2. Концепції зайнятості.

Концептуально (тобто з позиції держави) виділяють наступні вижди зайнятості, повна та глобальна, примусова та добровільна:

1. концепція глобальної зайнятості – базою якої є більш широке розуміння прикладання праці. Включає, крім економічної зайнятості, навчання в загальноосвітніх, середніх спеціальних та вищих навчальних закладах, ведення домашнього господарства і виховання дітей, догляд за людьми похилого віку та інвалідами, участь в органах державної влади, громадських організаціях, службу в Збройних силах;

2. концепція повної (економічної) зайнятості – участь працездатного населення в суспільному виробництві, що характеризується суспільно корисною діяльністю людей у виробництві матеріальних благ та послуг, забезпеченням діяльності конкретним робочим місцем, отриманням доходу;

Таким чином, економічна зайнятість – це суспільно корисна діяльність виробництва суспільного продукту, підкріплена конкретними робочими місцями і служить джерелом доходу.

3. концепція примусової зайнятості – закріплення права та обв’язку працювати (повний робочий день і до пенсійного віку, бажано безперервно, для чого діяли стимули через черги на квартири, машини, путівки тощо);

4. концепція добровільної зайнятості – ситуація, при якій не існує будь-яких форм примусу до праці.

3. Регулювання зайнятості населення.

В сучасних умовах господарювання держава, розробляючи заходи впливу на ринок робочої сили, повинна виходити з принципу рівних можливостей усіх громадян, незалежно від їх походження, соціального, майнового стану, расової та національної приналежності, статі і віку, у вільному виборі виду діяльності та гарантувати кожному приоритетне право вибору між участю та неучастю в праці.

Державне регулювання ринку праці – це система заходів цілеспрямованого впливу на попит, пропозицію, ціну товару „робоча сила” з метою стабілізації суспільства, підвищення ефективності суспільного відтворення, забезпечення стійкого економічного зростання.

Ці заходи можуть бути класифіковані за такими ознаками:

• за масштабами впливу:

1. загальні – охоплюють усе працездатне населення;

2. селективні – поширюються на окремі групи працездатних (наприклад, молодь або працездатних осію певного регіону, який став районом економічного лиха тощо);

• за способом впливу:

1. прямі – безпосередньо спрямовані на створення додаткових місць, установлення мінімальної зарплати. Регламентацію робочого часу;

2. непрямі – впливають на ринок праці за допомогою зміни умов господарювання через здійснення державою відповідної податкової, грошово-кредитної, бюджетної політики;

• за типом впливу:

1. активні –спрямовані на підвищення професійної і регіональної мобільності працездатних, на збереження і підвищення рівня зайнятості на підприємствах;

2. пасивні – різні виплати допоміг по безробіттю;

• за змістом:

2. економічні – надання кредитів, субсидій, пільг, дотацій підприємцям, регулювання рівня податків і відсотка тощо;

3. адміністративні – законодавчі акти, що регламентують робочий час, пенсійний вік, обмеження імміграції;

4. ідеологічні – спрямовані на формування суспільної думки, що полегшує проведення державою визначеної політики на ринку праці;

• за об’єктом впливу:

1. спрямовані на кількісні характеристики – динаміка співвідношення попиту та пропозиції робочої сили;

2. спрямовані на якісні характеристики – рівень освіти і професійної підготовки, територіально-галузевої структури;

3. організаційний аспект ринку праці.

Державна політика України в сфері зайнятості населення базується АН наступних принципах:

• забезпечення рівних можливостей усім громадянам з урахування особистих інтересів та суспільних потреб;

• сприяння забезпеченню ефективної зайнятості, запобіганню безробіттю, створенню нових робочих місць та умов для розвитку підприємництва;

• координація діяльності в сфері зайнятості з іншими напрямками економічної і соціальної політики на основі державної та регіональних програм зайнятості;

• співробітництво професійних спілок, асоціацій підприємців, власників підприємств у взаємодії з органами державного управління в розробці, реалізації та контролі за виконанням заходів щодо забезпечення зайнятості населення;

• міжнародне співробітництво в розв’язанні проблем зайнятості населення.

З метою реалізації державної політики зайнятості населення створюється державна служба зайнятості, діяльність якої здійснюється під керівництвом Мінпраці та соціальної політики України, місцевих державних адміністрацій і органів місцевого самоврядування.

До складу державної служби зайнятості входять:

• Державний центр зайнятості Мінпраці та соціальної політики України;

• центр зайнятості Криму;

• обласні, міські, районні, міжрайонні центри зайнятості;

• центри організації професійного навчання незайнятого населення;

• центри професійної орієнтації населення;

• інспекції з контролю за дотриманням законодавства по зайнятість;

• навчальні заклади професійної підготовки незайнятого населення;

• інформаційно-обчислювальні центри;

• територіальні та спеціалізовані бюро зайнятості;

• центри реабілітації населення;

• підприємства, установи та організації, підпорядковані службі зайнятості.

Послуги, пов’язані з забезпеченням зайнятості населення, надаються державною службою безплатно.

Діяльність державної служби зайнятості фінансується за рахунок коштів державного фонду сприяння зайнятості населення, який є загальнодержавним позабюджетним цільовим фондом, тобто самостійною фінансовою системою та утворюється на державному та місцевому рівнях за рахунок:

1. асигнувань державного та місцевих бюджетів, розмір яких встановлюється Верховною Радою України;

2. зборів на обов’язкове соціальне страхування на випадок безробіття;

3. коштів служби зайнятості, отриманих від надання платних послуг підприємствам та організаціям, та частини прибутку підприємств, що створюються державною службою зайнятості.