С.О. Верланов, Універсалізм та релятивізм як концептуальні підходи у визначенні змісту соціально-економічних прав людини

Національні та міжнародні системи прав людини відносно самостійні та автономні у своєму змістовному розвитку. Але кожній, при цьому, притаманно дещо спільне, якійсь мінімум об’єктивно притаманного, що робить їх правами людини. Ця спільність першооснови відшукується завдяки тому, що мова йде про права особливого суб’єкта – людини як представника людства. Оскільки індивід у будь-якому місці земної кулі, незалежно його від культурної складової, залишається тою самою істотою – людиною, це і дає підстави стверджувати про всезагальний характер деяких прав, які йому належать, про їх універсальну природу.

Спеціалісти з філософської антропології підтверджують, що в понятті людського в різних культурах і в різний час відшуковується „дещо спільне”, хоча „воно видається тривіальним нашим сучасникам, які відстоюють свою індивідуальність” [1, с. 131]. Дослідження з юридичної антропології також свідчать, що відмінності у традиційних та сучасних правових системах „мають скоріш кількісний ніж якісний характер. Ці системи не ідентичні і, одночасно, не заперечують одна одну” [2, с. 235].

Ідея єдності людського в людині, а відтак і всезагальності прав, які їй належать відображається у позиціях вельми авторитетних осіб. Наприклад, у привітанні, направленому Віденській конференції прав людини Далай-ламою, зазначається: „Коли справа торкається прав людини, немає значення, чи є вона людиною Сходу чи Заходу, Півдня чи Півночі, білим або чорним, або жовтим - усі людські істоти мають однакові права від народження до смерті. Ми усі однакові [3, р. 404].”

Суданський вчений А. Ан-Наім пояснює, що права людини є всезагальними не тому, що вони вказані у міжнародних документах, обов’язкових для держав світу, які приєдналися до них, а „навпаки, ці права відображені у документах якраз тому, що вони є всезагальними, тобто це такі права, якими наділена кожна людська істота просто по праву народження” [4, с. 238].

Справді, первинно загальним судженням для ствердження універсальної природи прав людини є простий за логікою та моральною переконливістю факт, що усі є людьми і до якої б політичної, релігійної чи культурній традиції людина б не належала, усі є членами однієї людської родини, в силу цього кожний має право на життя, повагу своєї гідності, на рівний захист та підтримку. Це й обґрунтовує універсальний характер прав людини, по-перше, у зв’язку з їх рівною приналежністю (кожний носій прав – рівноцінний член планетарного людства).

Так, М.М. Моісеєв вважає, що „не можна заперечувати наявності певних універсалій у відносинах між людьми. Ключовими у розумінні цих понять є те, що суспільство – природна складова біосфери, яка розвивається разом із нею, а люди при усій їхній несхожості виступають представниками одного біологічного виду, що взаємодіє з природою за певною єдиною логікою. Така позиція, на думку автора, якраз і робить очевидною необхідність певних універсалій не тільки у відносинах людства та природи, але й в уявленнях про права людини [5, с. 38].

Таку саму аргументацію А. Ан-Наім висловлює так: „Існує загальне нормативне правило, яке поділяється усіма головними культурними традиціями, яке, будучи витлумачене освіченим розумом, може стати основою всезагальних стандартів прав людини. Це правило проголошує: кожен повинен ставитися до інших людей так, як він би хотів, щоб інші відносилися до нього. Це „золоте правило” як принцип взаємності дозволяє визначити, виділити всезагальні права, звернувши увагу на те, які саме права кожна культурна традиція передбачає для своїх членів. Застосовуючи принцип взаємності до усіх людей, а не тільки до представників якоїсь окремої групи, я стверджую, що всезагальні права людини – це такі права, які культурна традиція бажала б гарантувати для тих, хто до неї належить, а відтак, відповідно до принципу взаємності зобов’язана поширити її й на осіб, які належать до інших традицій, якщо вони розраховують будувати з ними відносини за принципом взаємності” [4, с. 183 – 184].

Відтак, можна дійти до висновку, що в усіх знаних сьогодні суспільствах існують певні властивості, характерні риси людських істот, які складають основу людського самовизначення (самоідентифікації) і позначаються термінопоняттям „людські універсалії”. На думку Бхіку Парех, зміст цих універсалій виражається у тому, що:

а) усі людські істоти здатні вступати у соціально значущі стосунки (у т.ч. із представниками інших культур);

б) усі людські істоти володіють здібностями (мислити, співпереживати), які є унікальними та виділяють людину з-поміж інших живих організмів; завдяки цим здібностям люди творять власну систему моральних цінностей;

в) оскільки людські істоти мають певні спільні здатності, бажання й потреби, вони також потребують схожих умов для існування та розвитку;

г) усі люди є представниками одного біологічного роду, невід’ємною частиною біосфери, розвиваються разом з нею; відтак, існують певні універсалії не лише у відносинах людини і природи, але й поміж самими людьми [6, рр. 138-139].

Такі загальнолюдські ознаки знаходять своє відображення, зокрема, у категоріях екологічних прав людини, законодавства про охорону здоров’я, певних соціально-економічних прав. Тенденції становлення міжнародних стандартів прав людини в рамках Ради Європи, ООН свідчать про поступове формування мінімальних гуманітарних стандартів, змістовно визначених критеріїв низки соціально-економічних прав, які повинні бути втілені у законодавстві відповідних держав незалежно від будь-яких висунутих ними аргументів специфічно-культурного характеру.

Людські універсалії складають основу міжкультурного дискурсу, спрямованого на досягнення системи моральних цінностей, вільної від етноцентричних спотворень.

Науковий підхід універсалізму дає змогу оминути крайнощі при акцентуванні на чи то соціальних, чи то антропологічних характеристиках; однак своєю основою він визнає та визначає людину, потреби та інтереси якої як істоти біосоціальної, опосередковані соціальним розвитком на певному історичному етапі розвитку, є визначальними.

Прояв універсальної концепції прав людини можна вбачати й у Міжнародному біллі про права людини, у низці інших документів, прийнятих під егідою ООН, а також шляхом співставлення та виявлення загального у регіональних та національних актах з прав людини. На думку Л.І. Глухаревої, „бажання виділити всезагальне, об’єктивне, постійне, неминуче, яке присутнє в розвитку людини та соціуму, позначити її роль та межі дії виявилось в уніфікації та самовизначенні всезагальних прав. Не знімаючи та не спрощуючи усієї складності й багатогранності реальності, універсальна складова в правах людини слугує опосередковуючою ланкою, яка пояснює усе це різноманіття” [7, с. 211].

Універсалізація прав людини не означає уніфікацію і тим більше примусове припасування усіх їх під якийсь один цивілізаційний стандарт, який видається за всезагальний (наприклад, західна (євроатлантична) модель прав людини). Універсалізм прав доповнюється їх фундаментальним релятивізмом. Якщо універсальний вимір виконує функцію керівного принципу, єдиної цільової установки, то цивілізаційні та національні версії наповнюють права специфічним змістом та культурною своєрідністю в межах цих орієнтирів.

Процес універсалізації прав людини проявляється у виявленні та юридичному закріпленні певного дійсно всезагального мінімуму гуманітарних засад (загальносоціальних та загальнолюдських), а також в їх подальшому конвенціональному оформленні.

Гадаємо, що найбільш дієвою формою пошуку таких загальнолюдських цінностей є створення регіональних систем захисту прав людини, основу яких складатиме гомогенний у культурному сенсі регіон. Система таких цінностей є результатом колективно прийнятого рішення, яке базується на системі аргументів „за” і „проти”.

Відтак, видається, що, наприклад, діяльність Європейського суду з прав людини та Європейського комітету соціальних прав є, так би мовити, стандартоутворюючою для держав-учасниць цих міжнародно-правових механізмів. Отже, вивчення засад, принципів, на яких ґрунтується їх діяльність дозволить уточнити та доповнити універсальну концепцію прав людини.

Підсумовуючи, видається доречним звернути увагу на особливості соціальних, економічних та культурних прав людини, виділивши серед них такі, які зумовлені універсалістським або релятивістським підходом .

Універсалізм у визначенні змісту означеної групи прав виявляється:

1. такі права є універсальними та невідчужуваними від людини. Вони ґрунтуються на універсальних засадах - найзагальніших, притаманних усім людям, незалежних від певної культури, заснованих на людській ідентичності (єдності, однаковості) моральних цінностях (гідність, повага до себе та до оточуючих, забезпечення добробуту та рівність);

2. такі права поширюються на певні – соціально-економічну та культурну – сфери життя людини; вони є можли­востями діяти певним чином або ж утримуватися від певних вчинків з тим, аби зберігати та розвивати особистісну самобутність, мати доступ до духовних здобу­тків людства, до їх засвоєння, використання та участі у подальшому їх вдосконаленні; можливостями реалізовувати свої здібності, здобувати засоби для існування, беручи безпосередню участь у виро­бництві матеріальних та інших благ, а також забезпечувати – у разі необхідності – існування й розвиток людини із соціальних джерел завдяки соціальному утриманству (аліментуванню);

3. такі права за їх «стартовими», мінімальними пока­зниками мають бути рівними, однаковими в усіх лю­дей (існує думка, що означена група прав є найбільш універсальною, „міжкультурною”, оскільки право людини бути „неголодною”, на достатнє забезпечення питною водою, на житло є однаковим для усіх людей планети).

Релятивізм у визначенні змісту означеної групи прав виявляється:

1. при закріпленні таких прав використовуються рекомендаційні, „нежорстокі”, оцінювальні формулювання базових положень (наприклад, „гідний рівень життя”, „справедливі та сприятливі умови праці”, „задовільне існування”); обов'язок держави у забезпеченні соціально-економічних прав не має, зазвичай, тієї міри формальної визначеності, яка властива її обов'язку в забезпеченні громадянських і політичних прав;

2. залежність рівня реалізації соціально-економічних прав від стану економіки;

3. для забезпечення такого виду прав необхідні позитивні зусилля держави зі створення умов для реалізації цих прав особою.

Концепція універсальних прав робить головне – завдяки їй досягнуто згоду міжнародного співтовариства стосовно необхідності підтримки та уваги до окремої людини. Підтвердженням досягнутої єдності є міжнародна стандартизація прав людини, метою якої є вирівнювання рівнів життєдіяльності людей, і стимулювання народів та влад слідувати їй у внутрішніх правопорядках.

1. Марков Б.В. Философская антропология: очерки истории и теории. – СПб.: Издательство „Лань”, 1997. – 384с.

2. Рулан Н. Юридическая антропология: Учебник для ВУЗов / Отв. ред. В.С. Нерсесянц, Пер. с франц. А.И. Ковлера. - М.: Норма, 1999. – 301с.

3. Michigan Journal of International Law. 1994. N2. P. 404., Цит. по Глухарева Л.И. Права человека в современном мире (социально-философские основы и государственно-правовое регулирование). – М.: Юристъ, 2003. – 304с. С. – 209.

4. Ан-Наим А. На пути к исламской реформации (гражданские свободы, права человека и международное права). / Пер. с англ. Отв. ред. Д. Фурман. - М., 1999 – 284с.

5. Моисеев М.М. Права человека в России: декларации, нормы, жизнь – М.: Юридическая литература, 1998. – 217с.

6. Bhikhu Parekh. Non-ethnocentric universalism//Human rights in global politics. – Cambridge University press, 1999. - Р. 143 – 160.

7. Глухарева Л.И. Права человека в современном мире (социально-философские основы и государственно-правовое регулирование). – М.: Юристъ, 2003. – 304с.