О.В. Грищук, Людська гідність як детермінанта прав людини

На сучасному етапі розвитку світової спільноти проблема прав і свобод людини є однією із найактуальніших. У цьому напрямку прийнято низку міжнародних правових актів, котрі визначають людину найвищою цінністю суспільства, а належне забезпечення її прав і свобод – головним обов’язком демократичної держави. Взагалі міжнародне право займає особливе місце в інституціалізації людської гідності та прав і свобод людини. Ідея непорушності прав і свобод, їх рівності та невід'ємності відображає споконвічне прагнення людства до знищення всіх форм насильства, експлуатації і пригноблення, прагнення до співіснування, заснованого на принципах справедливості, демократизму та гума­нізму.

Сучасна система захисту прав людини бере початок з утворення Організації Об’єднаних Націй, котра мала вирішальний вплив на розвиток міжнародного права другої половини двадцятого сторіччя і докорінно змінила співвідношення сил на міжнародній арені. Одним із перших кроків на шляху до створення системи захисту прав людини було прийняття Статуту ООН, котрий заклав її правове та концептуальне підґрунтя. Вже у преамбулі Статуту йдеться про рішуче прагнення народів Об'єднаних Націй утвердити віру в основні права людини, гідність і цінність особи, рівноправність чоловіків і жінок та рівність прав великих і малих націй.

Крім того, після утворення ООН постала проблема правової оцінки дій німецьких військових злочинців, котрі на свій захист стверджували, що діяли правомірно, оскільки виконували закони держави та накази керівництва. Під час Нюрбергського процесу, на якому проходив суд над вказаними особами, було встановлено, що хоча підсудні дійсно не порушували юридичних актів своєї держави, проте “самі ці акти були несправедливими, антиправовими, оскільки суперечили природним правам людини, народів, людства — насамперед, правам на життя, мир, свободу». Міжнародний військовий трибунал постановив у жовтні 1946 р. обвинувальні вироки керівникам рейху, спираючись саме на доктрину природних прав людини. Вже тоді “виявилась нагальна потреба закріпити, легалізувати базисні ідеї й принципи цієї доктрини та нормативні положення, що з неї випливають, у спеціальному документі, схваленому організованим світовим товариством у особі ООН”.

Це знайшло своє відображення у Загальній декларації прав людини, прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р. На думку професора В.Погорілка, правова сутність Загальної декларації багатопланова, але вона має насамперед три найважливіші аспекти:

• найменші порушення будь-яких видів основних прав і свобод щодо будь-якої людини ведуть або можуть вести до порушення всієї системи прав і свобод і зрештою до трагічних акцій щодо всього людства. Тому має бути надійний механізм захисту кожного з основних видів прав людини;

• поряд з національними засобами забезпечення і гарантування прав мають діяти міжнародне-правові способи і засоби гарантування прав як фактори недопущення внутрішньонаціональних конфліктів;

• визнаючи людину найвищою соціальною цінністю і поважаючи її права, народи світу завдяки Декларації мають сприяти не лише збереженню людини і людства, а й соціальному прогресові, поліпшенню умов життя при більшій свободі.

Можна сказати, що людська гідність стала однією з центральних категорій міжнародних правових актів власне через її закріплення у Загальній декларації прав людини. Так, вказаний правовий акт звертається до поняття людської гідності шість разів. Серед них можна виділити:

1. Загальне чи абстрактне звернення до людської гідності. Застосовується з метою виділення основних соціальних цінностей і засад функціонування суспільства. Зокрема, у преамбулі Загальної декларації вказано, що визнання гідності, притаманної всім членам людської сім'ї та рівних і невід'ємних їх прав є основою свободи, справедливості та загального миру в усьому світі. Підкреслено, що народи ООН підтвердили свою віру в основні права людини та гідність і цінність людської особи.

2. Нормативне. Таке звернення до людської гідності визначає систему ідеальних або бажаних соціальних зв'язків, які лежать в основі взаємовідносин між людьми. Зокрема ст. 1 вказує, що всі люди народжуються вільними й рівними за своєю гідністю та правами. Вони наділені розумом і совістю та повинні діяти один стосовно одного в дусі братерства.

3. Позанормативне, або таке, що застосовується для реалізації чи закріплення конкретних прав людини. Зокрема, ст. 5 вказує, що ніхто не повинен зазнавати тортур або жорстокого, нелюдського чи такого, що принижує людську гідність ставлення чи покарання. Ст. 22 закріплює право кожної людини на соціальне забезпечення, а також на реалізацію необхідних для підтримки її гідності й вільного розвитку особистості прав у економічній, соціальній і культурній сферах. Ст. 23 закріплює право кожного, хто працює, на справедливу й задовільну винагороду, яка забезпечує гідне людини існування.

Прийняття Загальної декларації прав людини передбачало розвиток її положень. Подальша розробка і прийняття правових актів конкретизувала положення Декларації, створюючи механізми юридичної відповідальності для держав, які їх підпишуть і ратифікують. З прийняттям Генеральною Асамблеєю ООН у 1966 році Пакту про економічні, соціальні та культурні права і Пакту про громадянські та політичні права була створена універсальна міжнародно-правова основа закріплення людської гідності.

У преамбулах названих Пактів міститься посилання на Загальну декларацію прав людини (так зване загальне звернення до людської гідності). Крім того, Преамбули проголошують право народів на самовизначення, тобто вільне встановлення свого політичного статусу і вільне забезпечення свого економічного, соціального і культурного розвитку (п.1 ст.1), а також констатують, що “всі народи для досягнення своїх цілей можуть вільно розпоряджатися своїми природними ресурсами без шкоди для будь-яких зобов’язань, що витікають з міжнародної економічної співпраці, заснованої на принципах взаємної вигоди, і з міжнародного права” (п.2 ст.1). Слід погодитися з В.М.Капіциним, що цим положенням два документи визнають, що реалізація прав людини багато в чому залежить від економічного, соціального і культурного розвитку держави і народу, серед якого живе конкретна людина.[4, C.132] Наступні статті Пактів закріплюють обов’язки держав поважати і забезпечувати права осіб, котрі знаходяться в межах їх території і під їх юрисдикцією без будь-яких відмінностей раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних та інших переконань, національного чи соціального походження, майнового положення чи іншого стану.

Однак визначальне місце у цих правових актах займає нормативне звернення до людської гідності: "всі права витікають з властивої людській особі гідності". З такого формулювання випливає кілька істотних висновків:

1. людська гідність розглядається як джерело прав людини, тобто підноситься на рівень принципу права;

2. людська гідність належить кожному, незалежно від законодавчого закріплення;

3. право людини на гідність випливає з принципу людської гідності.

Після прийняття Міжнародного Білля про права було прийнято велику кількість правових актів, котрі торкаються окремих видів порушень прав людини, зокрема расової дискримінації, дискримінації жінок, дітей, геноциду, катувань. Багато з них містять звернення до людської гідності. Так, серед проаналізованих мною 97 правових актів ООН, звернення до людської гідності містять 54 акти. У цих актах застосування поняття "людська гідність" відбувається у два способи:

1. Відсильне застосування. Має місце у випадку посилання у преамбулах міжнародних правових актів на відповідні формулювання Загальної декларації прав людини. Наприклад у Декларації про надання незалежності колоніальним країнам і народам (14.12.1960) у преамбулі утверджує віру в основні права людини, у гідність і цінність людської особистості, у рівноправність чоловіків і жінок і в рівність прав великих і малих націй і сприяє соціальному прогресу і поліпшенню умов життя при більшій свободі. Міжнародна конвенція проти апартеїду в спорті (10.12.1985) передбачає, що всі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності і правах і що кожна людина повинна мати всі права і усі свободи, проголошені в Декларації, без обмежень стосовно раси, кольору шкіри або національного походження.

2. Безпосереднє застосування поняття «людська гідність», здебільшого нормативне чи позанормативне. Можна виділити такі основні випадки безпосереднього застосування поняття «людська гідність», що розглядається як:

1. Філософська основа, елемент антропологічної концепції. Так, Декларація про право й обов'язок окремих осіб, груп і органів суспільства заохочувати і захищати загальновизнані права людини й основні свободи (9.12.1998) передбачає у ст. 11, що кожен, хто за своєю професією може впливати на людську гідність, права людини й основні волі інших осіб, повинен поважати ці права і свободи і дотримувати відповідні національні і міжнародні стандарти поводження або етики, що зв'язані з родом занять або професією.

2. Морально-правовий стандарт. Конвенція про боротьбу з торгівлею людьми і з експлуатацією проституції третіми особами визнає проституцію і торгівлю людьми "несумісні з гідністю і цінністю людської особи і загрожують благополуччю людини, сім'ї та суспільства". Декларація про ліквідацію дискримінації по відношенню до жінок (7.11.1967) визнає, що "дискримінації по відношенню до жінок несумісна з гідністю жінки як людини, благополуччям сім'ї та суспільства". Віденська декларація і Програма дій (25.06.1993) передбачає, що насильство за ознакою статі та усі форми сексуального домагання й експлуатації, включаючи ті з них, що виникають з культурних забобонів і незаконної міжнародної торгівлі жінками, несумісні з гідністю і цінністю людської особистості і повинні бути викоренені.

3. Елемент законодавчих дефініцій, що приймається для конкретних цілей відповідного міжнародного правового акту. Так, Міжнародна конвенція про запобігання злочину апартеїду і покарання за нього (30.11.1973) у ст. 11 вказує, що термін "злочин апартеїду" означає наступні нелюдські акти, вчинені з метою встановлення і підтримки панування однієї расової групи людей над якою-небудь іншою расовою групою людей і її систематичного гноблення: позбавлення члена або членів расової групи або груп права на життя і свободу особи шляхом заподіяння членам расової групи або груп серйозних тілесних ушкоджень або розумового розладу і зазіхання на їхню свободу або гідність в результаті застосування до них катувань або жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження і покарання.

4. Стандарт, з яким вступає в суперечність явище, що засуджене відповідним міжнародним правовим актом. Це може бути голод, неповага релігійна, дискримінація жінок, расова дискримінація, тортури, нелюдське, або таке, що принижує гідність поводження або покарання. Так, Декларація про расу і расові забобони (27.11.1978) в ст. 4 передбачає, що будь-яка перешкода, щодо вільного розквіту особистості і вільної комунікації між людьми, заснована на расових або етнічних поглядах, суперечить принципу рівності в гідності та правах і є неприпустимою. Інші форми політики і практики сегрегації і расової дискримінації являють собою злочин проти сумління і гідності людства і можуть викликати політичну напруженість і створити серйозну погрозу міжнародному миру і безпеці.

5. Об'єкт протиправних порушень, без одночасної вказівки таких протиправних порушень. Так, Декларація про захист жінок та дітей в надзвичайних ситуаціях і в період збройних конфліктів (14.12.1974) зазначає, що гідність людської особи надалі зазнає серйозних порушень. У Віденській декларації і Програмі дій (25 .06.1993) виражено тривогу й осуд у зв'язку з тим, що грубі і систематичні порушення прав людини і ситуації, що створюють серйозні перешкоди на шляху повного здійснення всіх прав людини, продовжують мати місце в різних частинах земної кулі.

6. Об'єкт можливих протиправних порушень, з одночасною вказівкою таких порушень. Декларація про науку та використання наукових знань (1999) зазначає, що наукові досягнення можуть потягнути за собою небезпеку для прав окремої особи чи групи осіб і для людської гідності. У Віденській декларації і Програмі дій (25.06.1993) зазначено, що одним із самих огидних способів приниження людської гідності є катування, що позбавляє жертв гідності і підриває їхню здатність продовжувати своє життя і діяльність.

7. Об'єкт державно-правового захисту. Декларація про використання науково-технічного прогресу в інтересах миру і на благо людства зазначає, що “всі держави приймають ефективні заходи, включаючи законодавчі, в цілях попередження і недопущення використання науково-технічних досягнень на шкоду правам людини і основним свободам і гідності людської особистості”.

8. Ідеал, до якого має призвести процес підтримуваний даним міжнародним правовим актом. Наприклад, у Другому факультативному протоколі до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права (15.12.1989), спрямованому на скасування страти зазначено, що скасування страти сприяє зміцненню людської гідності і прогресивному розвиткові прав людини. Послання Тегеранської конференції (13.05.1968) підкреслює, що головною ціллю ООН в галузі прав людини є досягнення кожною людиною максимуму свободи і гідності. Одночасно міститься настійний заклик до подвоєння зусиль в цілях забезпечення всім людям життя, що відповідає вимогам свободи і гідності. Декларація принципів міжнародного культурного співробітництва (4.11.1966) у ст. 1. зазначає, що кожна культура має гідність і цінність, які варто поважати і зберігати.

Підсумовуючи вищевказане, можна зробити висновок, що правові акти Організації Об’єднаних Націй займають особливе місце в інституціалізації людської гідності та становленні прав людини. Вказані акти визнають і підтримують людську гідність як гуманітарну універсалію, ціннісний орієнтир загальнолюдської ідентифікації, онтологічну основу прав і свобод людини.

Як же розуміється поняття гідності юридичною наукою? У правничій літературі зустрічаємо, по-перше, твердження, що гідність людини має характер основного принципу юридичного права [18]. Принагідно звернемося до дифініції принципів права. За професором П.М.Рабіновичем - це керівні засади (ідеї), зумовлені об’єктивними закономірностями існування й розвитку людини та суспільства, котрі визначають зміст та спрямованість правового регулювання [11, с.82].

В такому випадку, визнання гідності джерелом прав і свобод людини робить визначальним верховенство принципу природної гідності. Тобто конкретні права й свободи, а також усі інші норми повинні бути інтерпретовані крізь призму людської гідності, яка є “найвищим принципом Конституції” [20,с.496]. Конституційне закріплення принципу людської гідності виконує роль ідеалу, до котрого повинен прагнути законодавець. Цей принцип повинен виконувати роль тієї опори, на яку той опиратиметься при виданні інших юридичних норм.

Принцип людської гідності носить абсолютний характер, тобто: 1) гідність людини є непорушною; 2) будь-які винятки з цього правила недопустимі. Людська гідність складає першоджерело, фундамент й основу цілого конституційного порядку в логічному, онтологічному та інтерпретаційному вимірах. Отож, людську гідність не можна тлумачити лише як одне з багатьох прав чи свобод, оскільки таке розуміння гідності може призвести до звуження її змісту [17, с.92].

По-друге, деякі вчені вказують, що людська гідність є однією із свобод людини [19, с.45]. Інші вчені стверджують, що гідність є її правом. Однак право людини на гідність розглядається як засадниче щодо інших прав людини, воно реалізується через розвиток інших прав і свобод [14, с.50]. Таке право також розглядається як абсолютне [13, с.9], тобто таке, що охороняється від усіх інших суб’єктів права, котрі підпорядковуються даному правовому режиму. Це право породжує так звані абсолютні обов’язки інших суб’єктів. Суть даних обов’язків: усі повинні утримуватись (проявляти свою пасивність) щодо порушення абсолютного права, інакше порушник покладає на себе додатковий обов’язок з відшкодування заподіяної шкоди, а потерпілий, реалізуючи своє право на захист, вступає із ним у «відносні» правовідносини [15, с.36].

У суспільній етиці застосовується дещо інший підхід до тлумачення поняття “гідність”. Вченими вироблено три сфери його застосування: гідність людини, гідність певної спільноти та людська гідність [8; 15]. Гідність людини або особиста (власна) гідність виражається у почутті власної цінності конкретної людини, котра грунтується на схваленій суспільством моральній самосвідомості і готовності її охорони за будь-яких умов, а також очікування з цього приводу поваги з боку інших. Людина набуває своєї гідності і може її втратити як у власних очах, так і в очах інших людей. Гідність, що розуміється в такий спосіб не належить “автоматично” кожній людині, а залежить від її поведінки в повсякденному житті.

Можна сказати, що це є внутрішня, чи суб’єктивна сторона гідності, тобто усвідомлення людиною своєї гідності. Гідність людини включає інтелектуальний, емоційний та вольовий моменти – усвідомлення свого правового й суспільного становища, своєї моральної репутації, чутливість до суспільної думки, до суспільної оцінки своєї діяльності і своєї гідності, прагнення здобути й підтримати добру репутацію та уникнути громадського осуду. Включення ж вольових моментів відображає ситуацію самовиховання, саморегулювання, яке зумовлює вплив усвідомлення власної значущості на поведінку людини в суспільстві, де воно і проявляється назовні [10, с.15]. Отже можна зробити висновок, що гідність людини - це внутрішня оцінка людиною власної самоцінності, яка грунтується на об’єктивно існуючій значущості даної людини для інших суб’єктів.

Родовим поняттям стосовно гідності людини є людська гідність [1, с.13]. Тут мова йде про гідність, що нею наділена кожна людина, безвідносно до її індивідуальних особливостей. Людська гідність розуміється як моральна цінність та суспільна значущість особистості, котра визначається існуючими суспільними відносинами і не залежить від людини. Тобто в силу лише того, що людина є істотою біосоціальною, вона вже наділена певною гідністю. Деякі автори називають людську гідність об’єктивною стороною гідності [15, с.10].

Людська гідність як соціальна цінність ґрунтується перш за все на моралі. Моральна регуляція поведінки людини здійснюється через систему моральних норм і оцінок, які орієнтують людину на певні зразки поведінки і в той же час обмежують її певними рамками. Отже, можна зробити висновок, що саме гідність людини породжує певний якісний рівень відносин особи і суспільства, визнання людини вищою його цінністю, що, в свою чергу, потребує визнання певних прав людини.

Тому питання людської гідності – це завжди питання прав людини, їх реальних гарантій. Права людини самі по собі не можуть гарантувати справедливості чи добробуту, але захищають від приниження гідності. Завдяки цим правам людина зберігає свою особистість і неповторність [2, с.11]. Ще Р. Іерінг пов’язував прагнення відстоювати свої права з моральним почуттям гідності особи: “Хто не відчуває, що у тому випадку, коли безсоромно порушують і ущемляють його право, питання йде не просто про об’єкт цього права, але про його власну гідність, хто в подібній ситуації не відчуває прагнення захистити себе, своє право, той уже людина безнадійна…” [3, с.3].

Поряд із тим, права людини – це сукупність основних соціальних можливостей, що природним чином постають із певних умов життя суспільства. Право не породжує цих можливостей, а лише фіксує те, що може забезпечити суспільство. Тому закріплені законом права людини стають правами громадянина [7, с.17].

Можна стверджувати, що конструкція прав людини є своєрідною з’єднуючою ланкою між правом та мораллю. Юридичні гарантії проголошення і забезпечення фундаментальних принципів взаємовідносин особи й суспільства доповнюють моральні норми, стверджують свободу і автономію суб’єктів моралі. Найважливіші цінності отримують “подвійне закріплення” в соціальних нормах стосовно прав людини, котрі мають значення як у соціальній, так і в юридичній системах. Механізми нормативно-правового забезпечення прав людини в силу їх визначальної ролі для людського суспільства підріплюють специфічні моральні механізми (принципи), що свідчить про взаємодоповнюваність прав людини і моралі [5, с.142].

Відтак, у царині моральної та правової свідомості поняття гідності постає передовсім як емоційне ставлення людини до усієї сукупності юридичних засобів, за допомогою котрих забезпечується закріплення фактичного становища людини в суспільстві і державі. Ідея гідності виступає тут стержневим елементом, орієнтуючи особу на правильний вибір лінії поведінки, на самостійність і вільне визначення власних вчинків. Почуття правової та етичної гідності є важливими складниками і результатом свідомості особи. Вони означають осмислення й переживання (оцінювання) людиною своєї моральної та правової цінності і суспільного значення [10, с.15].

Отже, поняття гідності пов’язується в основному з категорією оцінки. Слід погодитися, що власне оціночний момент у вигляді моральної чи правової оцінки є суттєвим засобом впливу на поведінку людини, на основі якого “формується еталон вимог, що висуваються до дій людей у конкретній ситуації з конкретного приводу” [6, с.80]. Ці вимоги стають нормами для особистих дій лише у випадку, коли вони забезпечуються перш за все внутрішнім переконанням людини в їх корисності, вигідності, цінності як для неї самої, так і для інших людей [11, с.125].

З огляду на наведене, людська гідність – це самоцінність людини як біосоціальної істоти – унікального родового суб’єкта, який уособлює найвищий рівень розвитку буття на Землі. Власне таке розуміння гідності людини як загальнолюдської, моральної цінності, що характеризує суспільне значення особи, видається найбільш оптимальним.

1. Власов А.А. Проблемы судебной защиты чести, достоинства и деловой репутации. – М.: Изд-во им. Сабашниковых, 2000. -344с. 50

2. Заметки о правах человека и мониторинге прав человека. Хельсинский Фонд по правам человека. - Варшава, 1997.- 79с.88

3. Иеринг Р. Борьба за право. - М., 1991. – 271с.97

4. Капицын В.М. Права человека и механизмы их защиты. – М.: Юркнига, 2003. – 288с.- C.132

5. Колотова Н.В. Права человека как сфера взаимодополнения права и морали// Права человека и политическое реформирование (юридические, этические, социально-психологические аспекты). - М., 1997.- 153с. - с.113

6. Лукашева Е.А. Социалистическое правосознание и законность.- М.: Юридическая литература, 1973. – 344 с.128

7. Малеин Н.С. Гражданский закон и права личности в СССР. - М., 1981. – 165с.. 134

8. Малеин Н.С. Охрана прав личности советским законодательством. - М.: Наука, 1985. -165с.136

9. Погорілко В. Загальна декларація прав людини — одна з найважливіших загальнолюдських цінностей XX століття // Право України, 1999, № 4. – с.7-9. – с.7.

10. Придворов Н.А. Достоинство личности и социалистическое право. - М.: Юридическая литература, 1977. –135 с.195

11. Рабинович П.М. Социалистическое право как ценность. – Львов: Вища школа, 1985. – 167с.201

12. Рабінович П.М. Загальна декларація прав людини – вселюдський ідеал гуманізму (до 50-річчя прийняття) //Право України, 1998, № 1. – с.8-14. – с.9.

13. Ромовская З.В. Личные неимущественные права граждан СССР (понятие, виды, классификация, содержание, гражданско-правовая защита): Автореф.дис… канд.юрид.наук: 12.00.03. - К. 1968.- 17с. 212

14. Сонькина И. Юридические критерии понятия «человеческое достоинство» // Право и жизнь. - 2001. - №37. – С. 49 –72. 231

15. Стефанчук Р.О. Захист честі, гідності та репутації в цивільному праві. – К.: Науковий світ, 2001. – 306с. 232

16. Церковная А.А. Право на честь и достоинство как личные неимущественные права, обеспечивающие социальное бытие физического лица// Вісник Луганського ін-ту внутрішніх справ МВС України. Науково-теоретичний журнал. - 1998. - Випуск 2. – С.19-32.262

17. Garlicki L. Polskie prawo konstytucyjne: Zarys wykladu. – Warszawa, 1998. - S.92. 300

18. Krukowski J. Godnosc czlowieka podstawa konstytucyjnego katalogu praw i wolnosci jednostki // Podstawowe prawa jednostki i ich sadowa ochrona / Red. L.Wisniewsk. - Warszawa, 1997. - S.42. 301

19. Robert Jacques. The principle of human dignity / The principle of respect for human dignity. Europeean Commission for Democracy through Law. Concil of Europe Publishing, 1999. - P.45. 302.

20. Zieba-Zalucka H. Godnosc czlowieka i jej ohrona wobec dzialan administracji publicznej / Jednostka wobec dzialan administracji publicznej. - Rzeszow: UMCS, 2001. - S.501. 303.