Г.О. Лозова Антропологія права крізь призму предмета філософії права

У сучасних умовах радикальних змін в Україні та становлення першооснов права та правової державності суттєво звеличується роль та значення антропології права в системі соціальних та гуманітарних наук, в період формування та утвердження у нашому суспільстві цінностей права, свободи та справедливості.

Правова багатовимірність світу виникає сьогодні внаслідок вивчення права через його сприйняття людьми у різних культурах. З огляду на це, філософія права є однією з найбільш динамічних галузей філософського знання, яка постійно розвивається. Філософія права – у її співвідношенні з іншими видами та способами вивчення права – є вищою духовною формою пізнання права, осягнення та ствердження його змісту, цінності та значення в житті людей. Однак і нині залишається дискусійною проблема статусу філософії права: чи є вона самостійною наукою? Якщо є, то до яких наук – юридичних чи філософських належить? Які її стосунки з суміжними юридичними науками, зокрема із загальною теорією права, історією правових вчень, соціологією права?

Вивчення правового регулювання різних сфер життя та їх співвідношення з існуючими практичними обставинами дає можливість зрозуміти внутрішні механізми розвитку та співіснування людських спільнот. Саме тому об’єктом даного наукового дослідження є проблематика антропології права крізь предмет філософії права, історичне становлення її загальних рис як самостійної науки, а також визначення її ролі і значення для формування свідомості юриста-науковця.

Подібно до питання про сенс життя, проблема антропології висувається на авансцену професійної самосвідомості найчастіше або в початковий період розвитку дисципліни, коли вона тільки намагається знайти власне обличчя, або ж у переломні моменти її історичної долі, коли зміни соціокультурних парадигм породжують радикальні внутрішні зрушення в її структурі й змісті. У цьому відношенні антропологія права виявляє характерний приклад того, як у її долі в даний час зійшлися чинники обох видів. Іншим суміжним чинником є те, що соціокультурна думка в новоутворених пострадянських державах у даний час переживає зміну парадигм, коли колишні теоретичні схеми і принципи, що підтримувалися силою ідеологічних імперативів, відступили в історичну тінь і вивільнена соціально-філософська думка вийшла на теоретичний простір, щоб самовизначитися в нових соціокультурних умовах зі своїм предметом і методами. Без цього антропологія права не в змозі виробити систему адекватних уявлень про себе і своє призначення. Дана ситуація нагадує те, як людина, бажаючи мати точне уявлення про свою зовнішність, намагається це зробити за допомогою дзеркала.

Філософія завжди виявляла інтерес до права. Він зумовлений передусім потребою філософії пересвідчитися в тому, що вона справді має загальний характер, що вона поширюється і на таку особливу галузь, як антропологія права. Відзначимо, що право, в тому числі антропологія права, завжди прагнуло визначити своє місце у загальній системі соціальних явищ, знайти філософське обґрунтування своїх положень.

Що є предметом філософії права? Відповідь на це питання має постати в результаті аналізу принаймні двох його аспектів: змісту праворозуміння та специфіки предмету філософії та антропології права. Щодо першого з них, то усім добре відомо, що інтерпретація поняття “право” ніколи не була й сьогодні не залишається однозначною. Тому вже з цієї причини предмет філософії права, будучи явищем похідним від праворозуміння, не зможе змістовно витлумачуватись завжди, повсюди й усіма однаково. І якщо саме антропологія права покладає на себе місію визначитись, що є право або, інакше кажучи, яке явище відображається зазначеним правом, то скільки існувало й існує різних “функцій”, стільки було і буде неоднозначних праворозумінь. А тоді, отже, проблема змістовної, неформальної уніфікації предмета філософії права, може видатись принципово нерозв’язуваною.

Для розв’язання обговорюваного питання про антропологія крізь предмет філософії права є не менш важливим і другий із зазначених вище його аспектів, а саме: які знання про право матимуть саме філософський статус. Зазначимо тут про те, що, як відомо, стосовно предмету філософії навіть серед самих філософів немає певної згоди. Виходячи з наведеного, щодо предмета філософії права видається за можливе визначити їх поняття у такий спосіб: філософія права – система найзагальніших, гранично загальних, знань щодо онтологічної природи та соціальної сутності явища, яке відображається поняттям права.

Право не належить до тих предметів, які спостерігаються безпосередньо. У нього немає свого чітко окресленого місця в оточуючому людину фізичному просторі. Усі здійснювані спроби побудувати його філософсько-теоретичну модель змушені опиратися на наявний духовно-практичний досвід, накопичений багатьма поколіннями. Він дає можливість будувати такі моделі. Але їхні основи повинні бути зовсім інші, незалежні від критеріїв почуттєвого сприйняття. Зміст права складає не фізично відчутна предметність, а норми, цінності і змісти. Оперуючи ними, людське мислення вибудовує специфічну за своїми ознаками і властивостями реальність, що називається правовою.

Філософія права займається дослідженням змісту права, його сутності та поняття, його основ та місця в світі, його цінності та значення, його ролі в житті людини, суспільства та держави, у ролях народів та людства. Не вдаючи із себе всезнайку, філософія права віддає перевагу пошуку тих основ і смислів, які роблять право правом, а не чим-небудь іншим. Вона шукає ці смисли й у самому праві, і в суміжних із ним галузях. Її цікавлять передумовні знання не стільки про саме право, скільки про те, без чого воно не могло б бути правом.

В той же час, звертаючись до правової реальності, антропологія права досліджує цивілізації, усередині яких функціонують системи права, культуру, релігію, мораль, на які обпирається право, державу, зусиллями якої переважно здійснюється правова регуляція соціального життя, норми і цінності, що складають зміст права, свідомість і поведінку людини, яка дотримується або порушує правові норми. Багато вчених характеризують цю дисципліну в історико-логічному ракурсі. Не випадково при визначення антропології права, насамперед, усі автори говорять про неї як про науку, яка постигає логіку та філософію права.

Кант розглядав право як абстрактну теорію понять, результат роботи чистого розуму, але при цьому вказував, що “поняття “право” – це чисте, але спрямоване на практику поняття”. Орієнтацією на практику проникнута і його думка про те, що “право сполучене з правомочністю примушувати” 2; с. 57. Згідно виразу П. Стучки, “філософія права – найслабша частина вчення Канта, так як в кінці кінців і в праві в нього – не продукт емпіричного інтересу, а поняття, яке відноситься до загального, необхідній людині значенню, оскільки ціль права у Канта – встановити умови, при яких свавілля одного може бути примирене зі свавіллям іншого за загальним законом природи 9; с. 200. На противагу Канту, за задумом Г. Гуго, юриспруденція повинна складатися з трьох частин: юридичної догматики, філософії права (філософії позитивного права) та історії права. На його думку, філософія права і історія права складають “разумную основу научного познания права” та створюють “ученую, либеральную юриспруденцию”. Тобто філософія права та історичність права в його трактуванні носили антираціоналістичний, позитивістський характер та були направлені проти природних ідей розумного права. Його концепція історичності права йшла в розріз розумності як історії, так і права 11; с. 11-12. О. Вальденберг ототожнював філософію права з теорією пізнання права, тобто її предметом у нього є питання не про те, що таке право, а про те, як ми його розуміємо та як вивчаємо 4; с. 54. На думку Пермякова Ю. С., предметом філософії права є “стан духовного життя людини”, а саме “феномен людського життя”, завдяки котрому особа реалізує свою духовну сутність, набуває єдності з іншими людьми, локалізує своє місцеперебування у світовому просторі й долає обмеженість людського буття  7; с. 2,7. Інша група вчених вважає, що предметом та змістом філософії права є природне право. Поняття природного права, за словами Новгородцева П. І., належить до числа найдавніших категорій філософії права та юриспруденції. З давніх-давен воно ставилося на противагу позитивному, як норми, що витікають з самої природи і тому ідеальні та незмінні – змінним, недосконалим та залежним від правового установлення нормам позитивного права 6; с. 13. Природне право таким чином ставиться під позитивне як вища форма, яка живиться з вимог природи.

На думку українського філософа Степана Сливки, предметом філософії права є дослідження природного і духовного права саме на рівні їх розмежування, а також визначення зв’язку їх з позитивним правом 8; с. 11. У підручнику під редакцією Бандури на противагу цьому вказується, що позитивне право як таке не є предметом філософії права, а лише співвідноситься з природним правом 11; с. 38. С. С. Алексєєв розглядав філософію права як наукову дисципліну, що “... покликана дати світоглядне пояснення права, його сенсу та призначення, обґрунтувати його під кутом зору сутності людського буття, існуючої в ньому системи цінностей” 1; с. 2. Для Ю. В. Тихонравова предметом розглядуваної нами галузі знання є сенс права, тобто питання про те, “ ... внаслідок яких універсальних причин і заради яких універсальних цілей людина встановлює право” 10; с. 46. На думку Нерсесянца В. С., філософія права зайнята пошуками істини про право. З точки зору позитивного права, вся істина про право дана в самому позитивному праві, під яким мається на увазі всі визнані джерела діючого права (закони, підзаконні акти, судові прецеденти тощо), всі офіційні установки, наділені законною силою, тобто коротко кажучи – закон. Ця позиція, звичайно, не відповідає природі та вимогам розуму, орієнтованого не на думки чи авторитети, а на істинне, теоретично, філософське осмислене знання про відповідний об’єкт, в даному випадку – про право.

То ж у цьому різноманітті проблем і завдань повинна існувати певна єдина основа, що мала б універсальний і водночас досить конкретний характер і яку можна було б визначити як основний предмет філософсько-правових досліджень.

Таким чином, з всього вищевказаного можна зробити висновок про наступне. Дати повне за змістом визначення права – справа не з легких. Протягом багатьох століть між представниками таких наук як філософія, юриспруденція та антропологія права точилися дискусії. Не вщухають вони і зараз. На думку автора, лише комплексний підхід, враховуючи погляди як філософів, так і правознавців, можна досягнути оптимального визначення поняття права та дослідження спірних питань антропології права крізь призму предмета філософії права. Тому саме філософії права належить вирішальна роль у вирішенні вищевказаної проблеми.

Отже, філософія права як загально-методологічна галузь знання покликана дати світоглядне розуміння права, його сенс та призначення для людей, кожної особи, а також обґрунтувати глибинні соціальні, духовні, етичні передумови права під кутом зору людського буття. Це вчення про граничні засади права як одного і з способів людського буття. Філософія права – це вища духовна форма пізнання права, осягнення та утвердження його цінності та значущості у житті людей в цілому та кожної особистості. І саме цим визначається основоположне місце філософії права в системі юридичних наук і, в тому числі, - в антропології права.

1. Алексеев С. С. Философия права. – М., 1997.

2. Бабкін В. Д. Взаємозв’язки філософії права та загальної теорії держави і права. Проблеми філософії права. Том І. – Київ-Чернівці: Рута, 2003. – 228 с.

3. Баскин Ю. Я. Очерки философии права. Сыктывкар, 1996.

4. Вальденберг О. Задачи философии права. – Вопросы философии права и психологиии, 1897, № 40. – 294 с.

5. Керимов Д. А. Предмет философии права // Государство и право. 1994. № 7.

6. Новгородцев П. И. Из лекций по общей теории права. Часть методологическая. М., 1904.

7. Пермяков Ю. С. Лекции по философии права – Самара, 1995.

8. Степан Сливка. Українська національна філософія права: онтологічний ракурс. - Львів: Воля, 2001. – 168 с.

9. Стучка П. И. Избранные произведения по марксистко-ленинской теории права. Рига, 1964. – 200с.

10. Тихонравов Ю. В. Основы философии права. – М., 1997.

Філософія права: Нав. посіб. / О.О. Бандура, С. А. Бублик, М. Л. Заінчковський та ін.; за заг. ред. М.В. Костецького, Б. Ф. Чміля. – К.: Юрінком Інтер, 2000. – 336 с.