О.М. Губар Права людини у системі категорій антропології права

Актуальність проблем, пов’язаних з правами людини у сучасній цивілізації детермінується, перш за все, тенденцією гуманізації соціального розвитку. Прагнення до ери реального гуманізму стимулює антропологічні дослідження у багатьох галузях духовної культури.

Сучасний етап досліджень у галузі прав людини відрізняється великою кількістю розробки конкретних питань: специфіка реалізації груп прав і окремих прав; міжнародні та національні стандарти дотримання прав людини; ефективність міжнародних і державних інститутів захисту прав людини. У той же час, у сучасному дискурсі прав людини ще бракує методологічних філософських досліджень сутності цього феномена, місця поняття “права людини” у системі категорій, які висвітлюють буття людини у сучасному світі.

У численних публікаціях з проблем прав людини відрізняються два концептуальні підходи, котрі умовно можна визначити як державоцентристський та антропоцентристський.

У державоцентристській концепції права людини визначаються як простір свободи людини, який їй гарантує держава. “Права людини – поняття яке характеризує правовий статус людини по її відношенню до держави, її можливості та претензії в економічній, соціальній, політичній та культурній сферах” [1, с. 239]. Безумовно, той факт що більшість держав хоча б на рівні декларацій визначили свої обов’язки перед людиною є величезним здобутком розвитку цивілізації у ХХ - ХХІ сторіччі. Але ж звужувати поняття “права людини” до суто політико-юридичного терміну невірно не тільки з точки зору теорії, практичні наслідки цього звужування погрожують значному зменшенню кола активних суб’єктів соціальної дії, збереженню й надалі сучасного акценту на політичних суб’єктах.

Антропоцентристська концепція права і прав людини у різних аспектах розроблялась і висвітлювалась у дослідженнях Львівській лабораторії прав людини. Права людини в цьому підході визначаються як “...певні можливості людини, котрі необхідні для її існування та розвитку в конкретно-історичних умовах, об’єктивно визначаються досягнутим рівнем розвитку людства і мають бути загальними та рівними для всіх людей”. [2. с. 5].

Головна ідея цієї концепції базується на аналізі зв’язку причин та наслідків: спочатку була людина з її потребами та інтересами, з визначенням своїх можливостей і заборонив, своїх меж персональної свободи. З якими антропологічними категоріями пов’язане поняття “права людини»? У сучасних дослідженнях разом з поняттям права людини фігурують, перш за все, такі поняття як “потреба”, “можливість”, “вимога”. Згадані вже автори Рабинович П.М. та Хавронюк М.І. (патріархи антропологічної концепції у сучасному українському дискурсі) свій теоретично-метрологічний підхід до аналізу сутності феномену “права людини” визначають як “потребовий” [2. с. 5]. Різниця між поняттями “потреба” і “права людини” розкривається у понятті “можливість”. Права людини це можливість реалізувати особисті потреби, котрі залежать від конкретно-історичного рівня соціально-економічного та правового розвитку суспільства. Право розуміється у самому мировому значенні як справедливість, - рівність можливостей.

В аналізі поняття “права людини” можна визначити три рівня:

• перший – персональний (Я – самість, самосвідомість) – антропологічний підхід,

• другий – інтерперсональний (Я – другий) – морально-психологичний, соціологічний підходи,

• третій – інституціональний (Я – держава) – юридичний, політологічний підходи.

Використовуючи класичну раціоналістичну методологію категоріального аналізу і частково герменевтичний аналіз понять спробуємо розкрити зміст поняття “права людини” в більш широкому колі антропологічних категорій.

З точки зору генезису поняття “права людини” перш за все пов’язане з такою базовою категорією як “самосвідомість”. Коли і де вперше з’являється уявлення людини про те, що вона має якесь коло свободи, деякі можливості реалізувати свої бажання? Можливо у свідомості, а точніше із самосвідомості людини. Колись людина як “перший вільновідпущеник природи” вирвалась з царства дикої природи, розпрямилася на весь зріст і промовила: “Я - Людина! Я маю право!” З цього зокрема бере свій початок людська культура.

В цьому контексті права людини можна виразити як елемент самосвідомості, точніше такий рівень, його розвитку, коли людина не просто відокремлює себе від навколишнього світа, але чітко відчуває багатогранність зв’язків себе зі світом. Таким чином, у смисловому полі поняття “самосвідомість” права людини висвітлюються як відносини внутрішнього духовного рівня свободи, усвідомлення своїх потреб й бажань і початок пошуку шляхів їх реалізації. З цього кроку починається перехід з внутрішнього до зовнішнього буття. Але ж, до аналізу поняття “права людини” у зовнішньому полі антропологічних понять більш детально зосередимось на моральному аспекті усвідомлення прав людини

Головним процесом самосвідомості є самовизначення людини в світі. Цей процес здійснюється у різноманітних напрямках. Одним з головних напрямків є моральний вектор, котрий пов’язаний з поняттям “права людини”. Критерієм розвитку самосвідомості, рівня самовираження, рівня духовної культури особистості взагалі є почуття гідності. “Гідність – поняття моральної свідомості, що несе уявлення про цінність усякої людини як моральної особистості” [3 с. 85].

Людина визнає себе не просто порошинкою всесвіту, але ж намагається відчувати себе одним з його центрів. Ця особливість скоріше є найбільш глибокою антропологічною причиною появлення прав людини. Гідність інколи визначають як одне з базових особистісних прав людини, посилаючись при цьому на міжнародні документи у галузі прав людини, зокрема на Загальну декларацію прав людини. У статті першій Декларації стверджується: “Усі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності та правах. Вони наділені розумом і совістю і повинні діяти у ставленні один до одного в дусі братерства” [4 с. 282]. У розділі другому Конституції України “Права, свободи та обов’язки людини і громадянина” у статті 21 “Усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними” [4 с. 8] теж практично ототожнюються поняття “гідність” та “права людини”. Тому можна зробити висновок, що гідність не є одним з прав людини, але вона скоріше є те, що складає сутність цього явища або антропологічне джерело прав людини. Наприклад, звідкіля виникли такі потреби як недоторканість особистості, її власності та житла, таємниця листування, заборона тортур та інші? Джерелом усіх цих потреб людини, котрі потім були усвідомлені як права людини є людська гідність. Як доказ того, що гідність не є окремим правом, але складовою частиною усіх прав, наведемо ще такий аргумент. Базовим, першим правом людини є, безперечно, право на життя. Але ж людське життя не можна зводити до біологічного існування. Людський вимір життя це перш за все гідне життя, яке визначається у поняттях: свобода, рівність, справедливість, можливість задовольняти свої матеріальні та духовні потреби. У гуманістичних традиціях будь-який культури людська гідність цінувалась більш за все. У Руський Правді, наприклад, відшкодування за пошкодження вуса у п’ять разів більше, ніж відшкодування за пошкодження іншого органу (рука, нога, тощо).

Поль Рікер, аналізуючи антропологічні аспекти сучасних ліберальних теорій справедливості й прав людини, людську самоповагу, гідність відносить до розряду первісних благ, які є водночас мірою та фундаментом й прав людини, й позитивного права: “...будь-яка розумна істота передбачається такою, яка має бажання володіти соціальними первісними благами, без яких вимога свободи була б безпредметною. У цьому відношенні важливо зауважити, що “самоповага” належить до цього переліку первісних благ” [5 с. 104].

Визначивши, що гідність э найважливішою категорію моральної самосвідомості, яка висвітлює сутність поняття “права людини”, прослідкуємо також зв’язок цього поняття з протилежними категоріями моральної рефлексії: совість та відповідальність. Людина як розумна істота рефлектує не тільки у позитивних, самостверджуючих поняттях (честь, гідність, самоповага), але й в критичних поняттях, тобто людина спроможна сама себе судити, порівнювати себе-реального із собою – ідеальним, відчуваючи при цьому почуття від задоволення собою (гордість) до сумнівів, докорів сумління.

“Совість” – ще одна категорія, котра висвітлює антропоцентричну концепцію прав людини. Так як гідність є внутрішньою, духовною матір’ю таких антропогенних правових явищ як потреба, вибір, вимога, можливість, свобода; так і совість є джерелом таких проявів буття людини у світі права, як толерантність, повага до іншого, обмеженість свободи волі, нормативність діяльності, відповідальність, обов’язки. У сучасних етичних дослідженнях совість визначається як “... внутрішнє духовне осмислення людиною цілісності своєї життєвої реалізації під кутом зору її принципової моральної оцінки”. [6 с. 188-189].

Внутрішнє визначення людиною своїх прав (можливостей, меж свободи) завжди пов’язане з ситуацією вибору оцінюванням себе і ситуації навколо себе. Совість – це є моральний вектор оцінювання і вибору людини. Тому виховання людини в дусі ідеології прав людини це, перш за все, формування її самосвідомості, водночас гідності та совісті. Тоді права людини будуть сприйматися у культурі не тільки як вимоги, можливості і свободи але як діалектика гідності і толерантності; свободи і відповідальності; можливостей і обов’язків.

Таким чином у антропологічній концепції права людини визначаються як елемент самосвідомості: уявлення людини про свою гідність, свої потреби, інтереси, претензії, внутрішні суб’єктивні можливості їх реалізації. Ця дефініція звичайно не охоплює усього багатогранного змісту поняття “права людини”. Але без цього внутрішнього уявлення їх не існує взагалі. Вони можуть бути записані у Конституції, продекларовані як головний напрям державної політики та ідеології, та не бути реалізованими, тому що потрібне бажання і воля та активність людини у реалізації своїх потреб та захисту своєї гідності.

Внутрішня людина (її рефлексія, самосвідомість) неминуче перетворюється у зовнішню, занурюється у навколишній світ і там уявлення самосвідомості знаходять інші смисли, інші можливості, іншу діалектику свободи і відповідальності.

Антропологічний підхід до аналізу поняття “права людини” дозволяє зробити ще один висновок. Якщо перші уявлення про права людини зароджуються у самосвідомості, то вона і є найважливішим критерієм рівня розвитку правової культури, правового суспільства та правової держави. У сучасному українському конституціоналізмі однією з суттєвих ознак правової держави визначається “... пріоритет не державних інтересів, а загальнолюдських цінностей і верховенство прав людини, в якій право безумовно панує над законом і яка поважає загальновизнані принципи і норми міжнародного права, яка призначена для кожного окремого громадянина, територіальної общини і для суспільства у цілому та сприяє самодостатності особи і надає необхідну допомогу тим, хто не здатний створити для себе добробут не зі своєї вини” [4 с. 61-62].

1. Энциклопедический юридический словарь. – М.: ИНФРА – М, 1999. – 368 с.

2. Рабинович П.М., Хавронюк М.І. Права людини і громадянина: Навчальний посібник. – К.: Атака, 2000. – 464 с.

3. Словарь по этике. – М.:, 1983. – 445 с.

4. Конституція України. Офіційний текст. Коментар законодавства України про права та свободи людини і громадянина. М.І. Хавронюк. – К.: Видавництво А.С.К., 2003. - 384 с.

5. Рікер П. Право і справедливість / Пер. із фр. – К.:Дух і літера, 2002.- 216 с.

6. Малахов В.А. Етика. – К.: Либідь, 1996. – 304 с.