, без стороннього втручання приймає рішення та несе відповідальність за них.

Тепер розглянемо деякі завдання та функції, що їх виконує інститут прав людини. Історично інститут прав людини був спрямований власне на забезпечення свободи особи, в першу чергу, визначення сфери особистої автономії.

Особистісні (громадянські) права були покликані окреслити ту сферу, де індивід був би вільний від втручання у його особисте життя. Тобто, є підстави вести мову про те, що певна група прав людини першого покоління безпосередньо спрямована на гарантування тієї сфери, в якій відбувається моральне самовизначення людини.

В цьому значенні можна вести мову про те, що певні права людини, зокрема, такі, як право людини на повагу до її особистого та сімейного життя (право на приватність), захист приватних даних, право на свободу та фізичну недоторканість, недоторканість житла, право на свободу світогляду та віросповідання, право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів та переконань мають безпосередньо моральне значення. Тобто вони сприяють створенню якнайкращих умов для функціонування моралі.

Наявність у особи цих прав самі по собі не дають підстав стверджувати, що особа у цій сфері “приватності” (окреслених правами людини) прийме певні “морально правильні” рішення, але вони виступають однією із передумов, гарантій того, що особа при прийнятті цих “моральних” рішень не буде зазнавати необґрунтованого втручання у здійснення свого особистісного вибору, в тому числі і санкціонованого державою формально правового вручання (відомого під назвою “правового патерналізму”).

Таким чином, можна дійти наступних висновків:

По-перше, можна зробити висновок про те, що в системі прав та свобод людини є підстави виділяти ту групу прав, які мають безпосередньо моральне значення, тобто покликані забезпечити ту сферу особистої автономії людини, в рамках якої індивід вільний приймати “моральні рішення” не зазнаючи різних видів втручання в т.ч. правового.

По-друге, сама по собі наявність тих прав, які визначають сферу особистої автономії людини, не є гарантією того, що носій цих прав прийме морально правильні рішення. Отже, сама по собі реалізація таких прав жодною мірою не означає втілення норм моралі у певних конкретних рішеннях особи. Свідченням останнього виступають передбачені підстави втручання у обмеження здійснення тих прав людини, які, як було зазначено вище, окреслюють сферу автономії особистості і в силу цього мають моральне значення.

Так, за Європейською Конвенцією з прав людини 1950 р., однією із підстав обмеження права людини на свободу думки, совісті та релігії, а також права на свободу вираження своїх поглядів виступає власне моральність населення. Якби результати реалізації цих та інших прав людини були би реалізацією норм моралі, в такому випадку випадку обмежувати їх здійснення на такій підставі як моральність населення було би неможливо і недоцільно.

Розглянемо реалішенні по справі Хендійсайт від 7 грудня 1976 р. суд підтримав позицію британської влади, яка заборонила продаж і розповсюдження довідника для школярів, в якому окрім іншого містилися поради по сексуальній проблематиці. Схоже рішення суд виніс по справі Мюллєр та інші від 24 травня 1988 р., не знайшовши в діях швейцарського уряду, який оштрафував художника за показ “непристойних картин”, порушення свободи вираження погляду. По справі інституту Отто-Премінгера від 20 вересня 1994 р. Європейський суд також не знайшов порушення прав людини в діях австрійської влади, яка конфіскувала фільм, де в сатиричній формі були показані деякі особи та обставини, які є предметом поклоніння осіб, які належать до римо-католицької церкви. Суд вирішив, що уряд діяв з метою попередити виникнення у деяких людей відчуття, що “їхні релігійні вірування піддаються необґрунтованим та принизливим нападкам”.

Вищенаведені міркування дозволяють нам не погодитися з висловленою у літературі думкою про те, що “права людини за визначенням не можуть сприяти розвитку негативних якостей особистості і негуманних принципів дії, таких, як грубість, помста, зрадництво, егоїзм, фарисейство, песимізм, цинізм, людиноненависництво…, лицемір’я, користолюбство, тунедство”. Проблема полягає в тому, що мотиви використання (здійснення) прав людини не підлягають певному зовнішньому виявленню, формалізації. Отже мати достовірне знання, які мотиви лежать в основі реалізації прав людини не є можливим.

Відтак, як реалізація прав людини, які мають моральне значення, не є гарантією того, що результати їхньої реалізації мають позитивне моральне значення, так і немає підстав стверджувати, що права людини не можуть сприяти розвитку негативних моральних якостей особистості.

Мораль як підстава обґрунтування (легітимації) прав людини. Торкнемося інших проявів моральних норм у площині прав людини. Розглянемо в якості предмету нашого аналізу тезу про те, що вплив моральних щодо прав людини є специфічним з огляду на дуалізм виконуваних ними функцій:

а) з одного боку, правами людини можна вважати такі об’єктивні соціальні досягнення, які визнані (легітимовані) моральними нормами суспільства;

б) з іншого ж боку, реалізація багатьох прав людини може піддаватися обмеженням з огляду на існуючі у тому чи іншому суспільстві моральні норми.

Розглянемо перше положення тези. Заслуговує на увагу аналіз співвідношення між інтерпретацією прав людини як певного способу існування моралі та розумінням їх як можливостей, що об’єктивно зумовлені досягнутим рівнем розвитку суспільства. Для здійснення такого аналізу варто скористатися положенням про те, що зміст прав людини складають “умови та засоби”, які формують відповідні можливості людини. Зважаючи на це положення, видається можливим стверджувати, що роль моральних норм у “праволюдинній” сфері визначається тим, що вони виступають специфічними духовними легітиматорами, які опосередковують трансформацію певних можливостей, об’єктивних з огляду на досягнутий рівень розвитку суспільства, у відповідні “визнані” (конституйовані) права людини.

Іншими словами, роль моральних норм (зокрема, домінуючих уявлень про цінність людини та про її значення у забезпеченні суспільного прогресу, соціальної гармонії) у розглядуваній площині полягає в тому, що у складі змісту відповідних можливостей людини (умов та засобів, які їх утворюють) вони виступають ідеологічними (духовними) елементами відповідних прав людини.

Таке розуміння ролі моральних понять у конституюванні прав людини дозволяє, наприклад, більш адекватно витлумачити положення Конституції Польщі про те, що “природжена та невід’ємна гідність є джерелом свобод та прав людини і громадянина” (ст.30). Схожим чином, положення Загальної Декларації прав людини про те, що всі люди народжуються “рівними у своїй гідності”, та конституційні положення ряду держав світу, за якими гідність людини проголошено джерелом її прав та свобод, слід розуміти як визнання гідності людини одним із тих моральних, духовних легітиматором, ідеологічною складовою змісту усіх без винятку можливостей, які складають інститут прав людини та спрямовані на забезпечення цієї властивості людини.

Спосіб вираження моральних норм у змісті прав людини може бути різним. Так, у низці прав людини моральні норми знаходять експліцитне вираження. Ст.28 Конституції України проголошує, що “кожен має право на повагу до його гідності”. Однак навіть у тих правах та свободах людини, де моральні норми явно не виражені, вони імпліцитно присутні в можливостях, котрі складають інститут прав людини.

Об’єктивні досягнення суспільства у тій чи іншій сфері (технічній, медичній тощо), перш ніж вони перетворяться на права людини, піддаються “випробуванню” моральними уявленнями відповідного суспільства. Так, скажімо, досягнення наукою того рівня розвитку, за якого стало можливим клонувати людину, ще не означає, що у людини виникло “право на безсмертя”. Проти застосування цього відкриття виступили широкі кола громадськості, а у деяких державах навіть було проведено референдуми, за результатами котрих було прийнято рішення заборонити на їхніх територіях застосування операції з клонування людини (до речі, ч.2 ст. 3 Хартії Європейського Союзу про основні права включає заборону проведення репродуктивного клонування людей). Схожа ситуація спостерігається і щодо трансплантації органів людини, яка викликає у суспільстві далеко не однозначну реакцію.

Не все, на що сьогодні здатна людина, вона може і повинна робити. Широкі можливості, наприклад, по зміні людської тілесності в результаті досягнення біології, медицини, психіатрії, науки в цілому (можливості по зміні статі, по штучному репродукуванню, по стерилізації) як раз підтверджують, що порушення цього правила це шлях порушення людини і людської природи.

Права людини як гуманістичний інститут виключає абстрактно-самоцінний підхід до індивіда. Оскільки людина не запрограмована на людське, вона здатна привносити саме нелюдські та антикультурні пріоритети, бездуховні інтереси та потреби.

Тому, ведучи мову про права людини як соціальні можливості, слід виокремлювати такий момент, як їхня обґрунтованість з позицій моралі.

В ідеалі моральними нормами, які обґрунтовували б із позицій духовності ті чи інші досягнення (у технічній, медичній тощо сферах) людства як права людини, мали б виступати певні загальнолюдські норми, цінності; однак, як свідчить практика міжнародних правозахисних органів, конкретне змістовне навантаження таких норм, їхня специфіка визначаються ситуативним способом (при розгляді конкретних справ), з огляду на те суспільство, в якому постало спірне питання. Це, проте, не виключає того, що у ряді випадків міжнародні органи можуть проігнорувати національне тлумачення моральної норми.

Вищенаведене, як видається, дає нам підстави дійти наступних висновків:

1. Визначення проблеми співвідношення моралі та прав людини не може бути вирішено без врахування того факту, що право (як спеціально-юридичне явище) та мораль утворюють цілісну систему регуляторів поведінки людини у сучасному суспільстві, зберігаючи у той же час свої окремі “специфічні” території дії, що зумовлено характерними властивостями юридичних та моральних норм.

2. Історично склалося так, що перше покоління прав людини набуло безпосередньо морального значення, оскільки ці права були спрямовані на окреслення сфери автономії людини, “виведення” з зони правового втручання (впливу) тієї сфери життєдіяльності людини, де відбувається її вільне самовизначення на основі моральних норм.

3. На сучасному етапі значення моральних норм виражається у тому, що вони становлять систему специфічних духовних легітиматорів (виступають свого роду “лакмусовими папірцями”), котрі опосередковують перетворення досягнень суспільного розвитку (наукового, політичного та ін.) у визнані права людини з одного боку, а іншого не допускають поширення принципу “абстрактного пріоритету особистості” [], що базується, як вказує В.І. Крусс, на аморальній впевненості у “праві” людини самостійно розпоряджатися своїм тілом: здійснювати його “модернізацію”, “реставрацію” і навіть фундаментальну реконструкцію.

4. Відтак, видається справедливим твердження про те, що моральні норми покликані визначити напрямки розвитку інституту прав людини через визначення вищих буттєвих цінностей людини.