2. Показники вимірювання продуктивності праці. Показники вимірювання продуктивності праці.

Продуктивність праці вимірюється відношенням обсягу виробленої продукції до витрат праці (середньооблікової чисельності персоналу). Залежно від прямого чи оберненого співвідношення існує два показника:

6. виробіток – це прямий показник рівня продуктивності праці, що визначається як кількість виробленої продукції за одиницю часу (або на одного середньооблікового працівника за рік, квартал, місяць). Він розраховується за формулою:

Розрізняють показники виробітку залежно від одиниці виміру робочого часу:

• годинний – виробіток на одну відпрацьовану людино-годину, що характеризує фактично відпрацьований час;

• денний – виробіток на один відпрацьований людино-день, який залежить від тривалості робочого дня та використання робочого часу всередині зміни, на рівень даного виробітку впливають внутрішньо змінні простої та втрати часу;

• річний (квартальний, місячний) – виробіток на одного середньооблікового працівника, крім внутрішньо змінних простоїв, ураховує цілоденні простої.

7. трудомісткість – це обернений показник рівня продуктивності праці, що характеризується кількістю робочого часу, витраченого на виробництво одиниці продукції (робіт, послуг), тобто витрати часу на одиницю продукції:

Для планування та аналізу праці на підприємстві розраховують різні види трудомісткості:

1. технологічна трудомісткість визначається витратами праці основних робітників та розраховується для окремих операцій, деталей, виробів:

Т_т = Т_в + Т_п,

де Т_в – витрати праці основних робітників-відрядників;

Т_п – витрати праці основних робітників-погодинників.

2. трудомісткість обслуговування виробництва – визначається витратами праці допоміжних робітників, що зайняті обслуговуванням виробництва, тобто містить всі витрати праці допоміжних робітників;

3. виробнича трудомісткість – складається з технологічної трудомісткості та трудомісткості обслуговування, тобто показує витрати праці основних та допоміжних робітників на виконання одиниці роботи.

4. трудомісткість управління – визначається витратами праці керівників, спеціалістів, технічних виконавців (службовців).

5. повна трудомісткість – відображає всі витрати праці на виготовлення одиниці продукції, тобто всі витрати всіх категорій промислово-виробничого персоналу.

6. нормативна трудомісткість – визначає витрати праці на виготовлення одиниці продукції або виконання певного обсягу робіт, що розраховані згідно з діючими нормами.

7. фактична трудомісткість – виражає фактичні витрати праці на виготовлення продукції або певного обсягу роботи.

8. планова трудомісткість – це витрати праці на одиницю продукції або виконання певної роботи з урахуванням можливої зміни нормативної трудомісткості шляхом здійснення заходів, передбачених комплексним планом підвищення ефективності виробництва.

3. Фактори, що впливають на продуктивність праці.

Продуктивність праці є економічною категорією, що характеризує результативність живої праці, а рівень її відображається відношенням обсягу виробленої продукції до витрат живої праці на її виробництво. Тому даний показник залежить в значній мірі від того, наскільки повно за інших рівних умов реалізуються основні фактори продуктивності праці.

Фактори зростання продуктивності праці – це зміни матеріально-технічних, організаційних та соціально-економічних умов як безпосередньо у процесі виробництва, так і поза ним, під впливом яких скорочуються витрати праці на виробництво одиниці продукції, тобто підвищується рівень продуктивності праці.

Фактори, що впливають на продуктивність праці можна поділити на дві групи:

І – фактори, що діють у напрямку підвищення продуктивності праці, поліпшення організації праці і виробництва та соціальних умов життя трудящих;

ІІ – фактори, що негативно відбиваються на продуктивності праці: несприятливі природні умови, погана організація виробництва та праці, напружена соціальна обстановка тощо.

На рівні підприємства фактори поділяють на:

• внутрішні – включають рівень технічної озброєності підприємства, ефективність технології, енергооснащеність, організацію праці і виробництва, дієвість систем стимулювання, навчання кадрів і підвищення кваліфікації, поліпшення структури кадрів тощо;

• зовнішні – відносять зміни асортименту продукції та її трудомісткості у зв’язку зі зміною держзамовлень чи попиту та пропозиції на ринку праці, соціально-економічні умови в суспільстві та регіоні, рівень кооперації з іншими підприємствами, надійність матеріально-технічного постачання, природні умови тощо.

За своїм внутрішнім змістом та сутністю всі фактори прийнято поєднувати в три основні групи:

1 – матеріально-технічні – пов’язані з рівнем розвитку техніки та технології, впровадженням у виробництво наукових відкриттів та розробок, удосконалюванням засобів та предметів праці. До них відносять підвищення технічної та енергетичної озброєності праці на основі НТП, тобто механізація виробництва, збільшення потужностей машин та устаткування, створення принципово нових технологій, зниження матеріаломісткості продукції та інше;

2 – організаційні – обумовлені організацією виробництва, праці та управління: організація транспортних зв’язків, спеціалізація підприємстві, надійна подальша кооперація, організація матеріально-технічного постачання, ремонтного обслуговування, підвищення якості планування, організаційно-технічна підготовка виробництва тощо;

3 – соціально-економічні – пов’язані зі складом працівників, рівнем їх кваліфікації, умовами праці, відношенням працівників до власності, ефективністю стимулювання праці та зацікавленістю в кінцевих результатах, тобто з усім, що стосується людини та її ставлення до праці.

За сферою виникнення та дії фактори підвищення продуктивності праці поділяють на:

• внутрівиробничі – виникають та діють безпосередньо на рівні підприємства чи організації;

• галузеві і міжгалузеві – пов’язані з можливістю поліпшення кооперативних зв’язків, концентрації і комбінування виробництва, освоєння нових технологій і виробництв на рівні галузі чи декілька спільних галузей;

• регіональні – характерні для даного регіону;

• загальнодержавні – спричиняють підвищення продуктивності праці всієї країни (наприклад, підвищення освітнього рівня населення, раціональне використання трудового потенціалу тощо).

Масштаби введення факторів не завжди відповідають можливим планом впровадження, внаслідок цього створюються резерви зростання продуктивності праці.

Резерви зростання продуктивності праці – це можливості більш повного використання продуктивності сили праці, усіх факторів підвищення її продуктивності за рахунок удосконалення техніки, технології, поліпшення організації виробництва, праці управління, тобто невикористані реальні можливості економії праці, реалізація яких забезпечила б досягнення мінімальних витрат праці на одиницю продукції, робіт або послуг, обумовлених впливом даного фактора за незмінних інших умов.

Величину резервів зростання продуктивності праці можна визначити за допомогою співставлення витрат праці (рівня продуктивності) при нормативному значенні фактора та фактично досягнутому.

Існує декілька класифікаційних ознак щодо резервів зростання продуктивності праці:

1. резерви поділяють на дві великі групи:

= резерви поліпшення використання живої праці (робочої сили) – пов’язані з організацією умов праці, підвищення діє спроможності працюючих, структурою та розміщенням кадрів, створенням організаційних умов для безперебійної роботи тощо;

= резерви ефективного використання основних та оборотних фондів – резерви кращого використання машин, механізмів, апаратури тощо за потужністю і за часом, резерви ощадливого і повного використання сировини, комплектуючих матеріалів, палива, енергії, інших оборотних фондів.

2. за можливістю використання даних резервів:

• резерви запасу – недовикористання устаткування чи потужності зі змінності роботи, вивчені, але не впроваджені передові методи прац3і тощо;

• резерви втрат – виробничі втрати (внутрізмінні та цілоденні простої, прогули, непередбачені планом неявки на роботу) та непродуктивні втрати робочого часу (зайві у порівнянні з плановими витрати праці внаслідок нераціонального використання знарядь та предметів праці, порушень установленого технологічного процесу).

3. за часом використання:

1. поточні резерви – можуть бути реалізовані без істотних змін технологічного процесу та без додаткових капіталовкладень;

2. перспективні резерви – вимагають перебудови виробництва, більш досконалого устаткування, капітальних витрат та значного часу на підготовчі роботи.

4. за змістом:

• соціально-економічні – визначають можливості підвищення якості використовуваної робочої сили;

• матеріально-технічні – визначають можливості застосування більш ефективних засобів виробництва;

• організаційно-економічні – визначають можливості удосконалювання об’єднання робочої сили та засобів виробництва.

5. за місцем виявлення та використання:

1. народногосподарські – включають більш багаті природні ресурси та їх комплексне використання;

2. галузеві – резерви, використання яких підвищує продуктивність праці працівників галузі в цілому - спеціалізація підприємств, концентрація і комбінування виробництва, удосконалення техніки і технології тощо;

3. внутрішньовиробничі – мають найважливіше значення, тому що в кінцевому підсумку всі їх види виявляються та реалізуються на підприємствах.

Для більш повного використання резервів зростання продуктивності праці на підприємствах розробляються програми управління продуктивністю, у яких визначаються види резервів, конкретні терміни та способи їх реалізації, плануються витрати на ці заходи та очікуваний економічний ефект від їх впровадження.