Р.І. Корнута Предмет антропології права

Широка постановка питання про спільний предмет права і антропології неминуче змушує повернутись до питання про предмет права, підправивши його таким колоритним феноменом як антропологія. А що це питання нагадує відомий анекдот про ремонт (розпочавши, можливо зупинити, але неможливо закінчити), то існує небезпека, що й право з антропологією може у цьому сенсі спіткати така сама доля. Оскільки користі від такого сподіватись не варто, то варто було б спробувати звузити чи принаймні спершу окреслити, а відтак і звузити предмет цієї прикордонної сфери двох гуманітарних наук, коли немає бажання постати перед ще однією бездною чи відмовитись від неї як від предмета науки взагалі.

Через те, що така постановка питання з моїх вуст може видаватись якщо не наглим, то принаймні нетактовним базіканням, дозволю собі послатись на сера Карла Раймунда Поппера, котрий у своїй праці Логіка дослідження (Logik der Forschung) казав таке: „Фах чи предмет є усього на всього певними більш чи менш тісно пов’язаними між собою проблемами і спробами їх розв’язку” [1, ]. То які ж проблеми хоче вирішити антропологія разом з правом і як вона це робить – спроба відповіді буде дана нижче.

Тематика, яка дістала останнім часом назву „людиноцентричність” [8, 151], має глибоке коріння. Мартін Бубер (Проблема людини) [2, 10] серед чотирьох проблем, поставлених Кантом, останню назвав антропологічною („що таке людина”) і затим узагальнив у цьому питанні усі три попередні (що слід знати, що можна знати, що є добро), що й самі зовсім не були простими і легкозрозумілими. Таким чином спроба побачити в антропології все суспільствознавство а може й узагалі все, що претендує на звання науки (а як інакше, коли вирішити – що таке наука – має „що таке” людина!) – може спантеличити, але не повинна дивувати. Невипадково спір про предмет філософії палає чи не яскравіше за правовий. Також невипадково антропологічними аргументами керувались ще знамениті греки [5, 36, 52]. Тому важко заперечити Радбруху [3, 81], який в одній зі своїх надзвичайно цікавих праць навіть обравши для себе лише частину усієї цієї глобальної проблематики, обмежившись „людиною у праві”, не стримався від завершення своєї однойменній праці згадкою тих, хто, певно, чи не у першу чергу гідний піднятись над „правом” і „людиною” і поглянути на них „сповненим духом і змістовно багатим поглядом”: своїх учених-попередників від Єлінека до Вебера. Не варто довго й міркувати, щоб збагнути – саме внутрішня дискусія з ними, з їх мудрістю і духовною величиною керує міркуваннями Радбруха, дає йому підстави для початку, для висхідних мотивів далекосяжних і глибоких міркувань.

Не викликає заперечень те, що й наукова правова думка, догматика і її свіжі, несподівані ідеї теж належать до правосвідомості, є її складовою, чи не серцевинною частиною. Тому й питання „людиноцентричності” можна спробувати поставити через призму пошуку джерела права: безумовно людина є так чи інакше „джерелом права”, питання лише: яким чином.

Тому навіть шукаючи „переріз” людини і права важко минути тему права у людині. Таким чином питання про предмет, поставлене у заголовок, набирає ваги, значущості, чого на жаль не скажеш про визначеність змісту, про наближення до відповіді, особливо у порівнянні до широкого емпіричного матеріалу на тему „людини у праві”.

Проблема права і людини може розпочатись із визначення співвідношення одного і другого. Людина безумовно несе у собі певне „право”, і, як зазначено вище, один з поглядів на право безумовно можна зробити під кутом „людини-носія права”, зосереджуючись над „правом у людині”. „Право у людині”, або ж „правове у людині”, тобто інакше – та частка, яку займає право „в людині” – в емпіричній, конкретній, певній точно визначеній індивідуальними ознаками, та й зрештою й в узагальненій, типовій – можна спробувати назвати як „частку”, „дольку” права у всьому тому „гербарієві живого” [3, 71], яке має бути взято у своїй одиничності, унікальності. Відтак все-ж йтиметься про антропологію, але не всю, а лише ту, що має справу з „правовим”. Тобто можна спробувати назвати цю частку антропології правовою.

На предмет, який мала би вивчати правова антропологія, можна дивитись під різними кутами зору. Слід загадати і психологічну теорію права Леона Петражицького, і, наприклад, більш вузькі, але споріднені предмети, як наприклад „моральне виховання фахівців-юристів”[9, 114]. Справедливо при цьому ставляться питання ідей, які мають лежати в основі виховання юристів, цінностей, що їх мають реалізувати фахівці-правознавці. Чи не йдеться тут про певний масштаб, певну сукупність вимог, що ставляться до правосвідомості – феномену, що безумовно має розумово-психічно-фізіологічну і відтак досить складну природу. Тому перед тим, як висувати певні вимоги до „правосвідомості” варто поглянути на людину як її носія і, можливо, звідси спробувати підійти до змісту правосвідомості. Також цікавим відгалуженням такого погляду на правову антропологію може бути знаменита проблема „вчення про цінності”. Адже невипадково етичні проблеми й досі не полишають у спокої чи не найсвітліші уми, а питання про їх раціональність може посперечатись за першість у довго тривалості з проблемою безконечності. Пошук „правового” у людині фон Ігерінг спробував здійснити через „авторитет”. Під ним він розумів не кожну і будь-яку людину, а лише специфічну, позначену глибшим і повнішим розумінням права, ба геніальну у своєму розумінні останнього.

Права людини – це певні „можливості”[9, 61]. Відтак, перетворюючи можливості у юридичну категорію, можна спробувати пошукати у людських можливостях джерело права, таким чином розгорнувши ще один вимір правової антропології. Цей пошук можна також спробувати вибудувати через категорію світогляду [11, 17]. Світогляд і свідомість, погляд на проблему „соціального розвитку” (він є?), а також рефлексія, пошук буття у феномені свідомості – проблеми, що можуть зайняти своє місце серед того кола питань, вирішення яких можна спробувати досягти через інструментарій правової антропології.

Тісно з зазначеним вище пов’язане питання правової культури. Правова культура як суспільний феномен, що характеризується певним ступенем, рівнем розвитку описаних вище явищ – система переконань, уявлень, світоглядно-правових орієнтацій (має нормативно-правові складові) [12, 118] має значний вплив на право, який також не можна не врахувати.

Існують спроби структурувати чинники правосвідомості, використавши як основу або середні, усталені уявлення, визначені через пошук консенсусу по найбільш важливих, визначальних питаннях, або ж відштовхуючись, як зазначалось вище, від критеріїв, запропонованих загалу одинаками-„геніями” [6, ???].

Звернувши свій погляд у інший бік, нескладно побачити інший вимір, у якому можна ставити питання про антропологію. Саме цей вимір став, вочевидь, приводом для Радбруха і його спроби поглянути – „якою бачить людина право”. Тобто йдеться про „людину” (за Радбрухом у вдалому формулюванні Бігуна – „образ людини”), „вималювану” правом (чи – іншою термінологією – „правотворцем”). Такий погляд можна спробувати назвати „антропологією у праві” або „антропологією права”.

Таким чином антропологія і право дозволяють окреслити принаймні два кола більш чи менш різних питань – одне щодо „права у людині”, яке пропонується назвати „правовою антропологією” і друге – щодо „людини у праві”, що мало б відтак іменуватись „антропологією права”. Оскільки перше має шукати „правове у межах людського”, то його неминуче чекають категорії на кшталт „правосвідомості”, „пізнання права” і так далі. Воно шукає те, що у праві іноді називають „джерелом”, причому тут джерело є радше результатом пошуку, ніж висхідною точкою, відправним пунктом для пошуків знань. Друге ж має відштовхуватись від права, і відтак, маючи справу з „формами” (за іншою термінологією – з „джерелами” – хоча б і Харт [14, 19]) права, і тому для нього має значення у першу чергу „закон” у гегелівському розумінні (як форма права), а також норма, право відношення і все, що з ними пов’язане – інститути права, вимоги тощо. Для останнього (Харта) „джерело” є початковим моментом, воно виконує роль центру системи координат, роль висхідної точки позитивного, усвідомленого і раціонального (і особливо логічно коректного) пошуку рішень на ті питання, що їх люди зазвичай відносять до „правових”.

Однак не можна позбавити уваги вочевидь важливий взаємозв’язок, який безумовно, якщо антропологія і право мають звертатись до усіх без винятку питань, що виникають при їх уважному вивченні, має бути врахований. Це – взаємозв’язок між правовою антропологією, між правом у людині, і антропологією права, тобто між людиною у праві. Ці складні питання ставить перед собою наука, що постала у результаті взаємозв’язку антропології і права.